Давньоруські старожитності Чернігівщини у творчій спадщині Т.Г. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Давньоруські старожитності Чернігівщини у творчій спадщині Т.Г. Шевченка

У статті розглянуто історико-археологічну діяльність Т. Г. Шевченка на Чернігівщині під час другого відрядження на Лівобережну Україну (грудень 1845 - квітень 1846 рр.). Кобзарем було описано давньоруські старожитності Чернігова, зроблені замальовки Седневських курганів.

Історико-археологічна діяльність Т. Г. Шевченка тісно пов'язана з його літературно-художньою спадщиною та припадає переважно на період його служби у Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів у Києві. Цьому сприяла зацікавленість поета рідною історією, прагнення «розговорити» німих свідків давнини: могили, кургани, руїни храмів, монастирів, рештки укріплень, оборонних валів тощо.

Глибокий інтерес до минувшини посприяв долученню Кобзаря до дослідження археологічної спадщини України, зокрема й давньоруських старожитностей Чернігівщини.

Говорячи про археологію того часу, слід визнати, що вона ще не володіла науковими методами досліджень, а мала переважно антикварний характер. Так сам Т. Г. Шевченко у «Щоденнику» назвав себе людиною з «антикварской любознательностью», яка цікавиться старожитностями [15, с. 81]. Основною метою розкопок, яку ставили перед собою численні ентузіасти, був пошук «скарбів». Особливо постраждали від такого «дослідження» стародавні кургани, в яких, за народними легендами, ховалися незліченні багатства.

У 40-50-х рр. XIX ст. дослідники не мали у своєму розпорядженні навіть приблизних еталонів для вивчення археологічних старожитностей [2, с. 3; 3, с. 38].

Стародавні кургани, розкидані практично по всій території України, залишки оборонних споруд-городищ, майдани, так звані Змієві вали не могли не привернути увагу небайдужої до старовини людини, але сказати щось певне про їх походження на тоді не міг ніхто. Відчувалася нагальна потреба у зіставленні археологічного матеріалу з даними писемних джерел. Відтак, у 1840 р. була здійснена спроба об'єднати Тимчасовий комітет по розшуку старожитностей Києва з Археографічною комісією у Петербурзі. Проте столичні археографи з різних причин відхилили пропозицію киян [5, с. 36].

За часів Миколи І давньоруські старожитності стали об'єктом і знаряддям політики. їм було відведене важливе місце в ідеологічному обґрунтуванні офіційної доктрини державної влади, що втілювала в собі «самодержавство, православ'я, народність» [3, с. 39; 4, с. 24]. Відтак, історичні студії опиняються у полі зору місцевих урядовців.

У 1843 р. при канцелярії Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова з дозволу Миколи І була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів [5, с. 37]. Нова наукова установа сприймалася владою як офіційна структура у системі Міністерства внутрішніх справ, своєрідний ідеологічний придаток апарату управління Південно-Західного краю Російської імперії. Хоча головне завдання комісії полягало у збиранні, опрацюванні, систематизації та підготовці до видання архівних матеріалів, її співробітники досліджували також пам'ятки історії та археології [5, с. 38].

Перебуваючи в Києві, Тарас Шевченко потрапив до атмосфери посиленої зацікавленості історією та археологією в середовищі місцевої інтелігенції. Про дух пошуку, що панував у місті, один із сучасників зазначав: «...історія та археологія справді були модними науками в Києві... Всі кинулись навипередки шукати в краї пам'яток старовини» [13, с. 54]. Інтерес до пам'яток старовини підсилювала діяльність Археографічної комісії, що займалася збиранням старовинних рукописів, актів, предметів старовини, нумізматичного та сфрагістичного матеріалу.

У травні 1845 р. Д. Г. Бібіков домігся ліквідації Тимчасового комітету для розшуків старожитностей і передачі його функцій Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів [3, с. 40]. Для проведення розкопок було залучено професора Київського університету Св. Володимира М. Д. Іванишева, якого М. О. Максимович називав «генералом від археології» [5, с. 58]. Йшлося передусім про реєстрацію та систематизацію археологічних старожитностей, що своїми наземними ознаками (земляними спорудами або залишками будівель) привертали увагу фахівців та аматорів.

Саме у цей час із Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів починає співробітничати Т. Г. Шевченко. Старожитностями він зацікавився ще в Петербурзькій Академії мистецтв під керівництвом одного з фундаторів російської археології О. М. Оленіна [9, с. 24]. Працюючи над серією офортів «Живописная Украина», Т. Г. Шевченко у 1843--1844 рр. створив низку малюнків, на яких були зображені краєвиди історичних місць, старовинні храми, замки й археологічні об'єкти. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів потребувала співробітника, здатного за відсутності фотографічного обладнання -- замалювати їх. Протягом 1845--1846 рр. Т. Г. Шевченко здійснив три досить тривалі поїздки до різних регіонів України [3, с. 40].

Другу наукову подорож на Полтавщину та Чернігівщину Т. Г. Шевченко здійснив у грудні 1845 -- квітні 1846 р. [3, с. 43; 6, с. 95]. Від Київської археографічної комісії він 28 листопада 1845 р. одержав подорожну та гроші на витрати (150 крб.) на час поїздки з метою опису пам'яток старовини та збирання пам'яток народної творчості [13, с. 72]. Тарас Григорович виїхав із Києва після зарахування його штатним співробітником і першим пунктом огляду були старожитності Переяслава та його околиць. Перебуваючи на Полтавщині, поет захворів і лише на початку січня 1846 р. зміг продовжити подорож. 12 січня він завітав у с. Мойсівку Пирятинського повіту на Полтавщині на іменини поміщиці Т. Г. Волховської і там зустрівся зі своїми давніми друзями: поетом-романтиком В. М. Забілою, істориком, письменником і етнографом М. А. Маркевичем, братами В. О. та П. О. Закревськими та ін.

У другій половині січня 1846 р. Т. Г. Шевченко приїхав у с. Ісківці Лубенського повіту на Полтавщині до знайомого письменника О. С. Афанасьєва-Чужбинського. «Якось несподівано, -- згадував останній, -- заїхав він до мене перед масляною -- блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку. Я й не знав, що він лежав хворий за кілька верст у Переяславському повіті. Під час хвороби Шевченко написав багато віршів. Цього й останнього разу він заїхав до мене в Ісківці з метою запросити мене супроводжувати його по Малоросії: він мав намір перемальовувати старовинні речі по церквах та монастирях, а для мене будь-яке подорожування стало необхідністю. Цього разу ми збиралися їхати ненадовго в Чернігів, а звідти у Київ» [1, с. 95]. Незабаром Т. Г. Шевченко та О. С. Афанасьєв-Чужбинський виїхали через Лубни, Прилуки та Ніжин до Чернігова.

Тривалий час єдиним свідченням археологічних досліджень Т. Г. Шевченка були замальовки пам'яток архітектури й окремих речей, а також згадки у літературних творах, аж поки автограф археологічних нотатків («Археологических записок») не був виявлений у архіві Департаменту поліції у Петербурзі [10, с. 89].

Історичні пам'ятки Чернігова давно привертали увагу Т. Г. Шевченка. У першій половині лютого 1846 р. він зі своїм попутником прибув до міста над зачарованою Десною. Від місцевого духовенства поет отримав дозвіл на змалювання церков, огляд старожитностей монастирів. У Чернігові він затримався на досить тривалий час. «Треба ж було такому трапитись, -- писав О. С. Афанасьєв-Чужбинський, -- що в Чернігові, по-перше, знайшлося досить пам'яток старовини, які треба було змалювати, по-друге, Т. Г. Шевченка попросили зробити кілька портретів» [1, с. 98]. Він користувався повагою серед місцевої інтелігенції та зустрічався з нею на літературних вечорах.

Увагу Т. Г. Шевченка привернули передусім стародавні укріплення та пам'ятки давньоруської архітектури. Одержавши дозвіл чернігівського архієпископа Павла на обстеження храмів, він детально описав їх, а також церковне начиння в історико-археологічних нотатках під назвою «Археологические заметки» [15, с. 217-219].

Відвідавши найдавнішу укріплену частину Чернігова -- дитинець, Т. Г. Шевченко зазначив: «В цитадели древней крепости без лафетов лежат три больших крепостных пушки, довольно грубой работы, без украшений и надписей, к которому времени они относятся -- неизвестно, -- такие же пушки есть и в Городне» [15, с. 217]. Зауважимо, що на тоді залишків давньоруських укріплень Чернігова вже не існувало -- на початку ХІХ ст., у процесі перепланування міста, вали та рови були знівельовані та перетворилися у бульвари.

Особливий інтерес у Т. Г. Шевченка викликала найдавніша архітектурна пам'ятка Чернігова -- Спаський собор: «Храм Спаса заложен Мстиславом Удалым, между 1026 и 1036 годами достроен племянником его Святославом Ярославичем в 1060 году. После разорения Батыем 1240, простоял в запустении 436 лет, то есть до 1675 года, и взобновлен генеральным обозным Василием Дунин- Борковским; внутри храма ничего не осталось, кроме двух букв Q и І, вероятно, была надпись, которая во время обновления заложена кирпичом» [15, с. 217]. Слід зазначити, що Т. Г. Шевченко припустився окремих помилок, зокрема, назвав засновника Спаського собору Мстислава Хороброго Удалим і датував руйнацію міста 1240 р. Насправді монголо-татари захопили Чернігів у 1239 р.

Т. Г. Шевченко навів інформацію про те, що «при копании фундамента для колокольни, в нескольких шагах от храма Спаса, найдены два серебряных идола, из которых, по воле гетьмана Мазепы, сделаны царские врата, с над- писью внизу 1702 года оные врата наданы в теплую Борисо-Глебскую церков» [15, с. 217]. Остання, на думку Т. Г. Шевченка, була «построена в 1123 году Черниговским князем Давидом Святославичем». Як свідчать сучасні дослідники, Борисоглібський собор справді був зведений між 1115 та 1123 рр. й уособлював кращі традиції чернігівської архітектурної школи ХП-ХШ ст. [11, с. 41]. Т. Г. Шевченко також одним із перших звернув увагу на збереженість давньоруських конструкцій цієї пам'ятки, що буде підтверджено дослідженнями М. М. Говденко та В. М. Холостенка протягом 50-60-х рр. ХХ ст. [14]. Окрім того, він зазначив, що «архиепископ Лазарь Баранович обновил и освятил церковь и в 1693 погребен в ней. Феодосий Углицкий, почитаемый святым тоже, архиерей Черниговский, погребен 1695, в той же церкви» [15, с. 217].

Спираючись на фольклорну традицію, Т. Г. Шевченко за-нотував, що Успенський собор Єлецького монастиря був по-будований «в 1060 году князем Святославом Ярославичем». Згодом «церковь и монастырь были розорены Батыем, а за владычества поляков обращены в кляштор. В 1671 году церковь и монастырь возобновлены: кроме стен, ничего не осталось от первобытного величия этого монастиря» [15, с. 218].

Не залишився без уваги «против означеного монастыря в саду курган», а «предание говорит, что еще до христианства там погребена княжна Чорна -- или Цорна» [15, с. 218], від імені якої, за однією з легенд, виводять назву міста. Слід відзначити, що на той час на території Чернігова було багато давньоруських курганів кінця І тис. н. е., найбільші насипи яких легенди пов'язують із похованнями князів і княгинь. Саме до них належить Чорна могила та курган княжни Чорни. Можливо, ці кургани, що розташовувалися поруч, входили до складу одного з давньоруських могильників на території міста. Скоріше за все, Т. Г. Шевченко описав саме курган Чорна могила, який справді знаходиться поблизу Єлецького монастиря. Такої думки, зокрема, дотримувалися М. Ю. Брайчевський, Г. М. Шовкопляс та І. Г. Шовкопляс [3, с. 44; 18, с. 48].

Т. Г. Шевченко не побачив у значно перебудованій П'ятницькій церкві ознак пам'ятки давньоруської архітектури. Він зазначив, що «церковь Св. Праскевы, именуемой Пятницею, коей построение относят ко временам владычества поляков. Кем и когда построена -- неизвестно» [15, с. 218]. Принагідно Т. Г. Шевченко згадав про Іллінську церкву ХІІ ст. та Антонієві печери: «При Иллинской церкви около Троицкого монастиря есть пещера, вырыта святым Антонием, где он скрывался от киевского князя Изяслава» [15, с. 218].

У своїх «Археологических заметках» Т. Г. Шевченко навів також окремі відомості про події та пам'ятки ХУІІ ст. (будинок П. Полуботка, Троїцький собор, захоплення Чернігова Горностаєм у 1611 р. та ін.) [15, с. 219]. Цікаво, що церковне начиння він замалював із усіма деталями та окремо занотував написи на ньому (потир із церкви у с. Мохнатин, енкол- піон і трапезна чаша Густинського монастиря) [15, с. 94].

Окрім того, у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», Т. Г. Шевченко, описуючи городище біля Лисянки, порівнює його з городищем на Чернігівщині, згадавши про «небольшое земляное четыреугольное укрепление. Точно такой формы и величины, как на поле около Листвена, близ Чернигова, где Мстислав Удалой резался с единоутробным братом своим Ярославом -- с тою разницею, что лиственское укрепление засевается хлебом, а в этом забытом историей бастионе догадливый хозяин сложил в скирды собранный с поля хлеб» [16, с. 265--266]. Це порівняння спало авторові на думку, коли він пригадав свої враження від старожит- ностей Чернігівщини. Городище біля с. Великий Листвен (нині -- Городнянського району Чернігівської області), про яке йдеться у цьому фрагменті, довгий час вважалося літописним Лиственом. Такої думки дотримувались історики й археологи протягом ХІХ -- першої половини ХХ ст. Лише на початку 80-х рр. ХХ ст. В. П. Коваленко та О. В. Шекун, провівши розкопки археологічних комплексів біля сіл Великий Листвен Городнянського р-ну та Малий Листвен Ріпкинського району, змінили локалізацію літописного Листвена [8]. Крім того, Т. Г. Шевченко згадав також кургани поблизу села: «...за двумя большими курганами открылось еще несколько могил меньшего размера» [16, с. 265].

У мистецькій спадщині Т. Г. Шевченка, наявні також малюнки археологічних пам'яток Седнева -- акварелі «Коло Седнева» з високим курганом на передньому плані й «Чумаки серед могил» [17, №№ 135--136]. Завдяки цим малюнкам Т. Г. Шевченка можна скласти уявлення про вигляд курганного некрополя давньоруського Сновська до розкопок Д. Я. Самоквасова у 70-х рр. ХІХ ст.

Археологічні, етнографічні та фольклористичні дослідження Т. Г. Шевченка збагатили історичну спадщину України, сприяли посиленню інтересу до пам'яток історії та культури. На жаль, значна частина наукової спадщини Кобзаря не дійшла до нашого часу: вона була втрачена під час його арешту та заслання [12, с. 54]. Скоріш за все, саме серед паперів, що плили деснянськими водами, були і замальовки давньоруських старожитностей Чернігова.

Тарас Шевченко зробив неабиякий внесок у дослідження старожитностей і вивчення української історії. Під час експедицій Кобзар робив нотатки та замальовки, що згодом стали джерелами для дослідження істориків. У «Щоденнику» він визначив своє ставлення до археології, де записав: «Я люблю археологию, я уважаю людей, посвятивших себя этой таинственной матери истории. Я вполне сознаю пользу этих раскапываний» [15, с. 84].

Література

археологічний етнографічний старожитність

1.Афанасьєв-Чужбинський О. С. Спомини про Т. Г. Шевченка [Текст] / О. С. Афанасьев-Чужбинский // Спогади про Тараса Шевченка / [Упоряд. і приміт. В. С. Бородіна і М. М. Павлюка ; передм. В. Є. Шубравського. - К. : Дніпро, 1982. - С. 89-107.

2.Брайчевская А. Т. Шевченко и археологическая наука [Текст] / А. Т. Брайчевская // СА. -- 1964. -- № 3. -- С. 3-7.

3.Брайчевський М. Ю. Шевченко та археологія [Текст] / М. Ю. Брайчевський // Історичні погляди Т. Г. Шевченка. - К. : Наук. думка, 1964. - С. 39-45.

4.Грицак Я. Нарис історії України : формування модерної україн-ської нації ХІХ-ХХ століття [Текст] / Ярослав Грицак. - К. : Генеза, 1996. - 345 с.

5.Журба О. І. Київська археографічна комісія 1843 - 1921 : нарис історії і діяльності [Текст] / О. І. Журба. - К. : Наук. думка, 1993. - 186 с.

6.Иванцов И. Т. Г. Шевченко - историк-археолог [Текст] / И. Иванцов // Истор. журнал. - 1939. - № 4. - С. 95-101.

7.Іванцов І. О. Т. Г. Шевченко і археологія [Текст] / І. О. Іванцов // Пам'яті Т. Г. Шевченка : зб. ст. до 125-ліття з дня народ. 1814-1939. - К. : Академія наук УРСР, 1939. - С. 551-582.

8.Коваленко В. П. Летописный Листвен (к вопросу о локализации) [Текст] / В. П. Коваленко, А. В. Шекун // Совет. археология. - 1984. - № 4. - С. 62-74.

Размещено на Allbest.ru