Історія української мови була і залишається предметом прискіпливої уваги багатьох як вітчизняних, так і закордонних мовознавців. Ті чи інші аспекти розвитку мови досліджували В. Німчук, В. Лизанчук, М. Лисюк, Г. Мацюк, М. Мозер та багато інших.

Питання функціонування української („руської" - як її називали в Галичині XIX ст.) мови в різноманітних сферах суспільного життя не раз обговорювали на засіданнях Галицького крайового Сейму.

Австрійська конституція 21 грудня 1867 року гарантувала „крайовим мовам”, тобто мовам, уживаним у державі, право на комунікативний розвиток - вживання в різних, в т. ч. й офіційних, ділових та суспільно важливих сферах. Так, зокрема в статті 19 зазначено: „Всі народи держави є рівноуправнені і кожен народ має непорушне право берегти і плекати свою народність і мову. Держава узнає рівноправність всіх мов крайових в школі, в уряді і в публічному життю" [6, ХІІ-ХІІІ]. Це стосувалося всіх територій (коронних країв) Австрії, у тому числі й Галичини.

Однак з цим не погоджувалися поляки, які вважали Г аличину польським краєм і робили все, щоб будь-якими способами витіснити, а згодом, можливо, й заборонити українську („руську”) мову. Переважна більшість „послів" (депутатів) галицького крайового сейму були або поляками, або полонізованими представниками інших етносів. Незважаючи на такі несприятливі умови для роботи, депутати-українці намагалися законними методами захистити рідну мову. Відстоюючи права рідної мови, вони вносили в сейм як основний законотворчий орган різні закони, спрямовані на збереження української („руської”) мови як ідентифікатора окремого народу. На жаль, обсяг статті не дозволяє проаналізувати всі ці дії, тому зупинимося лише на одному засіданні галицького крайового сейму, яке відбулося у 1866 році.

австрійська конституція українська мова галичина урядова

Мета статті: показати роль депутатів галицького крайового сейму в обстоюванні законних підстав української („руської”) мови вживатися в офіційних ситуаціях на теренах Галичини.

4 січня 1866 року на ХХІІ засіданні крайового Сейму депутат („посол”) А. Петрушевич вніс подання, у якому було зазначено: „Краєвьій Сойм обрадуе, ухваляе и урядуе заровно въ языцЪ польскомъ як и рускомъ; для того всякіи внесенья и предложенья правительственны, выдЬловы и комисійнь должны въ тыхъ обох краевыхъ языкахъ до обрадъ соймовыхъ предкладаемы быти. При второмъ читанью есть текстъ рускій и польскій заровно предметомъ пересправы (дискусіи) и голосування; при третЬмъ же читанью имЪе быти всегда отчитаный кождый § тексту польского и руського, и тіи оба тексты имЪютъ уважа - тися автентичными и взглядно предкладатися до найвысшой санкції" [1, с.1-2].А. Петрушевич зазначає, що його подання є життєво необхідним, оскільки мова є природним правом народу, яке можна заперечити, але не можна знищити, поки живе народ. Причиною подання А. Петрушевича був виступ депутата Лешка Борковського, який запе - речив існування українського („руського”) народу і його мови, зазначивши, що Русь і Польща складали тільки один народ, спільною мовою котрого була польська мова. Це не відповідає дійсності, наголошує А. Петрушевич оскільки Галицька Русь, як і Русь Литовська з Польщею, входили до складу одної держави, але ніколи не були одним народом. Зрештою, наголошує депутат, дослідження філологів свідчать, що руська і польська мова є абсолютно окремими мовними організмами. Визнавши той факт, що за часів володіння давньої Польщі руська мова була витіснена державною польською мовою, А. Петрушевич зазначає, що руська мова має власну історію, котру вона пережила під польською владою.

На підтвердження правомірності свого подання А. Петрушевич наводить історичні факти, які яскраво свідчать про самостійність „руської” мови.

1) До 14 століття Галицька Русь не знала іншої мови, крім „руської”: нею розмовляли, урядували, молилися Богу як князі, бояри, так і селяни. Після завоювання цієї території польським королем Казимиром Великим була запроваджена друга урядова мова - латинська, оскільки польської мови на той час ще не було. Однак „руська" мова не була повністю витіснена латинською, про що свідчать чимало актів, документів і королівських дипломів, написаних саме „руською” мовою.

2) Ще кращою була доля цієї мови в Литовській Русі, яка не була, на відміну від Червоної Русі, завойована мечем. Литовська Русь зберегла свої кордони, своє судочинство і „руську" мову. Після Люблінської унії тут були запроваджені два важливі уряди: так званий Трибунал Люблінський і метрика руська. У метрику вписували „руською” мовою всі королівські декрети і ухвали Варшавського Сейму. Зрештою, всі три редакції Статуту Литовського були укладені „руською” мовою, а третя редакція була видана нею у Вільні, бо ця мова в Литві була державною.

3) Після приєднання до австрійської держави Галичина була визнана як „королівство руське”, отримавши при цьому назву королівства Галіції і Володимирії. Австрійський уряд визнав вживання „руської мови” для нашого духовенства в школах філософських і богословських, а також у сільських школах.

4) У 1848 році на прохання русинів в Галичині ця мова була запроваджена в школах і навіть в університеті.

5) Зрештою, на засіданні галицького Сейму першої каденції було одноголосно прийнято подання крайового Відділу, у котрому зазначалося: „Вьісокій Соймъ ухвалить и поручить ВыдЪлови соймовому, дабы подалъ проекть до уставы, въ цЪли заступленія языка нЪмецкого въ школах, урядах и судовництвЪ языкомъ польскимъ и рускимъ" [2, c.2].

Здавалося, що такі переконливі аргументи, наведені послом Сейму, свідчать про законне право української мови бути нарівні з польською мовою офіційного спілкування. Однак польські посли не могли з цим змиритися. Крайовий Відділ в особі свого представника пана Смольки вніс подання, у якому піднімалося два питання:

1) законодавчою мовою в галицькому сеймі повинна бути польська мова;

2) мовою урядування крайового Відділу повинна бути також польська мова. І лише на подання, внесені „руською мовою”, сеймовий Маршалок і крайовий Відділ повинні відповідати тією самою мовою.

Першу тезу, що законодавчою мовою може бути тільки одна мова і що такою мовою в Галичині може бути тільки польська мова, пан Смолька обґрунтовує такими аргументами: „1) Понеже употребленіе колькохъ языковъ въ соймовомъ и ВыдЪловомъ дЪловодствЪ супро - тивляло бы ся вообще всякимъ понятшмъ приналежного парламентарного поступованья и перепровадження соймовыхъ ухвалъ;

2) Понеже каждый языкъ имЪетъ свои особенности, задля которыхъ не такъ легко отдати яку небудь мысль въ одномъ языцЪ, выраженую также и въ другомъ языцЪ, и то съ такою точностію, щобы дотычно значенья не заходила ніякая сомнительность, щоже въ законодательствЪ есть рЪчею дуже важною;

3) Понеже въ державахъ якъ Швайца - рія, Велико-Британія, Бельгія и Соединеные американскіе штати, которыи розличныи народности въ собЪ мЪстятъ, только одинъ языкъ есть законодательнымъ;

4) Понеже само австрійское правительство рЪшешемъ зъ дня 27. Студня 1852 узнало въ Австріи только одинъ текстъ нЬмецкій яко автентичный въ законодательстве”.

Другу тезу, тобто, що урядовою мовою в Галичині може бути тільки польська мова, захищає пан Смолька такими аргументами: „1) Понеже языкъ польській въ Галиціи больше роспростороненъ и Русинамъ зрозумЪлый есть, а даже великая часть Русиновъ сама сего языка исключно употребляетъ;

2) Понеже языкъ польській стоитъ относительно законодательства и вообще нововременной образованности высше, нежели языкъ рускій, который еще не имЪетъ выробленой терминологіи и формъ;

3) Понеже само правительство передъ р.1848 употребляло (кромЪ нЪмецкого) только языка польского при обвЪщашю уставъ и приписовъ цивильныхъ и политичныхъ въ Галиціи, черезъ що руская термінологія до сихъ поръ не могла усталитися, и теперъ возникли бы безпрестанныи споры о свойственность и значенье вьіраженій, которыи доперва теперъ творити належало бы;

4) Понеже употребленіе польського языка въ соймо - вомъ дЪловодствЪ и Вы ДЬловомъ урядованью въ Г алиціи отвЪчаетъ вполнЪ историчной подставЪ, на котору Е.В. ЦЪсарь въ Жолтневомъ дипломЪ 1860 и Вересневомъ манифестЪ 1865 г. операется" [5, с.1].

Навколо цих двох подань розгорнулися широкі дебати. Українські депутати намагалися підтримати подання А. Петрушевича, використовуючи історичні факти, які яскраво свідчили про те, що українська мова була урядовою і має право такою залишитися, наприклад те, що немає жодних підстав стверджувати, що вживання кількох мов було б непарламентним і досі непрактикованим, оскільки нині (наприкінці 60-х рр. 19 ст.) в Чехії, Моравії. Каринтії і Семиграді вживається в сеймовім діловодстві дві або й три крайові мови, однак досі нікому не прийшло в голову в названих коронних краях Австрії голос проти непарламентності цих сеймів. Українські депутати наголошували, що в інших державах урядовою, тобто законодавчою, є тільки одна мова, однак не можна галицький Сейм порівнювати з державними парламентами Англії, Бельгії тощо, оскільки Галичина не становить окремої держави, а тим більше держави польської. Справедливіше було би порівняти Галичину не з державами, а з іншими „коронними краями” Австрії, у котрих власне практикується протилежне тому, що вносить крайовий Відділ.

Обґрунтування думки, що „урядовою" (офіційною) „крайовою мовою" в Галичині може бути лише польська мова, оскільки вона більш поширена в Галичині і більш зрозуміла для народу, є непереконливим. Тут йде мова не про те, яка мова більше або менше вживається і скільки мов жителі розуміють, а йде мова про засаду, що в краях, де живе більше ніж одна народність, кожна з цих мов має на підставі всіх цісарських дипломів і маніфестів в Австрії домагатися, щоб її мова була в крайовім Сеймі і крайовім Відділі урядовою. Отже не потрібно доказувати, що Галицька Русь в галицькім Сеймі має повне право до того. Так, посол А. Добрянський заперечував думку про те, що польська мова є зрозумілою для галичан, посилаючись на русинів у Коломийському, Станіславівському, Стрийському Самбірському повітах, котрі часом і цілий рік не чують польського слова [3, с.1]. _

Не витримує критики, на думку депутатів галицького сейму, твердження крайового відділу про невиробленість руської мови, яка в законодавчому вживанні начебто не може дорівнятися до польської. Адже від 1848 року „руську мову” вживали нарівні з польською, нині є переклади нею різних австрійських кодексів, а також цією мовою відбувається навчання на юридичному факультеті Львівського університету. На думку депутатів - прибічників офіційного уживання української мови, „термінологія руська, якщо не вище, то принаймні на рівні з польською термінологією стоїть” [3, С.1-2].

Такі дискусії навколо української мови як офіційної були причиною того, що намісник Галичини гр. Голуховський вніс поправку до подання крайового Відділу, яку було прийнято на засіданні. У ній зокрема зазначалося: „Przy trzecim czytaniu poddany b? dzie tekst i ruski pod uchwale Izby. W razie w^tpliwosci tekst polski rozstrzygaj^cym" Отже, руську мову було визнано законодавчою, а тим самим було визнано і „руську народність” (українців), про що, зокрема сказав гр. Голуховський: „Krolewstwo Galicyi ma dwie narodowosci, liczebnie sto - j^ce obok siebie na rowni" [4, c.1].

Зрештою і самі поляки визнали „руську" (українську) мову законодавчою. „Gazeta narodowa” писала в ч.99: „J? zyk ruski odt^d jest j? - zykom ustawodawczym" А „Czas" також в 99 номері пише: „Stronnic - two Sto-Jurskie odnioslo dzis wielkie zwyci^ztwo, a uchwarn powzi^ta w sprawie j^zykowej na wniosek hr. Goluchowskiego poci^ga nieobliczinej donioslosci nast^pstwa na przysziosc. Od dzisiaj mamy wi? c dwa j? zy - ki ustawodawcze, a wszystkie wnioski musz^ byc poddawane podwojnie, w tekscie polskim i ruskim pod uchwal? Izby” [4, c.2]. Проте наведені докази не переконали інших депутатів галицького сейму. Більшістю голосів була прийнята ухвала, згідно з якою урядовою мовою галицького сейму і крайового уряду була визнана польська мова.

Список використаної літератури

1. БесЪда посла Петрушевича на ХХІІ. засЪданью сойма кревого дня 4. (16.) с. м. // Слово. - 8 (20) січня 1866. - Ч.3. - С.1-2.

2. БесЪда посла Петрушевича на ХХІІ. засЪданью сойма кревого дня 4. (16.) с. м. // Слово. - 12 (24) січня 1866. - Ч.4. - С.2-3.

3. БесЪда п.А. Добряньского въ вопросЪ языковомъ сказана на 79. засЪданью соймовомъ д.15. засЪданью соймовомъ д.15. (27.) цвЪтня с. г // Слово. - 20 цвЪтня (2 мая) 1866. - Ч.31. - С.1-2.

4. Внесеніе Впр. Петрушевича о рускомъ языцЪ въ соймЪ // // Слово. - 30 цвЪтня (12 мая) 1866. - Ч.34. - С.1-2.

5. Осмотръ политичный // Слово. - 13 (25) цвЪтня 1866. - Ч.29. - С.1.

6. Рускій Правотарь Домовый або кождому доступне поянсенє въ якій способъ кождый при грамотахъ правныхъ всякого рода самъ заступатись и потрЬбни письма якъ поданя, просьбы и т. и. и т. и. безъ помочи адвоката зо повною силою правною спрорядити може // Уложили Василь Лукичъ и Юліань Семигоновскій. - Львів, 1885. - C. І-XV.

Размещено на Allbest.ru