Структура греко-католицьких жіночих громад Станіславської єпархії (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура греко-католицьких жіночих громад Станіславської єпархії (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.)

Постановка проблеми

станіславський єпархія жіночий монастир

До 80-х рр. ХІХ ст. у Галичині діяв один жіночий чин монахинь-василіанок (ЧСВВ). У повсякденному житті вони послуговувалися статутом митрополита Й. Рутського "Витяг із правил св. Василія Великого для інокинь". У кінці ХІХ ст було проведено Добромильську реформу в структурі чину св. Василія Великого. Зреформовані отці василіани розпочали оновлення самої ГКЦ, засновуючи нові чернечі спільноти й громади для реалізації ідеї соціальної опіки Церкви. Протягом кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. на території Станиславівської єпархії діяло вже чотири жіночі греко-католицькі формації: монахині ЧСВВ, сестри служебниці Непорочної Діви Марії, сестри мироносиці та сестри милосердя св. Вінкентія де Поль. Кожне із цих чернечих об'єднань мало своє коло діяльності, однак всі завдання громади були зосереджені на справах милосердя.

Стан вивчення проблеми. Обрану тему досліджували в основному українські історики діаспори. У більшості це питання висвітлено в працях загального характеру або літературі публіцистичного змісту, яка присвячена загальній історії греко-католицької церкви й розвитку Станиславівської єпархії. Окреслену проблему досліджували С. Цьорох, А. Великий, М. Вуянко, Б. Савчук, І. Андрухів, І. Пилипів, Р Делятинський, О. Сурмач. Аналізуючи стан її вивчення в історичній і релігієзнавчій літературі, зазначимо, що питання структури греко-католицьких жіночих громад і внутрішнього устрою монастирів має важливе значення для дослідження історії ГКЦ й окремих єпархій в зазначений період.

Мета статті - дослідити статутні документи жіночого чернецтва ГКЦ і виокремити спільні та відмінні риси в структурі греко-католицьких жіночих громад, устрої монастирів у кінці XIX - у першій половині XX ст. Зауважимо, що статути чернечих спільнот мали спільну основу - правила для чернецтва, моральні й етичні настанови св. Василія Великого, які в і6і7 р. були зібрані та укладені в одну працю митрополитом Й. Рутським.

Виклад основного матеріалу

У кожному жіночому монастирі ЧСВВ наприкінці ХІХ ст існували свої традиції, сформовані протягом років спільного проживання монахинь. На капітулі за участі митрополита Андрея Шептицького 24 серпня 1902 р. розглядали питання структурної організації монастирів ЧСВВ шляхом призначення ігумені, утворення новіціату, "прикріплення" монахинь до конкретних монастирів. Чергова капітула відбулася у Львові 22 серпня 1909 р. Цього разу основним питанням було прийняття конституції.

Згідно з новим статутом, кожен монастир монахинь- василіанок становив окрему структурну одиницю, був самостійним і підпорядковувався владі місцевого єпископа. Управляла монастирем ігуменя, яку обирали на раді обителі. На цій же раді призначали делегатів до загальної капітули, дорадниць, надавали дозвіл монахиням на облечини, допускали до складання перших обітниць. У раді монастиря сестер-василіанок брали участь усі монахині, однак право голосу мали лише хорові сестри. Така соціальна диференціація існувала тільки в монастирях чину св. Василія Великого й знаменувала історичну традицію цієї чернечої спільноти. Уряд ігумені тривав п'ять років, у разі третього поспіль переобрання діючої настоятельки їй надавалося право довічного управління монастирем [2, а. 10-11].

У сестер-служебниць була складніша внутрішня структура громади, оскільки спільнота ділилася на провінції в канонічних межах єпархій. За статутом, для управління громадою в межах Галичини й Буковини обиралася головна настоятелька терміном на п'ять років. Її кандидатуру затверджував митрополит ГКЦ. Головним домом-осередком громади вважався монастир, де проживала головна настоятелька. До її обов'язків входили фінансові, господарські питання, а також візитація (ревізія) домів і монастирів усіх провінцій раз на три роки. Варто зауважити, що такими ж повноваженнями була наділена ігуменя василіанського монастиря. Ігуменям було заборонено трактувати чинний статут на власний розсуд, самостійно його змінювати, доповнювати чи редагувати. Дещо іншою була ситуація в громадах монахинь-мироносиць. Тут настоятелька також обиралася на капітулі, однак, на відміну від попередніх спільнот, термін її урядування тривав тільки три роки [5, a. 49].

Монастирський уряд репрезентували головна настоятелька, три черниці-дорадниці, сестра-секретар і справнича. Згідно зі статутом, вони утворювали "раду настоятельки". Провінцією громади сестер служебниць управляла провінційна настоятелька разом із трьома дорадницями. Усі визначення статуту про уголовної настоятельки і її дорадниць, функції та обов'язки накладалися і на провінційну настоятельку та її курію. Для прикладу, центральна адміністрація (генеральний уряд) громади сестер служебниць ПНДМ знаходилася у м. Львові, головною настоятелькою у 1907 р. була сестра Василія. Натомість провінційний дім громади Західної України розташовувався в м. Ста- ниславові по вул. Перацького, 11 (нині - вул. Шевченка) на чолі з провінційною настоятелькою сестрою Андреєю Дубик [11, с. 64].

Як правило, про ігумень у монахинь були найкращі спогади. Наприклад, у праці С. Сабола вміщено спогади черниці ЧСВВ про настоятельку станиславівського монастиря Магделину Гуменюк: "Чи не розуміла вона вже тоді, що та, з якою вона тоді віталася, - буде колись її настоятелькою, ігуменею, провідницею, матір'ю, що буде любити її, може, більше, ніж рідна мати, що виховує її душу, виплекує її для Бога, для неба" [13, с. 75].

Б. Савчук опублікував спогади сестри Марії Клюки про ігуменю Йосифу Ісопенко: "Її називали "ангелом тихості", що завжди спішить як треба комусь помогти, одним духом можна було пізнати, що людина дійсно свята" [12, с. 224]. Отець Ю. Дацій у статуті монахинь- мироносиць визначив причини можливого непослуху настоятельки. Зокрема, це відбувалося за умов, коли "настоятелі розказують щось грішного або щось такого, що до гріха може довести - або розказують щось противного, або незгідного зі регулами (правилами) - в тих випадках - аби прийшлося тобі і трупом впасти - невільно тобі Настоятелів слухати. У всіх інших справах - мусиш покорятися волі настоятельки" [7].

Жіночі греко-католицькі монастирі, на відміну від чоловічих, не мали єдиної централізованої структури й були підпорядковані місцевому єпископу. Саме тому при кожному монастирі греко-католицьких черниць був представлений легат (представник) від митрополичої чи єпископської консисторії - комісар. Його функції та обов'язки полягали в тому, щоб звітувати єпископу про справи в новіціаті та загалом у монастирі. Комісар мав доповідати про відкриття нового дому, перевіряти кожну прийняту кандидатку до громади або чину перевіряти щорічні господарсько-грошові звіти кожного дому та монастиря. Опікуном жіночих монастирів у межах єпархії був єпископ [3, а. 27].

Трошки іншою була ситуація в громаді монахинь милосердя св. Вінкентія де Поль - бельгійської чернечої громади, яка з'явилася в м. Станиславові в 1926 р. Монахині дотримувалися встановлених у 1837 р. правил, які називалися "Конституціями". За копією основного статуту сестер милосердя відомо, що громаду очолювала Загальна настоятелька, яка перебувала в матірному домі, розташованому в м. Денізе (Бельгія). Сестри повинні були в усьому слухати ігуменю, яка час від часу візитувала бічні філії монастиря. У кожній такій філії була своя настоятелька, яка опікувалася тим монастирем, у якому проживала. Усі монахині домів-філій були повноправними черницями бельгійської громади сестер милосердя св. Вінкентія де Поль. Без попереднього дозволу головної настоятельки сестрам заборонялося покидати монастир. Зміни та уточнення правил могли відбуватися лише з дозволу Загальної настоятельки. Сестри милосердя складали обітниці послуху, бідності, чистоти та посвяти для ближніх [6, a. 5-8].

Отже, бачимо, що в громадах існувало певне розмежування обов'язків між монахинями. Найвідповідальніші з них обиралися ігуменями, які відповідали за розвиток і функціонування чернечої обителі. Особливі функції виконували скарбнича й секретар монастиря. Логічно буде припустити, що ці сестри мали відповідну освіту оскільки відповідали за фінансові документи, вели історію громади та упорядковували епістолярію.

Модель управління в монастирях єпархії можемо простежити на основі аналізу шематизмів, оскільки тут вказані не лише прізвища та імена черниць, їх приналежність до тієї чи іншої чернечої спільноти, але й посади. Для прикладу розглянемо громаду монахинь- мироносиць, які в 1929 р. заснували монастир у м. Бо- городчанах. Настоятелькою дому була сестра Ізидора (Катерина Сироїд), сестра Теофіля (Євдокія Вавренчук) займала посаду місце-настоятельки, секретарем дому була сестра Павліна (Анна Шипот). Дорадницями були сестри Йоанна (Агафія Кузьмін), Константина (Катерина Гавалко), Рафаеля (Анна Ковальчук) та Януарія (Анна Башук) [10, c. 187].

Згідно зі статутами, до громади приймали дівчат від п'ятнадцяти років, які самостійно прийняли рішення про вступ до монастиря. Кандидатка повинна була бути законно народженою, відзначатися спокійним характером, працездатністю і здоров'ям [2, a. 8]. Обмеження щодо вступу до чину існували у монахинь-василіанок. Заборонялося приймати дівчину яка хворіла на епілепсію чи іншу спадкову хворобу. Натомість, у монахинь служебниць була заборона на вступ до громади для молодиць, вдів, монахинь з інших громад, навернених із єресі, а також дівчат з "нешанованих родин" (мається на увазі неповні сім'ї або сім'ї, де батьки зловживали алкоголем). Вирішувала питання про прийняття таких кандидаток ігуменя на раді монастиря з дозволу єпископа [3, a. 39].

Статутами була визначена і можливість виключення з монастиря. Так, у статуті монахинь-служебниць зазначено, що послушниця, яка хоче вийти з громади, повинна внести відповідне прохання до Ватикану У ньому має вказати основні причини такого рішення. В інших випадках, щоб вигнати монахиню з обителі, на- стоятельці потрібні були вагомі причини морального чи фізичного характеру Коли закінчувався термін тимчасових обітниць, монахиня могла без перешкод вийти з громади. Автоматично виключали з громади за втечу та за умисне приховування хвороби [3, a. 61].

При вступі до громади кожна кандидатка вносила "вено" (платню, викуп), обсяг якого в різних громадах визначався по-різному У сестер-василіанок він становив 1000 корон. Окрім цього, кандидатки мали із собою одяг і білизну У ситуації, коли дівчина походила з бідної родини та не могла внести свій посаг, дозвіл на проходження новіціату надавав особисто єпископ [2, a. 9]. "Вено" майбутніх монахинь-служебниць становило 600 корон, одяг та "виправа" (білизна, продукти та особисті речі) на суму 300 корон. Кандидатки, що вступали до громад сестер мироносиць, вносили "вено" в розмірі 1000 корон та "виправу" в натуральному обсязі або на 300 корон. Гроші та "виправа" ставали власністю громади до смерті монахині [5, a. 8].

Перед остаточним прийняттям чернечих обітниць кандидатка проходила школу новіціату. Його суть визначено у "Витягу із правил..." митрополита Й. Рутського. Він уважав, що головною метою "іскусу монашеського" є "вкорінення в душах початкуючих правильного розуміння сенсу духовного життя" [8, п. 101]. У період проходження новіціату особа мала "заховувати молчаніє, нізким не розмовляти, крім настоятельки й магістри (наставниця новичок) ..." [2, a. 11]. Випробувальний термін перед новіціатом вінчав акт "облечин" (від слова "одягатися" - це момент прийняття чернечого одягу). На облечи- ни кандидаткам видавався чернечий одяг: габіт, контура, намітки, крайки, вервичка з хрестиком. Після облечин новіціат тривав рік та шість тижнів без перерви. Завідувала новіціатом сестра-мапстра, яку призначала ігуменя зі своїх дорадниць [1, а. 16]. До навчання новачок залучали сповідника дому чи іншого священика-монаха [2, а. 11]. Отці-сповідники призначалися для жіночих монастирів та чернечих домів безпосередньо місцевим єпископом. На території єпархії цю функцію виконували отці-василіани або отці-редемптористи [4, а. 3].

Звичайні обітниці складалися без урочистостей під час Св. Літургії, у домовій каплиці чи в церкві при закритих дверях. Кандидатка після причастя священика відчитувала формулу обітниць і приймала Святі Дари. Формула обітниці була такою: "Всемогучий і Предвічний Боже в Трійці Святій Єдиній: Я: П.І. обітую Божественному Величеству Твому убожество, чистоту і послух, в Згромадженні (далі вказувалася назва громади, тупа -громади сс. мироносиць. - Автор) на три роки, усе розуміючи по Уставам сего Згромадження. Так мені Боже допоможи і сеї Св. Євангелії" [5, а. 9]. Після складання обітниці сестри обирали собі нові імена, а світських зрікалися. Наприклад, після облечин монахинь з громад сестер-мироносиць, (7 січня 1930 р.) своїх світських імен зреклися: сестра Ероніма (у миру Катерина Васько), сестра Аполонія (Анна Білаш) та Ірина (Текля) [7].

Новіціат при монастирі сестер-василіанок у м. Ста- ниславові було відкрито одним із перших 17 листопада 1912 р. Із цього часу василіанська обитель стала повноцінним монастирем. Уже в 1913 р. тут нараховувалося вісім новачок, а саме: Теодозія Бойко, Саломія Сосновська, Партенія Дмитрак, Макрина Павлюк, Аг- нета Ценкнер, Ірина Олексюк, Емілія Пришляк та Ва- силія Глібовицька [9, c. 192]. Новіціат для сестер-мироносиць постав при монастирі в Богородчанах у 1935 р.: "Сего року Сестри зачали приймати кандидатки на но- віціаті. Але дуже осторожно, бо немає з чого виживати. Для провадження новіціату надали отців Редемпто- ристів" [7]. Монастир сестер милосердя св. Вінкентія де Поль почав приймати кандидаток аж у 1940-х рр., що було пов'язано з потребами додаткової робочої сили для утримання дитячого притулку в роки війни.

Висновки

Таким чином, греко-католицькі жіночі монастирі Станиславівської єпархії кінця ХІХ - початку ХХ ст. були структурованими, мали свою систему управління, яка встановлювалася відповідно до статутних документів. Спільним у системі управління був розподіл функцій та обов'язків між черницями. Кожна монахиня мала певні обов'язки, якими її наділяла настоятелька. Повноцінним монастир ставав при відкритті новіціату для проходження навчання й духовного випробування кандидаток, які прагнули присвятити своє життя служінню Церкві й Богу. Однак вступ до громади не був безкоштовним. Кандидатка вносила так зване "вено" або викуп, який визначався в грошовому еквіваленті. При наявності новіціату, монастир ставав повноцінною чернечою обителлю. Після проходження новіціату монахині складали обітниці, значення яких трактувалося однаково в усіх громадах. Статути та правила регламентували внутрішньо-побутове життя монастирів і домів.

Література

1. Державний архів Львівської області (далі - Держархів Львівської обл.), ф. 358 (Шептицький Андрей. Граф, митрополит галицький Греко-католицької церкви, Архиепископ Львівський, Єпископ Кам'янець-Подільський, культурний і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ 1865 - 1944 рр.), оп. 2, спр. 15. (Конституції монахинь Чину святого Василія Великого ЧСВВ, укладені Шептицьким Андреем 1909 р.), 21 арк.

2. Держархів Львівської обл., ф. 358, оп. 2, спр. 30. (Устави і правила монахинь ЧСВВ 1909 р.), 54 арк.

3. Державний архів Івано-Франківської області, ф. Р-388 (Уповноважений Ради в справах релігійних культів при РМ СРСР по Івано-Франківській області, 1944-1989 рр.), оп. 2, спр. 67 (Матеріали щодо работи греко-католицького монастиря ордену "Святого Вінкентія де Поль" вул. Пушкіна, 47 м. Станіслав 1947 - 1950 рр.), 87 арк.

4. Історія Згромадження Сестер Мироносиць 1914-1939 рр. (рукопис). - 278 с.

5. Рутський Й. Витяг з правил св. Отця нашого Василія Великого, уложений для інокій Йосифом Веляміном Рутсь- ким: Конституції женских монастирів ЧСВВ Галицької провінції / Й.Рутський. - Жовква, 1909. - 108 с.

6. Шематизм всего клира греко-католицкої Єпархії Стані- славівскої на рік Божий 1913. Річник ХХVИ. - Станиславів, 1913. - 337 с.

7. Шематизм всего клира греко-католицкої Єпархії Стан- іславівскої на рік Божий 1935. Річник ХХХ^ - Станиславів. - 1935. - 213 с.

8. Вуянко М. Монастирі Івано-Франківська (Станіславова): Перша половина ХХ ст / М. Вуянко. - Івано-Франківськ : Нова Зоря,1998. - 216 с.

9. Савчук Б. Твердиня віри. Історія Станіславського (Івано-Франківського) монастиря сестер василіанок / Б. Савчук. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2011. - 259 с.

Размещено на Allbest.ru