Історія українського радянського парламентаризму в сучасній вітчизняній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.1:328.1(477)

Історія українського радянського парламентаризму в сучасній вітчизняній історіографії

Вікторія Дмитрушко

Розкривається питання висвітлення сучасною вітчизняною історіографією історії українського радянського парламентаризму. Ця проблема розглядається в загальному історичному контексті радянської епохи, спробах проаналізувати тогочасні реалії державного будівництва. На думку дослідників, діяльність Верховної Ради УРСР була номінальною, оскільки вона де-факто нагадувала швидше імітацію законотворення, а реальна робота зводилася до при-йняття продиктованих вищим радянським керівництвом законопроектів. У цілому проблематика не отримала всебічного вивчення, оскільки з'ясовано лише окремі аспекти радянського парламентаризму: повноваження, функції Верховної Ради, відображення цих питань у конституційних актах. Переважно йдеться про літературу правознавчого характеру, історики не проявляли належного наукового інтересу до цієї теми. історіографія парламентаризм радянський рада

Ключові слова: історія, сучасна вітчизняна історіографія, Верховна Рада, Президія Верховної Ради УРСР, парламент, парламентаризм.

Раскрывается вопрос освещения современной отечественной историографией истории украинского советского парламентаризма. Эта проблема рассматривается в общеисторическом контексте советской эпохи, попытках проанализировать тогдашние реалии государственного строительства. По мнению исследователей, деятельность Верховного Совета УССР была но-минальной, поскольку он де-факто напоминал скорее имитацию законотворчества, а реальная работа сводилась к принятию продиктованных высшим советским руководством законопроек-тов. В целом проблематика не получила всестороннего изучения, поскольку выяснено лишь от-дельные аспекты советского парламентаризма: полномочия, функции Верховного Совета, от-ражения этих вопросов в конституционных актах. Преимущественно речь идет о литературе правоведческого характера, историки не проявляли должного научного интереса к этой теме.

Ключевые слова: история, современная отечественная историография, Верховный Совет, Президиум Верховного Совета УССР, парламент, парламентаризм.

There is analyzed the coverage by modern national historiography the history of Ukrainian Soviet parliamentarism. The study of the legal status, the analysis of the powers, functions and prerogatives of the Verkhovna Rada as an organ of democracy in the Soviet interpretation wasn t the subject of com-prehensive special historical research. This problematic is considered only in the general historical context of the Soviet era, attempts to analyze the realities of that time state-building. The exceptions are some of the works of V. Danylenko, S. Kulchytsky, which are dedicated to analyzes both the Soviet era and the place and role of the legislature in that time the vertical of power in Ukraine. However, some aspects of the history of development of Ukrainian parliamentarism, and its Soviet version became the subject of scientific research by such professional historians and jurists as V. Goncharenko, Yu. Dreval, G. Zhuravleva, V. Zhuravsky, V. Ivanov, L. Kryvenko, V. Lytvyn, N. Makowska, L. Polyakov, A. Tkachuk, A. Trubaychuk, V. Horunzhenko, Yu. Shemshuchenko.

According to the authors, the activity of the Verkhovna Rada of the Ukrainian Socialist Soviet Republic and Ukrainian Soviet Socialist Republic was nominal, because its activity was an imitation of lawmaking de facto, but the real work reduced to adoption the bills, which were dictated by the highest Soviet leadership.

The modern national historiography accumulated a great factual material, published new documentary sources. The largest contribution to the development of the theme did the scientists of the Institute of History of Ukraine; of the Institute of Political and Ethnic and National Studies of NAS of Ukraine, which published the works with systematic karakter However, it must be noted that the issue has not been a comprehensive study, because there is just investigated aspects of the Soviet parliamentarism: functions, powers of the Verkhovna Rada, the reflection of these issues in constitutional acts. They mainly involve jurisprudential literature, for unknown reasons, historians don't show a proper scientific interest in this issue. Out of researchers ' sight remained the detailed research of the legislative activity of the Parliament, the deputy corps, the process of lawmaking and so on. If we take as criteria of knowledge the number of scientific publications, it's relatively small. In most cases we are dealing with extensive generalizing publications in which the history ofparliamentarism in the Soviet era is considered only in the context of the last presentation Ukrainian Soviet Socialist Republic and the USSR, the characteristics of the political system of the Soviet period.

Keywords: history, modern national historiography, the Verkhovna Rada, Presidium of the Verk-hovna Rada, the Parliament, parliamentarism.

Парламент - найвищий виборний (повністю або частково) орган державної законодавчої влади, в якому здійснюється представництво основних політично активних груп населення країни. Парламентаризм - це система організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні. Парламент і парламентаризм є невід'ємними атрибутами демократичної держави.

Унікальність парламенту як політичного інституту полягає в його ролі посередника між суспільством і органами виконавчої влади; си-стеми, в якій формується воля нації на основі представництва структурованих груп інтересів на державному рівні.

Зважаючи на те, що явище парламентариз-му в тій чи іншій формі притаманне кожній сучасній демократичній країні, вивчення його історії є надзвичайно актуальним для нашої країни в період її розбудови, а історіографія питання допоможе з'ясувати рівень актуальності, вивчення та новизну постановки проблеми.

Питання історії парламентаризму, правового статусу, аналіз повноважень, функцій та прерогатив Верховної Ради як органу народовладдя в радянській інтерпретації вважалися мало- перспективними, а, отже, й не були предметом спеціальних історичних досліджень. Ці пробле-ми розглядалися надзвичайно рідко, лише у за-гальному історичному контексті радянської епохи, спробах проаналізувати тогочасні реалії державного будівництва. Прикладом можуть служити окремі праці В. Даниленка, С. Кульчицького, в яких зроблена спроба аналізу радянської епохи, визначення ролі та місця законодавчої влади в тодішній вертикалі влади України. Деякі аспекти історії становлення українського парламентаризму, зокрема його радянської версії, стали предметом наукових пошуків фахових істориків та правознавців В. Гончаренка, Ю. Древаля, Г Журавльової, В. Журавського, В. Іванова, Л. Кривенко, В. Литвина, Н. Маковської, Л. Полякової, А. Ткачука, А. Трубайчука, В. Хо- рунженко, Ю. Шемшученка.

Перші окремі публікації почали з'являтися після 1991 р. у академічних збірниках і тор-калися деяких аспектів історії парламен-таризму, його ідентифікації та визначення дефініцій. Спільною рисою цих видань стало відображення парламентаризму одночасно з вивченням історії української державності; конституціоналізму, зокрема, тих проблем, які найбільше були сфальшовані радянською ідеологічною системою. Науковцям доводи-лося не лише спростовувати застарілі стерео-типи, об'єктивно й критично оцінюючи пар-ламентаризм на основі архівних документів і матеріалів, але й переконувати про глибинні витоки ідей українського парламентаризму.

Дослідження парламентаризму в Україні рубежу ХХ-ХХІ ст. знайшли висвітлення на сторінках підручників і в поодиноких монографіях. Святкування чергових річниць проголошення незалежності України сприяло зростанню досліджень питань української історії загалом та парламентаризму зокрема. В середині 1990-х рр. з'явилися публікації, в яких автори намагалися прослідкувати та аргу-ментувати появу українського парламентаризму. Серед них: В. Доморослий [6; 7; 8], О. Мироненко [17; 18; 19], В. Шаповал [31; 32; 33] та ін.

Процесові законотворення та діяльності органів влади, які володіли законодавчою ініціативою у радянський період, не присвя-чено спеціальних досліджень, однак ці питання розглядаються у контексті загальної історії українського парламентаризму. Так, 2000 р. побачило світ ґрунтовне дослідження П. Кислого та Ч. Вайза [14]. Авторами охоплено широке коло проблем, які належать до компетенції парламенту, зокрема, питання дер-жавного будівництва, становлення демократії, заохочення народу до управління державою через своїх представників - депутатів. Висвітлення всіх питань ведеться через призму діяльності Верховної Ради України з залучен-ням матеріалів про діяльність Конгресу Спо-лучених Штатів Америки та парламентів країн Європи. У книзі зроблена спроба розглянути весь спектр питань, пов'язаних із практичною діяльністю парламенту - гарантом демократич-ного устрою держави. Окремим підрозділом видання став аналіз діяльності органів влади радянської доби, які до 1929 р. володіли пра-вом законодавчої ініціативи в УСРР - ВУЦВК, Всеукраїнського з'їзду рад, Раднаркому, а з 1929 р. - Верховної Ради УСРР, що лише в 1937 р. отримала статус єдиного законодавчо-го органу. Окрема увага приділена Конституції 1978 р., згідно з якою було закріплено статус найвищого органу державної влади із за-конодавчими та контрольними функціями. Автори приходять до висновку, що Верховні Ради радянських часів насправді були «деко-ративними зібраннями депутатів для схвалення законів і оприлюднення рішень партійно- адміністративних органів».

Деякі аспекти діяльності представницьких органів 1920-х - 1990 рр. дослідив В. Журавсь- кий [12]. Автор вважає, що парламентаризм у його сучасному розумінні та модель радянського «народовладдя» розвивалися різними шляхами. Це підтвердили перші акти радянської влади в Україні. До такого висновку приходить автор на підставі аналізу законодавчих актів 1917-1918 рр. У резолюції першого з'їзду Рад про організацію влади в Україні вказувалося, що влада на її території «належить виключно Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів» [12, с. 66]. Автор, на основі компаративного аналізу Конституцій 1929, 1937 та 1978 рр., стверджує, що на кожному з етапів розвитку, задекларовані форми суспільно- державного життя, насправді виявлялися фікцією [12, с. 67].

Питанню історії українського парламен-таризму приділено увагу в окремих працях та монографії Ю. Древаля [9; 10]. Автор вважає, що не слід ототожнювати діяльність органів влади, які були наділені правом законодавчої ініціативи у радянський час, із парламента-ризмом у класичному вигляді. Ю. Древаль переконує, що діяльність Верховної Ради УСРР та УРСР була номінальною, оскільки її діяльність де-факто нагадувала швидше імітацію законотворення, а реальна робота зво-дилася до прийняття продиктованих вищим ра-дянським керівництвом законопроектів.

В. Даниленко окреме дослідження присвя-тив детальному аналізу принципів формування Верховної Ради УРСР, виборчої системи, за якою формувався депутатський корпус, прове-дення виборчих кампаній в Україні й прийшов до висновку, що всі ці заходи були позбавлені ознак демократизму, характеризувалися то-тальними фальсифікаціями [5, с. 90]. Автор, аналізуючи діяльність Верховної Ради УРСР після смерті Й. Сталіна, доводить, що в країні панувала фактична підміна партією державних органів і самої Ради. «Місце Верховної Ради УРСР у системі владних структур визначалося не тим, що вона визнавалася законодавчим ор-ганом, а тільки її статусом найвищого органу державної влади» [5, с. 96]. І лише окремі на-тяки на позитивні зміни в діяльності радянсь- кого парламенту, на думку історика, почали відбуватися відповідно до Конституції 1978 р., коли Верховна Рада ставала більше подібною на класичний парламент, принаймні струк-турно [5, с. 112-113]. В. Даниленко зауважив, що Верховна Рада виконувала тільки окремі законодавчі функції, одноголосно схвалюючи підготовлені апаратом рішення [5, с. 115]. На-уковий доробок В. Даниленка можна вважати єдиним спеціальним дослідженням, присвяче-ним історії діяльності радянських законодавчих органів влади на теренах України [5].

Вагомим внеском у розвиток питання історії становлення парламентаризму в радянській Україні слід вважати видання юридичного характеру, підготовлені на основі скурпульозного аналізу нормативно- правової бази радянського періоду. Йдеться про праці В. Гончаренка, який добре вивчивши Конституції 1929, 1937 та 1978 рр. [2], зак- центував увагу на надзвичайно ретельному аналізові діяльності Верховної Ради, функціях і повноваженнях Президії Верховної Ради УРСР згідно з Конституцією УРСР 1937 р., Голови Верховної Ради тощо [2, с. 42-52]. В. Гончаренко проаналізував Основний Закон країни, який був розроблений Конституційною комісією під керівництвом Й. Сталіна. Саме йому, зауважує автор, і належить ідея радикальної перебудови найвищих представницьких органів влади СРСР та УРСР. Автор дослідив також порядок формування Президії Верховної Ради, її повноваження, складу [3, с. 46].

Об'єктом дослідження науковця став також Основний Закон УРСР 1978 р. Так, В. Гончаренко з'ясував правовий статус Верховної Ради відповідно до цього Закону [1]. Дослідник стверджує, що Конституція визначила місце й роль Верховної Ради в системі державної влади. За Верховною Радою УРСР було закріплено статус найвищого органу державної влади. Таким чином, резюмує автор, правовий статус Верховної Ради тепер повністю базувався на марксистсько-ленінській ідеї повновладдя Рад, несумісній із теорією розподілу влади [1, с. 111]. В. Гончаренко наголошує, що лише після 1978 р. були прийняті нормативно- правові акти, які забезпечили належну організацію та діяльність Верховної Ради УРСР, її органів, депутатів [1, с. 113].

Дослідник розглянув питання ретро- спективи діяльності Верховної Ради трьох останніх скликань [1]. Він вважає, що лише з березня 1990 р. Верховна Рада УРСР по-ступово почала перетворюватися у справжній парламент. Цьому сприяло вже те, що вису-вання кандидатів у народні депутати УРСР відбувалося демократично й гласно. Основний Закон УРСР 1978 р. вніс певні корективи в організацію та діяльність центральних органів влади й управління УРСР Як стверджує автор, новації стосувалися й організації та діяльності Верховної Ради УРСР, Президії [2, с. 55]. Ав-тор говорить про Президію Верховної Ради, як постійно діючий орган Верховної Ради, що є підзвітною їй по всіх питаннях своєї діяльності. Він намагається узагальнити досвід роботи Президії ВР протягом 40 років - здійснення конституційних повноважень у різних сферах життя УРСР [2, с. 58]. Конституція 1978 р. встановлювала подвійний статус Президії - як органу Верховної Ради і, як інституції, наділеної правом здійснення функцій найвищого органу державної влади УРСР у міжсесійний період.

Питанню спадковості українського парла-ментаризму присвячені дослідження О. Сас [23; 24]. Проводячи паралелі в діяльності Верховної Ради радянської України після прийняття Конституцій 1937 і 1978 рр. та Верховної Ради незалежної України, вона вважає радянську Верховну Раду попередницею сучасного українського парламентаризму [23, с. 135138]. У дослідженні проаналізовано структуру ВР УРСР. Авторка з упевненістю стверджує, що це був верховний представницький орган державної влади й законодавчий орган, який здійснював керівництво всім державним, го-сподарським і культурним будівництвом на території республіки. Не зовсім відповідає реаліям суспільно-політичного життя 1930-х рр. ще одне твердження О. Сас про те, що Верховна Рада була безпосереднім виразником українського народу, його верховенства та суверенітету [23, с. 136]. Ці думки спростовані науковцями, які аргументовано довели, що Верховна Рада в радянській Україні лише ство-рювала ілюзію народовладдя.

Спробу історичної ретроспективи форму-вання українського парламентаризму зробила О.Сас у ще одному своєму дослідженні, яке практично перегукується з попереднім [24]. Авторка стверджує, що нинішній український парламентаризм розвивається в руслі загально-світових процесів і тенденцій. Одночасно йому притаманні й певні національні особливості, зумовлені не лише специфікою сучасних соціально-економічних процесів і державного устрою України, а й історичними передумо-вами та традиціями становлення українського парламентаризму [24]. Дослідниця, аналізуючи Конституції 1937 та 1978 рр., стверджує, що перша не визначала правового становища Президії, зафіксувавши лише, що цей орган тлумачить закони й видає укази, натомість друга визначала правове становище Президії як організаторського органу Верховної Ради, діяльність якого була досить різноманітною. О. Сас робить висновок, що Верховна Рада УРСР як вищий орган державної влади Української РСР виконувала законодавчу функцію, представляла інтереси українського народу у вищих державних органах Радянського Союзу, розглядала деякі важливі питання внутрішнього життя та виступала представни-ком Української РСР у зовнішніх відносинах. Парламент УРСР був складовою частиною української та загальносоюзної радянської політичної системи. Тому складність і суперечливість тогочасної епохи, ясна річ, позначалися на його діяльності. Відповідних рис справжнього парламентаризму Верховна Рада Української РСР почала набувати лише наприкінці радянської історії [24].

Досліджуючи правовий статус Верховної Ради за Основним Законом УРСР 1978 р., В. Хорунженко доводить, що за Законом «Про порядок введення в дію Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки», Верховна Рада УРСР, обрана до прийняття Конституції УРСР 1978 р., здійснювала всі повноваження, що надавалися Верховній Раді новою Конституцією УРСР [29]. Конституція республіки також визначала місце і роль Верховної Ради УРСР у системі державної влади, присвятивши їй ряд статей, вміщених у главі 12, що мала назву «Верховна Рада Української РСР» [15]. Автор статті резюмує про те, що ця Конституція закріплювала кількісний склад Верховної Ради, яка отримала право обирати Голову Верховної Ради і чоти-рьох його заступників, можливість скликання почергових сесій Верховної Ради. Компетенція Верховної Ради УРСР за Конституцією була прирівняна до компетенції УРСР, а Верховна Рада набула права розглядати й вирішувати будь-яке питання, у тому числі й таке, що на-лежить до компетенції Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР [29].

Окремо дослідник звертає увагу на питан-ня, які були передані виключно до компетенції Верховної Ради УРСР Крім законодавчих по-вноважень, зауважує В. Хорунженко, Верховна Рада УРСР отримала повноваження проводити контроль за діяльністю всіх підзвітних їй державних органів. Відповідно до статті 14 Конституції 1978 р., порядок діяльності Ради і її органів визначався Регламентом Верховної Ради УРСР [29]. Автор звертає увагу на те, що згідно з положеннями Основного Закону 1978 р., Президія Верховної Ради УРСР наділялася правом у період між сесіями вносити зміни до чинних законодавчих актів УРСР Саме це, вважає дослідник, применшувало статус Верховної Ради.

Розвиток у державі елементів демократії і гласності відобразився на роботі депутатського корпусу. У 1989 р. почастішали випадки відмови депутатів голосувати за ті чи інші проекти законів. Така ситуація стала темою гострих обговорень у самій Верховній Раді та її кулуарах. Як стверджує В. Хорунженко, результатом цього стало прийняття 27 жовтня 1989 р. Законів «Про зміни і доповнення Конституції Української РСР», «Про вибори народних депутатів Української РСР», «Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР». Факт прийняття Закону від 27 жовтня 1989 р. автор вважає певним зрушенням у бік розвитку представницької демократії в Україні [29, с. 168]. Дослідник проаналізував законопроекти, які були прийняті Верховною Радою дванадцятого скликання, а особливо ті рішення, які сприяли трансформації Верховної Ради УРСР у справжній найвищий орган законодавчої влади в Україні.

Темі парламентаризму в радянській Україні приділялася увага в контексті загальної історії українського парламентаризму [13]. С. Куль- чицький зазначає, що в радянській Україні фактично був відсутній розподіл влади. І лише з прийняттям на з'їзді рад СРСР Конституції 5 грудня 1936 р. система влади набула парламентського вигляду. Народ отримав право обирати своїх представників влади. Проте, як зазначає С. Кульчицький, виборчий бюлетень народу довірили вже тоді, коли він був доведений до відчаю шляхом масового терору. Запровадження парламентаризму в радянському розумінні, на думку дослідника, було для Й. Сталіна методом, яким він залякував партійну номенклатуру, адже проведення виборів до Верховної Ради могло б сильно підкосити її вплив [13, с. 397, 400].

Дослідники історії парламентаризму вва-жають невдалим визначення парламенту як «вищого законодавчого органу», оскільки напрошується аналогія в існуванні інших «нижчих» органів законодавчої влади. Такий підхід пояснюється теорією радянської влади, коли виключно ради визнавалися органами державної влади, а Верховна Рада - «найвищим органом державної влади Української РСР» (ст. 97, 1978 р.). Як зауважує правознавець А. Георгіца, Конституція СРСР 1924 р. принцип парламентаризму замінила гаслом «Уся влада Радам!». Уперше «найвищий орган влади» був визначений як Верховна Рада Конституцією УРСР 1937 р. [13, с. 111-112]. Сформувався специфічний тип народного представництва як форма народовладдя.

Більшість дослідників схильні вважати, що саме Верховна Рада УРСР дванадцятого скли-кання, перші вибори до якої відбулися 4 бе-резня 1990 р., поступово почала набувати рис парламенту. В. Журавський вказує на те, що для радянської виборчої системи характерною була майже стовідсоткова явка всіх виборців на дільниці. Голосування відбувалося за одного депутата. Тобто, існував вибір без вибору. І, як результат, усі кандидати, обов'язково з першого разу обиралися в народні депутати. Вибори народних депутатів УРСР 4 березня 1990 р., дали зовсім інші результати [12].

2011 р. доробок українських науковців по-повнився двотомником «Основи вітчизняного парламентаризму», який містить окремі аспек-ти діяльності радянських законодавчих органів в Україні [21]. У праці стисло розглянуті питання історії виникнення парламенту, класифікації, структури та організації парламентів, визначення головних понять, становлення та функціонування Верховної Ради УРСР.

Крізь призму історичного розвитку Д. Мо-настирський аналізує поняття «закон», а разом з ним і законодавство [20]. Дослідник виділяє три етапи у розвитку історії вчень про закон: дорадянський, радянський та сучасний. Автор характеризує перший етап як період, коли існувала «множинність суб'єктів законотворен-ня» (ВЦВК, Раднарком), фактичне зрівняння за юридичною силою нормативних актів суб'єктів законотворення, відсутність процедури зако-нотворення, використання дореволюційного понятійного апарату із вкладенням у нього іншого змісту [20, с. 36-44]. Наявність особливої процедури «сходинок» прийняття закону. В літературі її також іменують як «за-конодавчий порядок». Туди вплетені суб'єкти законотворення, предмет закону та методи врегулювання того чи іншого суспільного відношення. На практиці, закони могли вида-ватися й поза будь-яким порядком. Наступні два етапи дослідник вважає такими, коли сфор-мувалася прерогатива політичної складової у законотворенні.

Питанню перетворення Верховної Ради з найвищого представницького органу державної влади у повноцінний парламент протягом 1990-1995 рр. присвячена праця Л. Поля- кової [22, с. 333-334]. Вона теж вважає, що основою формування парламентаризму в Україні стали альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР, проведені 1990 р. Справжня законодавча діяльність у Верховній Раді УРСР, стверджує авторка, розпочалася з Верховної Ради ХІІ скликання, коли Верховна Рада УРСР почала працювати в парламентському режимі [22, с. 334-335]. Дослідниця віддає належну увагу появі 1990 р. у складі парламенту опозиції. Головним кроком, який відкрив можливості для трансформації Верховної Ради, стало прийняття першого й другого Законів «Про зміни і доповнення Конституції Української РСР» [22, с. 335]. Як зауважує Л. Полякова, хоча до 24 серпня 1991 р. Україна залишалася у складі СРСР, але закони, які приймала Верховна Рада, визначали Україну як суверенну державу.

В контексті історії становлення парламен-таризму, А. Ткачук аналізує законотворчі про-цеси часів радянської влади в Україні [27]. Вже в першій радянській Конституції 1919 р., на думку А. Ткачука, була закладена норма закону, за яким Україна ввійшла в період, коли влада концентрувалася на вертикалі рад і де Верховна Рада СРСР стала вищим органом законодавчої влади [27, с. 23-24]. Акцентується увага на тому, що в УРСР сформувалася система органів влади подібна до діючої в СРСР, а республіканське законодавство фактично продубльовувало правові норми, які приймалися в Москві. Як зауважує автор, встановилася система, за якою закони готував і приймав уряд [27, с. 24]. Лише Конституцією УРСР 1937 р. номінально було встановлено поділ гілок влади.

Т. Скомороха розглянув питання інституту президентства в радянську добу. Україна входила до складу СРСР як парламентська республіка. Для того часу характерне двояке ставлення до інституту президентства: в конституційних актах йшлося про президента як главу держави, а в науковій літературі інститут глави держави трактувався як буржуазне явище [26]. При обговоренні проекту Конституції УРСР пропонувалося обирати Голову Президії ВР УРСР усім населенням країни, а не Верховною Радою УРСР. Однак, ст. 28. Конституції УРСР 1937 р. закріплювала за Верховною Радою УРСР обрання Президії Верховної Ради УРСР у складі: голови Президії Верховної Ради УРСР, двох заступників, секретаря Президії і 15 членів Президії Верховної Ради УРСР.

Окремим аспектам роботи Верховної Ради УРСР одинадцятого скликання (1985-- 1990 рр.), коли відбувалися суттєві реформи державного апарату в УРСР, зміни в її статусі, законодавстві, присвячене дослідження В. Єр- молаєва [11, с. 58].

Заслуговують на увагу й низка наукових праць, у яких здійснено аналіз окремих аспектів української радянської державності, що дає змогу зрозуміти причини відсутності парламентаризму в класичному розумінні, зве-дення його діяльності до формального прий-няття рішень, що диктувалися представниками найвищих щаблів владної вертикалі. Йдеться про праці В. Солдатенка, О. Сас, Т. Скоморохи, A.Черниша, М. Шитюк, Б. Яроша. Зокрема, в монографії Б. Яроша проаналізовано загальну тенденцію до тоталітаризації життя радянсь-кого суспільства, нищення засад народовладдя та нехтування елементарних людських прав і свобод [34]. Також слід віддати належне праці B.Ченцова, в якій автор наводить аргументи на користь думки про існування у 1920-х рр. значного опору більшовицькій владі, опозиції Й. Сталіну в середині партії [34, с. 385, 388]. Як стверджує дослідник, Й. Сталін протягом багатьох років формував таку систему, щоб і партійний апарат, і вищі партійні органи, такі як ЦК, Політбюро були слухняними й керованими особисто ним [34, с. 77] До цієї низки праць належить і «Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку», автори якої вва-жають, що владна система, яка почала форму-ватися ще з початку 1920-х рр., стала результатом домінування російського елементу в усіх царинах державного життя [28, с. 24]. Стрижнем системи була компартія, яка у 1928 р. отримала повноваження приймати рішення з усіх питань життя країни [28, с. 37].

Аналіз джерел найкраще сприяє створенню об'єктивної картини про функціонування Верховної Ради в радянський період. Тому високу наукову цінність має дослідження Н. Маковської [16]. Авторка проаналізувала архівні документи, що стосуються функціо-нування Верховної Ради УРСР у 19901991 рр. [16, с. 6]. Ця праця уможливлює простеження еволюції ролі законодавчого органу, коли в останні роки свого існування ВР почала набирати рис українського парламенту.

Дещо опосередковано про долю парла-ментаризму в радянські часи розповідається в публікації О. Сас [26]. У роботі проаналізовано теоретичні аспекти парламентаризму та історичні витоки його зародження. Авторка вважає еволюцію радянської Верховної Ради у представницький законодавчий орган сучасно-го зразка - Верховну Раду України фактором, який мав як позитивні, так і негативні наслідки у розвитку сучасного парламентаризму.

Низка праць С. Грабовського присвячена історії радянських часів. Не оминув дослідник теми так званого радянського парламентариз-му [4]. Він зауважує, що Верховна Рада УРСР збиралася двічі на рік на кілька днів, щоб про-голосувати заздалегідь підготовлені закони. «Справжньої публічності тоді не було і загальні напрями визначалися директивами ЦК, але й ті депутати, котрі зналися на справі, не могли вплинути на щось реальне», - наголошує автор. Верховну Раду УРСР С. Грабовський вважає одним із декоративних парламентів.

Таким чином, історіографічний аналіз стану вивчення історії парламентаризму в радянській Україні свідчить, що тривалий час об'єктивність дослідження цієї проблеми визначалася ставленням офіційної влади до українського державотворення. З появою Акта проголошення незалежності України, питання державності, законотворення, діяльності Верховної Ради привернули увагу вітчизняних дослідників. Ними вивчалися Конституції радянської України, функції та повноваження Верховної Ради, Президії Верховної Ради тощо. Наразі, питання законодавчої діяльності самого парламенту, депутатів, процес законот-ворення тощо потребують ретельного вивчен-ня вітчизняними істориками. Разом з тим, за-слуговують на увагу ґрунтовні узагальнюючі видання, в яких історія парламентаризму в ра-дянську добу розглядається у контексті викла-ду минулого УРСР та СРСР, характеристики політичної системи радянського періоду.

Джерела та література

1. Гончаренко В. Верховна Рада УРСР за Конституцією Української РСР 1978 року / В. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. - 2008. - № 1. - С. 111-119.

2. Гончаренко В. Правовий статус Президії Верховної Ради УРСР за Конституцією Української РСР 1978 року / В. Гончаренко // Вісник Академії правових наук. - 2011. - № 1. - С. 55-66.

3. Гончаренко В. Правовий статус Президії Верховної Ради УРСР за Конституцією УРСР 1937 року / В. Гончаренко // Проблеми законності. - 2009. - Вип. 100. - С. 46.

4. Грабовський С. Здобутки Чаушеску та Каддафі не дають спокою господареві Банкової / С. Грабовський // Тиждень. - 2011. - 27 грудня.

5. Даниленко В.М. Особливості радянського парламентаризму в Україні (друга половина ХХ ст.) / В.М. Даниленко // Історія України: маловідомі імена, події, факти. - 2010. - Вип. 36. - С. 85-112.

6. Доморослий В. Законодавча та виконавча влада в Україні: історія проблеми / В. Доморослий // Розбудова держави. - 1995. - № 12. - С. 10-15.

7. Доморослий В. Проблема державності в діяльності Української парламентської Громади І Державної думи / В. Доморослий // Українська державність: історія і сучасність: Матер. наук. конф. / Ін-т нац. відносин і політології АН України та ін., 21-22 січня 1993 р. - К., 1993. - С. 32-34.

8. Доморослий В. Українська громада в ІІ Державній думі / В. Доморослий // Віче. - 1998. - № 4. - С. 130-134.

9. Древаль Ю. Парламентаризм «приглушений» чи раціональний? // Віче. - 2003. - № 9. - С. 50-53.

10. Древаль Ю. Парламентаризм у політичній системі України: (політико-правовий аналіз) / Ю. Древаль / Нац. ун-т внутр. справ. - Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутрішніх справ, 2003. - 280 с.

11. Єрмолаєв В. Правове регулювання організації роботи Верховної Ради Української РСР / В. Єрмолаєв // Вісник Академії правових наук України. - 2007. - № 3. - С. 59.

12. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму / В.С. Журавський. - К.: Парламентське вид-во, 2002. - 342 с.

13. Історія українського парламентаризму: від до парламентських форм організації політичного життя до сьогодення / голов. ред. В.М. Литвин; НАН України, Ін-т історії України. - К.: Дніпро, 2010. - 635 с.

14. Кислий П. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду / П. Кислий, Ч. Вайз [Літ. ред. Е.Р Рахімкулов]. - К.: Абріс, 2000. - 414 с.

15. Конституції і конституційні акти України: Історія і сучасність / [під ред. Ю.С. Шемшученка]. - К.: Олан, 2001. - 399 с.

16. Маковська Н.В. Акт проголошення незалежності України - унікальний документ національного архівного фонду / Н.В. Маковська // Архіви України. - 2011. - № 4 (274). - С. 5-9.

17. Мироненко О. Біля витоків вітчизняного парламентаризму / О. Мироненко // Правова держава. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1998. - Вип. 8. - С. 228-238.

18. Мироненко О. Представницькі органи Литовсько-Руської держави в контексті еволюції українського парламентаризму / О. Мироненко // Вісн. Aкад. прав. наук. - 1997. - № 2. - С. 38-49.

19. Мироненко О. Роль генеральних військових рад в історії вітчизняного парламентаризму: (XV- XVII ст.) / / О. Мироненко // Вісн. Акад. прав. наук України. - 1998. - № 1. - С. 71-82.

20. Монастирський Д.А. Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні / Д.А. Монастирський // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - № 1-2. - С. 36-44.

21. Основи вітчизняного парламентаризму: підручник для студ. вищ. навч. закладів: у 2 т. / за заг ред. В.А. Гошовської. - К.: НАДУ, 2011. - Т. 1. - 408 с.

22. Полякова Л. Парламентаризм в Україні: ретроспективний погляд на становлення законодавчого органу (1990-1996 рр.) / Л. Полякова // Гілея. - 2009. - Вип. 24. - С. 333-334.

23. Сас О. Верховна Рада Української РСР - безпосередня попередниця сучасного українського парламенту / О. Сас // Юридичний журнал. - 2005. - № 3. - С. 135-138.

24. Сас О. Верховна Рада Української РСР - безпосередня попередниця сучасного українського парламенту / О. Сас // Віче. - 2011. - № 12 (червень) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.viche.info/joumal/2608/

25. Сас О. Явище парламентаризму на теренах України / О. Сас // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2011. - № 1. - С. 53-59.

26. Скомороха Т. Ґенеза актів глави держави в Україні / Т. Скомороха // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2011. - № 1. - С. 53-59.

27. Ткачук А. Законотворення за доби радянської влади в Україні (1920-1990 рр.) / А. Ткачук // Ткачук А. Законодавча техніка: навч. посіб. - К.: ІКЦ Легальний бізнес, 2011. - С. 23-31.

28. Український вибір: політичні системи XX століття і пошук власної моделі суспільного розвитку /

B. Ф. Солдатенко - керівник авт. кол-ву. - К.: Парламентське видавництво, 2007. - 576 с.

29. Хорунженко В.О. Теоретичні аспекти визначення правового статусу Верховної Ради УРСР за конституцією 1978 р. / В.О. Хорунженко // Держава та регіони: Серія: Право. - 2009. - № 1. -

C. 166-170.

30. Черныш А. Большая игра двух диктаторов: Вторая мировая война - до и после / А. Черныш. - Одесса: ВМВ, 2006. - 520 с.

31. Шаповал В. Парламент як орган народного представництва / В. Шаповал // Віче. - 1999. - № 5. - С. 3-10.

32. Шаповал В. Парламентаризм в Україні: пошуки парадигми чи рух до нового / В. Шаповал // Віче. - 1997. - № 5. - С. 14-25.

33. Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії / В. Шаповал // Право України. - 1998. - № 5. - С. 25-29.

34. Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях: 30-50-ті роки XX ст. / Б.О. Ярош. - Луцьк: Надстир'я, 1995. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru