Галичина і Наддніпрянщина: "діалог культур" у першій чверті ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Галичина і Наддніпрянщина: «діалог культур» у першій чверті ХХ ст.

Діалог культур - термін, що виник у XIX ст. для позначення процесу зближення країн, народів, континентів, насамперед у культурній сфері. Спершу цей термін відображав взаємозбагачення, взаємовплив і взаємозалежність матеріальних і духовних надбань людства в культурно-географічному розрізі, передусім, як взаємодію культур Заходу і Сходу, Європи й Азії, Півдня та Півночі. Згодом це словосполучення почали використовувати для означення складних процесів порозуміння між окремими (найчастіше сусідніми) народами. Проте і в окремого народу нерідко постає проблема порозуміння між окремими його частинами. Для означення проблемних питань контактів між Західною і Східною Україною використовують різні терміни, хоча доцільно було б розглядати їх саме через призму «діалогу культур». Усім відомий факт тривалого перебування українців під впливом різних держав, а відповідно й культур Заходу та Сходу, та прагнення народу до соборності.

Діалог культур у трактуванні сучасної філософської та психологічної науки поєднує усвідомлення культурної альтернативи, зачарування нею, виявлення відмінностей від власної культури, нерозуміння, страх і водночас зацікавленість, які поступово переростають у толерантне ставлення, пасивне примирення з фактом існування іншого та прагненням глибше пізнати його «душу», встановити дружні стосунки. Проблема розгортання діалогу культур є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого розвитку його як консолідованої нації. Дослідження особливостей і факторів, які обумовлюють ведення діалогу культур в Україні, сприятиме розумінню процесів в етнонаціональній сфері, виробленню ефективної державної етнополітики [1].

Актуальність зазначеної проблеми підтверджується значною кількістю досліджень окремих її аспектів. У загальному контексті своїх комплексних досліджень розглядають «діалог культур» М. Юрій [2], Г. Басара-Тиліщак [3]. Проблема галицько-наддніпрянських культурних контактів розглядається також у працях І. Коляди [4], Л. Скорич [5-6], Т. Горбань [7] та інших. Подальша розробка теми при цьому має відбуватися як через узагальнення вже накопиченого матеріалу, так і глибшого аналізу культурного діалогу між регіонами України протягом окремих періодів, кожний з яких мав свої особливості і специфіку впливів на розвиток українського суспільства.

Аналіз налагодження діалогу між галичанами та наддніпрянцями в першій чверті ХХ ст. - періоду реалізації ідей державотворення та соборності, а також первинної реакції на невдачі визвольних змагань.

Зустрічі галицьких і наддніпрянських українців протягом століть мали епізодичний та обмежений характер. Це були військові експедиції удільних князів ХІІІ - ХГУ століть, походи козацьких військ у період Національно-визвольної війни середини XVII ст. і початку XVIII ст. Як зазначав М. Юрій, опинившись у двох імперіях, що несли в собі полярні культури, український народ був у катастрофічному становищі: його культурне ядро розщепилося також на дві підкультури: ту, що перебувала в західноєвропейській, і ту, що перебувала у російській, в основі якої лежала відповідна форма державного устрою, суспільних і культурних відносин [2, с. 342].

У ХІХ ст. контакти між західними і східними українцями мали майже виключно культурницький характер і здійснювались серед доволі обмеженого кола інтелігенції. Активізація національного соборницького руху спостерігається на рубежі ХІХ і ХХ ст. і пов'язується уже з суспільно-політичною діяльністю національних громадських організацій і партій. Але й тоді справа зводилась до поодиноких зустрічей окремих наддніпрянських діячів з галицькою громадськістю. Галичина вважалась «українським П'ємонтом», де формувалась національна «гвардія» для об'єднання розрізнених частин у єдину державу. Проте, як зазначав I. Кедрин - Рудницький, «галичани знали Наддніпрянську Україну куди менше, як наддніпрянців знали Галичину, бо ряд найвидатніших наддніпрянських діячів - меценатів, письменників, політичних емігрантів - приїздили до Галичини або їздили через Галичину на Захід, ставали добродіями центральних галицьких культурно - наукових установ, зберігали з Львовом тісні взаємини» [8, с. 139].

Першою важливою акцією загальнонаціонального масштабу на початку ХХ ст. стало відкриття пам'ятника I. Котляревському в Полтаві наприкінці серпня 1903 р. Соборницький характер цій події надала участь у ній представницької західноукраїнської делегації у складі 13 осіб. Тогочасний галицький «десант» був би значно потужнішим, якби не російські урядово-поліційні обмеження, з огляду на які від поїздки відмовився ряд відомих українських діячів [4, с. 142]. Уже тоді в безпосередньому спілкуванні інтелігенції відчувалася певна напруженість.

Основна маса українського населення, як по один, так і по інший берег Збруча, не мала уявлення про життя своїх братів.

Можливості для діалогу на початку ХХ ст. все-таки були в різних сферах - це перебування політичних емігрантів з Наддніпрянщини у Львові [9], їх стосунки з І. Франком [10], інформація про події у Галичині в наддніпрянській пресі [11], наукові контакти через Наукове товариство імені Т. Шевченка [12-13], зв'язки педагогічних товариств Галичини та Буковини з провідними діячами Наддніпрянщини [14], театральні контакти [15]. Дослідники відзначають значний ідейний вплив галицьких «Просвіт» на формування просвітянського руху в Наддніпрянщині [16].

Товариству «Просвіта» належить неоціненна заслуга у популяризації творчості Т. Шевченка в Галичині: організації щорічних його роковин, ювілейних дат, святкових концертів, вечорів, академій, видань творів Кобзаря та науково-популярних праць про нього. Шевченкове слово стало універсальним кодом у налагодженні культурного діалогу між українцями, де б вони не проживали. 28 червня 1914 р. відбулася у Львові, за визначенням К. Левицького, «найвизначнійша масова маніфестація українська в ряді ювилейних Шевченківських свят» [17, с. 716].

Справжнім випробуванням для справи національного єднання стали безпосередні масові контакти галицьких і наддніпрянських українців у роки I світової війни та національної революції (1914-1920 рр.). Звичайні вояки, інтелігенти, учасники тих зустрічей, уже тоді намагалися зрозуміти один одного, повести дієвий діалог. У пресі революційного періоду зустрічаємо багато публікацій на цю тему. I якщо в 1917-1918 рр. це були переважно заклики до порозуміння, об'єднання, соборності, наповнені революційною ейфорією та романтичним баченням майбутньої України, то в 1919 році статті в періодиці наповнюються роз - думами про проблеми спільної праці, причини непорозумінь між галичанами і наддніпрянцями.

Учасники національно-визвольних змагань після 1920 р. згадували та узагальнювали результати «діалогу культур». Такими роздумами ділилисяь воїни двох українських армій (армії УНР та Української Галицької), перебуваючи в таборах для інтернованих осіб та у вимушеній еміграції в Європі.

Більш-менш позитивні враження від зустрічей з братами-наддніпрянцями у галицьких стрільців змінювалися після знайомства з російськими більшовиками. Такі контакти посилилися після переходу УГА на бік Червоної армії восени 1919 р.

Відомий галицький громадський діяч О. Назарук, який у 1918-1919 рр. перебував на Наддніпрянщині та навіть працював в урядових структурах УНР, у лютому 1922 р. зробив висновки про неможливість державного об'єднання двох частин України [18]. Осип Назарук почав розробляти свою концепцію взаємозв'язку та стосунків Галичини і Східної України. Згодом з-під його пера вийшов трактат «Галичина і Велика Україна», своєрідна спроба компаративістичного аналізу особливостей, культурних та етнопсихологічних, різних частин нашої землі. У ній ішлося про вирішальну, місійну роль галичан у творенні української нації. Дехто звинувачував Назарука в «галицькому сепаратизмі», «цькуванні одної частини нації на другу» [19, с. 182], поглибленні і так болючої кризи у стосунках між над - дніпрянцями та галичанами.

Проблема єдності української нації була надзвичайно актуальною в емігрантському середовищі. Практично кожен учасник визвольних змагань, аналізуючи недавнє минуле, у пошуках причин поразки національного руху звертався до цієї проблеми та по-своєму пояснював відсутність цієї єдності.

Колишній міністр УНР Микита Шаповал вважав, що соборницький рух зазнав поразки «через різницю двох культур» [20, с. 8].

Інший громадсько-політичний діяч - В. Липинський - неодноразово наголошував, що основною умовою здійснення української державності він вважає єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. У своїх листах до О. Назарука він наголошував: «підкреслювання галицько-наддніпрянського антагонізму абсолютно перешкоджає нашій ідеології» [21, с. 112].

Взаємні звинувачення, пошук причин поразок національно-визвольних змагань у відмінностях культур і психологій галичан і наддніпрянців наповнюють емігрантські видання у 1920-х роках. Переживання неуспіхів не сприяли зближенню українців за кордоном. Замість налагодження діалогу спостерігалася групівщина, дроблення національних політичних і громадських організацій. І водночас у радянській Україні налагоджувався дієвий діалог і культурний контакт, завдяки проголошеній більшовиками політиці українізації. Це було прагнення української інтелігенції, інших соціальних груп до об'єднання національних сил в ім'я державотворчої роботи. Певні можливості для цього існували тільки в УСРР. Дедалі інтенсивніший потік переселенців, переважно з Галичини, прибував до Харкова, Києва, інших міст і активно включався у суспільно-економічне, громадське та військове життя УСРР. Справжній ренесанс української мови і культури, атмосфера загального піднесення позитивно впливали на західноукраїнське населення.

Досвід культурного діалогу двох частин українського народу після довговікового перебування під впливом різних світоглядних орієнтацій свідчить про неможливість налагодження толерантних стосунків без взаємного бажання до різного роду співпраці. Соборність не можна побудувати лише самим палким бажанням і пристрасними закликами. Потрібна кропітка праця, повага д о думки іншого. Незважаючи на те, що окремі культурно-історичні відмінності все ж існують, в основі розбіжностей між галичанами й наддніпрянцями, які ми спостерігаємо в історичній ретроспективі й сьогоденні, значну роль відігравали та продовжують відігравати особисті амбіції окремих політичних діячів. Питання «діалогу культур» залишаються актуальними і потребують подальшого детального вивчення.

Література

1. Ляпіна Л. До проблеми діалогу культур як форми міжкультурної взаємодії в Україні. / Л. Ляпіна / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/ - pidruchnuku/21/23.pdf

2. ЮрійМ. Ф. Соціокультурний світ України / М.Ф. Юрій. - К.: Кондор, 2008. - 738 с.

3. Басара-Тиліщак Г. Розвиток української національної ідентичності на Наддніпрянщині у 1917 - на початку 1919 років: галицький чинник / Г. Басара-Тиліщак // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. - 2010. - Вип. 5. - С. 61-82.

4. Коляда І. «Свято української інтелігенції» - відкриття пам'ятника І. Котляревському у Полтаві 30-31 серпня 1903 р. / І. Коляда // Український історичний збірник. - 2008.

— Вип. 11. - С. 140-151.

5. Скорич Л.В. Особливості взаємин між Східною Галичиною та Наддніпрянщиною (березень 1917 - жовтень 1918 рр.) / Л.В. Скорич // Вісн. Нац. ун-ту «Львів. політехніка». Держава та армія. - 2009. - №652. - С. 91-96.

6. Скорич Л. Суспільно-політичні взаємини між національними силами Східної Галичини і Наддніпрянщини в 1917-1918 роках /Л.В. Скорич, В. Виздрик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - 2009. - №18. - С. 300-306.

7. Горбань Т.Ю. Наддніпрянщина-Галичина: проблема національного єднання в ідейно-політичному дискурсі початку XX ст. / Т.Ю. Горбань // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки. - 2012. - Вип. 63 (№8). - С. 34-39.

8. Кедрин І. У горнилі революції / І. Кедрин // Золоті роковини. Календар-альманах УНС на 1967. - Нью-Йорк, 1967. - С. 97-143.

9. Патер І. Наддніпрянська політична еміграція у Львові початку ХХ століття/ І. Патер / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://map.lviv.ua/statti/pater.html

10. Качмар Л. Іван Франко та наддніпрянські політичні емігранти / Л. Качмар // Вісник Львівського ун-ту. Серія мистецтво. - 2006. - Вип. 6. - С. 114-120.

11. Олешко Н.П. Український національно-визвольний рух у Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України: дис… канд. іст. наук: 07.00.01; Харківський національний ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Харків, 2006. - 183 с.

12. Бурдуланюк В. Наукове товариство імені Шевченка - всеукраїнський науковий центр кінця ХІХ - початку ХХ століть / В. Бурдуланюк / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ soc_gum/Us/2007-2008_89/35Ukrstud89_Burdulaniuk.pdf

13. Сокіл Г. Співпраця наддніпрянських фольклористів у Науковому товаристві імені Шевченка / Г. Сокіл // Література. Фольклор. Проблеми поетики / Збірник наук. праць, присвячений 170-річчю від дня народження Павла Чубинського. - 2009. - Вип. 32. - С. 393-396.

14. Шологон Л. Зв'язки українських педагогічних товариств Галичини та Буковини з провідними діячами Наддніпрянщини (кінець XIX - початок XX ст.) / Л. Шологон // Україна соборна: Зб. наук. пр. -2005. - Вип.2, ч. 2: Соціокультурні, етноконфесійні та демографічні проблеми формування української нації. - С. 246-249.

15. Шкода Н.А. Творчі зв'язки між сценічними діячами Наддніпрянської України і Галичини на початку ХХ століття / Н. Шкода / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/knp/ 171/knp 171_67-71.pdf

16. Лисенко О. Просвітянський рух на Наддніпрянщині в 190 -1919 роках / О. Лисенко // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - 2010. - Вип. 19. - С. 516-521.

17. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. На підставі споминів. - Львів, 1926. - 736 с.

18. Центральний державний історичний архів, м. Львів, ф. 359, оп. 1, спр. 214.

19. Центральний державний історичний архів, м. Львів, ф. 359, оп. 1, спр. 1.

20. Шаповал М. До програми українського визволення / М. Шаповал // Нова Україна. - 1923. - Ч. 9. - С. 3-18.

21. Потульницький В.В. Липинський - політолог/ В.В. Потульницький // В'ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - К., Філадельфія, 1994. - С. 103-112.

Размещено на Allbest.ru