Релігійні права дітей на території України та Росії через призму законодавства (кінець ХІХ-ХХ ст.)

кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарної підготовки Красноармійського індустріального інституту Донецького національного технічного університету

У статті на підставі аналізу широкого кола джерел та літератури зроблена спроба визначити обсяг та місце релігійних прав дітей у період із кінця ХІХ до кінця ХХ ст. У дослідженні проводиться аналіз законодавства двох різних політичних режимів, зокрема на території України. Показана залежність обсягу релігійних прав дітей від політики уряду та офіційної ідеології, принципів бачення ролі дитини та людини в суспільних відносинах. Автором визначена специфіка законодавства, указані чинники, що впливали на його формування, виділені його позитивні та негативні сторони.

релігійний право діти політичний ідеологія

Зародившись у надрах людської цивілізації, уявлення та поняття про права людини постійно розвивалися, розширювалися, трансформувалися. Під впливом об'єктивних та суб'єктивних факторів трактування прав людини набувало релігійного, етичного, філософського, політичного чи правового контексту. Сьогодні ідея прав людини залишається актуальною проблемою.

Провідне місце в правах людини займають права дитини, хоча до середини минулого століття дитина не розглядалася як самостійний суб'єкт права.

Питання про необхідність регулювання прав дітей на міжнародному рівні загострилося після закінчення Першої світової війни, коли були проаналізовані її згубні наслідки. У 1919 році був створений Лігою Націй Комітет дитячого благополуччя, який передбачав заходи спеціального захисту цієї найбільш вразливої категорії суспільства. Але тільки 20 листопада 1989 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини, що закріпила дитину в якості самостійного суб'єкта права [2].

Утім, слід визнати, що жодна держава у світі не може претендувати на те, щоб її визнали зразком у галузі виконання прав дитини. Навіть найдемократичніші та економічно розвинуті країни не можуть позбавитися таких явищ, як злочинність неповнолітніх, високий рівень дитячої смертності, зростання дитячої безпритульності. Усі ці фактори вказують на актуальність порушеної проблеми, необхідність її постійного вивчення як на національному, так і на міжнародному рівні [3].

У сучасній Україні не припиняється робота щодо вдосконалення системи охорони та захисту прав неповнолітніх та її відповідності вимогам сучасної правової держави. Із цією метою активізуються законодавчі ініціативи, у тому числі й у напрямку створення ювенальної юстиції. Тим більш актуальними є ретроспективний аналіз проблеми задля забезпечення історичної спадкоємності сучасного та минулого як важливої складової правової системи, урахування як позитивного, так і негативного досвіду, використання позитивного досвіду правового регулювання та відмова від застарілих недієвих механізмів.

Законодавство України гарантує дитині певні права та свободи, що підтверджується рядом міжнародних та національних документів. За визначенням багатьох дослідників, найбільш дискусійними залишаються в Україні питання щодо реалізації дітьми релігійних прав та впливу релігії на формування дитини. Як показав аналіз літератури, це питання не знайшло достатнього висвітлення та потребує прискіпливої уваги та аналізу з боку дослідників різних галузей.

Сучасне українське суспільство неоднозначно оцінює роль та місце релігії в житті людини. Причому оцінка залежить від різних факторів, у тому числі й від суто індивідуальних особливостей людини, її виховання та світобачення. У Конституції закріплені свободи світобачення та віросповідання, що передбачає право на свободу віросповідання, право без перешкод відправляти одноосібно або колективно релігійні культи та ритуальні обряди, вести релігійну діяльність в Україні. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я та моральності населення або захисту прав та свобод інших людей. З іншого боку, в Україні церква відділена від школи та держави, таким чином релігійне (або атеїстичне) виховання та навчання здійснюється в сім'ї. Виходячи із цього, державі потрібно, з одного боку створити всі умови для реалізації прав дитини, а з іншого - не допустити їх порушення, у тому числі з боку батьків. У цьому питанні перетинаються юридичний та педагогічний аспекти. Перший пов'язаний із дією юридичних механізмів та втіленнням законодавчих норм, другий представляє суб'єктивне розуміння обсягів прав дитини батьками та педагогами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Права та свободи дитини, механізми їх реалізації знайшли відображення в роботах як вітчизняних істориків, правознавців, педагогів, соціологів, так і дослідників ближнього та дальнього зарубіжжя. У вивченні окресленої проблеми можна виділити декілька етапів (дореволюційний, радянський, сучасний) та напрямків. Перший період характеризується еволюцією прав дитини одночасно з розвитком держави та становленням абсолютизму зростанням впливу православної церкви, галузевою інституціоналізацією прав дитини, що певною мірою відображено в науковій, юридичній, публіцистичній літературі. Одночасно можемо знайти відображення в літературі і таких процесів, як вплив судової реформи 60-х рр. ХІХ ст., становлення та детальне правове регулювання інституту усиновлення, опіки та піклування, навчання та виховання дітей, регулювання дитячої праці, гуманізація карного законодавства щодо малолітніх правопорушників тощо. У роботах також відображені основні правові ідеї цього періоду а саме: верховенство батьківської влади над дітьми [4].

Починаючи з другої половини ХІХ ст., з'являються роботи учасників та організаторів дитячої опіки [5, 6]. Вони цікаві для дослідників тим, що супроводжуються конкретними порадами та рекомендаціями.

Актуальною для вказаного періоду була й проблема підліткової злочинності. У дореволюційний період цій проблемі було присвячено багато робіт. Серед них роботи юристів-практиків, громадських діячів та істориків [7-9].

Отже, у першому періоді дослідників хвилював цілий комплекс питань, пов'язаних із правами дитини, але що стосується релігійних прав дитини, то ця тема не порушувалася, виходячи з очевидних причин (правового статусу дитини, специфіки віросповідного законодавства та привілейованого становища православної церкви).

У літературі радянського періоду відображений аналіз процесів конституціоналізації прав дитини з урахуванням особливостей конституційного розвитку радянського періоду ідеології та принципів бачення ролі людини та дитини в суспільних відносинах.

Крім того, у роботах обґрунтовувався принцип, що влада сім'ї над дитиною підпорядковується загалом владі держави. Держава надавала права та свободи або позбавляла їх, якщо особа діяла "всупереч інтересам соціалістичної революції" (ст. 23 Конституції РРФСР 1918 р., ст. 14 Конституції РРФСР 1925 р.) [10].

Роботи періоду 1978-1990 рр. відображають вплив на радянське законодавство міжнародних правових актів. Але протягом усього періоду реалізація прав та свобод дозволялася лише в межах комуністичного будівництва. Заслугою дослідників цього періоду є те, що було порушене питання свободи совісті для дітей. Але в радянській літературі в силу відомих причин воно набуло ідеологічного забарвлення. Перевага надавалася формуванню атеїстичних поглядів, релігія та церква розглядалися як зайві та шкідливі елементи [11-14].

У правовій, історичній, публіцистичній літературі сучасного періоду питання прав дитини продовжує залишатися актуальним. Дослідники, науковці, правознавці намагаються проводити паралелі, аналізувати сучасне вітчизняне та зарубіжне законодавство, здійснювати ретроспективний аналіз з метою винайдення найкращих механізмів та створення можливостей для реалізації дитиною своїх прав у повному обсязі.

Так, актуальними темами для дослідження істориків і правознавців стали питання організації та діяльності сирітських судів та органів опіки в Російській імперії, причини підліткової злочинності, діяльності судів для неповнолітніх у дореволюційний період тощо [15-23].

Дитячу безпритульність у Радянській Україні в 2030 роки ХХ ст. досліджувала А. Г Зінченко, становище неповнолітніх громадян у 1940-і роки - Г М. Голиш [24, 25].

Питання становлення та розвитку міжнародного захисту прав дитини та історії діяльності міжнародних організацій із захисту прав дитини досліджено в роботах [26-30].

Ще один напрямок об'єднує правознавців, які підкреслюють залежність ефективності правового регулювання відносин у сфері забезпечення, охорони та захисту прав дитини в Україні від запозичення відповідних стандартів зарубіжних країн, насамперед, європейських, через адаптацію та врахування національної традиції, культури та менталітету [31].

Привертають увагу дослідників і механізми захисту прав дитини та діяльність органів влади та їх роль у забезпеченні прав та свобод дитини [32-36].

І нарешті, слід виділити дослідження, у яких міститься комплексний загальнотеоретичний аналіз феномена прав дитини, їх нормативного закріплення за російським та українським законодавством [37-39].

Таким чином, проблема прав дитини та їх реалізація знайшли широке відображення в роботах дослідників різних напрямків. Аналіз правової, історичної та соціально-педагогічної літератури свідчить про наполегливі пошуки вченими шляхів і механізмів, спрямованих на реалізацію прав та свобод дитини. Але проблема реалізації релігійних прав дітей не знайшла достатнього висвітлення, що певною мірою визначило напрямки нашого дослідження.

Метою статті є спроба проаналізувати обсяг та місце релігійних прав дитини через призму російського законодавства з кінця ХІХ до кінця ХХ ст., виділити його характеристики, позитивні та негативні сторони.

Географічні та хронологічні межі дослідження пов'язані з історико-географічними та політичними факторами, що вплинули на розвиток законодавства, обсяг прав громадян та країни в цілому.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, соціальний захист членів суспільства, у тому числі й дітей, є невід'ємним компонентом розвитку будь-якого суспільства. Крім того, форми та механізми захисту є конкретно-історичними категоріями, що відображають характер взаємовідносин між суспільством та державою, визначають ступінь його розвитку.

Особливістю дореволюційної політики було тісне злиття релігії та права. Перетин юридичних норм із канонічними, забезпечення виконання церковних наказів заходами державного примусу, а велінь закону також і релігійною карою - одна з основних рис державного, громадського, карного й деяких інших галузей права, починаючи з давніх документів майже до останніх актів самодержавної влади [40].

Розглядаючи це питання, слід пам'ятати, що: по-перше, у Російській імперії церква знаходилася під контролем держави; по-друге, Росія була багатоконфесійною та багатонаціональною державою; по-третє, у регулюванні релігійних питань використовувалася специфічна практика, яка визначалася терміном "віротерпимість" із характерною ієрархічною системою відносин. Обсяг прав віруючих залежав від того, у яку групу потрапляло відповідне віросповідання та який статус отримувало. Так, православна церква мала статус "панівної", інші сповідання поділялися на "терпимі визнані", "терпимі невизнані", "нетерпимі невизнані" [41].

До терпимих визнаних належали інославні християни (римо-католицька, лютеранська, вірмено-григоріанська) та іновірні (ісламська, буддистська, іудейська конфесії) [42]. До цієї ж групи за обсягом прав можна було б віднести визнаних, але позбавлених привілеїв: менонітів, баптистів Закавказзя, братську громаду аугсбурзького сповідання. Терпимими, але не визнаними законом були російські старообрядці (до 1905 р. в офіційних та юридичних документах називалися "розкольниками"). Нетерпимими вважали сектантів Термін "сектантство" використовується у зв'язку з тим, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст протестантські й інші релігійні утворення кваліфікувалися як сектантські в офіційній літературі й офіційних зносинах., які "відпали від православ'я". Ст. 203 "Уложения о наказаниях уголовных и исправительных" (редакція 1885 р.) відносить до цієї групи тих сектантів, учення яких було "поєднано з бузувірством та фанатичним пошкодженням свого здоров'я, життя та здоров'я інших або протиправними діями"[43, 44].

Віросповідна система створювалася з метою під - тримки "традиційної релігійності російського суспільства", збереження стабільності в імперії у сфері міжрелігійних стосунків та у взаєминах між релігійними общинами та державою. У зв'язку із цим державний механізм передбачав правову та адміністративну практику регулювання визнаних законом релігійних общин відповідно до ієрархічного принципу та функціонування системи віросповідних відносин. Ієрархічність цих відносин базувалася на принципах: 1) "першості та панування православної церкви"; 2) правовій рівності неправославних християнських конфесій та груп, а також нехристиянських релігійних общин між собою; 3) кримінальному захисті православної церкви від "зведень" та переходу в інші християнські та нехристиянські сповідання; 4) кримінальному захисті всіх християнських конфесій та груп від "зведень" та переходу в інші нехристиянські сповідання [45].

"Уложение о наказаниях уголовных и исправительных" охоплювало цілу низку законів щодо регулювання віросповідних питань, у яких можна виділити і релігійні права дітей. Закон наказував православним християнам виконувати релігійні обов'язки. Діти від семирічного віку мали не менше ніж раз на рік сповідуватися та причащатися Святих Таїнств. Православні священики вели спеціальні сповідні книжки, у яких робилися відповідні позначки. Таким чином, відбувався контроль за парафією як із боку держави, так і з боку церкви. Такий контроль був важливим, оскільки Російська імперія була багатоконфесійною державою, а релігійний рух був актуальною проблемою.

Ст. 185 "Уложения ..." регулювала, наприклад, умови переходу в нехристиянство. Акцентом тут був вік особи, що переходила в інше сповідання та усвідомленість прийнятого рішення. Так, для дітей до чотирнадцятирічного віку для цього був потрібен дозвіл батьків. Духовне відомство визначало відповідність процедури хрещення постановам православної церви, рівень усвідомлення рішення, здійснювало "увещевание" тих, хто відходив від християнства. За собою держава залишала повноваження щодо вирішення питань кримінального покарання та обмеження станових прав.

Одним із головних завдань будь-якої конфесії є розповсюдження свого віровчення. Це питання також знаходилося під суворим контролем держави. У другій половині ХІХ ст. активізує діяльність протестантський рух, характерною рисою якого є активне розповсюдження релігійного віровчення всіма віруючими. Крім того, ця діяльність виступала показником сили та ступеня внутрішнього благочестя кожного віруючого, невід'ємною стороною життя. Уряд класифікував таку діяльність як зведення й суворо забороняв її для всіх конфесій, окрім православної церкви. Неодноразово в законодавчих актах підкреслювалося, що розповсюдження віровчення є винятковою прерогативою православної церкви. Ст 188 "Уложения" передбачала сувору відповідальність за пропаганду та агітацію безпосередньо серед неповнолітніх (ст. 188). Також було заборонено проводити неправославні обряди над неповнолітніми (каралася тюремним ув'язненням від 8 до 16 місяців).

Підсилена увага приділялася й вихованню дітей у православних традиціях. Ст. 190 передбачала відповідальність батьків за порушення обов'язку виховувати дітей у православних традиціях. Діти засуджених батьків передавалися на виховання родичам, а в разі відсутності останніх - спеціально призначеним особам православного сповідання [46, 47]. До опікунів також висувалися суворі вимоги щодо виховання опікуваних у православних традиціях.

На голову сім'ї покладалася відповідальність і за вірність православній вірі дружини, дітей та інших осіб, які знаходилися під його опікою. У разі відходу від православної церкви вищевказаних осіб, голова сім'ї міг бути підданний арешту на строк від 3 днів до 3 місяців (Ст. 191).

Духовним та світським особам інших християнських сповідань та іновірцям суворо заборонялося втручатися в релігійні справи осіб, що належали до інших конфесій, навіть якщо їх просили [48, 49]. Християнські священнослужителі, що дозволили проведення над православними обрядів хрещення або інших обрядів, у перший раз виселялися з певної місцевості на термін до одного року, а вдруге взагалі позбавлялися духовного стану та потрапляли під нагляд поліції (Ст. 193).

Закон захищав інтереси православних і в сімейних відносинах. Наприклад, якщо православні брали шлюб із неправославними віруючими, останні складали розписку й запевняли, що не будуть наполягати на виході членів сім'ї з православної віри та виховуватимуть своїх дітей у православних традиціях [50]. У разі порушення умов розписки шлюб визнавався недійсним.

Також у цивільному кодексі існували розпорядження щодо дотримання в питаннях шлюбу та сім'ї правил, розроблених православною церквою [51].

Отже, з одного боку, православні віруючі мали відповідні переваги в питаннях віри й знаходилися під захистом держави, а з іншого - перебували під постійним наглядом у питаннях дотримання церковних канонів. Крім того, слід сказати, що в законодавстві не був відображений так званий невіросповідний стан, що дає підстави говорити про існування свободи совісті у своєрідному її розумінні. У питаннях щодо реалізації релігійних прав для дітей незмінним залишалися принципи пріоритету батьківської влади, висока роль релігії та інституту церкви, що повною мірою знайшло відображення в законодавстві.

Реформи 60-х років ХІХ ст. активізували громадську думку щодо віросповідних питань. У газетах і журналах того часу почали з'являтися статті про необхідність установити в Росії свободу совісті. Усе це вплинуло й на бачення цієї проблеми урядом та вищим законодавчим органом - Сенатом. У цей період виходить низка законів, що певною мірою змінюють статус, перш за все, старообрядців. Хоча говорити про створення оптимальних умов для реалізації прав віруючих не можна.

Закон від 19 квітня 1874 р. "О браках раскольников" поклав початок офіційному визнанню "розколу" як особливого сповідання в осередку православного населення. Закон був виданий у зв'язку з уведенням загальної військової повинності, відповідно до нього світська влада мала реєструвати шлюби старообрядців і заносити їх у спеціальні метричні книжки. Таким чином шлюби легітимізувалися. Була ліквідована традиція, за якою новонароджених старообрядців силоміць хрестили за православним обрядом. Але ті особи, що були народжені та охрещені до виходу закону продовжували вважатися православними [52, 53].

До категорії "нетерпимих" держава ставилася, як до антицерковного, ворожого руху, застосовувала до віруючих репресивні заходи, що відображувалося і в законодавчих актах [54, 56].

На початку ХХ ст. ліберальні сили вимагали від уряду забезпечення свободи віросповідання, відділення церкви від держави, припинення ідеологічних переслідувань.

Уряд був вимушений видати низку законодавчих актів [57, 58].

Працюючи над реалізацією наказу від 12 грудня 1904 р., Комітет міністрів під керівництвом С. Вітте розробив наказ від 17 квітня 1905 р. "Об укреплении начал веротерпимости" [59]. Усього в наказі було 17 статей, які були поділені на підрозділи. Наказ проголошував головні принципи віросповідної політики: вільний відхід із православної віри повнолітньої особи в будь-яке інше християнське сповідання або віровчення (п. 1); цей пункт розповсюджувався і на неповнолітніх (до 14 років) у разі зміни сповідання обома батьками (п. 2); християнам усіх сповідань дозволялося усиновлення та хрещення "підкидьків" у свою віру (п. 4). Пункт 14 встановлював, що викладання Закону Божого в різних навчальних закладах інославним християнам повинні здійснювати духовні особи відповідних сповідань (у разі їх відсутності світські вчителі тієї ж віри) і "рідною мовою учнів".

Наказ від 17 квітня 1905 р. набував більшого значення у зв'язку з одночасним скасуванням кримінально-карних заходів за вихід із християнства (у тому числі і з православ'я) та частковим скасуванням кримінального покарання за "зведення" з християнства в нехристиянство або з православ'я в інославіє. Уже 5 червня 1905 р. наказом "Об облегчении участи лиц, осужденных за религиозные преступления", були скасовані деякі статті "Уложения о наказаниях уголовных и исправительных", у яких передбачалися покарання за релігійні злочини [60]. Так, у першій частині розділу ІІ "Об отступлении и отвлечении от веры" з 10 статей було вилучено 9, хоча та стаття, що залишилася, надавала можливість карати за "зведення" з православ'я [61].

При підготовці другого розділу "Уголовного уложення" були збережені статті про відповідальність батьків, які були зобов'язані за законом хрестити дітей в православ'я, але не зробили цього, а також про відповідальність інославних та іновірних духовних осіб за здійснення обрядів їхньої віри над православними [62].

Невід'ємним компонентом реалізації прав дитини є її можливість отримати освіту. Відповідно до історичних умов освіта безпосередньо пов'язувалася з релігією. Майже монопольне право православної церкви на розвиток релігійної освіти зумовив той факт, що вона мала розвинену систему освітніх закладів. Власне "духовну освіту", тобто професійну, можна було отримати в духовних академіях, семінаріях, училищах. Тут отримували освіту переважно діти священнослужителів. Крім того, православна церква справляла відчутний вплив у різноманітних світських навчальних закладах через обов'язкове вивчення Закону Божого [63].

Освіта неправославних християнських конфесій, що входили до категорії терпимих визнаних, мала певні відмінності, які склалися під впливом багатьох чинників: статусу відповідної конфесії, політики царського уряду, економічного розвитку та ставлення релігійної общини до освітнього процесу. У житті німецьких і менонітських колоній школа та освіта відіграли дуже важливу роль, оскільки діти не лише протестантів, а й католиків допускалися до конфірмації за умови вміння самостійно читати церковні тексти та писати. Школа ставала таким осередком, де діти отримували не тільки освіту та виховання, а й зміцнювали віру [64].

Система освіти знаходилась під контролем духівництва, що регламентувалося указом від 1819 р., а також правилами 1840 р. Керуючись цими законами, духівництво лютеран і католиків здійснювало управління навчальним процесом до моменту передавання шкіл у відомство МНП, тобто до 1881 р.

Предметом постійного обговорення між колоністами та Міністерством стала мова викладання загальних предметів та Закону Божого та дискусія з приводу модернізації стану освіти. У цих дискусіях духовенство виступало за консервації освіти.

У зазначений період законотворча діяльність у мовному питанні була не послідовною. Так, якщо в 1897 р. влада прийняла рішення викладати всі предмети російською (державною) мовою, за винятком Закону Божого й німецької, то вже в 1907 р. ситуація кардинально змінилася: німці отримали право навчатися рідною мовою. Крім того, організовувалися педагогічні курси, які були спрямовані не тільки на вдосконалення знання педагогами російської (державної) мови, але й на вивчення методики викладання [65].

Ще в наказі 17 квітня 1905 р. було повідомлення, що в будь-яких навчальних закладах викладання Закону Божого інославним християнським сповіданням повинно здійснюватися рідною мовою [66]. У зв'язку із цим Міністерство народної просвіти за узгодженнями з Міністерством внутрішніх справ видало "Временные правила для преподавания Закона Божьего в учебных заведениях родным языком учащихся". Тепер діти "інородців" повинні були групуватися в початковій школі не за релігійними, а за мовними ознаками.

На початку ХХ ст. уряд звертає увагу на викладання Закону Божого для протестантів та старообрядців. Міністерство народної просвіти наполягало на обов'язковому освітньому цензі для викладачів цього предмету. Це питання розглядалося на Раді міністрів 17 лютого 1911 р. та було затверджено 13 квітня 1911 р. Миколою ІІ. За бажанням батьків (сектантів та старообрядців), діти яких навчалися в початкових та середніх закладах (крім закладів військового, морського, духовного відомств), Закон Божий викладався за їхнім віровченням. Це стосувалося віруючих, які не вступали в протиріччя з державним ладом, законом та "загальновизнаною моральністю". Дозволялося також навчання церковнослов'янської мови та церковних співів. Але місцеве керівництво повинно було забезпечити приміщення для таких занять. Викладати Закон Божий мали право тільки особи з повною середньою освітою або такі, що відповідали вимогам учителів початкових училищ.

Правилами від 1 червня 1911 р. "О преподавании Закона Божьего детям старообрядцев и сектантов" установлювався факультативний, необов'язковий характер викладання цього предмету в початкових та середніх навчальних закладах.

З наближенням Першої світової війни державна політика щодо рідної мови викладання для німецьких шкіл стає жорсткішою. Наказом від 12 липня 1916 року викладання німецькою мовою було заборонено, виняток був зроблений тільки для вивчення Закону Божого [67].

Правила організації дитячих зборів біли відображені в "Проекті правил про організацію дитячих зборів для дітей сектантів", що був затверджений 22 січня 1911 р. Їх могли влаштовувати тільки зареєстровані общини. Іноземці, діти православних, євангельських християн на збори не допускалися [68].

Таким чином, протягом указаного періоду релігійні права дітей слід розглядати з урахуванням декількох аспектів. Перш за все, розглядати права дітей у спектрі загальних релігійних прав, по-друге, ураховувати багатонаціональний та багатоконфесійний склад імперії, залежність обсягу прав для окремої конфесії за російським законодавством, контроль держави за релігійним життям громадян, заборону невіросповідного стану. Не слід забувати й про величезну роль батьківської влади в житті дітей. Основними моментами, що стосувалися і дітей, і дорослих та підлягали постійному контролю з боку держави, були питання дотримання релігійних обов'язків , релігійний рух віруючих, релігійне навчання та виховання, розповсюдження релігійних поглядів. Під особливим контролем знаходилися питання виховання та навчання дітей православного сповідання відповідно до панівної ідеології "православ'я, самодержавство, народність".

Кардинальним чином змінилися права в радянському, соціалістичному суспільстві. У цей період відбулася повна секуляризація державно-правових відносин, ліквідована регулятивна роль церкви із галузі школи, суспільних відносин. Створюються законодавчі та політичні умови для формування атеїзму Держава декларувала, що свобода совісті розглядалася як прояв свободи особистості громадян, як демократичні права. Уже 14 листопада 1917 року було надруковане "Обращение к гражданам России народного комиссара по просвещению", у якому робився акцент на створенні світської школи [69].

18 лютого 1918 року "Державна освітня комісія" опублікувала постанову про заборону здійснювати в школах релігійне виховання, вивчати релігійні дисципліни та проводити релігійні обряди. Крім того, духовенство позбавлялося права викладати в навчальних закладах. Далі був декрет про відокремлення церкви від держави та школи, заборона релігійним громадам втручатися в справи освіти [70]. Релігійні громади не мали права проводити збори дітей та підлітків, екскурсії, створювати дитячі майданчики. Релігійне навчання можна було здійснювати тільки в спеціальних начальних закладах, що готували служителів культу (ст. 17 постанови ВЦВК та РНК РСФСР від 8.04.1929 р. "О религиозных объединениях") [71]. Таким чином, церква була позбавлена безпосереднього впливу на процес формування та виховання підростаючого покоління.

У 1966 році була прийнята постанова Президії Верховної Ради РСФРР, у якій уточнювалася міра відповідальності громадян за порушення законодавства про культи з метою підсилення найбільш суттєвих його положень. Постанова була викликана тим, що ст. 142 Кримінального кодексу РСФСР була сформована в загальному вигляді, не визначала ознак злочину а відсилала до інших нормативних актів [72]. Серед дій, які Постанова визначала як порушення законодавства про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, була саме організація та систематичне проведення занять із метою навчання неповнолітніх релігії (від 3 років позбавлення волі для осіб, що раніше були осудними за порушення "Закону про культи"). Ці кроки радянської влади йшли врозріз із міжнародним законодавством. Справа в тому, що в 1962 році Радянський Союз ратифікував Конвенцію про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (від I960 р.), за якою батьки мали право навчати свої дітей не тільки в державних, а й у інших школах за умови, що такі навчальні заклади будуть відповідати затвердженим компетентними органами мінімальним вимогам до навчальних закладів. Але таким правом скористатися було неможливо, оскільки відкрити приватні навчальні заклади було неможливо.

Норми радянського законодавства про культи розповсюджувалися й на батьків. Неодноразово підкреслювалося, що батьки не мають права запрошувати сторонніх осіб для навчання дітей релігії, тим більше запрошувати на такі заняття інших дітей. Крім того, права батьків здійснювати релігійне виховання не повинно було суперечити переконанням дітей. Залучення ж дітей до участі в бузувірських обрядах або таких обрядах, що загрожують життю та здоров'ю дитини, каралося відповідно до ст. 227 Кримінального кодексу РРФСР [73]. Відповідно до цієї статті, до порушень закону належали "організація або керівництво групою, діяльність якої проводиться під виглядом проповідування релігійного віровчення та виконання релігійних обрядів, що супроводжується нанесенням шкоди здоров'ю громадян, або іншим посяганням на особистість чи права громадян, або зі спонуканням громадян до відмови від громадської діяльності або виконання громадських обов'язків, що в повній мірі стосувалося і втягненням у цю групу неповнолітніх". Винні каралися позбавленням волі на термін до 5 років або засланням на такий же термін із конфіскацією майна.

Протизаконними були й будь-які дії служителів культу, спрямовані на спонукання віруючих батьків до здійснення обрядів над дітьми. Крім того, відповідно до законодавства про культи, членами релігійних громад мали право бути громадяни, що досягли 18-річного віку. Цей захід, на переконання радянського уряду, був додатковим засобом охорони прав дітей.

Правові питання виховання дітей регулювалися сімейно-шлюбним законодавством, затвердженим у 1968 році Верховною Радою СРСР Кодексами про шлюб та сім'ю від 1969 року [74]. Принциповим тут було питання сутності батьківської влади, її призначення та змісту. Обов'язки батьків були визначені в ст. 52 Кодексу про шлюб та сім'ю, перша частина якої проголошувала, що "батьки повинні виховувати своїх дітей у дусі морального кодексу будівника комунізму турбуватися про їхній фізичний розвиток, навчання та підготовку до суспільно-корисної діяльності". Таким чином, нормами Кодексу встановлювався обов'язок батьків здійснювати комуністичне виховання своїх дітей. У разі невиконання вказаних функцій через шкідливий вплив на дітей антигромадською поведінкою, зловживання своїми правами, жорстоке поводження з дітьми батьки могли бути позбавлені прав (ст. 18, 19, 59 Кодексу про шлюб та сім'ю).

Як ніколи держава була зацікавлена в активній громадянській позиції своїх громадян, і це йшло врозріз із релігійними принципами, для яких на першому місці стояла справа особистого порятунку визнавання влади церковної, а не світської.

Водночас можна сказати, що, попри зусилля влади, у радянському суспільстві не вдалося в повному обсязі виконати завдання щодо виховання гуманістичних атеїстичних цінностей, формування науково-атеїстичного світобачення. Більше того, подальші події показали потяг населення до духовних пошуків, що призвело до збільшення кількості релігійних організації.

Суспільно-політичні процеси другої половини 1980-х років лібералізували законодавство щодо релігійних організацій, чому сприяло загальне "пом'якшення" тоталітарного режиму, курс на перебудову та гласність. Першим кроком певної демократизації державно-церковного життя було скасування інструкції "Про застосування законодавства про релігійні культи", яка, крім іншого, прямо забороняла реєстрацію таких "антигромадських сект", як свідки Ієгови, п'ятдесятники, адвентисти-реформісти тощо.

Заходи, що вживалися Радою в справах релігій при Раді Міністрів СРСР, виявили певні зрушення щодо пом'якшення якщо не законодавства, то принаймні практики його застосування. Формувалися умови для того, щоб говорити про те, що релігійна свобода може стати реальною в суспільстві. Але держава була твердою в питанні щодо відділення церкви від держави та школи, покладаючи релігійне виховання на батьків, надаючи перевагу формуванню наукового світобачення.

Висновки. Таким чином, проведений аналіз російського та радянського законодавства за період від кінця ХІХ до кінця ХХ ст. показав, що права дітей слід розглядати в сукупності загальних людських прав. Що стосується релігійних прав дітей, то це питання завжди знаходилося під посиленою увагою держави, незалежно від її ідеології, оскільки безпосередньо було пов'язано з формуванням такої людини, яка б відповідала державному замовленню. Обсяг же релігійних прав дитини залежав від ідеології держави та бачення ролі та місця людини взагалі та дитини зокрема в суспільних відносинах. Відповідно до змін суспільно-політичних відносин зменшувався обсяг батьківської влади, поступово збільшуючись на користь держави, але незмінною залишилася відповідальність, яка була покладена на батьків щодо виховання дітей.