Сучасні погляди на проблему утвердження ідеї української національної єдності в підавстрійській Галичині: історіографічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.1:94(477.83/.86)

СУЧАСНІ ПОГЛЯДИ НА ПРОБЛЕМУ УТВЕРДЖЕННЯ ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ В ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ ГАЛИЧИНІ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Ігор Райківський

У статті висвітлюються основні здобутки українських і зарубіжних істориків кінця ХІХ - початку ХХІ ст. у вивченні проблеми утвердження ідеї української національної єдності (соборності) в підавстрійській Галичині. Основну увагу звернуто на праці українських дослідників після 1991 р. та зарубіжну історіографію, включаючи діаспорну, в руслі сучасних західних наукових теорій нації та націоналізму.

Ключові слова: історіографія, національна єдність, Галичина, український національний рух.

підавстрійський галичина націоналізм діаспорний

Игорь Райковский

СОВРЕМЕННЫЕ ВЗГЛЯДЫ НА ПРОБЛЕМУ УТВЕРЖДЕНИЯ ИДЕИ УКРАИНСКОГО НАЦИОНАЛЬНОГО ЕДИНСТВА В ПОДАВСТРИЙСКОЙ ГАЛИЦИИ: ИСТОРИОГРАФИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

В статье освещаются основные достижения украинских и зарубежных историков конца XIX - начала XXI в. в изучении проблемы утверждения идеи украинского национального единства (соборности) в подавстрийской Галиции. Основное внимание обращено на труды украинских исследователей после 1991 г. и зарубежную историографию, включая диаспорную, в русле современных западных научных теорий нации и национализма.

Ключевые слова: историография, национальное единство, Галиция, украинское национальное движение.

Ihor Raikivskyi

CURRENT VIEWS ON THE PROBLEM OF STRENGTHENING OF THE IDEA OF NATIONAL UNITY IN GALICIA UNDER THE AUSTRIAN RULE: HISTORIOGRAPHICAL ASPECT

The article highlights the main achievements of Ukrainian and foreign historians of the late XIXth and early XXth century in the study of the problem ofstrengthening the idea of Ukrainian national unity (catholicity) in Austrianan Galicia. The main attention is paid to the works of Ukrainian researchers after 1991 and foreign historiography, including the diaspora, in line with modern Western scientific theories of nation and nationalism.

Key words: historiography, national unity, Galicia, Ukrainian national movement.

У сучасній історіографії посилився інтерес до вивчення українського національного руху ХІХ - початку ХХ ст. В українській політичній термінології національна єдність, що є однією з основоположних складових національної ідеї, трактується як “соборність”. Втілення ідеї національної єдності України видавалося проблематичним на зламі ХІХ-ХХ ст. Про це, зокрема, відверто писав І. Франко в 1900 р., що ідеал національної самостійності “з нашої теперішньої перспективи поза межами можливого”, водночас закликав “вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього...” [116, с. 284, 285]. Існування потенційної небезпеки створення “двох національностей на одній етнографічній основі” визнавав М. Грушевський у статті “Галичина і Україна” (1906 р.) [23, с. 122, 123]. Ідея соборності України була проголошена на уламках Російської та Австро-Угорської імперій в січні 1919 р., але на практиці більшість етнічних українських земель опинилися в межах єдиної Української РСР після Другої світової війни.

Доробок українських науковців у вивченні проблеми утвердження ідеї української національної єдності в Галичині, наддніпрянсько-галицьких взаємин можна умовно поділити на три періоди: 1) до 1939 р.; 2) до кінця 80-х рр.; 3) після 1991 р. Найбільший внесок у розробку теми в дорадянський період зробили І. Франко, К. Левицький, К. Студинський, М. Возняк, І. Свєнціцький та ін. Зокрема, І. Франко виділив вплив трьох поколінь наддніпрянських громадівців другої половини ХІХ ст. на Галичину - П. Куліша, М. Драгоманова і М. Грушевського. “Зв'язки Галичини з Наддніпрянською Україною” - це була “пожиттєва тема” К. Студинського, що, за словами дослідниці його життя і творчості У. Єдлінської, “визначала творче обличчя” [29, с. 75, 127]. Найбільшою заслугою вченого було дослідження особистих взаємин між українськими діячами Галичини та Наддніпрянщини в ХІХ ст. Водночас русофільська (москвофільська) історіографія виробила концепцію національного розвитку галицьких русинів, відмінну від українофільської (Ф. Свистун, Б. Дідицький, В. Ваврик та ін.). Так, Д. Марков зневажливо відгукнувся про українство як нібито продукт, привнесений ззовні: П. Куліш сповняв, за його висловом, “собачу службу” на польські гроші, “Украина” була виплекана поляками “для ихъ польскихъ интересовъ” і т. п. [60, с. 20, 24].

У радянській історіографії український національний рух у Галичині висвітлювався однобоко і спотворено, в дусі ідейної спадщини класиків марксизму-ленінізму (за винятком короткочасного періоду “українізації” до початку 30-х рр.). Історична наука, на догоду партійно-тоталітарній ідеології, стала на боротьбу з українською ідеєю, що звинувачувалася в “буржуазному націоналізмі”. Історія українського руху висвітлювалася під кутом зору українсько-російської єдності, вульгаризованого вузькокласового підходу. Попри жорсткий цензурний контроль та ідеологічний догматизм окремі вчені зробили внесок у розробку деяких аспектів теми (Р. Іванова, Р. Кирчів, Ф. Стеблій та ін.). Більш об'єктивно національне відродження досліджувалося в українській діаспорній і зарубіжній науці. На першому етапі діаспорним історикам був притаманний державницький напрям, що ґрунтувався, як і традиційна українська історіографія, на примордіалістській концепції походження і “природності” існування націй (у працях Д. Дорошенка, М. Шлемкевича, М. Демковича- Добрянського тощо) [86, с. 43-47]. У полі зору І. Лисяка-Рудницького перебувало формування української національної свідомості в підавстрійській Галичині [55].

Новітня західна й діаспорна історіографія в руслі модерністських підходів вважає сучасні нації і націоналізм продуктом модерної епохи, збігу низки суб'єктивних (які переважали) та об'єктивних чинників. Український рух трактується крізь призму пошуку національної ідентичності галицько- українського населення, а не лише як продукт зовнішніх політичних впливів. Ознаки української, як і будь-якої іншої європейської нації, не були заданими наперед як об'єктивна реальність, а з'явилися внаслідок раціональної діяльності інтелігенції. Так, І.-П. Химка досліджував соціокультурні проблеми в українському суспільстві підавстрійської Галичини, роль радикалів, Греко- Католицької Церкви в поширенні національної свідомості [117-119; 141-143]. На його думку, нація виникла завдяки впливу передусім суб'єктивного чинника, діяльності “будителів”, що використали звичайну народну культуру і мову для створення національних атрибутів. Для Галичини була характерна боротьба кількох версій націотворення, що брали свої витоки поза межами краю: польської, російської та власне української. Питання про джерела та ідеологію галицького українофільства І.-П. Химка розглядав у взаємозв'язку із всеруською концепцією національної ідентичності. Українська ідея в 1830-х рр., як і всеруська, була імпортована в Галичину з Російської імперії, а її привабливість пояснювалася психологічною легкістю для сприйняття і демократизмом [71, с. 490].

Павло-Роберт Магочій у своїх працях [57; 58; 156-158] розробив аналітичну структуру модерного націотворення, вважав каталізатором ідеї української національної єдності в Галичині не давню політичну традицію, а прийшлу з-поза меж України ідеологію націоналізму. Український націоналізм відноситься до першої категорії - “натхненного інтелігенцією”, на відміну від другої (“насадженого державою”). Розглядаючи аналітичну структуру національного руху в ХІХ ст., вчений писав про взаємодію двох природних його структур - “ієрархії численних лояльностей” та “взаємовиключних свідомостей”, тобто усвідомлення неможливості водночас ідентифікувати себе, для прикладу, і малоросом (українцем), і росіянином. Так, серед діячів “Руської трійці” представником “взаємовиключних свідомостей” був М. Шашкевич, який помер у молодому віці й залишився “ідеологічно чистим” в очах українських патріотів, тоді як І. Вагилевич представляв польсько-українську, а Я. Головацький - російсько-українську лояльність.

Роман Шпорлюк [130-132; 170] підкреслював вирішальну роль підросійської України у формуванні модерної української нації, вважав, що не варто спрощено сприймати національний розвиток як неухильний, лінійний процес. Величезним досягненням, успіхом “української ідеї” вважався сам факт, що території з такими відмінностями в релігії, політичній історії, соціальній структурі об'єдналися як Україна. Відповідь на питання, чому галичани, відмовляючись від польського і російського варіантів, не стали окремою галицькою нацією, а перетворили себе на невелику частину України, вчений вбачає передусім у прагненні опертися на культурні здобутки наддніпрянців для національного самоствердження. На думку Р. Шпорлюка, саме Україна давала галичанам шанс у протистоянні з поляками, не випадково її називали “Великою Україною” [132, с. 164].

У зарубіжній історичній науці питання українського руху в підавстрійській Галичині цікавило передусім польських, російських, німецьких та австрійських дослідників. Причому найбільше праць було написано польськими і російськими істориками, що, однак, характеризуються надмірним суб'єктивізмом, національними і політичними симпатіями. Польські історики останньої третини ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. нерідко вважали український рух у Галичині штучним витвором, що суперечив інтересам польської державності. Так, Ф. Буяк піддав критиці діяльність представників “крайнього націоналізму”, особливо М. Грушевського, що здійснили “українізацію” Галицької Русі, штучно перетворили русинів на українців [139, s. 89]. Утвердження модерної української національної самосвідомості крізь призму суперництва русофільства та українофільства стало предметом дослідження в працях Ф. Подлеського. Він вважав “перетворення” галицьких русинів на українців “передусім виразом політичної програми Австрії”, а українофільство на галицькому ґрунті - не результатом пошуку “родинного русинізму”, а явищем “ненатуральним і штучним” [164, s. 32, 48]. Водночас такий вульгаризований підхід не знайшов підтримки серед частини тогочасних польських авторів (Б. Каліцький, В. Фельдман, Л. Василевський та ін.) [86, с. 52-54].

Польська історіографія за часів комуністичного правління 1950-1980-х рр., на відміну від української радянської, зазнавала слабшого ідеологічного тиску. “Істотним і водночас єдиним кроком уперед в осмисленні джерел та ідеології українського руху в Галичині” були монографії Я. Козіка [71, с. 492]. Учений поставив питання [152-154] про еволюцію українських діячів від галицько- руського до загальноукраїнського (українсько-руського) патріотизму, розглядав національний рух під час революції 1848-1849 рр. у руслі поділу на угруповання, “партії”: “австрійсько-українську”, “польсько-українську”, “чисто українську” і “російсько-українську”. Окремі аспекти теми знайшли відображення в працях Р. Радзіка, С. Ґродзіського, Е. Горнової, Г. Верешицького та ін. Однак самі польські історики визнавали малодослідженість українського руху в підавстрійській Галичині [86, с. 56-58]. Загалом до відновлення незалежності Польщі в 1989 р., як стверджує М. Яновський про польську історіографію ХІХ ст., “не було - за винятком видань сталінських часів - праць, котрі через ідеологічні обмеження виявилися б зовсім непридатні (в науковому плані. - І. Р.), натомість існували цілі дослідницькі терени, які потребували наповнення новими роботами. Існували також методологічні проблеми” [135, с. 77, 78].

На жаль, у польській історіографії до сьогодні помітна тенденція до доволі однобокого трактування українського руху, що нерідко висвітлюється не як результат внутрішніх змін у суспільстві, а як наслідок діяльності греко- католицького духовенства, з його партикулярними інтересами [71, с. 492, 497]. Водночас польські історики посткомуністичного періоду відійшли від марксистських догм, набув поширення модерністський підхід до проблем українського націотворення в руслі сучасних західних теорій нації і націоналізму. А. Зємба і Т. Хинчевська-Геннель зробили внесок у дослідження формації gente Rutheni, natione Poloni, що представляла полонофільську орієнтацію у формуванні національної ідентичності галицьких українців [140; 177]. А. Зємба піддав критиці традиційний у польській історіографії погляд на галицьке “москвофільство”, вважав, з огляду на його виразно ідеологічне забарвлення, більш правильно вживати термін “русофільство”. Однак Я. Мокляк [160] наголошував, що для галичан це було таки “москвофільство”, проросійська орієнтація означала тенденцію до національно-політичного ототожнення з російською культурою, мовою, православною вірою. У працях Я. Мокляка [159; 160] розкрито проблему мови викладання у сфері шкільництва в діяльності Галицького сейму, позиції української мови в шкільній освіті зміцнила “нова ера”. С. Стемпєнь розкрив ключову роль Перемишля в українському національному відродженні першої половини ХІХ ст., суперечки навколо спроб латинізації українського письма [166-168]. С. Козак - багатолітній дослідник процесу формування новочасної національної свідомості, витоки якої вбачав в ідеях романтизму, творчості українських письменників і вчених [151].

Стефан Заброварний висвітлював інституційний розвиток українського руху в Галичині на тлі польсько-українських стосунків другої половини ХІХ - початку ХХ ст. [175; 176]. Р. Томчик проаналізував утворення і діяльність “лівих” українських партій Галичини - РУРП-УРП і УСДП [171; 172], звернув увагу на значення партійної діяльності для утвердження етноніму “українець” (“український”). Т. Стриєк у контексті концептуального аналізу формування модерної української ідеї підкреслив визначальний вплив на Галичину наддніпрянських діячів [169]. Д. Мацяк досліджував спробу польсько- українського порозуміння в Галичині, яку хронологічно окреслює періодом 1888-1895 рр. [155], писав про зразкове використання угоди галицькими українцями для зміцнення власних національних позицій. Ч. Партач - дослідник проблеми польсько-українських стосунків у краї в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.: від К. Бадені до А. Потоцького [163]. Каталізатором формування модерної української нації він вважав поступки польських панівних сил під час “нової ери”, що принесли для поляків тільки “моральне задоволення”. М. Кланська розкрила погляд на підавстрійську Галичину німецькомовних письменників [150], а О. Кіх-Маслей - образ України в оцінці еліти Кракова кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. [149]. Новочасна українська національна тотожність кристалізувалася в безпосередній опозиції до польськості, що стало причиною назагал негативного образу українця в польській громадській думці. Д. Сосновська у висвітленні історії Галичини розглядає концепцію “галицького трикутника”, в якому співіснували польські, русинські й чеські діячі [165]. Окремі аспекти обраної теми висвітлювали дослідники польсько-українських взаємин Е. Коко, А. Сіцяк, У. Якубовська та ін. [86, с. 62].

Значний інтерес до українського руху в підавстрійській Галичині приділяли російські історики. Російська емігрантська історіографія, услід за імперською історичною наукою, висвітлювала український рух з великодержавних позицій як прояв штучно створеного сепаратизму, підтриманого ззовні ворогами єдиної Росії [12]. У Москві 1998 р. перевидано нариси емігрантського історика А. Царинного (псевдонім А. Стороженка) про український рух на основі особистих спогадів автора [110, с. 133-252], що вважав розвиток українофільства на галицькому грунті недорозумінням, “порожденнымъ злою волею однихъ и глупостью другихъ, не видимъ для него никакой будущности...” [120]. У збірнику про “український сепаратизм” у Росії побачило світ ще кілька праць ідеологів загальноруської єдності - А. Волконського, А. Савенка, Т. Флорінського та ін. [110]. Про ідейне спрямування збірника свідчить хоча б назва вступної статті: “Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет” (вислів А. Стороженка). Дослідник українського руху в російській емігрантській історіографії Н. Ульянов (опублікована в середині ХХ ст. у Мадриді, його праця неодноразово перевидавалася в Москві) [113; 114] через підміну фактів, тенденційне їх тлумачення показав діяльність народовців, українську (“малоруську”) орієнтацію в Галичині як ворожу місцевому населенню, результат інтриг антиросійських сил - поляків та австрійського уряду. Виданням українофобської літератури в сучасній Росії займається спеціально створений “Православний центр імперських політичних досліджень” [109; 128].

У російській радянській літературі національне відродження в Австрійській імперії з вузькокласових позицій досліджували В. Фрейдзон, Н. Пашаєва та ін. [86, с. 65, 66]. Однак у монографії Н. Пашаєвої 2001 р. [83] український рух у Галичині висвітлювався через концептуальні підходи галицької русофільської і російської емігрантської історіографій. Н. Пашаєва представила свою книжку як перший в історичній науці досвід загального аналізу історії російського (“русского”) руху в краї ХІХ-ХХ ст. Прикметником від етноніму “русин” вважалося слово “русский”, “руский” під кутом зору єдності “руського” народу “від Карпат до Камчатки”, російська літературна мова була названа рідною для літератури місцевих русинів. Після 1991 р. процес перетворення Малоросії і Галицької Русі в Україну протягом ХІХ - середини ХХ ст. з відверто проросійських позицій розглянуто в книзі А. Дикого [26]. Автор переконує, що російський уряд не звернув уваги на “стихійне прагнення народних мас до возз'єднання (Галичини з Росією. - І. Р.)”. Необхідно було спрямувати національно-культурну діяльність української інтелігенції в загальнодержавне русло, а не вдаватися до жорстких заборонних заходів”, що радикалізували українофільство на галицькому ґрунті, ідейним джерелом для якого стала Наддніпрянщина. Для обґрунтування своїх поглядів А. Дикий не зупиняється перед перекручуванням фактів, коли, приміром, писав про зустріч російської армії як визволителів у 1914 р. тощо [26, с. 46, 47, 49]. У монографії з історії “Південної Русі” [98] О. Смірнов стверджує, що сам термін “Україна” й “українці” не мав історичних коренів у Галичині, був привнесений ззовні. Галицьке українофільство в його інтерпретації постає передусім як результат свідомої діяльності імперських кіл Австрії, спрямованої проти Росії, а також недалекоглядної політики російського царизму.

Водночас у працях сучасних російських істориків існують більш об'єктивні дослідження в руслі західних теорій націй і націоналізму. Так, О. Міллер вважає [61-64], що саме призма суперництва проектів націй - “большой русской”, куди входили б велико-, мало- і білоруси, та української - найадекватніша для опису внутрішньої політики Російської імперії в національному питанні в ХІХ ст. Історія боротьби двох варіантів національного будівництва в його розумінні - це не так шлях успіху українства, як ланцюг невдач російських асиміляторських зусиль. Наддніпрянські українофіли перенесли центр своєї діяльності в Галичину, що сама не могла стати ініціатором і головною рушійною силою українського руху. Цю точку зору поділяє також Б. Міронов, який переконував, що власті не змогли ефективно перешкодити розвитку неросійських народів [65, т. 1, с. 65]. Дослідженням українського питання у внутрішній політиці царизму ХІХ - початку ХХ ст. займався В. Дякін [28], що писав про демократичний характер національного руху, а царські репресії вважав каталізатором радикалізації українофільських поглядів. У монографії І. Міхутіної [66] знайшло відображення українське питання в Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст., що, на думку дослідниці, займало відносно скромне місце в ієрархії суспільно- політичних проблем Російської імперії до моменту її розпаду. Політика імперії Романових у Східній Галичині на початку ХХ ст. і в роки Першої світової війни стала предметом дослідження О. Бахтуріної та М. Клопової [9; 48; 49]. В. Савченко переконував [89], що навіть на початку ХХ ст. існували варіанти національно-культурної еволюції галицьких русинів, одним з яких був розвиток у напрямку подальшої “українізації”.

Більш об'єктивними і неупередженими, без національних стереотипів, хоч і порівняно малочисельними, є праці німецьких та австрійських істориків. Здобутками в німецькій історіографії стали розвідки К. Бахманна про галицький фактор у зовнішній політиці Австро-Угорщини і Росії напередодні Першої світової війни [136], А.-В. Вендлянд - про галицьке русофільство як консервативне крило національного руху галицьких русинів-українців, що відіграло важливу роль у процесі формування модерної української ідентичності [13; 173]. Український національний рух у Галичині та Росії став предметом дослідження професора з Австрії А. Каппелера [43; 44; 147; 148]. Він виділив під впливом слов'янських рухів у Габсбурзькій монархії і національного відродження на Наддніпрянській Україні кілька течій у національному русі галичан - старорусинів, русофілів (москвофілів), народовців-українофілів. Праці А. Каппелера сильно приклалися до зміни образу України на Заході. У Києві вийшла упорядкована ним збірка, що містить статті дослідників, переважно з Австрії, Канади, Німеччини, США та України, об'єднаних темою формування модерної української нації [111]. Віденський професор М. Мозер займається дослідженням мовної історії Галичини і Закарпаття в Австро-Угорщині, питання становлення української літературної мови [67; 162]. Виступаючи проти

традиційного в українському мовознавстві погляду на “язичіє” як “штучно витворену мову в Західній Україні ХІХ ст.”, автор розглядає його як органічне явище, що стало певним кроком на шляху до розбудови нової літературної мови на переважно народній основі. Австрійський історик Г. Біндер - автор дослідження про діяльність представництв галицьких партій (польських, українських, єврейських) в австрійському парламенті в 1897-1918 рр., у добу “переходу до масової політики” [137; 138].

Чеський історик М. Ґрох розробив загальну періодизацію національних рухів “малих націй” у Центрально-Східній Європі, що перебували під владою багатоетнічних імперій, були позбавлені власного правлячого класу і стійкої культурної традиції в ХІХ - на початку ХХ ст. Ця періодизація стала загальноприйнятою в сучасній українській історіографії [20, с. 53], охоплює три стадії: A) “наукову”, В) “національної агітації”, С) “масового національного руху” [144; 145]. Український рух під владою імперій Ґабсбургів і Романових “вписується” в Ґрохівську типологію як “мала нація”, у “відродженні” якої відіграла провідну роль інтелігенція. Щоправда, М. Ґроху за комуністичних часів не дозволялося включати матеріал про національне відродження українців, зате про нього згадано в його сучасних виданнях [146]. Водночас дедалі більший інтерес до українського руху в Галичині виявляє англомовна історіографія. Так, у праці британського вченого Е. Вілсона з модерністських позицій висвітлюється національний розвиток українців як “несподіваної нації” [14]. Розглянувши альтернативні можливості формування модерної української національної свідомості, власної “вищої культури”, він наголошує, що попри фінансову підтримку Москви більш органічною для галичан виявилася українофільська орієнтація. Американський славіст Л. Вулф висвітлює інтелектуальну історію Галичини як багатоетнічної австрійської провінції [174].

В умовах політичної незалежності з середини 1990-х рр. вийшли друком узагальнюючі праці з історії України і Галичини (Я. Грицака, М. Кугутяка, О. Реєнта, В. Сарбея та ін.), відомих західних та українських учених про націю і націоналізм (Е. Ґелнера, Е. Сміта, Г. Касьянова та ін.), що дало поштовх до розробки дискусійних проблем історії краю ХІХ - початку ХХ ст. Поряд з істориками, які тримаються традиційної концепції про давнє коріння української нації, що увійшла в навчально-педагогічну літературу (“примордіалісти”), виділилися “модерністи”, що вважають українську націю, як і всі інші сучасні нації, швидше модерним явищем [21, с. 58]. Український національний рух у сучасній історіографії уявляється не у формі єдино правильної лінії, а як результат складної, суперечливої взаємодії національно-політичних орієнтацій - австрофільської, полонофільської, русофільської (“москвофільської”), українофільської. Причому перші три орієнтації були складовими українського руху (а в деяких випадках - нереалізованими альтернативами), відображали перехідний стан у його розвитку. Поштовх для переосмислення національного відродження ХІХ ст. дала публікація Ф. Стеблієм “Слова перестороги” В. Подолинського - пам'ятки української політичної думки середини ХІХ ст. [99].

Характерною рисою праць сучасних дослідників є багатоманітна картина історіописання - від описово-романтичної і традиційної позитивістської, з акцентом на безпосередню роботу з історичними джерелами, що розглядаються як “фотографічні” відображення минулої реальності, до модерністських підходів. Ф. Стеблій - дослідник початкового етапу національного відродження в Галичині, зокрема діяльності Товариства священиків у Перемишлі, “Руської трійці” тощо [100-102]. У 1990-х рр. відбулися міжнародні конференції “Шашкевичіана”, опубліковано збірники [ 127], в яких підкреслюється всеукраїнське значення “Руської трійці”. Л. Зашкільняк розкрив ключову роль Львова у формуванні української науки в другій половині ХІХ ст., внесок у національний рух М. Грушевського і наддніпрянських діячів [35-37]. Я. Грицак [16-22] вважає національні характеристики (мову, історичну пам'ять та ін.) не такими, що існували самі по собі, а результатом свідомого і цілеспрямованого конструювання інтелектуальною елітою. “Руська трійця”, переконує він, запропонувала філологічне визначення нації, з акцентом на мовно-культурну єдність Галичини і Наддніпрянщини, особливий внесок у перемогу української ідентичності зробили М. Драгоманов, М. Грушевський та І. Франко. Загальний баланс сил між національно-політичними орієнтаціями неодноразово змінювався, існувало декілька варіантів, як галицька інтелігенція могла “вирізати” нові національні батьківщини з різнорідного й амбівалентного східнослов'янського простору. Розглянувши постать І. Франка під кутом зору співвідношення між особистим і суспільним у творенні модерних ідентичностей [18], Я. Грицак піддав критиці телеологію, намагання звести різні можливості розвитку історичних подій до варіанту, що зреалізувався.

Вагомий внесок у дослідження українського руху під час революції 18481849 рр., місця і ролі греко-католицького духовенства в національному житті галицьких українців ХІХ ст. зробив О. Турій [106-108]. Народовський рух у підавстрійській Галичині став предметом розгляду в працях М. Мудрого, О. Середи, Б. Янишина та ін. О. Середа [93-96] займався дослідженням раннього народовського руху в 1860-х рр., що відіграв вирішальну роль у перенесенні елементів новочасної української ідентичності, сформованих до того часу на підросійській Україні, на галицький ґрунт. Місцеві народовці наближали галицькі мовні норми до загальноукраїнських, поширювали новочасну літературу та українську історичну свідомість. Б. Янишин [133; 134] досліджував розвиток народовського руху в краї 1870-1880-х рр., звернув увагу на інституалізацію політичної діяльності народовців, що завершилася створенням “Народної ради”. М. Мудрий [68-75] розкрив взаємини між народовцями і русофілами, політичний аспект українсько-польських відносин у Галичині. Він заперечував існування концепції про окрему галицько-руську націю, особи, які через вузькість, провінціалізм свого світогляду або з політико-тактичних міркувань закликали керуватися інтересами “галицької-руської народності”, зовсім не мали на увазі її етнічну окремішність. Полонофільство, як і австрофільство, розглядаються як елементи формування модерної національної свідомості, що проходило через суперництво між власне українською (“малоруською”) і панруською, русофільською орієнтаціями. Автор пропонує розрізняти поняття “українофільство”, що передбачало віднесення себе до загальноукраїнського простору, визнання етнічної спорідненості з Наддніпрянщиною, та “українство”, під яким розуміється вищий рівень свідомості, з готовністю розділити відповідальність за долю свого народу спільно з наддніпрянцями.

Наддніпрянсько-галицькі контакти знайшли відображення в біографічних нарисах про галицьких народовців [78; 121 та ін.]. Інтерес дослідників викликала діяльність заснованих народовцями товариств (“Просвіти”, Товариства ім. Шевченка, “Рідної школи” тощо), зокрема в розвідках І. Зуляка, Б. Савчука, В. Савенка тощо [1; 2; 90 та ін.]. Однак для частини досліджень притаманний однолінійний характер, з елементами апологетики, що виявляється в ідеалізації і спрощеному трактуванні успіхів українських діячів на ниві “творення духовних основ нації”, критиці москвофілів, які замість “національної гідності і свободи” підняли “ідею сервілізму й пошуку нового господаря” [84, с. 6, 7]. Сучасні дослідники-мовознавці [25; 54; 112] звернули увагу на ключове значення питання мови, правопису і нової української літератури в національному відродженні. Науковий інтерес викликала проблема утвердження в суспільній свідомості галичан сучасного етноніму “Україна” (“український”) [76]. Окремі аспекти теми розкрили автори праць з історії української преси, міст Галичини як центрів національного руху [42; 52; 126 та ін.].

Для висвітлення українського руху в підавстрійській Галичині, впливу російського чинника на суспільне життя краю важливе значення мають розвідки з історії русофільства (москвофільства). Переосмислення цієї течії на основі неупередженого аналізу архівних матеріалів почалося із середини 1990-х рр. у працях С. Макарчука, О. Сухого, О. Аркуші, М. Мудрого, О. Киричук, І. Орлевич, О. Середи та ін. [4; 59; 103 та ін.]. Світогляд, який в історіографії було прийнято називати “москвофільським”, розглядається не як прояв спеціально “зрадницької” української позиції, а швидше в контексті пошуку національно-політичних орієнтирів у період переходу від середньовічних до модерних уявлень про націю, від етнічної до національної ідентичності. Поняття “москвофіли” вважається виправданим лише стосовно невеликої групи діячів, що орієнтувалися не на всеруський простір, а власне на Росію. З'явилися також праці, в яких висвітлюється інституційний розвиток русофільського руху - діяльність Ставропігійського інституту, “Товариства імені М. Качковського” та ін., біографії провідних русофілів, політика офіційної Росії щодо Галичини [47; 50; 56; 79-81; 85; 105 та ін.].

Зусиллями І. Чорновола та О. Аркуші [5; 122; 123] - дослідників українського національного руху та українсько-польських стосунків у Галичині кінця ХІХ - початку ХХ ст. утвердилася теза про вирішальний вплив українсько-австрійсько- польського порозуміння 1890 р. (“нової ери”) на формування новочасної української національної свідомості. “Нова ера” трактується як союз офіційної влади, поляків, наддніпрянських громад і галицьких народовців проти москвофілів (русофілів). Народовський рух у 1890-х рр. перетворився в самостійну політичну силу, тоді як москвофільство занепадало, що співпало в часі з “великою емансипацією” Галичини, втягненням у політику народних мас. Як наслідок, до Львова перемістився центр національного руху, що пройшов через сповнений пристрастей етап ідейної трансформації, формування політичних партій, Галичина стала “українським П'ємонтом”. Інтерес дослідників викликала історія українського парламентаризму в Галичині. І. Чорновол дослідив діяльність “Руського клубу” в Галицькому сеймі в другій половині ХІХ ст., біографії 199 українських депутатів (до 1914 р.) [124; 125]. О. Аркуша проаналізувала участь українських політичних сил у діяльності Галицького сейму на зламі ХІХ-ХХ ст., звернувши особливу увагу на перебіг виборчих кампаній [3].

Київський історик С. Єкельчик у монографії, виданій у Мельбурні 1994 р. [30], зробив одну з перших спроб проаналізувати історію українського руху другої половини ХІХ ст. з урахуванням новітніх західних теорій нації і націоналізму, що стали доступними в Україні після 1991 р. Пізніше він, уже як канадський історик [31], звернув увагу на механізм становлення сучасної української нації, діяльність українофілів-громадівців Наддніпрянщини другої половини ХІХ ст. У працях А. Заярнюка [38; 39] проаналізовано формування і розвиток сучасної національної і соціальної ідентичності українських галицьких селян на прикладі Самбірського округу. І. Куций розкрив особливості сприйняття та інтерпретації національної історії в українській науково- історичній думці Галичини ХІХ ст. (до 1894 р.), проаналізував вплив синтетично- узагальнюючих праць на процес національної самоідентифікації місцевих русинів-українців [53]. Утвердження модерної української ідентичності в Галичині він вважав результатом перехресної дії і взаємодоповнення двох визначальних концепцій національної історії - русофільської та українофільської. Серед досліджуваних проблем - утворення і діяльність українських партій наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: Русько-української радикальної партії (Я. Грицака, М. Кугутяка, П. Шкраб'юка та ін.) [17; 51; 129], Української національно-демократичної партії (В. Расевича та ін.) [87; 88], Української соціал-демократичної партії (О. Жерноклеєва та ін.) [33; 34], становлення партійно-політичної системи в Галичині і боротьба за єдність України [97; 104]. Наукову увагу привернув студентський рух у контексті поширення української національної свідомості [24; 46 та ін.].

Вплив національного руху на Наддніпрянщині на розвиток національно- політичної свідомості в Галичині висвітлювався в працях про Кирило- Мефодіївське товариство [100], діяльність українських громадівців у 1860-90х рр. та політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст. [40; 41; 82; 91; 92 та ін.]. Взаємини між галицькими і наддніпрянськими діячами в ХІХ - на початку ХХ ст. досліджували Є. Нахлік та О. Федорук (вплив П. Куліша на розвиток українського руху в Галичині) [77; 115], В. Бурдуланюк (наукові й культурні зв'язки Галичини з Наддніпрянщиною кінця ХіХ - початку ХХ ст.) [10; 11], В. Горинь (полеміку І. Франка з Лесею Українкою на сторінках журналу “Житє і слово” в 1896-1897 рр.) [15], Л. Качмар (наддніпрянську політичну еміграцію в Галичині) [45]. Цінний матеріал почерпнуто з краєзнавчих розвідок про перебування відомих українських діячів на Гуцульщині, вшанування пам'яті Т. Шевченка в краї [6-8]. Для порівняння націотворчих процесів у сусідніх регіонах викликають інтерес дослідження про національно-культурний і політичний рух на Буковині та Закарпатті [27; 32 та ін.]. Наддніпрянсько- галицькі стосунки висвітлювалися у збірниках конференцій “Україна соборна” в середині 2000-х рр. та ювілейних виданнях до річниць Акту злуки 1919 р. [86, с. 92, 93].

Таким чином, у працях сучасників подій (до 1939 р.) і в діаспорній історіографії в ХХ ст. домінував примордіалістський підхід, сучасні європейські нації, включаючи українську, вважалися давніми спільнотами, національному самоусвідомленню в австрійський період було надано телеологічного значення. Радянська історіографія з вульгаризованих марксистських позицій розглядала українську націю як результат розвитку капіталістичних відносин в економіці з середини ХІХ ст., національне питання вважала другорядним порівняно з класовим усвідомленням мас і соціальною боротьбою. Серед зарубіжних дослідників найбільший інтерес до українського руху в Галичині проявляли польські та російські історики, що піддавалися надмірному суб'єктивізму, уникали порівняльних досліджень у національній проблематиці. Питання про джерела та ідеологію галицького українофільства знайшло відображення в українській діаспорній і зарубіжній історіографії кінця ХХ - початку ХХІ ст. у руслі сучасних західних наукових теорій нації та націоналізму.

В умовах національно-державної незалежності й демократизації суспільного життя після 1991 р. виникли можливості для опрацювання науковцями джерельного матеріалу і переосмислення політичної історії краю австрійського періоду. Історичне минуле Галичини ХІХ ст. у сучасній літературі постає крізь призму формування новочасної української національно-політичної свідомості, що розглядається в контексті перехресної дії австрофільської, полонофільської, русофільської та власне українофільської орієнтацій. Історична наука в незалежній Україні зробила помітний поступ у вивченні інституційної історії національного руху, але досі викликає наукову зацікавленість механізм та особливості процесу самоусвідомлення галицьких русинів як невід'ємної частини української нації, роль у ньому наддніпрянсько-галицьких взаємин. Автор статті порушив ці проблеми в узагальнюючій монографії [86], що є спробою ґрунтовного аналізу утвердження ідеї української національної єдності (соборності) в підавстрійській Галичині.

Список використаних джерел

1. Алексієвець М. М. Роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка в українському національному відродженні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Микола Миронович Алексієвець, Віктор Васильович Савенко. - Тернопіль: Літопис, 1999. - 188 с.

2. Алексієвець М. М. Діяльність “Просвіти” у національно-культурному відродженні Східної Галичини (1868-1914) / Микола Миронович Алексієвець, Іван Степанович Зуляк. - Тернопіль: Літопис, 1999. - 184 с. Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. / Олена Аркуша. - Львів, 1996. - 174 с. Аркуша О. Русофільство в Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд / Олена Аркуша, Мар'ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1999. - Вип. 34. - С. 231-268.

1. 5. Аркуша О. Український національно-політичний рух у Галичині наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. / Олена Аркуша // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 1997. - Вип. 3-4. - С. 118-139.

2. 6. Арсенич П. Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки й культури / Петро Арсенич. - Івано-Франківськ: Нова зоря, 2000. - 152 с.

3. 7. Арсенич П. Леся Українка на Гуцульщині / Петро Арсенич. - Івано- Франківськ, 2006. - 28 с.

4. 8. Арсенич П. Тарас Шевченко і Прикарпаття / Петро Арсенич. - Івано- Франківськ: Нова зоря, 2001. - 200 с.

5. 9. Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / Александра Юрьевна Бахтурина. - М.: Аиро-ХХ, 2000. - 264 с.

6. 10. Бурдуланюк В. Зв'язки галицьких і наддніпрянських істориків у кінці ХІХ - на початку ХХ століть / Василь Бурдуланюк // Галичина. - Івано-Франківськ, 2006-2007. - № 12-13. - С. 58-67.

7. 11. Бурдуланюк В. Творча співпраця народознавців Галичини і Наддніпрянської України в кінці ХІХ - на початку ХХ століть / Василь Бурдуланюк // Галичина. - Івано-Франківськ, 2005. - №11. - С. 193200.

8. 12. Білгородскій А В. Галиція - исконное достояніе Россиі / А. В. БГлгородскій. - М., 1914. - 48 с.

9. 13. Вендлянд А.-В. Русофільство: ще один український проект? Зауваги про невтілене прагнення / пер. з нім. С. Онуфрів / Анна-Вероніка Вендлянд // Ї: Незалежний культурологічний часопис. - Львів, 2000. - Ч. 18. - С. 113-122.

10. 14. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Ендрю Вілсон; пер. з англ. Н. Гончаренко та О. Гриценко. - К.: Вид-во “К.І.С.”, 2004. - 552 с.

11. 15. Горинь В. Іван Франко і Леся Українка: відомий епізод “непорозуміння між своїми” / Василь Горинь. - Львів, 1998. - 92 с.

12. 16. Грицак Я. До генези ідеї політичної самостійності України / Ярослав Грицак // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - К., 1992. - Вип. 1. - С. 119-142.

13. 17. Грицак Я. “Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини / Ярослав Грицак // Записки НТШ. Праці історико-філософської секції. - Львів, 1991. - Т. ССХХІІ. - С. 71-110.

14. 18. Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886) / Ярослав Грицак. - К.: Критика, 2006. - 632 с.

15. 19. Грицак Я. Руслан, Богдан і Мирон: три приклади конструювання ідентичності серед галицьких русино-українців / Ярослав Грицак // Україна модерна. - К.; Львів, 2003. - Ч. 8. - С. 25-50.

16. 20. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Ярослав Грицак. - К.: Критика, 2004. - 344 с.

17. 21. Грицак Я. Українська історіографія, 1991-2001: десятиліття змін / Ярослав Грицак // Україна модерна. - К.; Львів, 2005. - Ч. 9. - С. 43-68.

18. 22. Грицак Я. “Яких-то князів були столиці в Києві?..”: до конструювання історичної пам'яті галицьких українців у 1830-1930-ті роки / Ярослав Грицак // Україна модерна. - Львів, 2001. - Ч. 6. - С. 77-98.

19. 23. ГрушевськийМ. З біжучої хвилі. Статї й замітки на теми дня 1905-6 р. / Михайло Грушевський. - К., 1907. - 127 с.

20. 24. Гурак І. “Молода Україна”: студентство в суспільно-політичному житті Галичини (60-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст.) / Ігор Гурак. - Івано-Франківськ, 2007. - 280 с.

21. 25. Ґрещук В. Проблеми розвитку української літературної мови в Галичині середини ХІХ ст. / Василь Ґрещук // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. - Івано-Франківськ, 2001. - Вип. VI. - С. 11-16.

22. 26. Дикий А. Неизвращенная история Украины-Руси (от начала 19-го до середины 20-го века) / Андрей Дикий. - М.: Самотека, 2008. - 528 с.

23. 27. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / Олександр Добржанський. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 574 с.

24. 28. Дякин В. С. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (ХІХ - начало ХХ вв.) / Валентин Семенович Дякин. - С. Пб.: ЛИсС, 1998. - 1000 с.

25. 29. Єдлінська У. Кирило Студинський. 1868-1941. Життєписно- бібліографічний нарис / Уляна Єдлінська. - Львів, 2006. - 310 с.

26. 30. Єкельчик С. Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. / Сергій Єкельчик. - Мельбурн, 1994. - 125 с.

27. 31. Єкельчик С. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття / Сергій Єкельчик. - К.: КІС, 2010. - 272 с.

28. 32. Жаткович Ю. Праці з історії Угорської Русі / Юрій Жаткович / упоряд. і передм. О. С. Мазурка. - Ужгород: Мистецька лінія, 2008. - 452 с.

29. 33. Жерноклеєв О. Лідери західноукраїнської соціал-демократії. Політичні біографії / Олег Жерноклеєв, Ігор Райківський. - К.: Основні цінності, 2004. - 283 с.

30. 34. Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії (1899-1918) / Олег Жерноклеєв. - 2-е вид., доп. - К.: Основні цінності, 2000. - 168 с.

31. 35. Зашкільняк Л. Іван Вагилевич на тлі свого часу та історіографії / Леонід Зашкільняк // Багатокультурне історичне середовище Львова в ХІХ і ХХ століттях / за ред. Л. Зашкільняка і Є. Матерніцького. - Львів; Жешув, 2006. - Т. IV. - С. 146-153.

32. 36. Зашкільняк Л. Львів як центр формування української науки (друга половина ХІХ ст.) / Леонід Зашкільняк // Lwow: miasto - spoleczenstwo - kultura. - T.II. Studia z dziejow Lwowa pod redakj H. W. Zalinskiego i K. Karolczaka. - Krakow, 1998. - S. 387-402.

33. 37. Зашкільняк Л. Михайло Грушевський і Галичина (до приїзду до Львова 1894 р.) / Леонід Зашкільняк // Михайло Грушевський і українська історична наука: матеріали конференцій (Львів, 24-25 жовтня 1994 р.; Харків, 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.) / за ред. Я. Грицака, Я. Дашкевича. - Львів, 1999. - С. 141-156.

34. 38. Заярнюк А. Ідіоми емансипації. “Визвольні” проєкти і галицьке село у середині ХІХ століття / Андрій Заярнюк. - К.: Критика, 2007. - 336 с.

35. 39. Заярнюк А. Руські патріоти в галицькому селі в 1860-1870-х роках: святоюрці, обрядовці, патерналісти і популісти (На прикладі Самбірської околиці) / Андрій Заярнюк // Україна модерна. - К.; Львів, 2003. - Ч. 8. - С. 107-126.

36. 40. Іванова Л. Г. Громадівський рух 60-х рр. ХІХ ст. в Україні: проблеми, ідеологія / Людмила Георгіївна Іванова, Раїса Петрівна Іванченко. - К.: МІЛП, 1999. - 128 с.

37. 41. Іванова Л. Г. Україна між Сходом і Заходом: до проблеми становлення національної ідеї в українській суспільно-політичній думці в контексті східноєвропейського розвитку (І половина ХІХ ст.) / Людмила Георгіївна Іванова. - К.: КПУ ім. М. Драгоманова, 2007. - 192 с.

38. 42. Історія Львова: у 3 т. / редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. - Львів: Центр Європи, 2007. - Т. ІІ. - 559 с.

39. 43. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння / Андреас Каппелер // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - К., 1992. - Вип. 1. - С. 104-119.

40. 44. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення, історія, розпад / Андреас Каппелер; пер. з нім. Х. Назаркевич; наук. ред. М. Крикун. - Львів, 2005. - ХІІ + 360 с.

41. 45. Качмар Л. С. Галичина в політичному житті наддніпрянських емігрантів на початку ХХ століття / Людмила Семенівна Качмар. - Львів: Астролябія, 2002. - 155 с.

42. 46. Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / Володимир Качмар. - Львів, 1999. - 117 с.

43. 47. Киричук О. Львівський Ставропігійський інститут у громадському житті Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / Олександра Киричук. - Львів: Логос, 2001. - 152 с.

44. 48. Клопова М. Э. Украинское движение на восточнославянских землях империи Габсбургов как фактор австро-российских отношений в начале ХХ в. / М. Э. Клопова // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе / отв. ред. Л. Е. Горизонтов. - М., 2005. - С. 93-115.

45. 49. Клопова М. Э. Украинское национальное движение: галицийский опыт / М. Э. Клопова // Украина и украинцы: образы, представления, стереотипы. Русские и украинцы во взаимном общении и восприятии / отв. ред. Е. Ю. Борисенок. - М., 2008. - С. 322-339.

46. 50. Королько А. А. Петрушевич і ранній етап русофільського руху в Галичині / Андрій Королько // Галичина. - Івано-Франківськ, 2001. - Вип. 5-6. - С. 133-138.

47. 51. Кугутяк М. В. Радикальна партія в Східній Галичині / М. В. Кугутяк // Український історичний журнал. - К., 1990. - № 10. - С. 55-63.

48. 52. Кулинич М. “Вістник для русинів Австрійської держави” як трибуна галицького українства: організаційні, ідеологічні та жанрові засади часопису / Мирослав Кулинич. - Львів: Українська академія друкарства, 2011. - 200 с.

49. 53. Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 рр.): рецепція національної історії / Іван Куций. - Тернопіль: Джура, 2006. - 220 с.

50. 54. Лесюк М. Становлення і розвиток української літературної мови в Галичині: монографія / Микола Лесюк. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. - 732 с.

51. 55. Лисяк- Рудницький І. Історичні есе: у 2 т. / І. Лисяк-Рудницький. - К.: Основи, 1994. - Т. 1. - 536 с.

52. 56. Любченко В. Б. Москвофільський фактор в політиці Російської імперії напередодні та на початку Першої світової війни / В. Б. Любченко // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2003. - Вип. VI. - С. 125-143.

53. 57. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура / Павло Магочий // Український історичний журнал. - К., 1991. - № 3. - С. 97-107.

54. 58. Маґочій П.-Р. Галичина. Історичні есе / Павло Роберт Маґочій. - Львів, 1994. - 322 с.

55. 59. Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. - 1914 р.) / Степан Макарчук // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1997. - Вип. 32. - С. 82-98.

56. 60. Марковъ Д. А. Русская и украинская идея въ Австріи / Дмитрій Андреевичи Марковъ / Свободный переводь съ немецкого. Составивъ А. Гогатко. - Львовъ, 1911. - 28 с.

57. 61. Миллер А. Дуализм идентичностей на Украине / Алексей Миллер // Отечественные записки. - М., 2007. - № 34 (1). - С. 84-96.

58. 62. Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования / Алексей Миллер. - М.: Новое литературное обозрение, 2006. - 248 с.

59. 63. Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) / Алексей Ильич Миллер. - С. Пб.: Алетейя, 2000. - 260 с.

60. 64. Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи / Алексей Миллер. - К.: Laurus, 2013. - 416 с. - (Серия “Золотые ворота”, вып.3).

61. 65. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало ХХ в.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства / Б. Н. Миронов: в 2 т. - 3-е изд. - С. Пб., 2003. - Т. 1. - LX + 548 с.; Т. 2. - 583 с.

62. 66. МихутинаИ. В. Украинский вопрос в России (конец ХІХ - начало ХХ века) / Ирина Васильевна Михутина. - М., 2003. - 288 с.

63. 67. Мозер М. Причинки до історії української мови / Міхаель Мозер / за заг. ред. С. Вакуленка. - Х.: Харківське історико-філологічне товариство, 2008. - XVI + 832 с.

64. 68. Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми / Мар'ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2000. - Вип. 35-36. - С. 571-604.

65. 69. Мудрий М. Ідеологія чи світогляд? До питання про теоретичні засади Руського собору 1848 року / Мар'ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2009. - Вип. 44. - С. 75-106.

66. 70. Мудрий М. Ідея польсько-української унії та “русини польської нації” в етнополітичному дискурсі Галичини 1859-1869 років / Мар'ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2005. - Вип. 39-40. - С. 83-148.

67. 71. Мудрий М. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії / Мар'ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2002. - Вип. 37, ч. 1. - С. 465-500.

68. 72. Мудрий М. Спроби українсько- польського порозуміння в Галичині (60-70-і роки ХІХ ст.) / Мар'ян Мудрий // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 1997. - Вип. 3-4. - С. 58-117.

69. 73. Мудрий М. Угода між галицькими народовцями і русофілами 1882 року / Мар'ян Мудрий // Записки НТШ. - Львів, 2002. - Т. CCXLIII. Праці історично-філософської секції. - С. 653-685.

70. 74. Мудрий М. Формування новочасної національно-політичної культури українського суспільства Галичини (проблема зовнішніх моделей) / Мар'ян Мудрий // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2003. - Вип. 38. - С. 115-147.

71. 75. МудрийМ. “Jestesmy rozdwojonymi czlonkami jednego ciala”: до питання про відносини між Головною руською радою і Руським собором 1848 року / Мар'ян Мудрий // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Історично-філософської секції. - Львів, 2013. - Т. CCLXV. - С. 54-80.