Робота Харківського губернського земства по запобіганню епідемій та покращенню санітарного стану

Размещено на http://www.allbest.ru/

Робота Харківського губернського земства по запобіганню епідемій та покращенню санітарного стану

У статті досліджується робота санітарної організації харківського губернського земства по запобіганню епідемій, розробці санітарно-епідемічних регламентів діяльності промислових підприємств, використання водних ресурсів, становлення системи санітарно-епідемічного контролю громадських закладів у Харківській губернії на початку ХХ ст., в результаті якої були створені санітарні опікування, влаштовані очисні споруди води на підприємствах, збудовані лікарні на промислових об'єктах, відкриті санітарно-бактеріологічні лабораторії. Результатом цих заходів стало значне покращення здоров'я, життя та добробут населення.

Внаслідок капіталістичної модернізації Росії на початку ХХ ст. в нашому краї відбулися значні демографічні зміни. У пошуках роботи на Харківщину прямували людські потоки з багатьох регіонів Російської імперії. З початку 90-х рр. ХХ ст. і до 1916 р. природній приріст населення регіону складав 2% щорічно [1]. Харківська губернія стала однією з найбільш густонаселених в імперії. Це призводило до скупченості населення, створювало сприятливі умови щодо поширення масових інфекційних хвороб. Особливо гостро дані проблеми поставали на промислових підприємствах, де десятки, а то й сотні робітників не тільки постійно контактували на виробництві, але й мешкали разом в житлових приміщеннях при підприємстві. Так, у 1905 р. на цукровому заводі Харитоненка в с. Пархомівка Богодухівського повіту працювало 797 робітників, 415 з яких прибули з інших губерній і жили у бараках при заводі; на Павло-Ольгинському цукровому заводі у с. Константинівка цього ж повіту з 420 працівників 248 жили при виробництві; в Ізюмському повіті при 23-х солеварнях жили 417 робітників тощо [2]. Надалі кількість підприємств в губернії невпинно зростала: якщо в 1898 р. їх налічувалося 1007, із кількістю робітників - 20356, то у 1912 р. - вже 2391 (60882 робітників) [3, с. 89; 4]. Поряд з тим, в 1898 р в губернії діяли 38 гуралень, 25 цукрових заводів та 407 броварень, солеварень, артілей з обробки шкіри, мийок вовни, а у 1912 р. вже діяли 52 гуральні, 28 цукрових заводів та більше 1000 інших підприємств, що використовували значні обсяги води [4; 5].

Крім того, цукрові заводи, броварні, гуральні, артілі з обробки шкіри використовували великі обсяги води. Забруднену воду зливали у місцеві водоймища. Це створило додаткову санітарно-епідемічну загрозу для населення, яке використовувало воду річок та ставків для побутових потреб. Під загрозою опинилися селянські і товарні (тобто ті, що належали великим власникам) гурти худоби, що приходили на водопій.

Таке становище не могло не турбувати земські органи самоврядування, на які царська влада фактично поклала протиепідемічну та санітарну роботу. Вони робили все можливе для мінімізуваня епідемічної загрози, покращення санітарного стану, умов життя та здоров'я населення. До початку ХХ ст. не існувало спеціальних земських установ, які б здійснювали санітарний та епідеміологічний контроль промислових підприємств, водних ресурсів тощо. Одним з заходів місцевого самоврядування, спрямованим на організацію системи протиепідемічного та санітарного контролю на Харківщині, стало створення санітарної організації губернського земства.

Проблеми профілактики епідемій, створення ефективних установ здійснення санітарного контролю є актуальні і сьогодні, і, безумовно, будуть актуальними у найближчому майбутньому. Виходячи з цього, цікаво і корисно вивчити досвід роботи санітарної організації в одній з найбільших губерній півдня Російської імперії - Харківській.

В історичній літературі діяльність санітарної організації земського самоврядування Харківської губернії лишилася поза увагою істориків. Праці дорадянського періоду відсутні взагалі. Для досліджень радянського періоду характерним є замовчування роботи земств зі створення установ санітарно-епідемічного контролю, що зумовлене ідеологічними підвалинами. Епізодичні відомості наводяться у працях С. А. Томіліна, К. Г. Васильєва та А. Е. Сегала, С. М. Ігумнова, Б. Д. Петрова, М. Н. Соловйова, Л. Н. Карпова, але вони не охоплюють увесь комплекс заходів і регіональну специфіку цього боку діяльності земств не розглядають [6; 7; 8; 9; 10; 11; 12; 13].

В останні роки з'явилися праці українських і російських дослідників, де висвітлюються окремі аспекти діяльності земських установ різних губерній по запобіганню епідемій та покращенню санітарного стану. Це, насамперед, роботи A.В. Нікітіної, Т. Р. Різванової, І. В. Семенченко, Т. С. Сорокіної, Єрмакової В. В., І. М. Логовського [14; 15; 16; 17; 18; 19; 20; 21; 22]. Проте і в цих роботах не знайшла відображення відповідна діяльність санітарної організації харківського губернського земства

Джерельну базу даної статті складають опубліковані документи місцевих органів самоврядування, які зберігаються у Харківській державній науковій бібліотеці ім.

B. Г. Короленка; звіти санітарних лікарів, протоколи засідань та статути санітарних опікувань, журнали засідань санітарних рад, листування санітарних лікарів з повітовими управами, виявлені в Державному архіві Харківської області та вперше введені до наукового обігу [23; 24; 25; 26; 2; 27; 28; 29; 30; 31; 32].

Метою роботи є дослідження діяльності санітарної організації харківського губернського земства з попередження епідемій та покращення санітарного стану в Харківській губернії на початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. За ініціативою повітових земств, перші санітарні лікарі з'явилися в Харківській губернії у 1902 р. Посади їм пропонували повітові управи, вони ж виділяли кошти на утримання. Затверджував лікаря на посаді губернатор. З 1904 р. санітарний лікар був вже у кожному повіті, за виключенням

Богодухівського [24, с 10]. Проте, а ні чітко визначених повноважень, а ні координації діяльності медиків на рівні губернського земства, не було.

Розробка програми діяльності санітарних лікарів стала головним завданням губернського з'їзду земських лікарів, що відбувся 20-24 вересня 1904 р. у Харкові. Так почався майже драматичний етап діяльності земської санітарної організації Харківщини. Програма, яку прийняв з'їзд, підлягала затвердженню губернськими земськими зборами, запланованими на жовтень того ж року. Але у сусідній Області Війська Донського розпочалася епідемія холери, тому губернські земські збори перенесли на січень 1905 р. Втім, російсько-японська війна та початок першої російської революції боляче вдарили по щойно створеній санітарній організації - санітарних лікарів Вовчанського, Зміївського, Ізюмського, Сумського та незадовго до цього призначеного у Богодухівський повіт, мобілізували; санітарного лікаря Валківського повіту перевели працювати у лікарню; програма ж лікарської діяльності так і лишалась не затвердженою [24, с. 11].

Водночас проблема санітарного стану промислових виробництв і водних ресурсів, у зв'язку з погіршенням епідемічної ситуації на півдні імперії (холера в Дагестанській губернії та в Області Війська Донського) та зростанням потоку мобілізованих через територію Харківської губернії, загострювалася. Тому губернська земська управа рішенням від 14 лютого 1905 р. зобов'язала решту санітарних лікарів оглянути промислові підприємства своїх повітів та розпочати роботу зі створення обов'язкових санітарних регламентів їх діяльності. Ця титанічна робота велась протягом року: у п'яти повітах було перевірено 94 підприємства з 8753 робітниками [24]. Так, в Ахтирському повіті перевірили 14 підприємств з 3008 робітниками, у Богодухівському - 11 підприємств з 1765 робітниками, у Валківському - 5 підприємств з 285 робітниками, в Ізюмському - 47 підприємств з 3424 робітниками, у Старобєльському - 17 підприємств з 271 робітником [2]. На кожному підприємстві санітарні лікарі фіксували численні санітарно-епідеміологічні загрози, від скидання у водоймищ, а цукроварнями та артілями з обробки шкіри гарячої води з патокою та лужних розчинів до скупчення десятків та сотень робітників у сирих та задушливих приміщеннях, що не провітрювались тощо [2].

Проте застарілий Лікарський статут Російської імперії не регламентував санітарні норми на підприємствах, а санітарні лікарі не мали повноважень припиняти виробничий процес або штрафувати власників. Тому, поки не були розроблені та впроваджені губернські регламенти санітарного контролю виробництв, повітові земства, за ініціативою санітарної організації, створювали нові органи громадського контролю - санітарні опікування [31, арк. 31-32]. За основу їх діяльності взяли відповідні правила та інструкції Вологодської губернії, прийняті харківською губернською земською управою 24 січня 1905 р. [31, арк.8]. Члени опікувань (не менш 3-х осіб) обиралися повітовими земськими зборами за рекомендацією повітової управи. Обов'язково до складу опікувань входили земський лікар та земський гласний [31, арк. 81]. Протягом 1905-1910 рр. у Валківському повіті створили 5 санітарних опікувань, у Вовчанському - 15, Старобєльському - 10, Ахтирському - 8, Зміївському - 11, Богодухівському - 12, Куп'янському - 7, Сумському - 17, Харківському - 13 [31, арк. 92].

Санітарні опікування мали право чинити судове переслідування власників промислових закладів, які забруднювали водоймища, створювали звалища тощо. Насправді ж, санітарні опікування тільки доповідали адміністративній владі про порушення, досить часто отримуючи від неї конкретну допомогу. Типовим є звернення санітарного опікування міста Змійова до повітового справника від 15 березня 1913 р. з вимогою припинити зливання стічної води з казенного винного заводу у річку Бацюру [31, арк. 112]. У результаті втручання адміністративної влади, через 6 місяців завод збудував необхідний відстійник. Лише протягом 1910 - 1913 рр. санітарні опікування Харківської губернії направили 72 доповіді адміністративній владі щодо санітарно-епідемічної загрози, яку провокували як казенні, так і приватні промислові заклади [29, арк. 76]. Таким чином, створені за безпосередньої участі санітарної організації, санітарні опікування швидко стали головним інструментом суспільного тиску на володарів промислових закладів у справі боротьби за дотримання санітарно-епідемічних норм.

Через нестачу коштів, у березні 1906 р. губернська земська управа вирішила тимчасово скоротити штат санітарної організації до 3-х осіб; 22 грудня 1906 р. таке рішення затвердили губернські земські збори [24, с. 15]. За визнанням видатного діяча санітарної медицини С. Н. Ігумнова, санітарна організація Харківщини опинилася в надзвичайно скрутному становищі: на 1 санітарного медика приходилося по 3-4 повіти та в середньому по 1 млн. жителів [24, с. 16]. Крім того, губернське земство поклало на санітарних лікарів нові завдання: безпосереднє лікування епідемічних хворих, зведення статистичних даних по епідеміям, влаштування дитячих ясел, створення санітарних описів шкіл, організацію народних читань. Робота санітарної організації зі створення санітарно-епідемічних норм для промислових закладів опинилася під загрозою. Та санітарні лікарі Н. П. Волков і М. Т. Алексєєв виявили справжню громадянську мужність й приклад служіння суспільству. У 1907 р. в 4-х повітах вони перевірили 129 підприємств, де працювало 9543 робітника [24, с. 13]. Н. П. Волков здійснив перевірку в Ізюмському повіті (26 підприємств з 296 робітниками), перевірив 52 підприємства з 8205 робітниками у Харківському повіті та 9 підприємств з 675 робітниками у Зміївському повіті [24, с. 13]. М. Т. Алексєєв перевірив 47 артілей з обробки шкіри (67 працівників) [24, с. 14]. Опрацьовані матеріали цих та попередніх перевірок лягли в основу «Обязательных постановлений об устройстве и содержании в санитарном отношении фабричных, заводских и других промышленных заведений» [24, с. 17, 18].

Поступово фінансовий стан губернського земства поліпшувався і губернські земські збори, що відбулися 15-20 грудня 1909 р., прийняли рішення відновити санітарну організацію в минулому обсязі, затвердили нову програму діяльності організації. Відтепер санітарні лікарі офіційно називалися «санітарно-епідемічними», безпосередньо лікування не здійснювали, а виключно спрямовували свої зусилля на організацію санітарного контролю та запобігання епідемій. На зборах затвердили й новий порядок звільнення та прийому на посаду санітарних лікарів: затверджувала їх та сплачувала жалування губернська земська управа, звільняла з посади - повітова управа [27, арк. 62-64]. Такого суворого й незручного порядку не було у жодній губернії Російської імперії. З'явилися значні проблеми з заповненням 8-ми вакансій санітарних лікарів. С. Н. Ігумнов писав з цього приводу: «.. .недостаток подготовленных к этой деятельности врачей, огромный спрос на них в последнее время, значительно лучшие, чем в Харьковской губернии, условия службы в других местах, бесконечная волокита с административным утверждением, а также нежелание идти в неизвестность и, договариваясь с губернским земством, отдаваться в полную зависимость от неведомого уезда, вынуждали кандидатов сниматься с прежних мест не ранее получения утверждения и, потеряв терпение, махать рукой на предлагаемое место» [27, арк. 66]. Тільки з травня 1911 р. санітарна організація Харківщини, нарешті, отримала повний штат (11-ть) санітарно- епідемічних лікарів.

У травні 1911 р. харківський губернатор М. К. Катеринич затвердив вже згадувані вище «Обязательные постановления об устройстве и содержании в санитарном отношении фабричных, заводских и других промышленных заведений» з 57 пунктів [23]. Ці «Постанови» регламентували отримання дозволу повітової земської управи за підписом санітарного лікаря для початку будівництва промислових підприємств, а також норми влаштування при них житлових приміщень, бань, їдалень, туалетів для робітників; загальні санітарні норми щодо виробничих приміщень; правила очищення технічної води, її відстою та зливання. Контроль за дотриманням цих регламентів поклали на санітарно-епідемічних лікарів та визначені повітовими управами санітарні опікування, які отримали право вільного доступу на будь-яке підприємство.

Водночас з «Обов'язковими постановами», губернатор підписав розроблений земськими санітарними лікарями циркуляр «О мерах предупреждения и прекращения заразительных, повальных и местных болезней» [26]. За циркуляром, власників промислових підприємств, де працювало більше 16 робітників, зобов'язали надавати за свій рахунок амбулаторну і стаціонарну медичну допомогу штатним робітникам у своїх медичних закладах, а якщо таких не було - у земських, міських та інших лікарнях, згідно угоди. Власників підприємств зі штатом робітників більше 500, протягом півроку зобов'язали влаштувати при виробництві медичні пункти з лікарем, фельдшером та акушеркою, кількістю ліжок не менш одного на кожну сотню робітників (неповну сотню рахували за сотню), амбулаторією, аптекою, приміщенням породілля, епідемічним боксом. Крім того, в разі епідемій, власники повинні були влаштовувати окремі епідемічні відділки і за свій кошт щепити робітників проти віспи.

За умов досить стрімкого зростання населення та промислових об'єктів, робота санітарної організації по запобіганню епідемій та покращенню санітарних умов Харківщини вже не могла здійснюватися без постійного санітарно-бактеріологічного контролю води, крові хворих тощо. Тому 17 грудня 1910 р. губернські земські збори прийняли постанову про відкриття 3-х бактеріологічних лабораторій: для північно-західної частини губернії - в Лебедині, для центральної - у Харкові, для східної - у Старобєльську [32, арк. 22]. Втім за відсутності кваліфікованих бактеріологів можливості здійснювати бактеріологічні дослідження не було. Щоб вирішити проблему, 23-го січня 1911 р. губернська земська управа звернулася до ректора

Харківського університету Д. І. Багалія з проханням відкрити кафедру бактеріології [27, арк. 112]. Але вирішення цього питання потребувало часу та згоди Міністерства внутрішніх справ, лабораторії ж були потрібні терміново. Губернське земство досить оперативно вирішило це питання самотужки: бактеріологів запросили з інших регіонів імперії. Вже в липні 1911 р. бактеріологічну лабораторію відкрили у Харкові (пров. Ботанічний, біля вул. Клочківської). Очолив її доктор Щеглов, якого запросили з Одеси. У серпні цього ж року запрацювала лабораторія в Старобєльську, її очолив київський бактеріолог Лємєшев, в листопаді - в Лебедині, під керівництвом бактеріолога Матвєєва з Області Війська Донського [32, арк. 128]. Лабораторії досліджували якість води, проводили бактеріологічні дослідження холери, всіх видів тифу, дифтериту, клінічні аналізи крові та сечі. Тільки в 1912 р. Лебединська лабораторія здійснила 653 дослідження: 515 бактеріологічних, 48 санітарно-гігієнічних, 90 - клінічно-діагностичних (в тому числі, 32 проби питної води, 16 - стічних вод винокурень та цукрових заводів, 30 - на шлунковий та зворотний тиф, 4 - на холеру, 9 - на шлункову паличку) [27, арк. 126]. Старобєльська лабораторія цього ж року провела 560 досліджень, Харківська - 150 (з них 125 - санітарних) [25, с. 109-137]. Постійний бактеріологічний контроль дозволив ретельно відстежувати епідеміологічну ситуацію, виявляти й знищувати небезпечні захворювання у самому зародку, завдяки чому з 1911 р. у Харківській губернії не спалахували найтяжчі епідемічні хвороби - холера, чума та висипний тиф.

З появою санітарних регламентів та лабораторій почався найбільш плідний етап діяльності харківської санітарної організації. Протягом 1911 р. санітарно-епідемічні лікарі здійснили офіційну перевірку 235 закладів: 85 торгівельних та промислових об'єктів, 35 лікарень та фельдшерських пунктів, 70 шкіл, 12 загальногромадських колодязів, базарну площу та 2 звалища нечистот [27, арк. 121-122]. 1912 р. таких перевірок було здійснено вже 298 (120 артілей, майстерень, заводів, торгівельних закладів; 100 шкіл, училищ, богоугодних закладів; громадські бойні, асенізаційний ставок харківської міської каналізації у с. Жихор, 35 «абіссінських» колодязів, 5 звалищ) [29, арк. 45-48]. У 1913 р. перевірили 317 закладів та об'єктів (127 промислових виробництв, у тому числі, 2 нових заводи з виробництва білку альбуміну, торговельні Суздальські ряди, Кінну площу, 60 літніх ясел-притулків). На перше січня 1914 р. всі цукрові заводи Харківщини мали очисні споруди або відстійні ставки технічної води [28, арк. 162]. Для мочіння конопель, коцарень, артілей з обробки шкіри, власники збудували 120 окремих ям, вода з яких не потрапляла до відкритих водоймищ [28, арк. 168]. Всі великі підприємства (паровозобудівний завод Гельферіх - Саде, завод Мельгозе, металевий завод фон Дітмара, ливарне виробництво в м. Чугуїв, цукровий завод Харитоненка) збудували при виробництвах власні лікарні [28, арк. 167-172]. Щоправда, майже половина гуралень та броварень губернії не повністю дотримувалися санітарних норм щодо очищення води. На багатьох підприємствах перманентно порушувалися умови праці та проживання робітників. Але з початком Першої світової війни діяльність санітарної організації у цьому напрямку зупинилася.

Вже у 1914 р. на території українських губерній було сконцентровано 62,5% російських військ, а до Харкова хлинув потік біженців, поранених і полонених.

Санітарну організацію Харківської губернії перевели у військовий режим, але, зважаючи на надзвичайну важливість санітарних лікарів, їх не мобілізували. Спочатку санітарні лікарі мали по 3-4 помічника-фельдшера, але з січня 1915 р., згідно законів військового часу, їм підпорядкували медичні відділення повітових земств, і штат помічників зріс до 35 осіб [28, арк. 208]. Санітарні лікарі зустрічали санітарні потяги, розподіляли поранених, оглядали біженців і полонених, видавали вакцину від шлункового тифу, проводили в лазаретах щеплення проти віспи тощо. Найбільш складним було становище у Вовчанському повіті, де на 1 січня 1915 р. працювало 49 шпиталів зі штатом у 300 осіб (в основному в приміщеннях шкіл), до яких потрапило 26376 поранених [28, арк. 208]. Крім того, з фронту поступило 816 хворих на холеру і 613 - на висипний та зворотний тиф, 15000 біженців та 13000 полонених [28, арк. 209]. Але, навіть в таких умовах, санітарний лікар Вовчанського повіту та його помічники протягом року провели лекції для місцевого населення щодо якості питної води та запобігання епідемій, які відвідали 2250 чол., перевірили дитячі притулки, школи, робили щеплення проти віспи, відправив на бактеріологічний аналіз 12 зразків води [28, арк. 210]. Подібні заходи проводилися санітарними лікарями і в решті повітів губернії. У надзвичайних умовах війни, завдяки наполегливій роботі земської санітарної організації, з серпня 1914 р. до кінця 1917 р. Харківському регіону вдалося уникнути значних спалахів холери та тифу. 1918 р. санітарна організація харківського губернського земства практично припинила свою діяльність у зв'язку з революційними подіями.

Висновки

санітарний промисловий земство

Таким чином, завдяки плідній роботі санітарної організації харківського губернського земства були створені санітарні та протиепідемічні регламенти промислових виробництв, використання водних ресурсів, налагоджено контроль їх дотримання, впроваджені санітарні опікування, започаткована система санітарного нагляду громадських закладів, влаштовані бактеріологічні лабораторії.

Це призвело до покращення здоров'я, життя та добробуту населення. Навіть в тяжких умовах військового стану та революційних подій санітарна організація зуміла не допустити спалаху тяжких епідемій у Харківській губернії.

Список літератури

1. Текущая статистика. Статистический ежегодник. 1917 г. / Харьковская губернская земская управа. - Харьков: Товарищество «Печатня Яковлева», 1918. - 125 с.

2. Анкеты, заполненные санитарными врачами Богодуховского, Валковского, Изюмского и Старобельского уездов о санитарном состоянии промышленных предприятий уезда, характере их производства, количестве рабочих и их заработной плате (1905 г.) / Держархів Харківської області, ф. 304, оп. 1, спр. 1175, арк. 1-50.

3. Харьковский календарь на 1900 г. - Харьков: Тип. губернского земства, 1900. - 148 с.

4. Обзор Харьковской губернии за 1914 г. - Харьков: Тип. губернського правлення, 1915. - 42 с.

5. Гнедич А., Аксенов С. Обзор фабрично-заводской промышленности Харьковской губернии / А. Гнедич, С. Аксенов. - Харьков: Тип. А. Дарре, 1899. - Вып. I. - 198 с.

Размещено на Allbest.ru