Рух Опору на Півдні України (кінець 1950-х - 1980-ті роки): одеська парадигма

Після суду група молоді, зібравшись наприкінці травня в помешканні М. Пере- гінчука, вирішила продовжити опозиційну діяльність через пропаганду української ідеї та позацензурної літератури, але діяти мали вже підпільно. З цією метою розробили систему п'ятірок. Організація одержала назву “Україна”. Керівником обрали М. Перегінчука. Крім нього, до першої п'ятірки входили його дружина Ніна, Віктор Шапранов, Віктор Сороковський та одна з абітурієнток київського вишу. Разом збиралися щонеділі. Виробили статут, обговорювали програму. Утворили ще кілька п'ятірок, які очолювали в Одесі Валерій Цицак та Роман Дудка, в Білгороді- Дністровському р-ні - Микола Вітряк, у Роздільнянському - Петро Сокалюк та Ко-мінтернівському - Дмитро Вівчар. Щоправда, більшість складу п'ятірок становили члени хору. Окремі з них могли бути на “гачку” КДБ. Вже наприкінці червня М. Пе- регінчука затримали. Підполковник КДБ, син бандуриста з хору, запропонував йому увійти до числа “друзів” КДБ. Аргументи навів досить переконливі: зачитав список членів п'ятірки, назвав перелік позацензурної літератури в чемодані під ліжком й запропонував написати заяву про добровільну передачу її спецслужбі. Після цього обшуком чемодан із літературою вилучили. Статут дружина встигла спалити. Про-тягом півтора місяця М. Перегінчука майже щодня викликали на цілоденні допити, примушували писати відповіді на низку запитань про організацію, знайомства, про недавно засуджених, авторів самвидаву, Бандеру, націоналізм тощо. Дали телефон для згоди на “дружбу”, але її так і не дочекалися. Відтак його виключили з КПРС та звільнили зі школи за націоналістичні переконання. Дружина теж втратила роботу. Змушений був до 1989 р. працювати вантажником у гастрономі. І лише тогоріч по-вернувся до вчительської праці. Пенсіонер від 2002 р. До речі, ще й нині через брак вчительських кадрів, від 2011 р. викладає літературу й мову в українському класі двомовної школи. А неафішовану діяльність після викриття першої групи так і не полишив. 1973 р. створив нову п'ятірку, куди, крім Михайла з дружиною, увійшов колишній керівник хору Віктор Синиця, вчителька Лідія Писанюк та Богдан Дутчак. До 1989 р. займалися розповсюдженням літератури національно-патріотичного спрямування. Доклав зусиль до розбудови громадсько-політичного життя в часи становлення української державності .

За дещо іншим сценарієм потрапив у тенета КДБ Віктор Сороковський. Вбо-лівання за долю України, прагнення бачити її самостійною спонукало його 1965 р. виготовити з десяток листівок й у такий спосіб інформувати світову громадськість про прагнення свідомого українства повернути незалежність, втрачену 1918 р. через московсько-муравйовську інвазію, здійснену за наказом В. Леніна. У летючці за-значалося: Допоможіть звільнити Україну, бо Україна перебуває під російським ігом. Україна все одно буде незалежною державою” .

Але під час реалізації задуму В. Сороковський припустився суттєвої помилки. Прагнучи піти найкоротшим шляхом, він вирішив передати своє звернення безпо-середньо через іноземців, не врахувавши тієї обставини, що КДБ здійснював за ними майже безперервне стеження, а обслуговуючий персонал готелів “Інтуристу” складався в більшості з інформаторів спецслужби. Якщо біля танцмайданчика у вечірньому парку передача листівок відбулася, на його думку, без наслідків, то вкидання їх у закордонну автівку біля елітного готелю “Красний” було зафіксовано одним з одеських водіїв. Летючки, що залишилися, В. Сороковський шпурнув у відчинене вікно тролейбуса. Мав намір написати ще низку листівок і кинути їх із гальорки глядачам оперного театру. Але виконати це не вдалося. Наступного дня в міському саду в центрі Одеси його затримали й відвезли в Управління КДБ. Виявилося, що згаданий водій відразу повідомив “куди треба” про випадок біля готелю і потім весь день у супроводі кадебістів ходив містом, щоб упізнати “метальника”. А самовпевнений В. Сороковський зробив ще один невиважений крок - опинився після своєї акції в найлюднішому місці .

На першому ж допиті В. Сороковський зізнався у виготовленні та поширенні летючок і написав покаянну заяву. Після цього його кілька годин схиляли до співпраці. Сподіваючись, що згоду отримають, вже наступного дня його відпустили. Надалі сприяли йому у працевлаштуванні, кращих умовах під час його улюблених подорожей. Друзі вважали, що він співпрацює з КДБ. Справді, там казали, що готують його до такої праці.

Після арешту О. Притики 1971 р. В. Сороковському у КДБ заявили, що знають, хто йому давав самвидав, маючи на увазі О. Притику, - треба лише письмово це під-твердити. Але він відмовився і сказав про це О. Різниківу, який власне й давав йому позацензурну літературу. А після суду у травні 1972 р. він увійшов до створеної М. Перегінчуком таємної “п'ятірки”, викритої, як зазначалося, наприкінці червня того ж року. Щоправда на призначену конспіративну зустріч В. Сороковський не пішов через “поганий” сон. Очевидно, група М. Перегінчука від виникнення перебувала під контролем КДБ за допомогою підслуховування, тож В. Сороковського про неї й не було потреби допитувати. Коли він не зміг вступити до медінституту, викликали на “бесіду” вкотре з тим же запитанням щодо співпраці й натяком на можливу допомогу. Але знову одержали відмову. Відтак до КДБ більше його не викликали, вірогідно визнавши безперспективність очікуваної співпраці, тим паче, що викликами і допитами його й так практично нейтралізували .

Ми вже мали нагоду констатувати досить плідні зв'язки нонконформістів Одеси та Львова. Але очікують уваги дослідників контакти дисидентів Південної Пальміри з підпільниками інших областей Галичини. Задля зачину згадаємо один із цікавих епізодів сподіваного дослідження.

7 січня 1961 р., на Різдво Христове, в с. Солукові Долинського р-ну на Івано-Франківщині молодий учитель Микола Крайник спільно з колишнім станичним ОУН Григорієм Диндиним та десятьма іншими патріотами України утворили підпільну Українську загальнонародну організацію (УЗНО), наприкінці 1964 р. перейменовану в Український національний фронт (УНФ-2, бо вже існував інший УНФ Дмитра Квецка - Зіновія Красівського). Організація в 1970-х роках нараховувала понад 200 учасників у 15 областях України й проіснувала до 1991 р., хоча її керівника М. Крайника 1980 р. засудили до 7 років концтаборів та 3 років заслання. У програмних документах УЗНО зазначалося, що головна її мета - проголошення Української самостійної держави через вихід України з СРСР відповідно до 14 статті Конституції УРСР. Форма реалізації цієї мети - всенародний референдум. В Україні передбачалося побудувати вільне, демократичне суспільство політичної рівноправності, соціальної справедливості й національної рівності. Гарантувалося забезпечення справжньої свободи слова, друку, зборів, демонстрацій, віросповідань, прав людини, вільних виборів, відкритість і незалежність судів. У сфері міжнаціональних стосунків УЗНО зобов'язувалася сприяти євреям, котрі хотіли виїхати в Ізраїль, кримським татарам - у їх поверненні на Батьківщину, полякам - у національному шкільництві й поверненні костелів. Виокремлювалося також утворення національної армії, вихід із Варшавського військового договору, виведення з України чужоземних військових баз, запровадження національної валюти тощо .

Навесні 1969 р. до УЗНО долучився односелець Микола Крайника, робітник “Долинанафтогазу” 18-річний Василь Вінтонів. 1975 р. він закінчив історичний факультет Івано-Франківського педінституту й був скерований на працю в Мало- слобідську восьмирічну школу Кодимського р-ну на Одещині. Протягом трьох років він викладав історію й географію, а деякий час навіть виконував обов'язки директора школи. Під час поїздок додому В. Вінтонів привозив у Малу Слобідку багато самвидаву: “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка, журнали “Український вісник” В. Чорновола та однойменний журнал, який підпільно випускав М. Крайник після ув 'язнення В. Чорновола, інші видання. Довіреним людям давав читати, менш знайомим переповідав, посилаючись на радіо “Свобода”. Контактував не лише з мешканцями села, а й з єврейською інтелігенцією Одеси, з іншими освітянами. Особливо приязні стосунки склалися в нього з директором школи № 1 м. Ізмаїла Дорошенком, нащадком славного гетьмана України. Багато людей довіряли В. Вінтоніву, навіть застерігали від небезпечних ситуацій. Так, завідувач Кодимського райвно показав йому кадебіста, який був уповноваженим на території, де працював В. Вінтонів. І це врятувало від необережних кроків. Хоча директор Малослобідської школи таки надіслав до Івано-Франківського УКДБ донос на В. Вінтоніва після його повернення додому. Він зазнав низки допитів, але лист був підписаний одноосібно, тож вдалося наклеп нейтралізувати. Тим паче, що вчителем був добрим. Його учні вигравали всі олімпіади з історії та географії. До буцегарні не посадили, але з КПРС, до якої вступив за вказівкою М. Крайника, виключили .

Викладене далеко не вичерпує характеристики руху Опору комуністичному режиму на Одещині. “Поза кадром” залишилися десятки імен, людських доль, найчастіше приречених на переслідування, оббріхування, провокації через їхнє прагнення почуватися вільними, мати власну думку щодо суспільних подій та явищ, розмовляти рідною мовою, бути господарями власної оселі і країни, пересуватися й спілкуватися незалежно від кордонів, пам'ятати історичне минуле та бути впевненими в цивілізованому майбутньому. Дослідження цих процесів, без сумніву, триватимуть. Одним із наслідків глибшого пізнання минулого стане обґрунтоване переконання, що незалежність України - не вибрик історії, не випадковість у ланцюгу суспільних обставин, а наслідок тривалої, глибоко усвідомленої, жертовної боротьби народу за волю, за добробут, за демократію, за гідне життя.

Размещено на Allbest.ru