Катеринославщина другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: побутова релігійність православних жителів краю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музей історії Дніпродзержинська

Катеринославщина другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: побутова релігійність православних жителів краю

Н.М. Буланова

Анотація

Досліджено особливості вірувань, звичаїв та обрядів, які побутували серед православного населення Катеринославщини на рівні побутової свідомості у другій половині ХІХ ст. - на початку ХХ ст.

Ключові слова: релігія, християнство, православна віра, релігійність, синкретизм, звичай, обряд, Катеринославщина.

Аннотация

Исследованы особенности верований, обычаев и обрядов, получивших распространение на Екатеринославщине на уровне обыденного сознания во второй половине ХІХ - начале ХХ вв.

It was established that the outlook was typical of Orthodox residents syncretism of Christianity and Ancient Slavic beliefs. The examples that indicate that the dogma of the St. Trinity at the level of consumer awareness is not perceived in the context of the province's population of Orthodox dogma. Instead incarnation of the St. Trinity appeared as a separate deities. In the customs and traditions that existed Ekaterynoslavshchiny preserved Ancient Slavic worships of the heavenly fire and water. Orthodox saints at the level of consciousness got home features patrons farming. Important role in the national Orthodox played female characters - Virgin, Paraskeva - Friday and others. In their personified earth and the earth's fertility. In the image Paraskevy perceived as Ancient Slavic mythical creatures - Rozhanits. An important component of household residents Katerinoslavshchiny religious folk were signs, tongues, order. In addition to the pre-Christian cults residues, domestic Orthodoxy included elements of the ideas that emerged among the Zaporizhzhya Cossacks. Pokrova is perceived as a single object of worship, the most respected remained St. Nicholas the Wonderworker, St. Andrew, the first called. In the Cossack's lands remained stable as the belief in charakternytstvo. It is proved that the faith through magical acts, people have tried to achieve this goal.

Key words: religion, Christianity, the Orthodox faith, religion, syncretism, custom, rite, Ekaterinoslav region.

Катеринославщина у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. постала як регіон з поліетнічним та поліконфесійним складом населення, переважна більшість жителів якої представляли православну конфесію. Незважаючи на домінування Російської православної церкви в Російській імперії, процеси бюрократизації та уніфікації православної догматики та культу, на побутовому рівні у православних жителів зберігався комплекс вірувань, звичаїв та обрядів, пов'язаний як з традиційними у даному середовищі архаїчними давньослов'янськими віруваннями, так і з особливостями віросповідання запорозьких козаків - автохтонного населення краю.

Як відзначала Г. Я. Носова, «в будь-якій релігійній конфесії богословська доктрина і церковний культ, заломившись крізь призму народних вірувань та побутових традицій, брали специфічні, конкретні форми. Злившись з архаїчними релігійними уявленнями та обрядами, вони утворили складний синкретичний комплекс, який існував насамперед у рамках «масової» релігії» [20, с. 5]. Сучасне релігієзнавство використовує термін «двовірність», маючи на увазі «синкретизм двох вір, форму компромісу вірувань та обрядової практики взаємодіючих релігій» [22].

Актуалізація проблеми релігійного синкретизму на сьогоднішній день пов'язана не лише з практичною необхідністю вивчення процесу формування даного явища, його складових, але і його регіональних особливостей, що зберігалися в змісті буденних релігійних переконань. Це надає можливість зрозуміти сутність та тенденції розвитку сучасної релігійності українців, виявити етнокультурне коріння українського протестантизму тощо. Слід відзначити, що підвищений інтерес до фольклору, який спостерігається сьогодні в гуманітарних науках, пояснюється можливістю інтерпретації останнього як джерела реконструкції релігійності українців.

З іншого боку, зауважимо, що незважаючи на сталість процесу вивчення особливостей народної релігії в Україні, синкретичні народні форми вірувань жителів Катеринославщини на сьогоднішній день не знайшли достатнього висвітлення в науковій літературі. Перші ґрунтовні розвідки, присвячені народному православ'ю, з'явилися у другій половині ХІХ ст. Особливу увагу феномену двовір'я в Україні приділяв М. С. Грушевський, відзначивши важливість цього явища як ґрунту для поширення християнських течій [13].

У радянський період дослідження синкретизму відбувалися з позицій пануючої в ті часи атеїстичної ідеології. Так, у 1975 р. вийшло у світ дослідження Г. О. Носової, яке стосувалося загальних проблем православно-релігійного синкретизму [20]. Незважаючи на широке використання етнографічного матеріалу, дослідниця практично не висвітлила особливостей побутової релігійності жителів України.

Не знайшла достатнього висвітлення ця проблема і в сучасній регіоналістиці. І. І. Лиман, О. Г. Найдьонов та інші дослідники приділяли основну увагу державній політиці Російської імперії стосовно православної церкви в Південній Україні, включаючи Катеринославщину, становищу православного духовенства, міжконфесійним відношенням чи інституційним трансформаціям православної церкви на початку ХХ ст. [14; 15; 16]. Прогалина, виявлена внаслідок аналізу літератури, й спричинила вибір автором даної теми.

Як автохтонне населення Катеринославщини у визначений період, так і переселенці з Лівобережної та Правобережної України, які сповідували православ'я, на побутовому рівні зберігали і передавали з покоління в покоління відгоміни давньослов'янських язичницьких вірувань, численні забобони та прикмети, які тісно переплітались із християнським віровченням та культом. Народна мітологія, демонологія, обрядовість, переломлюючись крізь призму християнства, виявилися досить стійкими елементами світогляду жителів Катеринославщини. Не випадково О. Афанасьєв-Чужбинський писав з цього приводу: «Плем'я Малоросії та Новоросії йде шляхом допотопних легенд» [5, с. 37].

Народні вірування, перекази, легенди, що побутували в краї, свідчили про своєрідне сприйняття жителями православної ідеології, яка репрезентувала себе насамперед через догматику. У цій площині непорушним у православ'ї визнаний Нікео-Константинопольський

Символ віри, основним догматом якого залишається догмат про Святу Трійцю - учення про Бога, «єство якого - єдине, але буття якого є особистим взаємовідношенням «трьох іпостасей: Отця - безпочаткового Першоначала, Сина - Логоса, тобто - Абсолютного Смислу (який утілився в Ісусі Христі і Дусі Святому) і Духа Святого - «животворчого начала» [1, с. 448-450].

За вченням церкви, Трійця є триєдина, односутня, нероздільна, предвічна, свята і життєдайна. Вірування, що побутували серед населення Катеринославщини, свідчили, що кожна іпостась Трійці в народній уяві поставала як окреме божество: Бог-Отець, Бог-Син і Бог Дух Святий. Так, у молитві «Вірую», записаній О. В. Коваленком у с. Романкове в 1911 р., Дух Святий постає рівнозначною іпостассю Святої Трійці, а не походить від Бога-Отця: «Вірую в єдиного бога - Отця-вседержителя, творця неба і землі, видимих і невидимих, в єдиного Господа Суса Христа, сина Божого, од отця родженого, світла й од світла, Бога істинного, сшедшого на небеса, сидячого... одесную отця и паки грядущого со славою судити живих і мертвих і о царствія не буде і конца. От Духа святого, животворящого і судящого се отцем і сином, і споклоняемая глаголавшую пророки во единую святую соборную апостольную церковь. Ісповідую єдиного хрещеного оставления грехов. Чаю воскресенія мертвих» [10, арк. 1].

Син Божий - Ісус Христос у народній свідомості жителів Кате- ринославщини сприймався як Сус, рятівник від всього лихого, неза- мінимий помічник у повсякденних справах. У відомій колядці, поширеній як на Херсонщині, так і на Катеринославщині, саме від нього - Господа - залежала урожайність полів, а відтак і добробут господаря: «А в полі, полі, сам Господь ходив,/ сам Господь ходив, зерно розносив. / Діва Марія Бога просила:/ Уроди, Боже, жито, пшеницю,/ Жито, пшеницю, всяку пашницю» [12, с. 107]. звичай православний побутовий синкретизм

У народних переказах Ісус Христос зображувався пересічним жителем краю, який проживає десь поряд: «Якось то раз йде Сус Христос по дорозі, дивиця, сидить Іван Хреститель, і дикий мед їсть. Христос і говорить: «Ходім хреститися». - Ходім. От пішли вони на Ордань річку. Хреститель натопить Христа раз, натопить вдруге, натопить утретє, аж тут дух святий, такий як ото голуб, спустився з неба: «Що ти, говорить, робиш? Це ж син мій возлюбенний!» [3, арк. 3]. Як свідчить ця легенда, записана в с. Хандаліївка у 1924 р., у народній уяві Дух Святий, матеріалізований у вигляді голуба, і Бог-Отець сприймалися як єдине й нерозривне ціле.

Найважливіша подія життєпису Ісуса Христа, що своєрідно трансформувалася у народній свідомості жителів Катеринославщини, це воскресіння Христове. Антін Головатий, писар Війська Запорозького за кошового П. Калнишевського, вихованець Київської академії, у великодневому вірші поряд з ідеєю спасіння «у раю», відобразив розуміння цього свята запорожцями не тільки, як «дорогу до раю», а й як перемогу Добра над Злом: «Христос воскрес, / Рад мир увесь!.. / Дождалися Божої ласки... / А смерть люта / Що нам тута / Вельми докучала. / По болотам, очеретам, / Біжучи кричала. / Злиї духи, / Власні мухи, / Всі уже послизли! / Загнав Ісус / В пекло покус / Щоб християн не гризли.» [11, с. 433].

Ідея спасіння людства матеріалізувалася в акті вигнання Ісусом Христом смерті під час одвічної боротьби Добра зі Злом. Дуалістичний світогляд, своєрідно прочитаний крізь християнське віровчення, знайшов утілення у віруваннях жителів Катеринославщини другої половини ХІХ-початку ХХ ст. Так, у замовлянні від уроків Господь виступає як одна з протидіючих сторін: «Царице Поганице, не розсилай свого війська негодного на мир хрещений, народжений, молитвен- ний! їхав Господь степом і став поганок зустрічати, став їх гострим копієм побивати, от миру хрещеного, народженого одвертати і в чужу землю звертати» . [11, с. 37].

У боротьбі Добра зі Злом останнє уособлювали персонажі нищої мітології, приміром, нечисті, які приносили хвороби. Народний переказ засвідчив своєрідну класифікацію чортів: «Чорти бувають хатні, водяні й лісові. Хатні чорти плохі. Отож і домашня птиця плоха. Степові чорти дикі. Як і степ, птиця дика, так і степовий чорт, то він дикий. Водяні чорти, як ворон чорні.. Лісові чорти, ті сиві, як ото дуже старі діди. Ці чорти дуже шкідливі.» [3, арк. 50]. З іншого боку, воскресіння Христа в народній свідомості сприймалося як свято радості та спокою: «Христос воскрес, нам радість приніс не сам собою, вішнім покою» [10, арк. 3].

У віруваннях жителів Катеринославщини другої половини ХІХ- початку ХХ ст. зберігалися релікти архаїчних уявлень про єдиний, природний космос, без притаманннх йому протилежностей: порядок - хаос, своє - чуже, Добро - Зло, що осмислювалося у відповідній символіці: світ - темрява, верх - низ. Характерними в цьому плані вбачаються записи, зроблені Г. Бабенком на Катеринославщині: «Ще й до цього часу є старі неосвічені люди, яких лише один з тисячі знайдеться, котрі вірують в небо, в безповітряну пустоту. Кажуть, що небо це є велика платформа високо над нами, на котрій живе бог з чортом. Вони дуже гарні приятелі. Коли ще не було людей на землі, то була одна вода, така ж платформа велика, як і небо. Часто бог з чортом прилітали з неба на хмарці на цю водяну платформу і ходили по ній сміло і потонули» [2, арк. 15].

Звичаї та обряди, що побутували на Катеринославщині, свідчать про збереження давньослов'янських культів небесного вогню та води, які отримали християнське забарвлення. У народних колядках та щедрівках небесний вогонь виходив із тріади світил - Сонця, Місяця й Зорі.

У святі Богоявлення Господнього або Водохрещі поєдналися християнське таїнство хрещення та уявлення наших предків про очищувальну силу води. К. Воропаєм описаний звичай, характерний для багатьох місцевостей Катеринославщини: «Після ранкового богослужіння всі йшли на річку, до ополонки, де освячувалася вода. На честь цієї події стріляли з рушниць і випускали голубів. Потім учасники свята підходили до ополонки і набирали воду. Коли приносили воду додому, господар робив із сухих васильків кропило і освячував дім, господарські будівлі. За господарем ходив найменший з дітей з крейдою в руці і малював хрест на дверях, на вікнах» [12, с. 107]. Звертання за допомогою до «Ордань-річки», чудодійна сила якої зцілює від «уроків огняних, уроків водяних, уроків вітряних», часто зустрічається у замовляннях, що побутували на Катеринославщині [11, с. 32].

Молитва святого Софронія, патріарха Ієрусалимського VII ст., представлена в «Чині Великого Освячення води на Богоявлення», зафіксованому в «Требнику» митрополита Петра Могили 1646 р., свідчить про намагання української православної церкви християнізувати стародавні народні уявлення і вірування, пов'язані з водою: «Сьогодні Благодать Пресвятого Духа у Вигляді Голубиному на води зійшла, сьогодні Хмари посилають з Небес дощ правди для людства, сьогодні Йорданські води перетворюються на цілющі. Господнім Пришестям сьогодні все створене наповнюється таємними потоками, сьогодні людські гріхи Йорданськими водами омиваються, сьогодні вода, що за Мойсея була людям гіркою, перетворюється в солодку Господнім Пришестям».

Після закінчення молитви священик тричі дув на воду і просив Господа: «Зроби Йорданську воду джерелом нетління, Даром освячення, відпуском гріхів, зцілення хвороб, для демонів згубною, для протилежних сил неприступною, ангельською силою наповненою. Щоб усі, хто черпає її і причащаються, мали її для очищення душ і тілес, на зцілення пристрастей, на Освячення домівок, і на всяку користь вибраною» [23, с. 47-48].

Вода відігравала велику роль і в українському народному святі Івана Купала - пережитку язичницького культу помираючого і воскресаючого божества Сонця, тісно пов'язаного із землеробством і моліннями воді як животворному началу усієї рослинної природи. У багатьох селах Катеринославщини, як відзначали дослідники, на Івана Купала, яке злилося з православним святом Іоанна Хрестителя, дівчата водили хороводи, топили Морену у річці чи озері [26].

Про особливе шанування води на Катеринославщині свідчить описаний В. Ястребовим звичай освячення криниці, що побутував у с. Олексіївка Єлисаветградського повіту. Давньослов'янські вірування про очищувальну силу води отримали нашарування, пов'язані з військовим станом запорозьких козаків: місцеві парубки на чолі з вибраним отаманом на Духів день освячували криницю. Свої криниці мали дівочі громади із сусідніх сіл, для освячення яких вони також обирали отаманшу і підотаманшу - релікти звичаїв населення Вольностей Запорозьких [26].

Православні святі на рівні побутової свідомості жителів Катеринославщини отримали функції покровителів сільськогосподарських робіт. Ця особливість була характерною практично для всіх регіонів України. На Катеринославщині найбільш шанованими залишалися патрони запорозького козацтва - святий Миколай Чудотворець, архістратиг Михаїл, Юрій Побідник. Останній став сприйматися як покровитель худоби, про що свідчать замовляння від уроків у тварин: «їхав святий Юрій на сірому коні, в сірій одежі, попереду сірий хорт, сірий ворон, сірий кінь. Хорт каже - вибрешу! Ворон каже - виклюю! А кінь каже - як добіжу - копитом висічу» [11, с. 55]. У день святого Юрія відбувалися традиційні обходи полів: «Ідуть збором, громадою, спільні молебни за врожай»; «це було справжнє свято всієї сільської громади. Відправлялося богослужіння, співав хор, а потім обідали на полях» [11, с. 64]. Потім відбувалися розваги: діти качалися по озимих посівах - «на всі чотири сторони»: щоб бути дужими і жито родило [11, с. 64].

На сприйняття образа святого Юрія жителями Катеринославщини наклалися особливості запорозького світогляду: на «...землях колишнього Війська Запорозького, існує своє «козацьке» пояснення грому і блискавки: «Коли чуємо, що грім гримить, то це з небесної гармати святий Юрій і архистратиг Гавриїл стріляють у нечисту силу. Святий Юрій кулі закаладає, а архистратиг Гавриїл гніт запалює - від того грім і блискавка» [11, с. 286].

Шанованим на Катеринославщині було свято теплого Олекси: «Так по-народному називався день святого Олексія, чоловіка Божого. Пасічники читали молитву Зосимі і Саватію - покровителям бджіл, а також святому Олексію, «щоб той захищав бджіл від лиха та напасті всякої» [11, с. 286].

Важливу роль у народному православ'ї жителів Катеринославщини відігравали жіночі образи - Богородиця, Параскева П'ятниця, в яких уособлювалися земля, земна родючість. Вони замістили аналогічні жіночі персонажі дохристиянської релігії.

Богородиця шанувалася як аграрне божество, подателька врожаю, розквіту природи. На деяких іконах, що побутували в краї, вона зображувалася з квітами в руках («Благоуханний колір», «Нев'янучий цвіт», «Спорительница хлібів»). Богородичні свята в побуті селянства були пов'язані з певними етапами сільськогосподарських робіт: освяченням насіння чи закінченням жнив.

На Катеринославщині Божа Мати сприймалася також як Пречиста Діва, про що свідчать зафіксовані назви свят: Перша Пречиста, Друга Пречиста тощо. До неї, як покровительки всього роду людського, зверталися за спасінням. У краї набув поширення апокриф «Сон Пресвятої Богородиці», в якому йшла мова про престол, перед яким стояв Господь: «Увійшов святий Петро й Павло, - 12 урат відчинив, головеньку склонив: - Що ти, господи, читаєш, за нас грішних муку приймаєш? - Ти, Петро, і ти, Павло, не дивись (!) на мою муку, то беріть хрест у руку, та ідіть по миру, та кажіть старому і малому, і багатому, і убогому: хто оцю молитву сповнятиме, того Господь не забуватиме (!) в воді не потопатиме, звір не поїдатиме, в пожарі не погорятиме, од усякого зла заступатиме. Господе, Ісусе Христе, син Божий, помилуй нас. Пресвята Богородице, спаси нас» [10, арк. 1]. Божа Мати в цьому апокрифові, записаному у 1910-1911 рр. від В. К. Коваленка в с. Романкове, саме Мати Божа сприймалася як спасительниця від усього лихого.

Православна церква встановила день пам'яті цієї святої 28 жовтня, поряд з іншими святими-великомучениками Терентієм та Неонілою, Саватієм та Арсенієм, але лише культ святої Параскеви (в перекладі з грец. - П'ятниця) набув значного поширення в краї. За церковними джерелами, Параскева народилася в Іконії за імператора Діо- лектіана в заможній родині. Рано осиротівши, вона прийняла обітницю дівоцтва і стала поширювати християнство між язичниками, за що її ув'язнили і стратили.

Але на Катеринославщині ця свята сприймалася як покровителька води та жіночих ремесел і асоціювалася із П'ятницею. У народі ходили апокрифи про 12 святих п'ятниць, які потрібно шанувати: «Кто первую пятницу чтит, тот внезапною смертью не умрет; кто вторую пятницу чтит, от неприятеля будет сохранен... а кто двенадцатую пятницу (после Рождества Христова) чтит, имя того человека написано будет у самого Господа в книгах животных» [18, с. 363].

У сприйнятті мешканців краю християнської святої Параскеви як П'ятниці збереглися релікти давньослов'янських вірувань, пов'язані з персоніфікацією сезонів року. В. Буслаєв писав: «Как времена года были освящены мифической их связью с божеством, так и малые периоды времени, составляющие неделю. Чередою сменяющиеся дни и ночи, как выражение сверхъестественных сил божеств света и тьмы, не могли миновать того же замкнутого мифического круга, в котором была скована творческая фантазия народа» [9, с. 318].

У слов'ян всі дні тижня знаходилися у зв'язку з різними міфічними істотами, а день П'ятниці персоніфікувався в образі богині родючості, якій він був присвячений: «Культом этой богини, - писав

О.Афанасьев и объясняется суеверное выражение, питаемое русскими простолюдинами к пятнице, как дню, посвященному этой богине... Под влиянием христианства воспоминание о языческой богине слилось с представлением новой религии. Подобно тому, как атрибуты Перуна переданы были Илье пророку, а поклонение Волосу перенесено на святого Власия, - древняя богиня весеннего плодородия сменилась св. Параскевою или св. Пятницей.» [4, с. 230-234]. Отже, християнська Параскева сприймалася як давньословянська П'ятниця.

З іншого боку, в образі святої Параскеви втілено риси древньослов'янських міфічних істот: Русалок, Вил, Рожаниць тощо. Невидимі, вони харчувалися тільки росою, іноді з'являючись у водоймах в образі прекрасних дів з розкішним волоссям та вінком на голові. Схожість зовнішнього образу Параскеви на цих міфічних істот давніх слов'ян сприяла тому, що ця свята перейняла на себе їхні функції. Звідси виникло вірування, що ікона святої Параскеви, яка з'являється у водоймах, надає воді цілющі властивості: «Народ не знает точно, что такое св. Пятница, которой посвящаются часто храмы, перед образом которой ставятся свечи и поются молебны, - день ли это недели, или живое существо. Это, очевидно, происходит от того, что народ олицетворяет день Пятницы в образе святой Прасковьи, которая заменила в его сознании древнюю богиню плодородия» [18, с. 368].

Важливу складову побутової релігійності жителів Катеринослав- щини становили народні прикмети, магічні дії та замовляння, спрямовані на збереження життя і здоров'я людини. У народному середовищі побутували численні прикмети, пов'язані з православними таїнствами - важливими ланками культової практики православ'я. Наприклад, під час хрещення звертали увагу на віск, намагаючись передбачити долю немовляти; під час вінчання намагалися не впустити обручку, щоб не накликати біду на молоде подружжя. Траплялися такі парафіяни, котрі взагалі боялися таїнства причастя, «думают, что не перенесут его» [24, с. 363].

У заговорах, записаних Я. П. Новицьким на території Катеринославщини, окрім традиційних Господа Бога, Матері Божої, Миколи Чудотворця, Михайла Угодника, за допомогою зверталися й до інших святих. Приміром, у замовляннях зустрічаються імена святителів «Антипія, Антонія, Феодосія, Михаїла, Гаврила і всіх святих преподобників», які допомагали людям «своїм духом» [19, с. 363].

Використання імен святих свідчило про побутування давньої традиції залучення вищих божеств під час магічних обрядів у найвідповідальніші моменти життя. Цікаво, що поряд із супротивниками «подуманними, погаданними, стрічними, сказаними, вітровими, вихровими, водяними, полунічними, світовими», персоніфікованим втіленням хвороби у замовляннях виступав «Іван Іванович, руський царевич! Ти не хрещений, не молитвенний, не благословенний, отчепись, открутись!» [19, с. 363]. Очевидно, таким чином жителі Катери- нославщини зафіксували власне ставлення до імперської влади, уособленням якої виступав міфічний Іван Іванович.

Крім залишків дохристиянських культів, побутове православ'я на теренах Катеринославщини включало в себе елементи тих уявлень, що склалися в середовищі запорозького козацтва. Як слушно зауважила Л. Г. Боса, етнокультурна козацька ідентичність «істотно відрізнялася від традиційної, орієнтованої на пріоритет землеробської праці» [6, с. 33], що пояснювалося особливостями життя запорожців, позначеного постійними воєнними загрозами і небезпекою. Живучи в цих умовах, козаки нерідко через необхідність задовольняли свої релігійні потреби не так, як належало, а як було можливо. Так, якщо під час походу Чорним морем вони не мали при собі священика, якому могли покаятися у своїх гріхах перед лицем неминучої смерті, то «сповідувались Богу, Чорному морю і своєму отаману кошовому» [25, с. 263].

Схожа ситуація спостерігалась і на Вольних Землях Війська Запорозького: велика розпорошеність запорозьких слобід та зимівників, відсутність належної комунікації сприяли розвиткові не ортодоксального православ'я, а релігійного синкретизму. Щирість у молитвах, пошана до ікон на Запорожжі поєднувалися з вірою у численні прикмети, чаклунів, козаків-характерників, які нібито спілкувалися з нечистою силою, і тому їх не вбивали ані ворожі кулі, ані шаблі, ані стріли [8, с. 11]. Такі ситуації нерідко накликали на запорожців несправедливі докори в безвір'ї та байдужості їхній до релігії, адже вони не заглиблювались у тонкощі богословського й катехізичного вчення, надаючи більшого значення безпосередній вірі, заснованій на почутті.

Носіями своєрідного народного християнства виступали передусім нащадки запорозьких козаків. Я. П. Новицький писав, що багато хто із запорожців зберіг звичай молитися по-козацьки. Вони ставали обличчям на схід, голосно читаючи молитви про Миколу і Покрову [21, с. 130]. Покрова Пресвятої Богородиці сприймалася козаками як окремий об'єкт поклоніння, один з найбільш шанованих у козаків, разом із Миколою Чудотворцем та Андрієм Первозваним. Свідченням цьому є семантика збудованих козаками храмів, переважна більшість яких присвячена саме зазначеним святим. Традиційно кожну нову справу запорожці починали з молитви, вірили в рятівну силу хреста під час «походів і баталій». Ці звичаї зберігалися і в подальшому серед жителів краю. Прикладом може слугувати молитва, записана в с. Романкове О. В. Коваленком у 1908 р.: «Світло з хати, хрест у хату, хрещена мати йди з нами спати. Хрест у головах, хрест у ногах, янголи по боках - до півночі, з півночі - до світа, а з світа - до віку» [7, с. 10].

Пострілами з гармат та рушниць супроводжувалося кожне велике свято на Запорожжі. Рудименти цих звичаїв зберігалися до 19301940-х рр., про що свідчать спогади старожилів Дніпропетровської області: «на Водохреща, коли заспівають до Іордані, вночі випускають голубів і по них стріляють» [8, с. 25]. На рівні побутової свідомості ідея хрещення Господнього матеріалізувалася у вигляді голуба, який падав підбитим на землю, символізуючи зішестя Духа Святого на Ісуса - боголюдину. Збереження традицій запорозьких козаків у краї свідчило про єдність соціального організму Запорозької Січі, яка згуртовувала своїх членів не через єдність крові, а завдяки іншим важелям.

У народній уяві з часів запорозького козацтва побутувала віра в те, що замовленим молитовним словом можна було не тільки позбутися хвороби, а й відвернути будь-яке лихо, у тому числі й війну. Тексти словесної магії були добре відомі саме в козацькому середовищі з її військовим укладом життя і ще досить часто зустрічалися на початку XX ст. серед донських і кубанських козаків.

Перекази, записані Я. П. Новицким у краї, свідчать про побутування віри у характерництво на теренах Катеринославщини [17]. Козаків-характерників на рівні побутової свідомості сприймали як міфічних героїв, які під час військової небезпеки завжди приходили на допомогу: «Став неприятель докучати їм набігами і давай вони біля нього ворожити. Скільки не пошле війська, вони все і перерубають... Характерними були великі» [17, с. 87]; «Запорожець піднявши руки і піймав ядро. «Вісь бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острів: шо там?» Глянувши цар, аж турок сам собі руба, сам на собі піднявши руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, а потім стихло. «Дивись тепер» - каже запорожець. Глянувши цар, аж нема ні одного живого турка, порубали самі себе...» [17, с. 95]. Згідно з численними переказами, характерники могли навіювати і різні бачення: «Там запорожці билися з татарами... Як їх сила, то вони покладуть усіх до одного, ні одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або річку, або ліс, такий ліс, що його ні пройти, ні проїхати. Та тоді ті - татарва, то що наткнутися, подивляться, а воно річка або ліс, та й назад. А після як роздивляться, а воно того нема нічого. Отакі були ті запорожці» [17 с. 98].

Легенди донесли до нас вельми колоритні образи останніх запорозьких характерників, що доживали свій вік після зруйнування

Січі на хуторах і пасіках, де вони «плодили бджолу». Серед них козак Джерелівський, який сам кував і заговорював рушниці, запорожці Канцибери, котрі зачарували свої гроші і сховали їх у землі, старі січові діди Пластун, Вусатий і Довгий [17]. По смерті цих козацьких характерників люди довго не наважувалися селитися в тих урочищах, оскільки вірили, ніби нечистий там завивав, кричав і реготав на всі плавні.

Особлива увага в переказах про характерництво приділена Івану Сірку, магічна сила руки якого використовувалася козаками навіть після смерті кошового отамана: «Говорили, що ніби після смерті свого кошового запорожці відрізали праву руку його і з нею скрізь ходили на війну, а в разі біди виставляли її вперед, кажучи: «Стій, душа і рука Сірка з нами!» [17, с. 69]. Лише після зруйнування Запорожжя козаки поховали руку його, але вони не поховали з нею душі його: він зовсім не помер, він живе досі, він і тепер воює десь з ворогами Христової віри та козацької вольності». Не випадково на території колишніх Вольностей побутували перекази про могилу Івана Сірка: «Бачив хтось, як у глуху ніч із-під Сіркової могили виходив козак, та білий- білий, такий, як сніг, і од могили пішов прямо на всхід...», - записано в Капулівці від діда Федота Трисриленка [3, арк. 51].

Отже, для побутової релігійності жителів Катеринославщи- ни в другій половині ХІХ-початку ХХ ст. були характерні процеси адаптації християнських світоглядних орієнтирів до місцевих язичницьких уявлень про божественне. На рівні побутової свідомості тісно переплелися елементи християнського віровчення, давньослов'янські уявлення та особливості релігійної ідентичності запорозьких козаків. Через віру, шляхом виконання магічних дій, люди намагалися вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, вилікувати хворого чи забезпечити спокій домашнього вогнища.

Бібліографічні посилання

1. Аверинцев С. Троица / С. Аверинцев // Аверинцев С. Собр. соч. / [под ред. Н. П. Аверинцевой, К. Б. Сигова]. - К., 2005. - С. 448-450.

2. Архівні наукові фонди рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського, м. Київ (далі - АНФРФ ІМФЕ). - Ф. 1-7, спр. 708.

3. АНФРФ ІМФЕ. - Ф. 8-к2, спр. 3.

4. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу : в 2 т. / А. Афанасьев. - СПб., 1865. - Т. 1.

5. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. Ч. 1. Очерки Днепра / А. Афанасьев-Чужбинский. - СПб., 1861.

6. Боса Л. До питання формування регіональної ідентичності поліетнічно- го населення Степової України / Л. Боса // Народна творчість та етнографія. - 2012. - № 6. - С. 30-37.

7. Буланова Н. Зачарований Словом. Життя та творчість Олекси Коваленка: Наук. видання / Н. Буланова. - Д., 2012.

8. Буланова Н. Земні силуети віри (історія церков Кам'янського- Дніпродзержинська): Істор. нарис / Н. Буланова. - Д., 2000.

9. Буслаев Ф. Исторические очерки русской народной словесности : в 2 т. / Ф. Буслаев // Киевская старина. - 1890. - Т. 30. - С. 3l7-323.

10. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури НАН України. - Ф. 152, спр. 297.

11. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис / О. Воро- пай. - [Репринтне видання. - Мюнхен, 1958]. - К., 1991. - Т. 1. - С. 433.

12. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис / О. Воропай. - К., 1993. - С. 107.

13. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушев- ський. - К., 1992.

14. Лиман І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775 - 1861) / І. Лиман. - Запоріжжя, 2004.

15. Лиман І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII - середини ХІХ століття / І. Лиман. - Запоріжжя, 2004.

16. Найдьонов О. Заселення Південної України: релігійно-конфесіональний контекст / О. Найдьонов // Заселення Південної України: проблеми національного та культурного розвитку : наук. доповіді міжнар. наук. конф. - Херсон, 1997. - Ч. I. - С. 51-52.

17. Народна пам'ять про козацтво. - Запоріжжя, 1991.

18. Народные поверья о святой мученицы Параскеве, нареченной Пятнице // Екатеринославские Епархиальние Ведомости. Отдел неофициальный. - 1884. - № 19. - С. 360-369.

19. Новицький Я. Твори у 5 т. / Я. Новицький. - Запоріжжя, 2007. - Т. 2.

20. Носова Г. Язычество в православии / Г. Носова. - М., 1975.

21. Отношение запорожцев к иноверцам и староверам // Летописи Екатери- нославкой Ученой Архивной Комиссии / под ред. А. Синявского. - Екатеринос- лав, 1909. - Вып. 6. - С. 130-131.

22. Релігієзнавчий словник / за ред. проф. А. Колодного, Б. Лобовика. - К., 1996.

23. Синопсис: Об облиянии водою на Великдень // Українська література XVII ст. - К., 1987.

24. Суеверные представления, связанные с таинствами // Екатеринославские Епархиальные Ведомости. Отдел неофициальный. - 1898. - № 12. - С. 363-365.

25. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків / Д. Яворницький. - Л., 1990. - Т. 1.

26. Ястребов В. У запорозькому закутку / В. Ястребов // Єлисаветград- Кіровоград. - 1992. - № 1-6.

Размещено на Allbest.ru