Політика українізації в УСРР - засіб етнонаціональної мобілізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наталія Горішна

У статті проаналізовано процес українізації, який виступив потужним засобом етнонаціональної мобілізації, оскільки спирався на актуалізацію народної мови, історії, культури. В результаті цього зрушення для мільйонів українців, які до того часу не переймалися думками про власну етнонаціональну ідентичність, українізація стала фактом повсякденного життя. Подібна політика збурювала громадську думку, провокувала до визначення у етнонаціональних координатах і тим самим сприяла національній консолідації на українському етнічному ґрунті.

Ключові слова: Україна, інтелігенція, українська мова, культура, національна ідея.

В статье проанализирован процесс украинизации, который выступил мощным средством этнонациональной мобилизации поскольку опирался на актуализацию народного языка, истории, культуры. В результате этого сдвига для миллионов украинцев, которые до того времени не занимались мыслями о собственной этнонациональной идентичности, украинизация стала фактом повседневной жизни. Подобная политика двигала общественное мнение, провоцировала определение в этнонациональных координатах и тем самым способствовала национальной консолидации на украинской этнической почве.

Ключевые слова: Украина, интеллигенция, украинский язык, культура, национальная идея.

українізаційний республіка державотворчий партійний

The process of ukrainization which has become a powerful means of ethno-national mobilization since was based on actualization of national language, history, and culture is analyzed. As a result of this process, ukrainiazation has become an event of every day life for millions of Ukrainians, who have not worried about their own ethno-national identity till that day. This policy has affected public opinion, provoked recognition of ethno-national identification ofpeople and contributed to national consolidation on Ukrainian national level.

Key words: Ukraine, intellectuals, the Ukrainian language, culture, national idea.

Етносоціальний аспект процесу українізації до останнього часу залишається малодослідженим у вітчизняній науці. Визначаючи дію українізаційного курсу в етнонаціональній площині, необхідно чітко усвідомлювати її доволі обмежений характер. Обмеження виявляються як у часі, так і у просторі. Цілком зрозуміло, що за такий незначний час, коли була чинна декларована українізація - одне десятиліття - важко спромогтися на глобальні самодостатні зміни. Йдеться, насамперед, про закріплення тих зрушень, що розпочалися у попередній період розвитку українського суспільства, принаймні, починаючи з XIX ст., а особливо під час визвольних змагань 1917-1920 pp. Крім того, політика українізації стосувалася лише частини, хоча і найбільшої, української спільноти та її етнічної території.

Низка ґрунтовних праць вітчизняних учених з початку 1990-х рр. присвячена загальному аналізу тоталітарної доби вітчизняної історії й насамперед періоду 1920-1930-х рр. У своїх дослідженнях С. Білокінь [1], П. Боднарчук [2], М. Борисенко [3], В. Даниленко [4], Г. Касьянов [5], О. Коляструк [6], С. Кульчицький [7], О. Рубльов [8] та інші доволі ґрунтовно вивітлюють етнонаціональні зміни, що сталися у добу українізації.

Мета - розкрити сутність проблеми “українізаційних” процесів, виокремити позитивні і негативні наслідки партійного впливу як на соціально-економічну ситуацію у селі та місті, так і на подальшу долю українського державотворчого процесу.

Об'єкт дослідження - суспільно-політичне життя УСРР в 1920-х рр. у сукупності його проявів, яким притаманні соціокультурні, етнічні, психологічні, соціополітичні, побутові складові.

Предмет дослідження - основні тенденції та особливості трансформаційних процесів у суспільно-політичному житті республіки.

Українська національно-демократична революція 1917-1920 pp. стала могутнім стимулом для формування національної самосвідомості, виразно виявила прагнення українського народу до свободи і незалежності. Центральній Раді вдалося зробити чимало у напрямі повернення народу до своїх джерел, культури й мови, відновлення власної державності. А отже й до подальшого формування національної ідентичності. Після закінченні громадянської війни, уся територія колишньої Російської імперії являла собою величезну руїну. Особливо глибокою за своїми масштабами руйнування та кризи було господарство України, територія якої майже безперервно аж до 1920 р. залишалася ареною жорстокої боротьби. Після шести років війн і революцій, збройної боротьби, епідемій та вимушеної еміграції Україна втратила приблизно 3-4 млн осіб.

У 1921 р. промислове виробництво становило десяту частину довоєнного рівня. Важка промисловість країни практично перестала існувати. У 1923 р. металургія виробляла лише 3 % обсягу довоєнної продукції. Розрив зв'язків обміну між містом і селом спричинили гостру нестачу продовольства. У 1920 р. українські міста налічували 4,2 млн мешканців проти 5,6 млн у 1914 р. і з труднощами могли підтримувати життєдіяльність того населення, яке у них залишалося [9, с. 73]. Голод, хронічна нестача палива й води, інфляція та вкрай низька заробітна плата стали основними проблемами міського населення.

Невирішеність економічних проблем вела до загострення політичної та суспільної конфронтації. В Україні не вщухав збройний супротив владі більшовиків у формі розгалуженого повстанського руху (лише упродовж 1921 р. на території України зареєстровано 6 тис. повстанських організацій). Хоча нова влада називала цей рух “петлюрівщиною”, “політичним бандитизмом”, та насправді це було безпосереднє продовження українського визвольного змагання, що мало яскраво виражений характер боротьби за політичну та економічну незалежність України, за вільний розвиток української культури.

Більшовики, влада яких остаточно утвердилася в Україні наприкінці 1920 р., не в змозі були перекреслити здобутки національної революції в культурній та освітній сферах. На цей час їх інтернаціоналістська доктрина, зумовлювала загалом нігілістичне ставлення до національного питання, зазнала певної деградації. Опір, який більшовики повсюдно зустріли на національних окраїнах Росії, змушував їх до тактичних кроків, які мали афішувати прихильність нових господарів колишньої імперії Романових до гасел національного самовизначення й забезпечення народам умов для вільного розвитку. Одним з перших документів, проголошених більшовицькою владою після Жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді, була “Декларація прав народів Росії”.

Здобувши владу, більшовики опинилися наодинці із суспільством, яке являло собою не найкращий варіант для побудови комунізму. Ставлення українців до більшовиків та Росії було вкрай негативним. Тому, подібне ставлення з боку місцевого населення створювало певні труднощі для функціонування більшовицького режиму в Україні.

Розглядаючи проблему українізації, варто виокремити декілька рівнів. Перший з них стосується бази, на яку спиралися ця політика. Частина дослідників, зокрема Ю. Шевельов, стверджують, що міцної соціальної основи українізація під собою не мала. Фактично вона спиралася тільки на українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, яка представляла незначний прошарок суспільства. Робітництво й середні прошарки населення виражали здебільшого байдужість, а про місце селянства у цьому процесі не збереглося жодних відомостей [10, с. 158]. Проте, не можна погодитися з такою категоричністю автора, тим більше, що й він особисто робить суттєві застереження, зазначаючи, що неофіційна народна українізація (національна церква, кооперація тощо) мала значно ширшу соціальну базу: “Ні УАПЦ, ні сільська кооперація українізації не потребували. Вони були українськими в своїй істоті, бо селяни говорили українською мовою “спонтанно”. Підтримуючи й розвиваючи свою Церкву й кооперацію, селяни мало цікавилися офіційною українізацією” [10, с. 159].

Загальна підтримка владної політики українізації була й з боку некомуністичної української інтелігенції, насамперед учених, педагогів, письменників. До “групи підтримки” варто було зарахувати й групу осіб, яких окреслювали суперечливим терміном вітчизняних “зміновіхівців”. Порівняно незначне коло цих осіб, тим не менше було представлене низкою авторитетних серед вітчизняної інтелігенції постатей (М. Грушевський, М. Вороний, В. Самійленко та ін.) й готове було співпрацювати з комуністичною адміністрацією у її українізаційних заходах (втім, кардинально, маючи розбіжності із більшовицьким режимом у багатьох питаннях внутрішньої й зовнішньої політики) [11, с. 50-71]. Варто згадати й десятки тисяч західноукраїнських емігрантів (за деякими оцінками, до 50-60 тис. осіб) [8, с. 131], які у роки визвольних змагань 1917-1920 рр. й на початку 1920-х рр. опинилися у Наддніпрянській Україні й брали активну участь в українізаційних заходах влади, як викладачі української мови у середній і вищій школі УСРР, співробітники науково- дослідних установ й (навіть) урядовці нижчого й середнього рівня [8, с. 86-135].

Можна стверджувати, що відбувалося поступове перманентне збільшення кількості населення, причому різних соціальних груп, яке охоплювалося українізаційними заходами. Інша річ, як сприймалися дії владних органів, наскільки ідеї українізації стали внутрішньою потребою для пересічного українця того часу. Але те, як проводилася українізація, її надмірна ідеологізація, зрештою і сама стратегічна мета - зміцнення більшовицького режиму створювали вкрай негативний соціальний підтекст. Українізація стала тим підґрунтям, на якому сталінізм формував міф про “націоналізм” та “націонал-ухильництво”; вона дала змогу “виявити” величезну армію “українських буржуазних націоналістів”. Тим самим створювалася соціальна база для масового терору.

Наступний рівень соціального аналізу українізації стосується проблеми урбанізації. Взагалі урбанізація у сучасній етнополітиці розглядається як одна з найважливіших причин політизації етнічності. В українських реаліях 1920-х років цей взаємозв'язок виявився не відразу. У партійно-державному середовищі політику українізації початково трактували як засіб підпорядкування україномовного села, як реалізацію “революційного союзу робітничого класу і трудящого селянства”. Проте соціальні зміни у міському середовищі, потреби прискорення індустріалізації спонукають до серйозних коректив і у спрямуванні українізаційного курсу. Стала очевидною потреба дати адекватну політичну відповідь на виклики часу. Відтоді місто і робітничий прошарок населення набувають усе більшого значення в українізаційних заходах.

В етнонаціональній площині це виглядало як набуття нової якості, оскільки упродовж століть міста в Україні залишалися центрами різноманітних етнічних впливів. До 1920-х років міста, таким чином, були потужним знаряддям русифікації українського населення, особливо селянства, яке мігрувало туди у пошуках роботи. Розвинута російськомовна культурна інфраструктура українських міст підсилювала маргінальність українськості, поширювала у масовій свідомості стереотипи “провінційності” та “селянськості”, а тому і безперспективності української мови та культури.

Динаміка етносоціальних змін міського населення в Україні виглядала таким чином. Перехід до НЕП, відбудова промисловості, пожвавлення ділової активності сприяли зростанню міського населення: 1926 р. - 5,2 млн, 1928 р. - 5,6 млн (досягнення довоєнного рівня). У 1933 р., на час припинення політики українізації, міське населення сягнуло 7,1 млн. Проте у 1920-х роках поглибились різкі регіональні розбіжності у процесі урбанізації. На Поліссі, Правобережжі, Лівобережжі рівень урбанізації залишився на низькому рівні (в межах 14-16 % до усього населення). У південній, степовій частині, рівень урбанізації навіть зменшився. Домінуючим залишився Дніпропетровсько-Донецький промисловий район, особливо Донбас, де рівень урбанізації сягнув 44 % [12].

Тут також виявляються чіткі регіональні особливості. Найбільш українськими виявилися міста Лівобережжя, Полісся, Дніпровського регіону та Правобережжя. Найменш українськими - шахтарського та степового регіонів. Росіяни становили переважну більшість мешканців міст у Донбасі та степовому районі. Євреї найбільше представлені на Правобережжі. Таке співвідношення доволі повно відображало історичну долю кожного району. У відносних цифрах українці були найменш урбанізованою національною групою: у містах проживало лише 11 % від їх загальної кількості. Серед росіян цей показник складав - 50 %, а серед євреїв - 77 % [9, с. 77].

Проте усе чіткіше виокремлюється тенденція до зростання питомої ваги українців серед міських жителів. 1920-ті роки характеризувалися домінуванням українців у процесі урбанізації. Перепис 1926 р. зафіксував, що майже 60 % мігрантів до міста народилися в Україні. В окремих містах показники українців серед населення були ще вищими. 1927 р. міграція до Одеси, Києва, Дніпропетровська на 3/4 складалася з уродженців України, а на 77 % із села.

Однак природні процеси внутрішньоукраїнської міграції спотворювалися штучною міграцією з- за меж республіки, що звичайно гальмувало і українізаційні заходи. В УСРР під гаслами відбудови економічного потенціалу переселяли робітників з РСФСР та інших республік. Так, на заклик ЦК КП(б)У у листопаді 1923 р. про допомогу Донбасу кадрами, оголошено мобілізацію робітників. У 1924-1925 рр. в УСРР прибуло 258 747 осіб, з яких у Донбас скеровано понад 172 тис. робітників. Упродовж 1925-1926 рр. був ще більший наплив - 315 тис. осіб. З Білоруської СРР у Донбас приїхало 17363 особи. На кінець 1925 р. зі 120 тис. робітників Донбасу на долю корінного населення припадало близько 50 %. Ці переселенці збільшували і без того значну кількість російськомовних робітників у промислових регіонах. Але потенціал українських мігрантів зрештою все ж таки переважив.

Основні причини посиленої міграції українців до міст полягали у припиненні виїзду селян за межі УСРР, вивільненні сільськогосподарської робочої сили, колосального безробіття на селі, скасування паспортного режиму, сприятливій кон'юнктурі товарного виробництва, що зосереджувалось у містах. Основні робочі міста для селян давала не лише промисловість, але й державний апарат, який потребував людей, що добре володіли українською мовою. Широкі можливості соціальної мобілізації відкривалися і перед сільською молоддю, яка сподівалася здобути у містах освіту і влаштувати власну кар'єру. Саме завдяки припливу сільського українського компоненту етносоціальна структура міст змінилася на користь українців. У 1931 р. вони становили майже 51 % міського населення, хоча зрозуміло, далеко не в усіх містах. Українці, станом на 1926 р., безумовно домінували у малих містечках (до 20 тис. мешканців - 69,4 %) та містах до 50 тис. населення - 56,5 %. У середніх та великих містах відсоток українців був значно меншим [9, c. 77].

Але найважливіше те, що зазнав змін не лише етнічний склад населення, але і статус української мови у міському вжитку. Цілком справедливий висновок робить Ю. Лібер, що внаслідок цього величезного міграційного здвигу, який відбувся швидким темпом паралельно з українізацією, міста перестали бути “плавильним казаном русифікації” [13, c. 216]. Відбувалося два рівнобіжні процеси: урбанізація, як об'єктивне явище зростання кількості міського населення, в основному завдяки українському складникові, та українізація, як суб'єктивна політика, що створювала умови для зберігання етнічної ідентичності українців, які змінили своє попереднє сільське оточення на міське. Більше того, збільшення кількості українців у містах упродовж 1920-х pp. стало наслідком зміни в національній свідомості. У цьому процесі було два аспекти. По-перше, відбувалося включення в українську ідентичність раніше асимільованих українців. По-друге, русифікація якщо й не зупинилася, то була, безперечно, зведена до мінімуму. Українізаційні заходи створювали більш сприятливі умови україномовному міському неофітові не лише для збереження своєї попередньої ідентичності, але й для закріплення її на новому, більш престижному, більш комунікативному рівні. У цілому, українською мовою в містах послуговувалась лише третина мешканців. Однак, при віковій розкладці виявляються перспективи - переваги української мови у молодіжному середовищі. Так, в Одесі, яка відома як найбільш зрусифіковане місто, у 1926 р. серед чоловічого населення віком від 35 до 64 років 51 % визнавав українську мову рідною, а у віковій групі від 20 до 24 років цей показник становив 73 % [9, с. 81].

Відхід від русифікації ставив на порядок денний ще одну проблему - політичну. Зростання кількості українців, які посідали соціально вагомі місця у системі управління, партійному, державному апараті, у структурі робітництва, що вважалося політичною опорою режиму, створювало нову ситуацію і нову розстановку сил. Програма українізації скріпила антиасимілятивні сили у містах та забезпечила законну платформу для поширення української політичної свідомості. Зрештою, етнічна трансформація українських міст стимулювала швидкий розвиток та встановлення нової української національної свідомості, яка за формою була національною, за змістом - соціалістичною й визначеною місцевістю, тобто міською. Досить виразний політичний підтекст виявився і у процесі українізації робітничого класу. Адже більшовицька партія вважала (принаймні декларувала це) пролетаріат своєю політичною опорою, тією соціальною верствою, яка може бути послідовним провідником партійної лінії, у тому числі і у сфері українізації. Проте у партійних колах виникали серйозні суперечності щодо шляхів та методів українізації пролетаріату, поступове вирішення яких, зрештою, завершилося формуванням реальної концепції КП(б)У з цього питання. Рішучими супротивниками поширення політики українізації на робітництво виступили І. Булат та Д. Лебідь. Останній будував свої аргументи на базі теорії “боротьби двох культур”, у якій, як відомо, центральним місцем було визнання вищості “пролетарської російської культури” супроти “селянської української” [10, с. 136, 149-150].

Теоретичні розбіжності виникали і між прибічниками українізаційного курсу. Зокрема, широкого громадського резонансу набула полеміка між П. Солодубом та В. Затонським. Коливання партійної лінії щодо темпів українізації досить чітко відбилися у партійних документах. У резолюції квітневого (1925 р.) пленуму ЦК КП(б)У “Про українізацію” зазначалося, що партія повинна прагнути до того, щоб увесь робітничий клас України, без різниці національності, оволодів українською мовою і взяв активну участь у соціалістичному будівництві українського громадського життя. Партія повинна роз'яснити робітничим масам, що українізація не є і не може бути лише справою робітників- українців, а що це - завдання усього робітничого класу України [14]. Фактично стверджувалося, що пролетаріат в УСРР, навіть російський, має бути не тільки об'єктом, але і суб'єктом українізаційної політики.

Для врегулювання болючого питання українізації пролетаріату було використано теорію про два типи російськомовних робітників в Україні. Частина дослідників (Ю. Шевельов, І. Кошелівець, Б. Кравченко), правда, у різній мірі, вважають, що авторство цієї теорії належить М. Скрипнику. Суть її полягала у спробі диференціювати російське робітництво. Одна його частина, звичайно більша, є українського походження, зазнала часткової русифікації (коефіцієнт царської русифікації) і розмовляє мішаною мовою - суржиком. Інша частина, менша - справжні росіяни. Перша група за допомогою українізації може вийти з непевного стану, оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури. Національні почуття іншої групи слід шанувати і прихиляти до української мови і культури без будь-якого примусу. Ця теза була включена в резолюцію червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У. На думку Ю. Шевельова, теорія українських робітників запропонована М. Скрипником, що забули рідну мову, разюче схожа на “теорію” румунів, що втратили матірну мову, чим румунське законодавство виправдовувало румунізацію буковинців [10, с. 155].

На практиці таке розмежування двох груп робітників було неможливим, і українізація здійснювалася як фронтальний наступ проти культурних навичок російськомовного міста. Слід визнати, що партійна лінія щодо українізації робітництва враховувала реальну ситуацію всередині цієї соціальної верстви. У 1920-ті роки вона відрізнялася надзвичайним динамізмом та мобільністю.

Деякі дослідники навіть схильні говорити про новоутворення робітничого класу в УСРР. Якщо 1921 р. Україна мала лише 260 тис. заводських робітників, у 1924 р. їх кількість зросла до 360 тис., а 1927 р. - до 675 тис. Загальна кількість робітників між 1924 та 1927 рр. більше ніж подвоїлася - з 1,2 до 2,7 млн осіб. За цей час відбулися зміни і в етнічному складі робітництва. Вперше в історії України більшість стали становити українці.

У мовному відношенні ситуація виглядала складною, але й тут спостерігався певний прогрес у напрямку дерусифікації, особливо активно він відбувався серед робітництва, яке було зайняте на транспорті, у зв'язку та сільському господарстві. Русифікація робітництва мала чітко виражений регіональний характер - поза Донбасом та степовими регіонами більшість робітників-українців у побуті спілкувалися рідною мовою.

Процес урбанізації у поєднанні з українізаційними заходами надав більшості міст УСРР нового, більш українського характеру. Але при цьому поступово відбувалося наростання негативних чинників. Приплив до міст на початку 1930-х років значної маси селянства супроводжувався зростанням соціального напруження. Сумною радянською реальністю стає житлова проблема, не кажучи вже про загальні скрутні умови проживання мігрантів, нестачу харчів тощо. Як справедливо зазначав Б. Кравченко, соціальна напруга зумовила спалах націоналізму серед українців промислового південного сходу. Він був зумовлений тим, що недавно прибулі українські робітники становили більшість (майже 60 %) шахтарів, а чиновництво відмовлялося визнавати цей факт й блокувало українізацію. У деяких містах Донбасу справа дійшла до протестів з боку українців щодо невизнання їх національних прав та до бійок між українськими і російськими робітниками. Українізація в цьому випадку виступила як засіб розпалювання міжетнічних конфліктів. Проте, у найбільший розпал українізації, правляча партія від неї цілковито відмовилася [9, с. 110-111].

Реалізація офіційного українізаційного курсу тривала у різних сферах життя. Одночасно й широкі кола позапартійної громадськості працювали на ниві національного відродження, маючи при цьому власну мотивацію такої діяльності. При цьому не складно побачити певну логічну послідовність - зростання соціального масиву, що був активізований цією політикою. Спочатку це коло національно-орієнтованих партійно-державних керівників, які мали можливість впливати на вироблення концепції та стратегії офіційної українізації. З іншого боку, маючи досить часто протилежні ідеологічні уподобання, перебували нечисленні провідники громадськості. Вони формулювали відповідну громадську думку, основою стратегії якої була українська ідея. Поволі соціальне коло суб'єктів та об'єктів українізації розширюється, охоплює апаратну сферу, освіту, науку, видавничу справу, засоби масової інформації. Зрештою цей процес виходить на найширші маси міського населення, особливо на робітництво.

Така тенденція розгортання українізації дозволяє зробити низку висновків щодо її етнонаціонального значення. Якщо у суто соціальній сфері українізація не була самостійним чинником, оскільки тут вона мала певні наслідки лише у поєднанні з процесом урбанізації, то у етнонаціональній сфері роль її цілком самодостатня.

У цьому сенсі українізація була потужним засобом етнонаціональної мобілізації тієї частини етнічної спільноти, яка втратила (або не набула) своєї ідентичності. Це була досить своєрідна модель мобілізації. Її промотором виступали частина панівної верстви, причому накинутої українцям ззовні, та інтелектуальна етноеліта. Її дія скеровувалася на бюрократичний апарат, міщанство та промислову продукційну верству робітництва. За своїм характером це була типова народнокультурна мобілізація, оскільки спиралася на актуалізацію народної мови, історії, культури. А з іншого боку - це мобілізація з характерними модерністським спрямуванням, скерованим на формування сучасної національної спільноти.

Про тісний взаємозв'язок українізації та становлення національної свідомості свідчить державницька інтерпретація українізаційного курсу, яка трапляється у певної частини партійних діячів. Так В. Затонський під активною українізацією розумів, передусім, “зміцнення УСРР, як державного організму, що є складовою частиною спілки радянських республік”. Для М. Скрипника українізація - це діяльність партії для того, щоб “трудящі маси організувати в робітничо-селянську державність, тим самим виводячи з попереднього колоніального становища”. Цілком зрозуміло, що між таким суб'єктивним баченням і реаліями етнополітичного життя була досить відчутна невідповідність. УСРР, попри окремі суверенницькі атрибути, так і не стала справжнім втіленням української державності. Цей факт, зрештою, змушені були визнати й ошукані представники українського націонал-комунізму. О. Буценко пізніше (вже в ув'язненні) прийшов до розуміння, що їх найбільша помилка полягала в тому, що “ми програли бій”: “Ми виявилися нікудишніми політиками. Ми не зуміли гарантувати безпеки своєї і свого народу. Ми легковажно повірили на слово дружби. Фікцію держави ми прийняли як дійсність. Ми задовольнились владою без влади” [16, с. 579]. Проте слід визнати, що поступальний процес формування української національної свідомості відбувався навіть в умовах квазідержавності УСРР. А політика українізації відігравала у цьому не останню роль. Серед етнонаціональних наслідків українізаторського курсу слід відзначити спробу сформувати єдину національну ідентичність у населення УСРР. Ця думка знаходить чіткий вираз у позиціях українських націонал-комуністів.

Українізація, навіть у її офіційному оформленні, відкривала нові перспективи у справі національного консенсусу між українцями та національними меншостями, які проживали на території республіки. Вперше цю думку розвинув Я. Грицак. Можна погодитись з його твердженням: “Українські політичні лідери надавали широкі національні права меншинам, натомість національні меншини (це в меншій мірі стосувалося російського населення) готові були визнати домінуючі позиції українців у республіці. Національні антагонізми не зникли, але політика “коренізації” сприяла пригасанню старих вогнищ національної ворожнечі” [17, c. 204].

Коренізація дозволяла розвиватися неросійськомовній ідентичності євреїв, поляків, греків, болгар, інших етнічних груп. Зрушення у самосвідомості цього населення створювали умови для входження неукраїнських етнічних спільнот до складу української політичної нації. Українська мова та культура ставала і для неукраїнців близькою та зрозумілою. На захист українських інтересів виступали такі провідні представники націонал-комуністичної течії, як М. Хвильовий (Фітільов) та М. Волобуєв, обидва етнічні росіяни [18, с. 46-72]. Можна зробити припущення, що продовження українізаційного курсу ще на кілька років дозволило б вирішити проблему національної консолідації в межах УСРР.

У добу українізації відбувалися нові зміни щодо суспільної аргументації на користь української мови. Проблеми мотивації вжитку виникають перед тими мовами, які перебувають, здебільшого, у ненормальному стані. Так сталося із українською мовою. Причин цього слід шукати у загальному упослідженому становищі українського етносу упродовж XVIII-XIX ст.: відсутність державності, запізніле національне становлення, розподіл етнічного поля між сусідніми державами.

Утім, мотиви українізації не позбавлені і суто культурницького забарвлення, особливо на початках, коли увага до української мови у партійних настановах пояснюється умовами діяльності в аграрній країні з абсолютною перевагою селянства, яке не володіє іншою мовою, окрім української. Але це культурництво, як бачимо, набуває класової прагматичної інтерпретації. Лінія на підтримку української мови та розвиток української культури аргументувалися необхідністю пролетарського впливу на селянство, єднання міста й села. Абсолютна духовна цінність рідної мови та національної культури не бралася до уваги, принаймні в офіційній аргументації.

За десять років українізації (1923-1933 рр.) українці перетворилися на структурно повноцінну, згуртовану і сконсолідовану націю - тобто набули усіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917-1920 рр. Вони вступали у XX ст. як модерна нація. Таким чином, був реалізований український національний потенціал, який навіть після поразки у збройній боротьбі, зміг переважити у більш сприятливих мирних умовах. Але при цьому продовжувала працювати “міна уповільненої дії” - більшовизм мав таки повернутися до своєї природної тоталітарної форми і зробив це, зупинивши небезпечний для себе ліберальний проект саморозвитку українців. Остання обставина дозволяє стверджувати, що процес українського націотворення у добу українізації залишився незавершеним і наступним поколінням українців знов довелося повертатися до його реалізації.

Причини незавершеності націотворення слід шукати, передусім, у політичній площині, а саме у відсутності Української держави. В умовах бездержавного існування, як свідчить досвід 1920-х років, можна було досягнути небаченого до того культурного піднесення - справжнього національного відродження. Не меншими були зрушення і у сфері суспільної психології, коли із свідомості широких мас поступово “вимивалося” уявлення про власний підневільний стан. Ідея досягнення національного та соціального визволення була досить вдало імплантована у масову свідомість. Тут спрацював принцип, суть якого зводилася до того, що коли мова, а з нею і культура пригноблених прищеплювалася в державних та культурних інститутах, народи більше не відчували себе уярмленими, навіть якщо не мали окремої державності. Остання обставина, зрештою, призвела до втрати фактичних здобутків українізації, проте глибинні зрушення так і не вдалося повністю перекреслити.

Тим не менше ця політика мала вирішальний вплив на політизацію етнічності. Українська етнічна спільнота набувала більшої політичної свідомості, мобілізувалася на досягнення певних загальнонаціональних цілей, готова була виступити (за сприятливих обставин) як самостійний чинник на політичній арені, як суб'єкт історії. До політизації етнічності спонукала й суспільно- політична позиція української інтелігенції, яка в нових умовах намагалася реалізувати ідеали національного відродження, вироблені попередніми поколіннями і скріплені кров'ю у час визвольних змагань. Проте в умовах посилення тоталітарного режиму ця позиція ставала все менш самостійною і зрештою не стала відрізнятися від офіційної. Своєрідним легальним засобом громадської думки упродовж 1920-х років залишався націонал-комунізм. Але і його представники мали постійно маневрувати відповідно до ліквідовуваних “націоналістичних ухилів” й змін “генеральної лінії” ВКП(б), поки, зрештою, не були майже цілковито ліквідовані під час розгрому “скрипниківщини” й доби великого терору.

Таким чином, українізація сприяла досить виразній політизації української етнічності, яка у поєднанні з національно-культурним відродженням, мала призвести до етнополітичного ренесансу. Але різка зміна етнополітики в межах СРСР, повернення до русифікаційного вектору, не дали реалізуватися цій можливості.

Список використаних джерел

1. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження / С. І. Білокінь. - К., 1999. - 448 с.

2. Бондарчук П. М. Політика українізації і профспілки УСРР (1920-і рр.) / П. М. Боднарчук. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2001. - 161 с.

3. Борисенко М. В. Житло і побут міського населення України у 20-30-х рр. ХХ століття / М. В. Борисенко. - К.: Видавничий дім “Стилос”, 2009. - 357 с.

4. Даниленко В. М. Сталінізм на Україні: 1920-1930-ті рр. / В. М. Даниленко. - К.: Либідь, 1991. - 344 с.

5. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ ст.: Соціально-політичний портрет / Г. Касьянов. - К.: Либідь, 1993. - 172 с.

6. Коляструк О. Інтелігенція УСРР у 1920-ті роки: повсякденне життя / О. Коляструк. - Харків: Раритети України, 2010. - 386 с.

7. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928) / С. Кульчицький. - К.: Основи, 1996. - 396 с.

8. Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939) / О. Рубльов. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. - 648 с.

9. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття [пер. з анг. В. Івашка та В. Корнієнка] / Б. Кравченко - К.: Основи, 1997. - 423 с.

10. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус / Ю. В. Шевельов. - Мюнхен: Сучасність, 1987. - 294 с.

11. Рубльов О. С. Михайло Грушевський: перший рік у Радянській Україні (спроба реконструкції) / О. С. Рубльов // Український історичний журнал. - 1996. - № 5. - С. 50-71.

12. Підсумки обліку міської людності УСРР 1931 року / Управління народньогосподарського обліку УСРР; [відп. ред. В. Чекунов та М. Павлов] - Харків: Народнє господарство та облік, 1933. - LV, 211 с.

13. Лібер Ю. Питання національної ідентичності в містах радянської України у 20-х роках ХХ ст. / Ю. Лібер // Україна модерна. - Львів, 1999. - Ч. 2/3. - С. 206-216.

14. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій. 1918-1956. - К.: Держполітвидав, 1958. - 703 с.

15. Національний склад сільського населення України: Попередні підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 р. // Статистика України. - № 96. - Т. I. - Вип. 1. - Харків: ЦСУ УСРР, 1927. - С. ХП-ХШ.

16. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади / Г. Костюк. - Едмонтон, 1987. - Кн. 1. - 743 с.

17. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - 2-ге вид. - К.: Генеза, 2000. - 360 с.

18. Волобуєв М. До проблеми української економіки / М. Волобуєв // Більшовик України. - 1928. - № 2. - С. 46-72.

Размещено на Allbest.ru