Стан здоров'я студентів в УСРР у 1920-і роки

Постановка проблеми та стан її вивчення

здоров'є український студентство

Державна політика щодо захисту здоров'я студентства сьогодні і в минулому передбачала цілу низку заходів, які були покликані забезпечити мінімальні медичні та санітарно-гігієнічні норми, а також матеріальні потреби студентської молоді. Проте як у ті часи, так і сьогодні ці заходи навіть у сукупності не забезпечують мінімального прожиткового рівня, що, у свою чергу, безпосередньо впливає на стан здоров'я сучасних студентів.

Проблема соціального захисту студентства вже була предметом дослідження істориків. Так, у роботах М. Бис- трова вивчені питання щодо стану захворюваності студентів, забезпечення їх житлом, одягом тощо [1]. Питання діяльності студентських організацій в УСРР у 1920-х рр. із захисту здоров'я студентської молоді та матеріального забезпечення студентства розглянуто в працях В. Липинського [2-3]. Серед сучасних істориків, які зверталися до вивчення соціально-побутових умов життя студентства в 1920-і роки, слід також відзначити

О.О. Лаврут [4], В. І. Прилуцького [5], Г І. Касьянова [6] та інших. Проте ці та інші дослідження присвячені в основному загальним процесам у системі освіти та формуванню світоглядних і моральних цінностей молодої генерації вказаного періоду, повсякденні ж їхні потреби й можливості їх задоволення, у тому числі й за допомогою органів влади, потребують подальшого аналізу.

Метою статті є аналіз питань, пов'язаних із факторами впливу на соматичний та психічний стан здоров'я українського студентства, а також державної політики радянського уряду щодо захисту його соціальних потреб.

Виклад основного матеріалу

На початку 1920-х рр. після семи років безперервних війн суспільство почало поступово повертатися до цивільного життя. Поверталась до нормального життя й українська вища школа. У цей час журнал "Студент революції" писав, що вища школа зараз - це зруйновані будівлі та повна матеріальна незабезпеченість професури й студентства [7]. Фактично в 1920-1921 навчальному році українське студентство голодувало. Керівництво інститутів і технікумів зверталось до Головпрофосу з проханням тимчасово розпустити студентів і припинити роботу ВНЗ. 15 серпня 1921 р. на засіданні малої колегії Головпрофосу було розглянуто питання "Про матеріальне становище інститутів", де був визнаний факт голоду Але Голов- профос прийняв рішення студенів не розпускати й забронював за ВНЗ певну кількість хліба і крупи для харчування студентів [8]. Одночасно Головпрофос надюлав листа секретарю ЦК КП(б)У Е. Кврнгу, де повідомив, щ о студенти ВНЗ голодують та потребують поліпшення житлових умов [9]. 4 жовтня 1921 р. мала колегія Головпрофосу почала розподіляти заброньовані продукти харчування по губерніях. Наприклад, ВНЗ м. Харкова отримали: технологічний інститут - 2000 пудів хліба, медичний - 2400, інститут народного господарства - 1000, сільськогосподарський - 1300 тощо [10].

25 жовтня 1921 р. колегія Головпрофосу розглянула проект декрету "Про соціальне забезпечення студентів" і внесла пропозиції до нього [11]. Цей Декрет РНК УСРР прийняла 6 грудня 1921 р. Він скасовував попередні нормативні акти, що регулювали соціальне забезпечення студентства й розподіл продовольства і встановлював нові стандартні норми забезпечення студентів харчами, взуттям тощо [12]. Цей декрет передбачив створення губернських комісій із надання продовольчої допомоги студентам ВНЗ. Губернські комісії були зобов'язані залучати на місцевому рівні додаткові матеріальні джерела й на ці кошти годувати студентів. У 1922 р. Харківська губернська комісія на своїх засіданнях прийняла рішення про залучення коштів губви- конкому трестів, об'єднань інших суб'єктів господарювання для формування продовольчого фонду підтримки студентів. Окрім того, додатковим джерелом надходження коштів були студентські лотереї та благодійні акції [13].

В Україні в 1922 р. було отримано багатий урожай зернових і ситуація щодо харчування студентів значно покращилось, але залишалася складною. Більшість студентів отримувала продовольчі пайки. У січні 1923 р. колегія Головпрофосу встановила коло осіб, що мали право на отримання пайка. Сюди ввійшли студенти, які отримували стипендію, особи, направлені на навчання профспілками й комсомольськими організаціями без отримання стипендії [14]. Завдяки цим та іншим заходам голод серед студентів удалось зупинити. Проте переважна більшість студентів продовжувала голодувати. Про це свідчать результати обстеження студентів м. Харкова на предмет їхнього харчування Харківською губернською комісією з надання допомоги студентам у другій половині 1923 р. (табл. 1).

Як видно з таблиці 1, відсоток голодних студентів у більшості ВНЗ складав 20-30 %, а кількість повністю ситих коливалась від 12 до 26 %. Тобто лише кожен шостий студент повноцінно харчувався. У березні 1925 р. питання про матеріальний стан студентства розглядалось на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, де було вказано на "катастрофічний стан" надходжень коштів у студентські фонди [16].

Таблиця 1. - Рівень забезпечення студентів продовольством [15]

Починаючи з 1922 р., більшість студентів харчувались у студентських їдальнях. Частина - безкоштовно, частина - оплачувала обід за пільговими цінами, ще частина купувала їжу за повну ціну. У 1928 р. понад 80 % студентів харчувались у їдальнях, вартість обіду становила від 30 до 50 коп. Якщо враховувати розмір стипендії того часу, то витрати на їжу забирали у студентів 70 % їхнього бюджету [17]. У 1929-1930 навчальному році ситуація із забезпеченням продовольством студентських їдалень погіршилось. Там не було цукру, бракувало хліба, по декілька місяців давали мерзлі макарони, які розрубували сокирою [18].

Отже, упродовж 1920-х рр., незважаючи на певні зусилля держави й місцевої влади щодо забезпечення студентів продовольством, переважна кількість студентської молоді хронічно недоїдала й голодувала.

Хронічне недоїдання, масові епідемії та низький рівень медичної допомоги негативно позначились на здоров'ї студентів. Крім того, стан здоров'я студентства ще в дореволюційні часи був одним із найгірших серед різних верств населення. Наприклад, українське студентство посідало перше місце за захворюваннями на туберкульоз і друге - за сифілісом, поступаючись за цим показником лише повіям. У 1909 р. у Харківському медичному інституті 20,8 % чоловіків і 4,7 % жінок були хворі на сифіліс [19].

Аналізуючи стан здоров'я українських студентів, слід зробити пояснення стосовно того, що розуміється під терміном "здоров'я". Комплексне його визначення охоплює такі компоненти, як совість (моральні якості людини), пам'ять, психічне здоров'я і соматичний стан.

Лихоліття світової та громадянської війни призвели до послаблення імунної системи молоді. Послаблена імунна система дала простір поширенню такого страшного захворювання, як туберкульоз. Туберкульоз як тоді, так і сьогодні є соціальною хворобою і, перш за все, уражає найбільш незахищені верстви населення. Як на початку ХХ, так і на початку Ххі століття в Україні вирувала епідемія туберкульозу. У 1921-1922 навчальному році 75 % харківських студентів були хворі на туберкульоз, із них 6 % мали відкриту форму. З 2303 студентів м. Києва на туберкульоз хворіли 65 %, а повністю здорових було лише 132 особи (4,6 %) [20].

Поряд із туберкульозом виникали масові епідемії висипного, черевного та зворотного тифу Студентська лікарня м. Харкова в 1921-1922 навчальному році прийняла на лікування 740 студентів, хворих на різні види тифу 5,3 % із яких померло. У наступному 1922-1923 навчальному році епідемія тифу почала згасати. Кількість хворих скоротилась до 207 осіб, а кількість померлих - до 2,2 %. Проте епідемія туберкульозу не вщухала впродовж періоду що вивчається. У 1924 році на різні форми туберкульозу хворіло 75 % українського студентства [21].

До епідемії туберкульозу й тифу додалась епідемія сифілісу та інших венеричних захворювань. Моральна розпуста, голод, відсутність житла, ночівлі на вокзалах, горищах і в підвалах сприяли поширенню венеричних захворювань. На початку 1920-х рр. більше 20 % чоловіків і 7 % жінок у ВНЗ УСРР були хворі на сифіліс та інші венеричні хвороби. Навіть у другій половині 1920-х рр. ситуація щодо цих захворювань не покращилась. Так, у 1925 р. після перевірки київського студентства було госпіталізовано велику кількість сифілітиків в активній фазі, троє із яких згодом померли. Висновки обстежень 1927 р. - венеричних хворих 22,3 % від усієї кількості обстежених [22].

Поширенню венеричних хвороб спряла проституція. Перші реальні кроки з викорінення цього ганебного явища були зроблені тільки в жовтні 1924 р., коли на засідання колегії Головпрофосу було поставлене питання про боротьбу з проституцією. На цьому засіданні голова Головпрофсу Я. П. Ряппо офіційно визнав наявність проституції у вищих навчальних закладах і запропонував план заходів з її припинення. Цей план передбачав надання гуртожитку якомога більшій кількості студентів, окреме розселення чоловіків і жінок у гуртожитках, адміністративний контроль за особами, схильними до проституції тощо [23]. Слід зазначити, що ці дії Головпрофосу були доцільними, але вирішити проблему проституції суто адміністративними методами було неможливо. Розуміли це й самі студенти. Так, на зборах студентів Харківського технологічного інституту в березні 1927 р. були прийняті рішення, де студенти вимагали "вести боротьбу з проституцією не тільки адміністративними заходами". Вони наполягали покращити побутові й соціально-економічні умови, працевлашту- вати студенток, які не мають коштів для існування [24].

Багато студентів мали декілька тяжких захворювань одночасно. Медичні огляди показали, що 92 % студентів мають від одного до трьох хронічних захворювань. Дві третини студентів страждали від гострого малокрів 'я, більше половини хворіли на рахіт, третина - на шлунково-кишкові розлади [25]. Наприклад, обстеження 1925 р. луганських студентів показало, що з 369 обстежених 364 мають від однієї до трьох хронічних хвороб [26].

Невтішна соматична складова здоров'я українського студентства безпосередньо впливала на стан психічного здоров'я, ослаблювала пам'ять. У 1923 р. проведене анонімне анкетування студентів Харкова показало, що 57 % анкетованих не можуть засвоїти навчальний матеріал і внаслідок цього не встигають. Ослаблена пам'ять і матеріальні труднощі проводили до того, що більше половини студентів інститутів залишались по декілька років на одному курсі. Найбільше "другорічників" було в інженерно-технічних та сільськогосподарських вишах. Зважаючи на їхній фізичний стан, держава надавала їм можливість повторити курс навчання й поступово засвоїти необхідні для фахівця знання. Проте "планку знань" ніхто не збирався опускати нижче встановлених вимог

Виснаження нервової системи, неврастенія і психічні розлади були діагностовані в половини студентів на початку 1920-х рр. Журнал "Комсомолець - агітатор" у 1926 р. надрукував матеріал про психічні розлади й самогубства серед студентів і курсантів робітничих факультетів, що, наче хвиля, прокотились навесні у ВНЗ УСРР Серед причин, які змушували студентів піти з життя, були безвихідний матеріальний стан і слабке психічне здоров'я [27]. У 1928 р. висновки обстеження нервової системи серед студентів Харкова показали, що після першого року навчання виснаження нервової системи має 51 % студентів, а після другого - 77 %. У 1925-1926 навчальному році Харківська студентська лікарня зафіксувала 1132 випадки функціональних нервових розладів [28]. У 1926 р. ЦК КП(б) провів обстеження побуту студентів. У справі, що була подана за підсумками обстеження, повідомлялось про масові самогубства студентів, настрої глибокої депресії й спроби піти з життя [29].

Процес формування командно-адміністративної системи, який нівелював і пригнічував особистість, також негативно впливав на морально-психологічний стан українського студентства. Ці настрої знайшли відображення в листах та щоденниках. У своїх працях В. Ли- пинський цитує листи студентів-медиків до багатотиражної газети "Рефлекс": "Мене дуже пригнічує питання про життя. Воно мене лякає. Усе навкруги порожнє і удаване...", "Радянське життя нагадує суцільну брехню. Навколо тільки й чуєш про соціалізм і комунізм, а насправді кожен кричить тільки для своєї користі, тільки для того, щоб зайняти керівне становище і краще пожити." [2, с. 27].

Характеризуючи морально-психологічний стан студентів у 1920-і роки, слід звернути увагу і на поширення такого ганебного явища, як пияцтво й алкоголізм. Зважаючи на те, що переважна більшість студентів була віком 25-35 років, практично всі інститутські вечірки, комсомольські гуляння та екскурсії, сімейні урочистості закінчувалися грандіозним зловживанням алкоголю. Проведене в 1928 р. анонімне опитування студентів показало наявність алкогольної залежності в кожного п'ятого студента. Пияцтво у ВНЗ ставало звичайним явищем. Навіть у студентських їдальнях йшла активна торгівля алкоголем. П'яні дебоші в гуртожитках поступово ставали нормою. Деякі студенти не виходили зі стану алкогольного сп'яніння місяцями.

Висновки

Таким чином, попри те, що студентству радянською владою декларувалося чільне місце в державному будівництві, на нього покладалися особливі надії як на майбутнього провідника комуністичної ідеї, соціально- побутовий стан студентів від 1920 до 1930 року був дуже важким. Особливо гострими для студентів були питання забезпечення харчуванням та збереження психічного й соматичного здоров'я.

Результати медичних оглядів студентів тих років, а також обстеження місцевих органів влади засвідчують хронічне недоїдання молоді, а відтак і високий рівень захворюваності, особливо на шлунково-кишкові та інфекційні хвороби.

Велику частку в загальній картині захворюваності становили венеричні хвороби та туберкульоз, які обґрунтовано вважаються соціальними хворобами, що виникають у кризові періоди суспільного розвитку У 1920-і роки серед основних причин захворювання студентів на туберкульоз можна назвати незбалансоване й погане харчування, що знижувало імунітет і підвищувало сприйнятливість до інфекції, антисанітарні умови проживання (особливо в гуртожитках), стресові ситуації, обумовлені соціально-економічною нестабільністю та невпевненістю в майбутньому Остання з названих причин нерідко призводила до розладів морально-психологічного стану молоді й навіть до вчинення самогубств, які на початку 1920-х років набули масового характеру отримали широкий розголос у ЗМІ й привернули увагу органів влади. Основними причинами епідемії венеричних хвороб були житлова невлаштованість студентів, недостатність коштів для існування та майже повна відсутність моральних заборон через радикальну зміну ціннісних настанов особистості після революції та громадянської війни.

Органи державної влади намагалися вирішувати питання матеріального забезпечення вишівської молоді та поліпшення її добробуту - про це свідчать документи Головпрофосу й декрети РНК УРСР Проте на тлі загального економічного занепаду в країні заходи влади за будь-яких її зусиль були недостатніми, а головним гаслом студентства тих років можна вважати виживання та самоорганізацію.

Література