Міжнародний в’єтнамський конгрес у Західному Берліні в 1968 році та роль у ньому студентства Федеральної Республіки Німеччина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародний в'єтнамський конгрес у Західному Берліні в 1968 році та роль у ньому студентства Федеральної Республіки Німеччина

В попередніх дослідженнях авторка висвітлила ставлення молоді та студентства ФРН до війни у В'єтнамі, розкрила основні методи та засоби, які використовувало студентство ФРН у своїх протестах проти американської агресії у В'єтнамі. Але найбільшого свого розмаху боротьба студентства набула з початком Міжнародного в'єтнамського конгресу 1968 р., на якому обговорювалася можливість вирішення в' єтнамського питання.

Затяжна участь США у війні у В'єтнамі, незрозумілість її цілей, жорстокість з обох сторін і великі втрати призвели до масового руху протесту як в США, так і у ФРН за участю спочатку студентів, а потім й широких верств населення. Зростаюча активність противників в' єтнамської війни створила передумови для проведення у Західному Берліні у лютому 1968 р. Міжнародного в'єтнамського конгресу.

Ще 2 лютого 1967 р. Соціалістичний союз німецьких студентів (ССНС), Соціал - демократичний союз студентів вищих навчальних закладів (СДССВНЗ) і Гуманістичний студентський союз (ГСС) закликали до проведення у Західному Берліні в'єтнамського конгресу, який згодом був запланований на 17-18 лютого 1968 р. Цей громадянський заклик наголошував на важливості і потребі проведення такого конгресу, «щоб знищити уявний та незборимий імперіалізм у В'єтнамі» [13, S. 187].

11 лютого 1967 р. у Франкфурті 500 студентів протестували перед оперним театром проти жорстокої війни. На демонстрації виступив один з лідерів ССНС Руді Дучке, який закликав боротися з американським імперіалізмом за допомогою акцій протестів та резолюцій. Перед будівлею американського посольства у Бонні, де зібралося 150 студентів, було спалено карикатурний портрет президента Ліндона Джонсона [3, S. 126]. Але ця демонстрація була придушена.

21 жовтня 1967 р. у Берліні розпочався «День міжнародного протесту проти війні у В'єтнамі». В цій акції протесту, яку підтримали 33 організації, прийняло участь 7 000 осіб. Серед французьких, грецьких, арабських та американських речників виступив з доповіддю й лідер німецьких студентів Руді Дучке. Під час цієї демонстрації відбувалися зіткнення поліції з 1500 студентами, які намагалися блокувати рух транспорту. В результаті зіткнень було багато поранених, 49 осіб було заарештовано [3, S. 155].

19 грудня 1967 р. бургомістр Західного Берліна Клаус Шютц в одній з аудиторій Вільного університету намагався провести бесіду зі студентами, роз'яснюючи свою політику. Перед 3000 студентів він виступив з доповіддю на тему «12 місяців зовнішньої політики в Бонні». Одразу ж він зіштовхнувся з питаннями війни у В' єтнамі та відношенням боннського уряду до цієї війни. Бургомістр заявив, що в' єтнамський народ сам закликав американців на допомогу. Для ФРН та Західної Європи не війна у В'єтнамі є важливою, а примирення з НДР та Східною Європою. За плечима Клауса Шютца одразу ж з' явилися плакати з написами «Пусті слова, кийок по потилиці є берлінською політикою захисту», «Такі дурні керують нами!» [9, S. 60]. Поліцейських було вигнано із зали. Бургомістр терпляче все витримав, щоб не подати вигляду провалу представлення ним урядової політики, але стало зрозуміло, що розірвалася нитка порозуміння між Позапарламентською опозицією (ППО) та Берлінським сенатом [9, S. 60].

На запланований 17-18 лютого 1968 р. Міжнародний в'єтнамський конгрес було запрошено всю західноєропейську опозицію, яка протестувала проти ведення США війни. На конгресі мали зустрітися міжнародні організації «нових лівих», які були вільні від комуністичних та соціал-демократичних традицій; ССНС та ППО шукали нові шляхи зміни обставин та ситуації, що склалася. Вони й запропонували ідею проведення нелегальних акцій протесту проти американських військових баз у Європі. Боротьбу проти американського імперіалізму, як вважали учасники конгресу, потрібно пов'язати з боротьбою проти політичних систем у Західній Європі, які були залежні від американської воєнної політики. Концепцію «національного звільнення» у В' єтнамі повинна провести Західна Європа та знайти шлях до національного та європейського звільнення від американського впливу [14]. Під «національним звільненням» розумілася боротьба за національні особливості та проти так званої «дружньо-ворожої ідеології» «холодної війни», яка на Сході і Заході вже створила свої фронти, що, внаслідок цього, спотворило уявлення про соціальну свободу. Це відбулося ще й тому, що національні та політичні сили прагнули побороти свою залежність від США та Радянського Союзу. Національна свідомість розглядалася учасниками конгресу як конкретизація та радикалізація антиімперіалістичної боротьби, а інтернаціоналізм, на їх думку, будувався на націонал-революційній основі східно - та західноєвропейської революції [14].

Видавець з Італії Джанджакомо Фельтрінеллі, який був відомий на своїй батьківщині як один з діячів лівого руху в період молодіжних та студентських виступів 1960-х рр., зазначив, що серед лівих організацій в Італії велися розмови про шляхи подолання спроб знищення демократії за допомогою страйків та чинення збройного супротиву. У разі військової облоги потрібно було створити нелегальні збройні табори, партизанські загони та сховища для раптового нанесення удару супротивнику [14]. Таку нелегальну структуру партизанських загонів Джанджакомо Фельтрінеллі бажав запропонувати Франції та Німеччині. Але він потребував соратників, які підтримували б появу таких незаконних загонів. Саме в Руді Дучке Джанджакомо Фельтрінеллі вбачав соратника та зацікавленого слухача. Від нього Руді Дучке отримав гроші для наймання квартир та відкриття інформаційно-довідкового бюро, яке встановлювало і підтримувало зв'язки з іншими організаціями, та яке стало центром «демонстрації в демонстрації» [14].

Підготовка до Міжнародного в'єтнамського конгресу була разом з тим і засобом до посилення та закріплення радикалізації в самому ССНС. Франкфуртська філія ССНС приєдналася до підготовки конгресу, до обов'язків якого входило об' єднання європейських організацій радикального напряму. Вона прагнула стати керівником цієї новоствореної революційної організації. В' єтнамський конгрес був для Руді Дучке можливістю організувати перше міжнародне зібрання революційних груп Європи та дати їм нагоду об' єднатися заради спільної боротьби. Але деякі члени ССНС стали перешкодою на шляху до таких перетворень та європеїзації організацій. Так виникла суперечка в керівному колі ССНС. Петер Генг, Вольфганг Лефевре, Крістіан Землер, Тільман Фіхтер, Бернд Рабель та інші виступили проти головної вимоги Руді Дучке [12, S. 69]. Вони були переконані, що потрібно зміцнити організаційні форми ССНС та ППО, залучити більше людей та визначити основні завдання. Для Руді Дучке боротьба стала пошуком нових соратників. Він зібрав навколо себе таких молодих людей як Герхарда Ротта, Інес Леманн, Петера Штротманна та інших, які і розпочали організацію конгресу.

14 лютого 1968 р. відбулася пресс-конференція, на якій Руді Дучке виголосив завдання Міжнародного в'єтнамського конгресу. Він наголосив на набутті протесту проти війни у В'єтнамі західноєвропейського масштабу. Протест, за словами Руді Дучке, стосувався військової сили, воєнних баз, аеропортів американців у Європі і, крім того, моралі армії. Дезертирство та супротив американських солдат могли отримати підтримку від протестного руху.

У боротьбу проти цієї жахливої війни залучилися й «нові ліві», які викрили зв'язок між діячами тодішніх пануючих партій західних країн і США та пропонували суспільству альтернативи життя без війни та влади. Конгрес став місцем зборів «нових європейських лівих» [11, S. 259]. Руді Дучке очікував на прибуття 3000 гостей із Західної Німеччини та 1500 - із Західної Європи [14]. Один з присутніх на прес-конференції підняв питання про порушення сенатом основного права людини на свободу зібрання та на свободу демонстрацій. Але демонстрація проти розташування американських казарм повинна була відбутися за будь-яких умов, не дивлячись на те, чи визнає її законність Берлінський сенат та Адміністративний суд. Радикальна опозиція в місті була таким фактором, який не підпорядковувся ані наказам сенату, ані США [11, S. 259]. Однак проведення демонстрацій було заборонено. Поліція охороняла місто, але всеодно у повітрі відчувався запах революції. Цього ж дня у Гіссені під час однієї демонстрації з приводу війни у В' єтнамі можна було почути наступні вигуки студентів: «Проти підтримки американської агресії», «Свободу В'єтнаму та його народу» [3, S. 174].

17 лютого 1968 р. відбулося перше послаблення напруги між демонстрантами та владою. Берлінський адміністративний суд розглянув вимогу Хорста Малера на проведення запланованої демонстрації 18 лютого 1968 р. Але правлячий бургомістр Західного Берліну Клаус Шютц зазначив: «Ми заборяємо будь-які демонстрації, тому що вони є кримінальними та терористичними акціями. Ми будемо діяти рішуче, а наші розпорядження набудуть великого значення та незабаром вступлять в дію. Ми обов' язково усунемо усі перешкоди на нашому шляху» [9, S. 123]. Хорст Малер отримав від Адміністративного суду та начальника поліцейського управління відповідь з відмовою у проведенні демонстрації, яка суперечила Конституції [2, S. 196]. Пізніше стало відомо, що Берлінський адміністративний суд вирішив це, не порадившись з виконавчою владою країни. Це розв' язало руки і Хорсту Малеру, і учасникам конгресу, і демонстрантам [2, S. 197].

Міжнародний в'єтнамський конгрес розпочав свою роботу 17 лютого 1968 р. у найбільшій аудиторії Технічного університету Берліна під гаслом «Обов'язок кожного революціонера - творити революцію» [8, S. 297] та «За перемогу в'єтнамської революції» [8, S. 297]. Організаторами конгресу була «Брюссельська конференція», яка об'єднала різні ліво - соціалістичні та ліво-комуністичні молодіжні організації Західної Європи та ССНС із Західного Берліну. ССНС «відчував себе авангардом в антиімперіалістичній боротьбі, а Західний Берлін був для такої конференції пунктом перетину та провокацій» [16, S. 32].

У конгресі взяли участь 44 делегації з 14 країн світу, що нараховували разом 5000 осіб [16, S. 32]. Руді Дучке, керівник «антиавторитарного табору» всередині ССНС, був одним з організаторів та речником конгресу. Карл-Дітріх Вольфф, голова ССНС, відкрив конгрес закликом наступного змісту: «Імперіалізм має на меті своєю агресією у В'єтнамі, Латинській Америці, Греції та в інших країнах змінити на свою користь міжнародну політику сили. Він прагне покінчити з розвитком світової революції та занепастити результати боротьби робітничого руху. Завданням студентського руху у всьому світі є знищення усіма методами імперіалізму у всіх його формах прояву, а також західнонімецького імперіалізму, щоб послабити міжнародну контрреволюцію… Тому Західна Європа не по-вина бути зоною для імперіалізму, а має стати антикапіталістичною та антиімперіалістичною ареною боротьби. Усі організації, які борються проти імперіалізму, повинні створити єдиний фронт, щоб досягнути остаточної перемоги в'єтнамської революції» [12, S. 68].

Далі був представлений порядок денний конгресу, який містив три питання: «в'єтнамська революція», «Латинська Америка і в'єтнамська революція» та «антиімперіалістична і антикапіталістична боротьба у капіталістичних країнах» [3, S. 175].

Бажаючих висловитися з даних питань було дуже багато: це політики, митці, письменники, студенти. Серед учасників конгресу представники «нових лівих» намагалися створити більшість, не дивлячись на те, що все ж таки помітно відчувалася домінантність традиційних соціалістів. Деякі доповідачі в своїх промовах намагалися уникати конфліктів та сварок. Вони згадували гасла революції, листи та телеграми до органів влади попередніх років. Це вже не були «тіч-іни», де зіштовхувалися різні точки зору і позиції та де лунали заклики до боротьби [10, S. 100].

Промова Руді Дучке була подібна до його виступу на конгресі в Ганновері, на яку професор Юрген Габермас дуже різко відреагував. У своєму виступі Руді Дучке змалював характер опозиції та прагнув створити на основі критики сучасної форми капіталізму та політики нову «організаційну форму» руху. Далі він зазначив: «Суб'єктивний фактор протесту не міг би змінити у Західному Берліні об'єктивні передумови. Не було активності революції, лише активність солідарності, яка повинна врахувати об' єктивні умови існування. Важливою була «глобалізація» революційних сил. Тому міжнародна співпраця була передумовою до існування нової опозиції. Війна у В' єтнамі стала новою епохою соціальних та національних революцій, ядром яких є ППО. Так продовжився зв'язок між російськими, іспанськими та китайськими революціями, які виражали кризу глобальної системи імперіалізму» [14]. В кінці доповіді Руді Дучке зазначив: «Революціонізація революціонерів є вирішальною умовою до революціонізації народних мас. Хай живе світова революція і разом з нею вільне суспільство усього світу, а не тільки маленького міста» [15].

Наступний доповідач Ганс-Юрген Краль, лідер франкфуртської групи ССНС, звернувся до учасників конгресу «з вимогою знищення гігантсько мілітаристського та державного апарату влади в пізньокапіталістичних країнах та розгортання кампанії «ліквідації НАТО» [5, S. 141]. Також він зазначив: «Боротьба проти американської агресії у В'єтнамі повинна бути й боротьбою проти імперіалістичної політики капіталістичних країн Західної Європи» [5, S. 142]. Дане пояснення Ганс-Юрген Краль закінчив такими словами: «Хай переможе в'єтнамська революція! Хай переможе соціалістична світова революція!» [5, S. 144].

Більше не йшла мова про поширення протесту у Східній Європі та про початок «національного звільнення» у НДР Більше не говорилося про цілі боротьби, про різні новостворені союзи та розмежування між легальністю та нелегальністю нової опозиції. Подальші доповіді учасників були обмежені рамками, які окреслив Руді Дучке: присягання в міжнародній солідарності, впевненості в собі, союзництві. На конгресі виступили й німецькі письменники Петер Вайсс та Еріх Фрід, італійський видавець Джанджакомо Фельтрінеллі, науковець та лівий соціаліст Ернест Мандель, чилійський студент Гастон Сальваторе та іранець у вигнанні Бахман Ніруманд. Промови були завершені під оплески та пісню про Хо-Ші-Міна.

У заключній заяві Міжнародного в'єтнамського конгресу були узагальнені політичні вимоги конгресу. Враховуючи революційну національно-визвольну боротьбу у «третьому світі», зазначалося: «В даній ситуації опозиційний рух в капіталістичних країнах повинен посилити свою боротьбу, збільшити кількість акцій протесту. Опозиційний рух повинен перейти від протесту до гострого політичного супротиву» [12, S. 119].

Конгрес завершився 18 лютого 1968 р. великою демонстрацією, в якій взяло участь 12 тис. осіб [7, S. 126]. Вулицею Курфюрстендамм були розклеяні портрети Че Гевари, Ернста Тельманна, Мао та Хо Ші Міна. Разом з представниками берлінської міської ради Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) Гаррі Рістоком та Ервіном Беком крокували 100 соціал-демократів, які несли плакати із написом «Я протестую проти війни американців у В'єтнамі. Я - член Соціал-демократичної партії Німеччини!» [7, S. 126].

Усюди на території ФРН проходили акції протесту проти американської агресії у В'єтнамі. Зокрема, у Геттінгені та Мюнхені відбувалися демонстрації, в яких взяли участь тисячі осіб. У цей час у Вашингтоні перед Білим Домом протестувало близько 100 тис.

осіб. Такі акції протесту проходили і в Лондоні, і Копенгагені та інших містах світу [6, S. 220].

Через три дні Берлінський сенат, Профспілка робітників комунального господарства та транспорту, Шпрінгерівська преса та мешканці Берліна ініціювали демонстрацію у відповідь під своїм гаслом «Ми виступаємо за парламентську демократію - проти диктатури рад, лівого фашизму - за свободу в правовому суспільстві - проти вуличного терору та анархії» [5, S. 148]. Під цим закликом поставили свої підписи політики, науковці, митці, адвокати.

Перед Шонебергською ратушою зібралися 80 тис. осіб з транспарантами, які містили наступні гасла: «Ми вимагаємо проведення жорсткої політики проти ССНС!», «Дучке, геть із Західного Берліну!», «Дучке - ворог номер 1», «За Адольфа такого б не слалося!» [4, S. 233]. За свідченням преси, зокрема, «Тагесшпігель», дана демонстрація об'єднала майже 150 тис. осіб [4, S. 234]. Наступного дня видання «Більд - Цайтунг» розмістило фото з демонстрації перед Шонебергською ратушою, під якою містився напис «Це була відповідь Берліна!» [15]. А слова правлячого Бургомістра Берліну Клауса Шютца (СДПН) автор статті процитував наступним чином: «Ми не дозволемо, щоб хтось наплював на черевики американців!» [15].

У квітні 1968 р. американський президент віддав наказ про припинення бомбардування Північного В'єтнаму, а в травні в Парижі почалися переговори між делегаціями ДРВ та США. Річард Ніксон, який змінив Ліндона Джонсона на посту президента, узяв курс на «в'єтнамізацію» війни, що передбачало поступовий вивід з В'єтнаму американських військ. Так, з 1969 р. чисельність американських військ в Індокитаї почала скорочуватися.

Із завершенням конгресу та проведенням заключної демонстрації припинялися й акції протесту німецького студентства на території ФРН проти війни у В'єтнамі, але продовжувалися переслідування активних противників війни. Так, в період жовтня-грудня 1968 р. у Тюбінгені проходив судовий процес над учасниками демонстрації перед американським посольством від 18 лютого 1968 р. [1, S. 222]. Крім того, до суду були притягнуті лідери ССНС як організатори демонстрації. В результаті так званого «в'єтнамського процессу» учасників було засуджено до трьох місяців ув'язнення без права на умовно - дострокове звільнення [1, S. 222].

Отже, розмах антивоєнного руху пояснювався виключно жорстоким характером війни у

В'єтнамі: використання напалму проти жінок та дітей, бомбардування сіл та поселень, насильницьке вигнання мільйонів в'єтнамських мешканців з рідних міст, використання хімічних засобів з метою знищення лісництва та посівів, руйнування давньої культури В'єтнаму. Вторгнення 500 тис. американських солдат та асигнування 150 млрд. доларів на війну, яка проводилася всупереч нормам міжнародного права і американським законам, мало на меті утримати при владі то один, то інший диктаторський режим в Сайгоні. З іншого боку, розмах антивоєнного руху пояснювався нерівністю сил противників - наймогутніша держава в світі обрушила мільйони тон бомб та снарядів на одну з найслабкіших держав світу.

Але, якби там не було, саме студентам вдалося своїми демонстраціями та акціями протестів проти війни у В'єтнамі прорвати бойкот західнонімецької преси, змусити широкі кола населення звернути увагу на ці демонстрації та їх гасла. Саме студенти спонукали тих, хто схвалював війну у В'єтнамі - а це ті ж самі люди, що вимагали введення Закону про надзвичайний стан, - показати свою справжню сутність.

Джерела та література

міжнародний конгрес в'єтнамський студентство

1. APO - AuBerparlamentarische Opposition in Quellen und Dokumenten / Hrsg. von K.-A. Otto. - Koln: Pahl-Rugenstein, 1989. - 441 S.

2. BauB G. Die Studentenbewegung der sechziger Jahre in der Bundesrepublik und Westberlin / G. BauB. - Koln: Pahl-Rugenstein, 1977. - 353 S.

3. Becker T. Die Studentenproteste der 1960-er Jahre. Arhivfuhrer - Chronik - Bibliographie / T. Becker, U. Schoder. - Koln, Weimar, Wien: Bohlau Verlag, 2000. - 384 S.

4. Chaussy U. Die drei Leben des Rudi Dutschke / U. Chaussy. - Berlin: Pendo, 1999. - 354 S.

5. Der Kampf des vietnamesischen Volkes und die Globalstrategie des Imperialismus - International Vietnam-KongreB 17. - 18. Februar 1968 Westberlin / Hrsg. von S. Plogstedt. - Westberlin: SDS Westberlin und Internationales Nachrichten - und Forschungs-Institut (INFI), 1968. - 175 S.

6. Dohms P. Studentenbewegung und Uberlieferungsvielfalt - das Beispiel / P Dohms. - Koln: Bohlau Verlag, 1976. - 238 S.

7. Fichter T. Kleine Geschichte des SDS: der Sozialistische Deutsche Studentenbund von Helmut Schmidt bis Rudi Dutschke / T. Fichter, S. Lonnendonker. - Essen: Klartext-Verlag, 2007. - 255 S.

8. Frankfurter Schule und Studentenbewegung. Chronik. - Band 1. - Hamburg: Rogner & Bernhard bei Zweitausendeins, 1998. - 607 S.

9. Hochschule im Umbruch: Gewalt und Gegengewalt. - Teil V: 1967-1969 / Hrsg. von S. Lonnendonker, T. Fichter. - Berlin: Pressestelle der FU, 1983. - 455 S.

10. Internationaler VietnamkongreB-Westberlin, Der Kampf des vietnamesischen Volkes und die Globalstrategie des Imperialismus. - Berlin: Argon, 1968. - 150 S.

11. Juchler I. Die Studentenbewegungen in den Vereinigten Staaten und der Bundesrepublik Deutschland der sechziger Jahre: eine Untersuchung hinsichtlich ihrer Beeinflussung durch Befreiungsbewegungen und - theorien aus der Dritten Welt / I. Juchler. - Berlin: Dunckler und Humblot, 1996. - 459 S.

12. Juchler I. Rebellische Subjektivitat und Internationalismus. Der EinfluB Herbert Marcuses und der nationalen Befreiungsbewegungen in der sogenannten Dritten Welt auf die Studentenbewegung in der BRD / I. Juchler. - Marburg: Verlag Arbeiterbewegung und Gesellschaftswissenschaft, 1989. - 119 S.

13. Kukuck M. Student und Klassenkampf. Studentenbewegung in der BRD seit 1967 / M. Kukuck. - Hamburg: Association Verlag, 1977. - 278 S.

14. Rabehl B. Die Provokationselite: Aufbruch und Scheitern der subversiven Rebellion in den sechziger Jahren: [Електронний ресурс] / B. Rabehl. - Режим доступу: http://www.societyofcontrol.com/ library/history/rabehl_subversive_rebellion_4_vietnamkongress.txt

15. Vietnamkongress als Auftakt der Studentenrevolte: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // www.net-tribune.de/article/250108-146.php

16. Werkmeister F. Die Protestbewegung gegen den Vietnamkrieg in der Bundesrepublik Deutschland 1965-1973 / F. Werkmeister. - Marburg: Lahn, 1975. - 394 S.

Размещено на Allbest.ru