Благодійність полково-сотенної козацької старшини середини XVII-XVIII ст. в оцінці української сучасної історіографії

Анализируются важнейшие достижения представителей современной украинской историографии относительно благотворительной деятельности казацкой старшины середины XVII- XVIII вв.

Vita Kotsur

CHARITY OF THE REGIMENTAL AND CENTESIMAL COSSACK OFFICERS DURING THE MIDDLE OF XVII-XVIII CENTURIES IN THE ASSESSING OF UKRAINIAN MODERN HISTORIOGRAPHY

Благодійність, як суспільне явище, є однією з традицій, яка виникла й пустила коріння на Русі, водночас з її християнізацією. Одна з основних християнських заповідей стверджує, що милостиві - це люди, які мають добре серце, милосердні, співчутливі до страждань, готові завжди допомогти, чим можуть, усім, хто цього потребує. Благодійність була не лише свідченням суспільної благоустроєності, а перш за все необхідною умовою особистого морального стану людини. На Русі шанувалася та цінувалась особиста, безпосередня благодійність, що передавалася з рук у руки, причому, бажано потай від сторонніх очей. «До раю потрапляють за святої милостині: жебрак багатієм живиться, а багатій - молитвою жебрака» - таким із давніх-давен було моральне підґрунтя благодійності в Русі. З утвердженням християнства, церква, особливо монастирі, все більше перебирали на себе всі проблеми опікування нужденними.

До ХУІІ ст. благодійну діяльність фактично «монополізувала» церква, і саме їй передавали пожертви доброзичливці. Певною мірою це пояснювалось тим, що татаро-монгольська навала, феодальна роздрібненість радикально обмежили можливості князів та боярства брати участь у допомозі нужденним. В українських землях перші ознаки благодійності як явища зафіксовано у ХУІІ ст. Факти безкорисливої підтримки гетьманами, кошовими отаманами, представниками полково-сотенної козацької старшини освітніх закладів, церков, монастирів, допомоги нужденним без сумніву віддзеркалюють ту моральну й духовну оцінку благодійництва в українському тогочасному суспільстві, що походить від давніх традицій, суть яких така: подаймо щиросердно гріш тому, для кого він є найбільш потрібний сьогодні.

Багатоаспектні особливості історії благодійності знайшли своє відображення в різноплановій літературі: монографічних виданнях, публікаціях у наукових збірниках, дисертаційних дослідженнях. До плеяди науковців - істориків, правників, політологів, які вивчали різні складові цієї тематики, належать О. Апанович, О. Гуржій, Н. Кривонос, Т. Курінна, П. Лазечко, А. Мирян, Л. Самойленко, О. Семашко, М. Слабошпицький, Ф. Ступак, А. Хеленюк, В. Хілецький, Л. Хобта, Ю. Хорунжий та ін. Проте спеціальні дослідження, в яких благодійність козацької старшини як соціально-культурне явище ХУІІ-ХУІІІ ст. стала б окремим предметом вивчення, фактично відсутні.

О. Апанович у книзі про запорозьких козаків, говорячи про їх благодійність, писала про військового суддю В. Тимофійовича, який збудував на власні кошти та утримував церкву Пантелеймона в Києві, на Подолі [1, с. 216]. Історик стверджує, що така традиція була масовою: численні пожертвування, дарунки з коштовними речами, книгами. Вони надходили не лише в церкви на Запоріжжі, а й направлялися в Межигірський монастир. Козакознавець наголошує: «Робилося це й у далекому Афоні, і в Єрусалимі - відвідуючи ці місця, запорозькі козаки теж будували й потім утримували храми» [1, с. 216].

А. Коцур, детально розповідаючи про будівництво Покровської церкви в Ромнах 1764 р., наголошує, що вона споруджувалась коштом кошового отамана П. Калнишевського та Д. Чорного [11, с. 6]. З інших матеріалів дізнаємось, що Д. Чорний - представник старшини Кущівського куреня на Січі, де служив із 1763 р. [3].

Цінні відомості про благодійність переяславського полковника С. Сулими отримуємо з колективного видання «100 найвідоміших шедеврів України» [27]. В 1740 р. С. Сулима найняв художників (їхні прізвища на сьогодні невідомі), які майстерно виготовили іконостас Покровської церкви в с. Сулимівка (збудованої стараннями його прадіда - гетьмана І. Сулими). Його ікони та портрети вважаються шедеврами українського живопису заключного періоду козацького бароко. Сулимівська ікона «Покрова» - своєрідний ктиторський портрет, характерний для тогочасної доби, що має велике історичне, культове та родове значення. У статті Л. Сулими дається висока оцінка виготовленим іконам: «Серед сулимівських ікон є такі, що можуть за своєю художньою цінністю конкурувати з творами Рубенса, бо творці цих шедеврів - західні художники. Саме такою вважають фахівці ікону «Халев та Ісус Навін» - розглядачі Ханаана - землі обітованої» на сюжет Старого Завіту. Одна з сулимівських ікон - «Зустріч Марії та Єлизавети» зберігається у Львівському національному музеї. Були й інші: ікона «Зняття з хреста», написана на пергаменті, ікона на металі, виконана учнями Васнецова, ікона «Нев'янучий цвіт» - безцінні родинні скарби, доля яких невідома. Сулими завжди прикрашали свій родовий храм, виділяли кошти на його утримання» [31].

Г Половинко описує «старого військового осавула у відставці Дороша», який 1730 р. поселився неподалік Самарського монастиря, розвів велику пасіку, а для молитовних справ влаштував кам'яну каплицю. Всі прибутки від бджільництва «жертвував на бідних та на братію Самарського монастиря» [24, с. 5].

Історики В. Горобець і Т. Чухліб у книзі, присвяченій добі козаччини, розкривають загадкові події цього часу, політичні та соціальні колізії, зразки військової доблесті, людські долі в екстремальних ситуаціях, сцени приватного життя тощо [5]. У матеріалі про церкву Святої Трійці Кирилівського монастиря в Києві цінною є інформація про козацького сотника (Макарівська сотня) С. Туптала, який 1705 р. придбав для храму ікону Божої Матері у срібних шатах [5, с. 205]. Він неодноразово робив й інші щедрі дарування цій церкві. До 1760 р., усередині, на лівій стіні, висів прижиттєвий портрет С. Туптала.

Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського спільно з Чернігівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 23-24 листопада 2006 р. у Чернігові провели науково-практичну конференцію «Меценатство і благодійність: події, постаті, фундації». У восьмому випуску збірника наукових праць «Скарбниця української історії» вміщені доповіді та повідомлення, виголошені на науковому форумі [26]. У статті Д. Риги «З історії благодійності на Новгород-Сіверщині» подається цікавий матеріал про благодійників регіону ХУШ ст. [25]. Йде мова про значні пожертви військового канцеляриста, з 1745 р. бунчукового товариша І. Журмана на будівництво церкви на території Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Іконостас також був виготовлений і позолочений його коштом. На Новгород-Сіверщині у с. Душатин храм з головним престолом на честь Св. Василя споруджено бунчуковим товаришем В. Гудовичем; Миколаївська церква в с. Синявка - військовим товаришем Н. Юницьким. Представники старшини офірували церковне начиння та богослужбові книги: І. Іолка передав до храму Св. Михайла с. Орлівка Євангеліє; Г. Федорович церкві с. Зноба - книгу «Апостол»; І. Товстий Преображенському храму с. Величківка - великий дерев'яний хрест [25, с. 212].

Ф. Ступак у науковій розвідці «Доброчинно-меценатська діяльність доби Гетьманщини на Чернігівщині», говорячи про козацьку благодійність, називає суддю І. Домонтовича, на кошти якого 1680 р. замість дерев'яного був споруджений мурований Миколаївський собор Крупицького монастиря [29]. У статті йде мова про щедрих покровителів Успенського собору Єлецького монастиря чернігівських полковників В. Дуніна-Борковського та Я. Лизогуба. Перший, крім того, пожертвував великі кошти на оздоблення Воскресенського та Благовіщенського храмів, відбудував 1668 р. П'ятницький монастир у Чернігові. Я. Лизогуб звів будинок полкової канцелярії. Чернігівський полковник М. Небаба подарував млини рідному місту, а полковий суддя С. Мужиловський 1654 р. Ніжинському монастиреві на Красному острові - маєтність Талалаївку [29, с. 267].

Т. Тимошенко, описуючи благодійність родини Лизогубів, детально зупиняється на доброчинних справах братів Якова та Іллі (обидва полковники). Авторка перераховує споруди, ними побудовані, але не називає фінансових затрат [33].

На сторінках цього ж наукового збірника в публікації С. Токарєва йде мова про благодійну діяльність козацької старшини Ніжинського полку в другій половині ХУІІ-ХУШ ст. [34]. Заслуговує на увагу характеристика культових споруд Гетьманщини, до будівництва яких причетні представники козацької еліти. Автор подає цікаві відомості про спорудження полковником І. Золотаренком Миколаївського собору в Ніжині, хорунжим І. Зеленком - Миколаївської церкви у с. Заньки Веркіївської сотні, конотопським сотником Ф. Кандибою - Миколаївської церкви в Конотопі, бунчуковим товаришем Чернігівського полку М. Холодовичем - Преображенської та Михайлівської церков у Вороніжі, дівицьким сотником В. Селецьким - Михайлівської церкви в цьому сотенному містечку, отаманом артилерії П. Юркевичем - кам'яної Вознесенської церкви в Коропі [34, с. 287]. Особливо ґрунтовно С. Токарєв подає опис щедрих дарів козацької старшини храмам. Мова йде про Євангеліє в срібному окладі, подароване глухівським сотником О. Турянським Троїцькій церкві у Глухові 1704 р., кролевецьким сотником І. Маковським церкві Різдва Пресвятої Богородиці рідного міста, ніжинським городовим отаманом А. Тарасевичем - Октоїх («восьмикласник») для тамтешньої Преображенської церкви, писарем глухівської сотні Ф. Омеляновичем - Анфологій для церкви Різдва Богородиці с. Хохлівка, олишівський сотник В. Шрамченко - потир для Миколаївської церкви в Олишівці [34, с. 288]. Важливими є висновки С. Токарєва про те, що представники козацької старшини Ніжинського полку брали активну участь у благодійній діяльності на користь церкви. Їхнім коштом споруджувались і оздоблювались численні храми в містах і селах цього полку.

Фундаментальна книга О. Корнієнка присвячена знищеним і частково зруйнованим архітектурним пам'яткам культового призначення Сумської області [10]. Матеріал, що зібраний на підставі архівних даних, свідчень очевидців і досліджень місцевих краєзнавців, містить відомості про храми 328 населених пунктів. Особливо цінною є інформація про благодійність козацької старшини, яка проявилась у спорудженні церковних храмів. Так, тут знаходимо, що Іллінську церкву в Білопіллі 1767 р. побудував сотник С. Куколь - Яснопольський [10, с. 43], Георгіївську в с. Дунаєць 1763 р. - родина значних козацьких старшин Скоропадських [10, с. 90], Успенську в с. Семенівка 1773 р. - осавул І. Пироцький [10, с. 94], Миколаївську в с. Есмань 1796 р. - колишній козацький старшина, військовий товариш - Л. Дорошенко [10, с. 97], Трьох-Анастасіївську та каплицю біля неї в м. Глухові 1717 р. - гетьман І. Скоропадський [10, с. 102], собор Різдва Пресвятої Богородиці в м. Конотопі 1739-1745 рр. - бунчуковий товариш А. Лизогуб [10, с. 115], церква Богоявлення Господнього в Конотопі збудована 1740 р. - козацьким старшиною Д. Кандибою [10, с. 122], Свято-Троїцька в с. Василівка 1778-1782 рр. - на кошти гетьмана П. Полуботка нащадком І. Миклашевським [10, с. 172], Миколаївська в с. Коровинцях 1751 р. - бунчуковим товаришем А. Полетикою [10, с. 207], Святителя Миколая Чудотворця в с. Глинську 1762-1772 рр. - полковником Гадяцького козацького полку А. Крижанівським [10, с. 257]. О. Корнієнко подає ретельний опис церковних споруд, дані про священнослужителів. У той же час відсутня інформація про кошти, затрачені на будівництво, скупі дані про благодійників, ктиторів.

У статті А. Ложешник [18] знаходимо цінну інформацію про козаків, які після ліквідації Запорозької Січі переселились на Кубань, де з часом утворилася окрема адміністративно-територіальна одиниця - «Земля Чорноморського війська». Серед них зустрічаємо прізвища ряду бунчукових і значкових товаришів. Так, Г. Кухаренко, учасник 44 битв, зокрема штурмував Очаків, Кілію, Ізмаїл, Аккерман, Бендери та багато інших, прибувши на Кубань у складі Кущівського куреня, дав кошти на освоєння нової території, заснування хутора та будівництво млина [18, с. 20]. Євтихій Чепєга (стане підполковником кубанського війська) привіз із собою відому ризницю та бібліотеку (1500 книг) Києво-Межигірського монастиря (серед церковних книг було багато філософських трактатів і навчальних книг), які належали Запорозькому Війську. Привезене було передано до Катерининського Воскресенського собору та Катерино-Лебяжій Пустищі. Навчальні книги надійшли до Катеринодарського військового повітового училища. Серед найцінніших книг, що збереглися до сьогодні - «Напрестольне Євангеліє», подароване запорозьким отаманом П. Калнишевським Запорозькій Свято-Покровській церкві [18, с. 21]. Крім того, дізнаємось, що значковий товариш Г. Вареник разом з іншими побратимами подарували великий церковний дзвін у Рошульський монастир, а менший - в церкву с. Вилково [18, с. 24].

В іншій публікації, А. Ложешник, описуючи спадок військового судді Чорноморського козацького війська А. Головатого, згадує про благодійність колишнього запорожця [19]. Авторка, наголошуючи на його «безкорисливості» [19, с. 105], підкреслює, що останній «за своє життя збудував декілька храмів» [19, с. 103], хоча й не називає жодного з них.

У дослідженні Н. Діанової [6] наголошується, що козаки, «опікуючись православними храмами і монастирями, робили чисельні пожертви на користь церкви» [6, с. 158]. Так, авторка виявила у фондах Державного архіву Одеської області документи, що засвідчують участь представників козацької старшини у благодійній діяльності. Зокрема, «козацький полковник Андрій Юдін із чинами свого полку пожертвував 75 крб. сріблом на відбудову невеличкої церкви на руїнах Херсонесу», а «запорожці Іван і Яків Шияни обладнали головний іконостас Покровської церкви у містечку Нікополь. Портрет Якова Шияна впродовж майже 100 років зберігався в церкві. В 1864 р., з дозволу Катеринославської духовної консисторії, настоятель Покровської церкви протоієрей Карелін передав його оригінал до музею Одеського товариства історії та старожитностей, залишивши копію для церкви» [6, с. 158].

У статті Н. Діанової також іде мова про те, що козацька старшина (правда, не конкретизується чин) часто жертвувала на користь церкви гроші, дорогоцінне начиння, рідкісні церковні книги та інші святині. До раритетних предметів старовини належить Св. Євангеліє, подароване Воскресенській церкві в козацькій фортеці м. Переволочне, подароване козаком М. Роменком із Менського куреня. Ця книга «київського друку 1697 р., у срібній оправі, з позолотою та зображенням Розіп'ятого Господа Ісуса Христа» [6, с. 159].

Н. Діанова, згадавши про села Херсонської єпархії, які межували з Чигиринщиною Київської єпархії, пише про церкви, які виділялись з-поміж інших багатством внутрішнього начиння, подарованого запорожцями. Вона називає Покровську церкву в м. Новогеоргіївську, що мала прикрас від козаків на 30 тис. крб. і Покровську - в с. Губівка Олександрійського повіту. В церкві м. Новостародуба привертає увагу срібне кадило з написом на кришці, що його «подарував козак Січі Запорозької куреня Пашкова Пархом Яковенко до храму Трьох Святих 1765 р.» [6, с. 160].

Цікавим є дослідження С. Краснобая щодо колонізації запорозькою старшиною Південної України [13]. Після ліквідації Нової Січі 1775 р. частина старшини була репресована. Серед них і полковник О. Ковпак. Його зимівник, майно, худоба - конфісковані та продані. Згодом «Справу» О. Ковпака переглянули й повернули батьківський зимівник, де 1780 р. він заснував слободу Опанасівку й побудував у ній православну церкву. С. Краснобай зазначає, що для майбутнього храму він зібрав кошти, будівельний матеріал і виділив зі своїх земель 120 дес. землі для церковного причту [13, с. 85]. У квітні 1782 р. О. Ковпак подав у Азовську губернську канцелярію рапорт з проханням побудувати нову церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Після отримання дозволу 18 травня 1782 р., розпочалося будівництво, яке тривало два роки [13, с. 85]. Дослідник також з'ясував, що коштом О. Ковпака побудована церква в ім' я сходження Святого Духа в слободі Ковпаківці. Як стверджує автор, «О. Ковпак активно займався благодійністю, став ктитором у одній з побудованих ним церков» [13, с. 86].

Про благодійну діяльність О. Ковпака вміщено матеріал і в малій енциклопедії «Українське козацтво», де дізнаємось, що в 1771 р. він спорудив поблизу Шангірейського ретраншементу похідну запорозьку церкву, а 1773 р. - церкву в с. Гупалівці на Орелі [36, с. 212]. На сторінках цього видання зустрічаємо також скупі відомості про благодіяння лубенського полковника Л. Свічки [36, с. 220], чигиринського і прилуцького полковника Г Галагана [36, с. 222].

В. Константінова й І. Лиман зазначають, що в Задунайській Січі ставлення козаків до своїх релігійних споруд багато в чому залишалося таким, яким було в часи Нової Січі [9, с. 98]. Вони збудували церкву, яка, за традицією, отримала назву Покровської. Внутрішнє її вбрання було набагато кращим: «дуже добра була - вся у золоті», та й це не дивно, адже «задунайці прикрашали січову церкву подаяннями, які вони перед смертю заповідали на храм Божий» [9, с. 98].

Найповнішу інформацію про благодійну діяльність козацької старшини - осавулів, полковників, писарів, бунчужних, суддів, хорунжих у період правління гетьмана І. Мазепи подано в дослідженні Н. Кривонос [14]. Так, стверджує автор, М. Вуяхевич - військовий писар у наказного гетьмана Я. Сомка, генеральний писар за П. Дорошенка, генеральний суддя за І. Самойловича - підтримував діяльність друкарні Києво-Печерської лаври і розпочав будівництво огорожі навколо обителі, що збереглась і до сьогодні. Коштом М. Вуяхевича у 1688-1689 рр. збудовано приділ Св. Варвари у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. М. Вуяхевич став також ктитором Межигірського монастиря. Після обрання настоятелем Києво-Печерської лаври він передав обителі свої села Жукин, Воропаєв, Буромку, Шиловичі.

Генеральний хорунжий І. Ломиковський частину своїх статків передав на облаштування Михайлівської церкви в Понориці - до наших днів у храмі збереглися подаровані ним Євангеліє та срібний потир.

Як зауважує Н. Кривонос, коштом прилуцького полковника Д. Горленка - представника відомого козацького роду, в 1697 р. у Прилуках збудовано нову дерев'яну церкву Пресвятої Богородиці. Він також фінансував спорудження в Києві церков Св. Дмитра та Іоанна Предтечі. Значні кошти вклав полковник у розбудову Густинського монастиря. На його пожертви зведено в Густині церкви Петра і Павла, Миколи Чудотворця, дзвіницю, кам'яну огорожу з кількома брамами. Д. Горленко за свої кошти побудував у 1708-1709 рр. в Прилуках церкву, названу на честь І. Мазепи Іванівською.

У статті також згадується славний козацький рід Миклашевських. Зокрема, саме стародубський полковник М. Миклашевський у 1690 р. оновлює церкву Михаїла Архистратига на Заріччі та будує три нові - Воскресіння, Юрія й Успенську. Разом з іншими козацькими старшинами в 1691 р. відбудував церкву Св. Миколая в Стародубі, яка постраждала від пожежі. 1698 р. М. Миклашевський побудував у цьому ж місті Преображенську церкву. Всіляко допомагав ієромонахові Гараси- му в заснуванні Миколаївського монастиря у с. Каташині. У 1699 р. за свої кошти будує там великий кам'яний собор на честь Св. Миколая. Значні кошти М. Миклашевський вклав у розбудову Видубицького монастиря у Києві. Він був фундатором одного з шедеврів українського бароко - Георгіївського собору (1696-1701 рр.), а також Спаської Трапезної церкви (16961701 рр.). Коштом родини Миклашевських було також зведено Михайлівську церкву в Глухові.

Ще будучи на посаді генерального писаря, П. Орлик зробив чималий внесок у будівництво та облаштування храмів Києво-Печерської лаври, Микільської та Братської обителей.

Київський полковник К. Мокієвський фінансував облаштування в Троїцькому соборі м. Остра приділу Святої Трійці, побудував велику семибанну церкву на честь Різдва Богородиці у Києво-Печерській лаврі.

Автор публікації посилається на численні тестаменти представників козацької старшини, які містять розпорядження про наділення храмів і монастирів частиною рухомого і нерухомого майна зі спадщини заповідача. Насамперед, як зауважує Н. Кривонос, переважна частина заповідачів відписувала церквам гроші. Зокрема, чернігівський полковник Я. Лизогуб відписав на 11 монастирів по 100 золотих. Чернігівському Єлецькому монастирю, де мав бути похований, заповідав тисячу золотих.

Науковець також подає середні розміри пожертв благодійників. Так, все це залежало від соціального статусу, місця в старшинській ієрархії та заможності заповідача. Вражають великі суми в тестаменті генерального судді О. Туранського - 1000 талярів, 5500 золотих на різні монастирі та храми, ще 1000 золотих і кілька діамантів - монастирю Св. Апостолів Петра і Павла, 4000 - на церкву Живоначальної Трійці у Глухові. Дослідниця підкреслює, що благодійна діяльність була виявом високого рівня духовності, своєрідної моральної потреби представників старшини.

Одним з аспектів доброчинності стала благодійницька діяльність на користь спорудження церков і монастирів. Книга В. Вечерського «Гетьманські столиці України» присвячена малодослідженому феномену української історії та культури - містам, які виконували столичні функції протягом Гетьманщини з 1654 до 1782 рр. [4]. Автор книги зосередив основну увагу на Чигирині, Батурині та Глухові - трьох гетьманських столицях, які підхопили естафету української державності у складних умовах XVII-XVIII ст. Дослідник проаналізував історію ктиторства в період Гетьманщини, зокрема на прикладі діяльності І. Мазепи, А. Кисіля, Богдана та Юрія Хмельницьких, Олексія та Кирила Розумовських, коштом яких були споруджені перлини храмового зодчества, резиденції, усипальниці, творячи таким чином виключно українську архітектуру на ґрунті національних традицій. Хоча автор не приділив окремої уваги тим пам'яткам історії та культури, які побудовані та тривалий час утримувалися на кошти нижчих чинів козацької старшини.

До переліку перших монографічних видань, у яких хронологічно охоплено історію благодійництва в Україні з кінця ХVШ по перше десятиліття ХХ ст., належить фундаментальне дослідження Ф. Ступака [28]. Ним створено концепцію розвитку вітчизняної благодійності та суспільної опіки. Дослідник, використовуючи модерні методологічні підходи та новітні теоретичні настанови, висвітлив зміни державно-суспільного життя, які сприяли розвитку та становленню системи соціальної підтримки в Україні, показав особливості функціонування зазначеної системи. Це здійснено шляхом залучення комплексу нових або недостатньо повно використаних раніше джерел і через подання широких принципових узагальнень, теоретичних викладок на підставі вже актуалізованого документального матеріалу й переосмислення наявного історіографічного доробку попередників. Виявлено найрізноманітніші форми доброчинної та благодійної діяльності, з'ясовано їх соціальне походження та спрямування, взаємозалежність у різні історичні періоди. Науковець звернув увагу на те, що з кінця ХVШ ст., зі створенням приказів громадської опіки, формується законодавча практика допомоги та підтримки на державному рівні. Законом 1775 р. визначалася компетенція перших органів державної підтримки найменш захищених верств населення і детально регламентувалася робота підвідомчих їм закладів. Незважаючи на це, автор оминув увагою доброчинну діяльність відомих українських родин благодійників другої половини ХУШ ст.

Серед монографічних видань, присвячених історії благодійності, потрібно згадати колективну працю «Доброчинність в Україні: минуле, сучасне майбутнє». У ній, зокрема, загальновживане поняття «меценатство», починаючи з римських часів, тлумачиться як опіка науки і мистецтва державою та її інституціями, приватними особами [37, с. 30]. Однак у сучасному розумінні, зауважують автори, воно означає сприяння розвитку цих явищ із боку недержавних інституцій і приватних осіб як альтернативних державному утриманню. Дослідники вважають, що традиційно «меценатство» передбачає незацікавлену матеріально гуманістично піднесену діяльність, яка, однак, непрограмовано може громадсько винагороджуватись авторитетом, славою та престижем. Однак історичним аспектам цієї проблематики, зародження самого явища в українському минулому автори присвятили менше уваги.

Окремий підрозділ «Меценатство періоду Гетьманщини. Іван Мазепа» вітчизняного видання хронологічно охоплює один із періодів козацької доби української історії. Автор обмежився викладом історії ктиторства цього періоду лише на прикладі доброчинної діяльності гетьмана І. Мазепи, що значно збіднює дослідження. Незважаючи на це, досить цінним є тлумачення даного явища як певної політики в сфері культури, тобто протегування митцям, літераторам, запровадження мистецьких шкіл, театрів, укладання книгозбірень, широке будівництво, а не як «панські забаганки». Суть цієї політики, пояснює автор, полягала не в благодійництві як такому: то був радше суспільний обов'язок, неодмінний атрибут належності до еліти, свідома державницька позиція, спрямована на створення культурного середовища, що відповідало високим критеріям, які завжди так дратували московських намісників в Україні [23].

Цікаву інформацію про меценатську діяльність козацької старшини протягом XVI- XVIII ст. можна почерпнути з видання, присвяченого питанням освіти і педагогіки у цей період [2]. Зокрема, автор розповідає про особливу систему освіти, що склалася в часи козаччини, роль старшини у заснуванні навчальних закладів та їх матеріальному утриманні. Серед закладів згадуються Острозька й Києво-Могилянська академії, колегіуми в Чернігові, Переяславі, Новгороді-Сіверському й Харкові, монастирські, парафіяльні, полкові, січові школи. Крім того, представники козацьких родів підтримували друкарні та бібліотеки. Так, у праці згадується про те, що запорозькі козаки у 1766 р. на загальній військовій раді ухвалили відкрити школи при церквах майже всіх парафій. Це був час, коли в імперській Росії Катерина II заявила, що біднота не повинна отримувати освіту. Автор підкреслює, що існування такої розгалуженої системи освіти враховувало соціальний, матеріальний і релігійний стан населення. Першу школу на землях «вольностей Війська Запорозького», як стверджує Л. Артемова, було відкрито в 1576 р. Поблизу нинішнього Новомосковська Дніпропетровської області запорожці спорудили фортецю, а в ній - дерев'яну церкву, шпиталь і загальну школу, в якій навчалися всі охочі - малолітні й дорослі. Згодом, 1602 р. у цій фортеці козаки заснували Пустинно-Миколаївський військовий монастир, при якому існувала школа. Називалась вона монастирською. У 1760 р. у цій школі двоє учителів навчали 87 учнів. Для того часу це було достатньо багато. Монастирська школа готувала читців і співаків для всіх церков і парафій Запорозького краю.

Відомий дослідник, автор низки праць з історії козаччини В. Кривошея, окрему увагу приділив формуванню старшини як еліти Гетьманщини [16]. Ним здійснено умовну періодизацію процесу становлення козацької старшини, її соціального розшарування. Незважаючи на те, що вчений не розглядає питання благодійництва, такий підхід дозволив поетапно проаналізувати еволюцію різних складових елементів старшини: гетьманів, генеральної старшини, полковників, полкової старшини, сотників, сотенної старшини тощо. Подаючи історіографічний огляд літератури, присвяченої діяльності представників старшини, історик слушно зауважує, що різні прояви духовного життя та біосоціальна сфера життя української еліти, в тому числі і благодійність, належать до найменш вивчених аспектів. У іншій публікації історик розглядає процеси становлення старшини на прикладі складу Кропивнянського полку періоду національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. [15]. Розкривши проблеми зі встановленням генеалогії окремих представників козацької старшини, В. Кривошея наводить тексти документів, що стосуються життя полковника Філона Джеджалії. У заповіті від 16 квітня 1662 р. сказано про його доньку, яка заповіла Межигірському монастирю «двори наш власний в Переяславлю в пригородке межы суседы Филипом Крамарем з едной а з другое стороны Левком Гончарем за который двор далисмо триста золотых, пол млина на средней гребли, который млин держило посполу з паном отцем моим, до того ж монастыря Межигорского мою половину записываю, а до того ещё футор наш в селе Комаровцы, сеножать нив десят и лес и за тое теж далисимо триста золотых, кони, бидло рогатое, овечки и що колвек на той час из рухомых яко и лежачих речей может быть як то готовых грощей сребра з шат так синих сено и белого платя и оружия всею моего все тое монастырю Межи- горскому легуем и записуем» [15, с. 8].

Праця одного з дослідників українського меценатства Ю. Хорунжого хронологічно не присвячена добі Гетьманщини, однак її автор подає загальнотеоретичні засади розуміння терміну «доброчинність» та еволюцію цього явища вже після ліквідації Запорозької Січі - у загальному контексті історії України ХІХ - початку ХХ ст. [39].

Автор низки досліджень, присвячених діяльності відомих історичних постатей Л. Хоб - та, стверджує, що у Росії початок розвитку меценатства як суспільного явища припадає на ХУШ ст. Звісно, і до тієї пори благодійність виявлялася на її теренах [38]. Як зауважує дослідниця, показовою з цієї точки зору була розбудова монастирів на російській Півночі. Ця історія сповнена яскравих прикладів істинного подвижництва, яке, по суті, створило нову, своєрідну цивілізацію. Автор наводить прізвища найвідоміших постатей, чий життєвий шлях та діяльність тісно переплелися з меценатством. Автор стверджує, що українські меценати мали переважно вищий рівень загальної освіченості і раціонально підходили до благодійності. Російські ж меценати більшою мірою покладалися на інтуїтивне, підсвідоме прагнення бути корисними людям і суспільству. І ще одна особливість: українські меценати усвідомлювали, що їхня благодійна діяльність іде на користь українству як такому [38, с. 297].

Цікавим є дослідження, присвячене історіографічному аналізу висвітлення дефініцій «благодійність», «меценатство», «доброчинність», «ктиторство» в сучасній історичній літературі [12, с. 132-136]. Розкриваючи зміст поняття «ктиторство», що пов'язується з особами, на кошти яких збудовано та здійснювалось господарське забезпечення церкви, аналізується це явище на прикладі кошового отамана П. Калнишевського, про представників полково-сотенної старшини зустрічаємо лише згадку.

Дослідження С. Матяж присвячено вивченню проблем державного регулювання меценатства в працях вітчизняних науковців [22], де також проаналізовано їх внесок у з'ясування діяльності благодійників в історичному контексті.

С. Матяж окремо висвітлила регіональну специфіку меценатської діяльності на прикладі Миколаївщини [21]. Авторкою подано стислий історіографічний аналіз вивчення цієї проблеми, однак лише починаючи з ХІХ ст. Нею розглянуто благодійницьку діяльність багатьох відомих тогочасних постатей, проте поза увагою залишилися представники козацької еліти, як фундатори шкіл, ктитори церков і монастирів, що значно збіднює дослідження і робить його неповним. Тим більше, невиправданим є пов'язування витоків меценатства з ХІХ ст., саме цей феномен вже існував значно раніше, особливо серед козаків.

Привертають увагу публікації авторів, де розкривається історія проблеми, і такі, що стосуються розвитку благодійності сьогодні. Щодо перших, то слід відзначити статтю Т. Курінної, де здійснено аналіз новітніх підходів до розробки дефініцій державного регулювання меценатства в Росії та Україні [17]. Опосередковане відношення до проблеми вивчення благодійницької діяльності в останній період Гетьманщини мають чимало праць, присвячених історичним постатям благодійників - Івану Мазепі (О. Оглоблин), Василю Симиренку (І. Кравченко), Костянтину Острожському (В. Ульяновський), а також меценатам Києва (В. Ковалинський), іншим українським меценатам (М. Слабошпицький, Ю. Хорунжий). Окремі аспекти благодійництва, як фактора київської культурної традиції, висвітлені в «Малій енциклопедії київської старовини» А. Макарова. Певний фактичний матеріал з історії благодійної діяльності братств містять історичні розвідки Ф. Лебединцева, а також А. Луценка, в яких ідеться про доброчинність української еліти в 1569-1649 рр.

Проблема становлення благодійної діяльності в Україні частково висвітлена в дисертаційних дослідженнях. Йдеться про роботи Н. Колосової, С. Матяж, Ф. Ступака, О. Травкіної, Ю. Шовкуна. Найбільше інформації про благодійність козацької старшини знаходимо в дисертації О. Травкіної [35], присвяченій історії Чернігівського колегіуму ХУШ ст. Науковець розглянула історію виникнення закладу, а також проаналізувала діяльність доброчинців, які щедро жертвували кошти на розвиток колегіуму. Дослідниця стверджує, що створення і діяльність колегіуму були нерозривно пов'язані з розвитком Гетьманщини на рубежі XVII-XVIII ст., коли центр українського державотворення та функціонування основних козацьких інституцій перемістився в Лівобережну Україну. З другої половини XVII ст. тут утвердилися багаті, впливові роди козацької старшини - Лизогуби, Дуніни-Борковські, Полуботки, які відбудували місто, відновили його стародавні храми. Заснування вищого освітнього закладу та розбудова його приміщень стали можливими завдяки гетьману І. Мазепі. Серед відомих козацьких родів благодійників, підкреслює автор, у поменнику згадуються родини генерального обозного Я. Лизогуба, генеральних осавул Ф. Лисенка та П. Валькевича, генерального судді І. Журмана, полковників В. Ізмайлова, А. Горленка, А. Борсука, І. Божича та П. Милорадовича, бунчукових товаришів А. Полуботка, Т. Скоропадського, А. Дуніна, І. Миклашевського, А. Стаховича, а також представників полкової старшини.

Більш широко теоретичні проблеми державного регулювання меценатства в Україні розглянуто в дисертації С. Матяж [20]. Дисертація Ю. Шовкуна є прикладом ґрунтовного підходу до вивчення благодійної діяльності конкретної історичної постаті на прикладі останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського. Дослідження цікаве тим, що у ньому проаналізовано типовий для періоду Гетьманщини приклад українського ктиторства, філантропства, благодійності [40]. У дисертації Н. Колосової розглядається благодійність як соціально-культурне явище в контексті вітчизняних та європейських традицій [8]. Як стверджує дослідниця, специфіка історико-культурного розвитку України зумовила формування національних традиції благодійної діяльності, позначених своєрідністю, навіть унікальністю (козацьке благодійництво) та більшою чи меншою асинхронністю стосовно західноєвропейських та російських. Спектр благодійницьких практик в українській культурі був досить широкий і включав такі види: народні, успадковані з дохристиянських часів; княжі (державні) й церковні з часів прийняття християнства в Київській Русі; гетьманські (державні і приватні), козацькі і міщанські (громадські і приватні), - в епоху козацької держави й Гетьманщини; купецько-підприємницькі (громадські і приватні), - після відміни в Російській імперії кріпацтва.

У сучасній українській історіографії спостерігається активізація дослідження благодійництва та благодійної діяльності, прагнення розглядати її в контексті загальноісторичного процесу. Так, у дисертації Ф. Ступака на новій джерельній базі реконструйовано історію та виявлено основні напрями діяльності благодійних товариств Києва [30]. В українській історичній науці спостерігається прагнення до наукової об'єктивності та комплексного аналізу феномена так званого «родинного благодійництва» в минулому України. Так, у дисертації Т. Ткаченко проаналізовано основні напрями громадської та благодійної діяльності відомого старшинсько-дворянського роду Галаганів, з'ясовано чинники, що активізували цю діяльність. Окремі аспекти регіонального благодійництва висвітлено К. Шиховим. Т. Курінна показала особливості благодійності на Середньому Подніпров'ї з кінця ХУІП до початку ХХ ст. С. Поляруш розглянув становлення, напрями діяльності органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні у 1775-1918 рр.

Частково відомості про приналежність до когорти благодійників подано у виданні «Довідник з історії України» [7]. Зокрема, у ньому згадуються генеральний осавул І. Ломиковський, прилуцький полковник Г. Горленко, представники козацько-старшинського роду Миклашевських, а також небіж І. Мазепи гетьманський представник при царській похідній канцелярії А. Войнаровський. Незважаючи на свою фундаментальність, у довіднику лише згадується про доброчинців, але не йдеться про їхню конкретну діяльність.

Досить цікаві відомості про благодійну діяльність представників козацької старшини містить колективне узагальнююче видання з історії української культури [32]. Зокрема, характеризуючи іконопис ХУІІ ст., автори розповідають про твори ренесансно-барокового мистецтва, грандіозність, пишність та багатство іконостасів Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочннцях церков, споруджених на кошти представників козацької старшини. У книзі згадуються імена відомого живописця І. Рутковича, граверів О. Тарасевича, Г. Левицького та А. Козачківського, представників українського графічного мистецтва, які працювали над створенням цих шедеврів, що свідчить про те, що меценати не шкодували грошей на найкращих художників і майстрів.

У книзі підкреслюється, що в останній третині XVIII ст. в українське мистецтво з Франції приходить новий стиль - рококо. На місцевому ґрунті він здобуває свої особливості. Це були останні часи козацької України та її самостійності, і доброчинці українського мистецтва з числа старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безповоротно, поспішають у пишних пам'ятках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи насамперед на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суворість і часто нагадують світських людей. Великого поширення набуває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах.

Отже, як свідчить аналіз різнопланової сучасної літератури, в якій розглядалися окремі аспекти благодійницької діяльності в козацькі часи, досі фундаментальне спеціальне дослідження цієї проблеми відсутнє. Проте спостерігається чітка тенденція зростання наукового інтересу до вивчення цього явища. Протягом останніх двадцяти років розвитку сучасної вітчизняної історіографії сформувався цілий пласт наукових праць, які так чи інакше торкалися історії, загальнотеоретичних засад феномену благодійництва. Серед них численні дисертаційні дослідження, монографії, наукові публікації, довідкові видання та навчальні посібники, в яких розкрито етимологію термінів, що асоціюються з благодійництвом, причини зародження цього явища в українському минулому, його нормативне рулювання з боку офіційної влади, зроблено порівняльний аналіз благодійництва в Росії та Україні протягом ХVШ-ХІХ ст., започатковано регіональні дослідження окремої проблеми в Україні.

благодійність козацька старшина

Джерела та література

1. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків / О.М. Апанович. - К.: Дніпро, 1991. - 335 с. Артемова Л. Історія педагогіки України / Л. Артемова. - К.: Либідь, 2006. - 424 с.

2. Благодійність П.І. Калнишевського [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://sites.google. com/site/kalnisevskij/blagodijnist-p-i-kalnisevskogo

3. Вечерський В. Гетьманські столиці України / В. Вечерський. - К.: Наш час, 2008. - 320 с. - (Сер. «Невідома Україна»).

4. Горобець В. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба / Горобець, Т Чухліб. - К.: Наук. думка, 2004. - 31І с.

5. Діанова Н. Зв'язки козацтва з православною церквою в документах ХІХ ст. / Н. Діанова // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на Півдні України Науково- дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. - О.: СПД Бровкін О.В., 2010. - Вип. 5. - С. 158-160.

6. Довідник з історії України (А-Я) / За заг. ред. І. Підкови, Р Шуста. - К.: Ґенеза, 2001. - 1136 с.

7. Колосова Н. А. Благодійна діяльність в культурі України в контексті вітчизняних і європейських традицій (кінець ХХ - початок ХХІ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 17.00.01 «Теорія та історія культури» / Н. Колосова. - К., 2006. - 19 с.

8. Константінова В. Релігійні традиції запорожців у задунайського козацтва / В. Константінова, І. Лиман // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. - О.: Фенікс, 2009. - Вип. 4. - С. 96-104.

9. Корнієнко О.М. Зруйновані храми Сумщини. Мартиролог знищених святинь / О.М. Корнієнко. - Суми: 1111 «Ніконоров В.І.», 2009. - 368 с.

10. Коцур А. Доброчинство останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського (на прикладі Покровської церкви в Ромнах) / А. Коцур // Часопис української історії. - К., 2005. - Вип. 2. - С.5-13.

11. Коцур В. Дефініції «благодійність», «меценатство», «доброчинність», «ктиторство» в сучасній історіографії / В. Коцур // Часопис української історії. - 2010. - Вип. 18. - С. 132-136.

12. Краснобай С. Колонізація запорозькою старшиною Південної України: Опанас Ковпак / Краснобай // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. - О.: Фенікс, 2009. - Вип. 4. - С. 82-87.

13. Кривонос Н. Меценатство козацької старшини доби гетьмана І. Мазепи / Н. Кривонос // Батуринські читання: збірник наукових праць. - Ніжин, 2007. - С. 173-175.

14. Кривошея В. Козацька старшина Кропивнянського полку доби Національної революції середини ХУІІ ст. / В. Кривошея // Гілея. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2010. - Вип. 38. - С. 5-13.

15. Кривошея В. Козацька старшина як еліта гетьманщини / В. Кривошея // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2009. - Вип. ХХУІ. - С. 8-20.

16. Курінна Т Підходи до розроблення термінологічного апарату державного регулювання меценатства в Росії: досвід для України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. nbuv.gov.ua/e-joumals/tppd/2008-3/R_1/08ktmrdu.pdf

17. Ложешник А. Бунчукові та значкові товариші у козацьких військах Південної України (кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст.) / А. Ложешник // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. - О.: СПД Бровкін О.В., 2010. - Вип. 5. - С. 13-26.

18. Ложешник А. Спадок родини Антона Андрійовича Головатого - військового судді Чорноморського козацького війська / А. Ложешник // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. пр. - О., 2011. - Вип. 6. - С. 100-110.

19. Матяж С.В. Розвиток державного регулювання меценатської діяльності в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. держ. управл.: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / С.В. Матяж. - Миколаїв, 2011. - 20 с.

20. Матяж С. Особливості державного регулювання меценатської діяльності на Миколаївщині // Наукові праці. Державне управління: політологія. - 2010. - Вип. 117. - Т 130. - С. 74-77.

21. Матяж С. Проблеми державного регулювання меценатства в працях вітчизняних науковців // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. - Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2008. - Вип. 3 (35). - С. 337-342.

22. Пасічник М.С. Історія України: Навч. посібник. - 2-е вид., стер. - К.: Знання, 2006. - 735 с.

23. Половинко Г Січові діди абшитовані відставні запорожці / Г. Половинко // Козацька варта. - 2012. - Ч. 7. - С. 5.

24. Рига Д. З історії благодійності на Новгород-Сіверщині / Д. Рига // Скарбниця української історії: Зб. наук. праць. - Чернігів, 2007. - Вип. 8. - С. 211-212.

25. Скарбниця української історії: Зб. наук. праць. - Чернігів, 2007. - Вип. 8. - 310 с.

26. 100 найвідоміших шедеврів України / Під заг ред. М. Русяєвої. - К.: Автограф, 2004. - 496 с.

27. Ступак Ф. Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець XVIII - початок ХХ ст.) / Ф. Ступак. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - 269 с.

28. Ступак Ф. Доброчинно-меценатська діяльність доби Гетьманщини на Чернігівщині / Ф. Ступак // Скарбниця української історії: Зб. наук. праць. - Чернігів, 2007. - Вип. 8. - С. 265-267.

29. Ступак Ф.Я. Діяльність благодійних товариств Києва другої половини ХІХ - початку ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Ф.Я. Ступак. - К., 1997. - 19 с.

30. Сулима Л. Патріарх козацького роду / Л. Сулима // День. - 2010. - № 100. - 11 черв.

31. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: підручник / Горбач Н., Гелей С., Російська З. - Львів: Каменяр, 1992. - 166 с.

32. Тимошенко Т. Меценатство - родинна традиція Лизогубів / Т. Тимошенко // Скарбниця української історії: Зб. наук. праць. - Чернігів, 2007. - Вип. 8. - С. 278-280.

33. Токарєв С. Благодійна діяльність козацької старшини ніжинського полку (друга половина ХVІІ-ХVІІІ століття) / С. Токарєв // Скарбниця української історії: Зб. наук. праць. - Чернігів, 2007. - Вип. 8. - С. 286-288.

34. Травкіна О.І. Чернігівський колегіум (XVIII ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / О.І. Травкіна. - Л., 2003. - 16 с.

35. Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К.: Ґенеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. - 568 с.

36. Хілецький Г Доброчинність в Україні: минуле, сучасне майбутнє / Г Хілецький, О. Семашко, Л. Дума. - К.: Гурт, 1998. - 44 с.

37. Хобта Л.Ю. Благодійність і меценатство в Україні та Росії за часів Російської імперії // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2000. - Вип. ХІ. - С. 288-297.

38. Хорунжий Ю. Українські меценати: Доброчинність - наша риса. - К.: КМ Академія, 2001. - 137 с.

39. Шовкун Ю.І. Політико-адміністративна, господарська, благодійна а військова діяльність П. Калнишевського: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / Ю.І. Шовкун. - Переяслав-Хмельницький, 2008. - 18 с.

Размещено на Allbest.ru