Рецепція Європи в українській історичній думці Галичини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рецепція Європи в українській історичній думці Галичини ХІХ ст.

Процес європейської інтеграції України спонукає сьогодні до глибшого дослідження ґенези цивілізаційної ідентичності в українській суспільно-політичній та інтелектуальній думці, зокрема, й рецепції українськими інтелектуалами Європи як життєпросторової цілості. Вагомим об'єктом дослідження в цьому тематичному просторі є українська історична думка Східної Галичини ХІХ ст., адже саме тут активно дискутувалася проблема належності Русі-України до європейського цивілізаційного простору. Згідно із поширеними в епоху Модерну уявленнями історики у своїх текстах чітко виокремлювали два цивілізаційно-культурні простори: Європу і Слов'янщину, Захід і Схід, католицько-германський та православно-слов'янський світ тощо. Хоча ототожнення себе з якоюсь із цих цивілізацій і не поставало головною проблемою української інтелектуальної думки Галичини, однак дискусії з цього приводу були невід'ємною складовою національно-політичної боротьби. Показово, що у другій половині ХІХ ст. розмежування між прихильниками слов'янської та європейської цивілізаційної приналежності співпало із поділом на національно-політичні течії. У зв'язку з цим окреслення своєї цивілізаційної приналежності ставало органічним продовженням національно-політичної боротьби. Звідси можна стверджувати, що вивчення рецепції Європи/Заходу в українській історичній думці є давно назрілою і актуальною науковою проблемою. Запропонована стаття є спробою окреслити основні інтерпретаційні схеми даної проблематики в науково-історичній спадщині галицьких інтелектуалів XIX ст

Дискусії з приводу належності Русі-України до Європи в українській історичній думці Галичини XIX ст. є малодослідженою темою - вона не висвітлювалась у наукових студіях. Українські історики лише торкалися окремих дотичних моментів. Основою джерельної бази запропонованої дослідницької статті є синтетично-узагальнюючі історичні тексти як дослідницького, так і науково-популярного характеру, у яких розглядається тематика цивілізаційної приналежності Русі-України. Зауважимо, що більшість з цих історіографічних джерел були кращими тогочасними історичними синтезами й виконували на західноукраїнських землях роль підручників з національної історії.

До таких належали, зокрема, тритомна «Народна історія Русі» русофіла Богдана Дідицького [2-4] та «Ілюстрована історія Русі» українофіла Олександра Барвінського [1]. Цей факт увиразнює вагомість аналізованих історіографічних джерел у тогочасній соціокультурній ситуації. Важливо, що в українській історіографії Галичини ХІХ ст. не знаходимо праці, яка була б присвячена з'ясуванню проблеми власної цивілізаційної належності. Окремі положення і дискусії з цього приводу «вписувалися» в тексти узагальнююче-синтетичних праць.

В українській історичній думці образи Європи, Заходу, Сходу, Азії поставали у формі цілісних, монолітних, позачасових єдностей, які мають свою виразну соціокультурну своєрідність. Зупинимось насамперед на специфіці розуміння цих понять науковцями. Загалом образи Європи і Заходу у них не викликали особливих розбіжностей у трактуванні їхнього змісту. Під власне Європою українські історики розуміли західноєвропейські країни і народи германського походження та римо-католицького віросповідання. При цьому країни і народи романського світу чи протестантського віросповідання дуже рідко попадали в поле зору істориків й тому не бралися до уваги. В такий спосіб вони не були присутні в стереотипному уявленні про Європу. Поняттями- синонімами до Європи виступали Захід, Ггрманський світ та Католицький світ. Всі ці назви в історичних текстах вживаються як рівнозначні.

Найбільш проблематичним моментом в концептуальному обґрунтуванні образу Європи було визначення місця Польщі у цивілізаційному поділі між Європою та Слов'янщиною. Якщо історичний образ Польщі цілком вписувався в поняття Католицький світ, то в поняття Германський світ українським вченим його було вписати важко. Загалом належність Польщі до Європи для істориків всіх ідейних орієнтацій була безсумнівною. Проте інтерпретація поєднання слов'янського походження Польщі та її європейської'/ західної цивілізаційної приналежності для багатьох істориків видавалася проблематичною. Звідси істориками-русофі- лами було прийняте положення російських слов'янофілів про історичну «зраду» Польщею ідеалів Слов'янщини та перехід її на сторону германсько-католицького світу (тобто Європи). Мотив цієї «зради» різною мірою присутній у текстах багатьох українських істориків Галичини. Найбільшої концептуальної довершеності проблема «цивілізаційної зради» Польщею слов'янства набула у історичних текстах Степана Качали [7]. У них Польща трактується як органічно слов'янська країна, що зазнала германської експансії й під її впливом прийняла католицизм та феодалізм. Тому включення Польщі до Європейської цивілізації є не результатом добровільного вибору, а наслідком західного тиску та експансії на слов'янський Схід. З моменту цього переходу на сторону Європи Польща стає її головним інструментом у подальшій експансії проти Слов'янщини.

В українській історичній думці Галичини ХІХ ст. ґенеза ставлення до Європи та ролі «європейського чинника» в «руській» національній історії - суперечливий, довготривалий та багатоетапний процес. Європейський чинник став основоположним у розмежуванні двох провідних течій у суспільно-політичному та науково-інтелектуальному житті західноукраїнських земель другої половини XIX ст.

Дискусії стосовно Європи як «свого-чужого» життє- простору, як цивілізації стали частиною інтелектуальної легітимізації національно-політичної боротьби між двома провідними течіями в тогочасному українському національному русі Східної Галичини. Історична думка постала одним із найважливіших «фронтів» цієї боротьби; на істориків покладалося завдання інтелектуально обґрунтовувати відповідні національно-політичні спрямування. Тому дискусійне поле в цих полеміках виходило далеко за межі цивілізаційного дискурсу, адже в них вирішувались не лише теоретичні питання цивілізаційної приналежності. В цих дискусіях також йшлося значною мірою про додаткове обґрунтування «свого» варіанту етноціональної ідентичності. В русофільській версії національної історії (Д. Зубрицький, Б. Дідицький, І. Шараневич, Т Ріпецький) Європу/Захід було однозначно виключено з образу «своєї» цивілізації.

Для старорусинів-русофілів таким «своїм» життєпростором був «Руський світ», який поставав частиною ширшої цивілізації - «Слов'янського світу/Слов'янщини». Звідси Європу/Захід потрактовано «чужою» чи, навіть, «ворожою» слов'янству цивілізацією. В українофільській версії національної історії образ Європи/Заходу упродовж ХІХ століття пройшов кардинальну трансформацію - від «чужого» до «свого» життєпростору. При цьому зміна цивілізаційних орієнтацій галицьких істориків-українофілів хронологічно співпадає із загостренням конфронтації всередині українського національно-політичного руху.

Автори перших історичних студій в українській історичній думці Галичини здебільшого не акцентували уваги на ролі Європи/Заходу в руській національній історії. На той час (перша половина XIX ст.) найбільш актуальним завданням перед істориками поставало розмежування руського і польського історичного процесів, а «вписування» національного простору в котрийсь із цивілізаційних образів не видавалося найбільш нагальною потребою. Через ці обставини, здебільшого доволі низький рівень знань про історичні, етнічні та географічні реалії, більшість українських істориків першої половини та середини ХІХ ст. не порушували «європейського питання»; їхні цивілізаційні та просторові погляди і уявлення були вкрай нечіткими та розмитими.

Характеризуючи світоглядні засади вчених-русофілів, необхідно зазначити, що в своїх працях вони переважно акцентували увагу не на Європі в цілому, а на такому атрибуті «європейськості», як католицизм. Зокрема, у викладі релігійно-конфесійних відносин та взаємин Русі із Заходом у XIII-XIV ст., вчені-русофіли стверджували про загрозливе намагання Заходу, передовсім поляків, повністю окатоличити Галицько-Волинську Русь шляхом насадження їй церковної унії з Ватиканом. У головному фокусі їхньої уваги знаходилася Польща, потрактована ними головним репрезентантом «західної» агресії у Слов'янському світі. Так, характеризуючи князівські міжусобиці, русофіли найбільш нищівній критиці («мерзенні злодійства») піддавали саме тих князів, які залучали на свій бік іноплемінних («західних») союзників - поляків та угорців.

Історики-русофіли акцентували увагу на такому факті з біографії галицько-волинського князя Романа Мстиславовича, як відмова прийняти від Римського престолу королівський титул та церковну унію. Їм, безумовно, імпонувало те, що «так твердо стояв наш Роман у вірі православній» [5, с. 45].

Керуючись антикатолицькими переконаннями, русофіли вважали унійні домовленості галицького князя Данила Романовича нерозсудливим та шкідливим вчинком й протиставляли йому позицію володимиро-суздальського князя Олександра Ярославовича Невського, який відмовився від церковної унії. «Якби замість унії з Римом, - стверджував Б. Дідицький, - наш Данило успів був зв'язатися ближче з руським же Великим Князем Олександром Невським і подвигнути його на спільне діло супроти спільних ворогів Русі, не змогли би проти нас нічого ні татари, ні весь Захід» [2, с. 67-68].

Б. Дідицький акцентував і на згубних наслідках цього «схиблення» князя Данила: «власне його унія з Римом навела на нього якнайбільше горе» - війну з татарами. Все-таки повністю знехтувати фактором європейського вектора зовнішньополітичної активності держави Романовичів історики-русофіли не наважилися й тому намагалися або підлаштувати його під власні ідейні переконання, або применшити значення «європеїзму» в Даниловій політиці, або ж покритикувати її.

Б. Дідицький - найрадикальні- ший антизахідник - намагався всіляко применшити вагу європейського вектора в політиці «найзнакомитішого Русі Князя», подати її як тимчасове, спорадичне, малозначиме й необдумане «схиблення» галицького правителя з метою забезпечити собі підтримку у створенні антитатарської коаліції. При цьому досить помітне прагнення Б. Дідицького применшити військово-політичний потенціал європейських держав у співставленні із могутністю Галицько-Волинської Русі.

Попри ідеалізацію та героїзацію постаті Данила, Б. Дідицький не стримався від відвертих докорів на його адресу, - за «проєвропейські» тенденції князя. В узагальнюючій характеристиці Данила Романовича Б. Дідицький відзначив: «...Та тільки в тому похибив він, що став оглядатися на Захід, де для Русі не було і не буде порятунку, а тільки шкода і скрита ворожість для неї во віки.

А то жаль сказати - такі два славні могутні князі, як Данило Галицький і Олександр Невський, жили і володіли в руських землях як ровесники рівночасно, а кожен з них діяв за себе окремо, не оглядаючись один на одного, та через те оба мусіли двигати ярмо татарське і переносити багато терпкого горя!» [2, с. 67-68]. Як бачимо, провідник русофілів ідеалізував ще одного поборника «західних ворогів» Олександра Невського саме за те, що цей князь «діяльно сторожив границі Русі від вражого Заходу» [2, с. 56]. Т Ріпецький, характеризуючи плани галицького князя стосовно антитатарського союзу із європейськими державами, підсумував, що «ця надія жорстоко його завела» [8, с. 127].

Основоположник русофільської історіографічної течії Д. Зубрицький мав дещо менші упередження до «європеїзму» й, тому, зумів більш виважено оцінити європейський вектор зовнішньої політики Данила Романовича. Він, намагаючись належно поцінувати європейські контакти Данила Романовича, стверджував, що характер цих контактів підтверджував геопо- літичну вагу, престиж та могутність саме держави Романовичів у Європі й що саме Захід був більш зацікавленою та ініціюючою стороною у цих взаємовідносинах. Галицько-Волинська держава поставала у його працях захисником Європи перед експансією Золотої Орди. Цей історик акцентував також на фактах втручання короля Данила у справи австрійського престолонаслідування [6, с. 160-162]. Слід звернути увагу, що історик-русофіл набагато вище оцінював суспільно політичний та культурний розвиток азіатських держав у порівнянні із європейськими: «Порівнювати становище Татар і Азіатських держав із становищем тогочасних Європейських держав є те саме, що уподібнювати дрібний кущ із неботечним кедровим лісом» [6, с. 194].

Загалом Д. Зубрицький відзначав згубність наслідків «необдуманого приєднання до Римсько-Європейської системи» князя-короля Данила [6, с. 178; 184-187]. Він запропонував доволі спрощене бачення схеми світової геополітичної ситуації у середині ХІІІ ст. За цією схемою, у тогочасному світі виділялися два ворожі, але рівносильні політично-цивілізаційні полюси: католицький Захід і татарський Схід, якому і підпорядковувалась більша частина Руських земель. Між цими двома ворожими одна одній та рівнозначними за військово-політичною могутністю цивілізаціями знаходилась могутня й незалежна Галицько-Волинська держава, військово-політичний союз із якою був метою цих двох наддержав. Подібну інтерпретацію зустрічаємо і в праці І. Шараневича [9, с. 98]. Вчені-русофіли стверджували, що перехід королівства Романовичів на сторону однієї із них здатен забезпечити їй повну перевагу над протилежною стороною. Звідси у концепції русофілів Данило Романович поставав мало не ключовою постаттю тогочасної світової історії, оскільки своїм військово-політичним союзом був здатним забезпечити Заходу або Золотій Орді лідерство у світовій політиці й цілковиту перевагу над цивілізацією-опонентом.

Підвладний своїй антизахідній тенденційності, Б. Дідиць- кий ідеалізував також і постать Лева Даниловича, незважаючи навіть на відомий факт співучасті татар в антипольській політиці цього князя, адже, як писав він, «краще нам прийняти дружбу від татар, ніж від тих західних сусідів, що давали нам унію, а з нею всю нужду і погибель для нашої батьківщини» [2, с. 74]. Цю політику Б. Дідицький означив як захист кордонів своєї держави від «західних» «хижих і заздрісних сусідів» - поляків та угорців. Антизахідні ідейно- політичні переконання Б. Дідицького спричинилися до потрактування постаті Лева Даниловича як ідеального князя, втілення мало не всіх національних і загальнолюдських чеснот. Щоб увиразнити гостроту антагонізму між католицьким Заходом і православним Сходом, Б. Дідицький вдавався до зіставлення «західної» та «азіатської» загрози, у якому азіатський (татарський) фактор представлявся значно привабливішим, ніж західний (польський). «Та однако ж треба признати татарам, - писав Б. Дідицький, - що хоть які вони були вороги наші, а все ж не порушували звичаїв і порядків, які на Русі застали» [2, с. 57].

Провідник русофілів вибудував цілу ієрархію чужоземних загроз для Русі. Він переконував читачів, що «лихими сусідами для нас стали дочасні грабіжники татари, але ще сто раз небезпечнішими від них є для нас неустанні напасники угри і литовці, а вже найбільше із всіх поляки» [2, с. 74]. До подібного порівняльного контексту Б. Дідицький вдався і в аналізі так званої римської політики Данила Романовича: «Батий - хан, хоч татарин, но не відбирав нам нашої православної віри, не творив насилля руській нашій совісті. Папа ж римський вимагав від нас, щоб ми віру православну замінили на унію, та його головою нашої руської церкви визнали» [2, с. 64]. Як бачимо, в історичних поглядах та цивілізаційній ідентичності істориків-русофілів (подібні погляди спостерігаємо також у Д. Зубрицького та І. Шараневича) антипольські й антизахідницькі переконання займали пріоритетне становище навіть у порівнянні з анти- тюркським синдромом.

Найбільш загострену антизахідну риторику спостерігаємо у викладах істориками-русофілами церковно-унійного процесу, який був для них об'єктом посиленої уваги. При цьому антизахідницькі переконання у поєднанні з ірраціональним світосприйняттям інколи спричиняли містично-символічні інтерпретації. Так, деякі історики майже відверто стверджували взаємозумовленість таких, об'єктивно не пов'язаних явищ та процесів, як польська експансія та заразні недуги. Їхня часова синхронність та «західне походження» наштовхувало вчених-русофілів до висловлювань про прямий взаємозв'язок між ними. «Враз з поляками, - читаємо у Б. Дідицького, - прийшла на наш край тоді ще одна велика нужда - дуже заразлива хвороба, чорною смертю названа. Та чорна смерть йшла від Заходу» [2, с. 95]. Наведене спостереження не виняткове: «В ту саму осінь 1413 р., коли унія Городельська була видумана, появилась у Польщі страшна морова язва... Так вам біда була велика від чуми і від унії» [2, с. 130].

Отже, з-поміж русофільських істориків саме Б. Дідицький найбільш чітко обґрунтував тезу про Європу/Захід як «чуже» й «вороже» слов'янському світу цивілізаційне середовище, яке знаходиться у стані агресії й натиску на Слов'янщину загалом, особливо на Руський світ, постійно прагне захопити й поглинути їх. Головним внутрішнім атрибутом Європи/ Заходу вчений-русофіл називав католицизм («латинізм»), поширення якого на Русі він розцінював як насильницьку спробу Європи нав'язати свої релігійні традиції й культурно- цивілізаційні цінності слов'янам. Б. Дідицький інтерпретував Польщу головним інструментом у європейській експансії на Слов'янщину. Звідси польсько-руські конфлікти домодерної й ранньомодерної епохи трактувались ним не просто як міжнаціональні чи міждержавні, а насамперед як міжцивілізаційні, як вияв «споконвічного» протистояння католицько-германського Заходу й православно-слов'янського Сходу. Інші історики русофільського спрямування (І. Шараневич, А. Петрушевич Т Ріпецький та ін.) хоча й не висловлювали у текстах своїх праць настільки різких антиєвропейських тенденцій, проте в цілому поділяли засади антизахідницької ідеології.

Якщо інтелектуали русофільського спрямування дотримувались однозначних антизахідних переконань, що серед галицьких істориків-українофілів ХІХ ст не спостерігаємо одностайного ставлення до Європи. Так, діячі «Руської трійці» в загальних рисах поділяли точку зору слов'янофілів про самобутність історично-цивілізаційного розвитку Слов'янщини, протиставляючи його західноєвропейському, передовсім Германському світові. На відверто антизахідницьких позиціях перебував чільний представник народовського руху, священик, історик-аматор та відомий суспільний діяч С. Качала, автор «Короткої історії Русі». Його антиєвропейські історично-цивілізаційні погляди були обумовлені специфікою політичної позиції вченого. Як відомо, С. Качала був рішучим противником австрійсько- імперського централізму, звідки походять його антинімецькі упередження. До порушення давньослов'янської єдності та появи пізніших відмінностей між русинами та поляками спричинилася, за С. Качалою, схильність останніх переймати західноєвропейські впливи. Основну причину цього історик вбачав у німецькій експансії на слов'янські землі. На його думку, німці поширили серед слов'ян латинський обряд, феодальний устрій, соціальну нерівність: «Та вікова боротьба і довголітні відносини з Німцями мусіли вплинути і на Поляків. Борючись за свою незалежність все більше і більше переймають Поляки звичаї німецькі і тратять свій давній старослов'янський устрій» [7, с. 3]. С. Качала негативно відгукнувся про зближення Польщі із Європейською цивілізацією: «Польща розвивалася в державу після взірця західноєвропейського і стала в супротивності до всіх інших Слов'ян. Поляки прийняли з давніх давен засади спільно поступати з Заходом. Однак те змагання заводило їх нераз задалеко, а часто і на бездоріжжя. Вони не розуміли свого виключного становища, а що ще гірше, не розуміють його й тепер. Польська слов'янська держава ставши по стороні заходу, приймала від нього не тільки взірці політичного ладу, звичаї і право противні Слов'янству, але навіть і мову, так що польській народності грозила загибель» [7, с. 6]. С. Качала рішуче спростував міф польської історіографії про роль Польщі як «передмур'я» Європи. «Якщо Європа мала яке передмур'я зі сторони Польщі, - твердив він, - тим передмур'ям безперечно були козаки» [7, с. 234]. Водночас він тенденційно твердив, що шляхетський аристократизм - цілком чужий для слов'янської ментальності - був запозичений поляками від німців й запроваджений ними в Україні. Католицизм в історичній свідомості С. Качали поставав як щось чуже, накинуте ззовні, непритаманне для слов'янської ментальності. Католицизм в самій Польщі, на його думку, ширився «огнем і мечем» під впливом німецької експансії, що стало головною передумовою порушення поляками давньослов'янської єдності. Таким чином, «європейський фактор» в історичній концепції С. Качали має відверто негативні конотації - він асоціюється із насильницьким онімеченням, окатоличенням, з феодальною нерівністю, соціальним та національним гнобленням тощо.

На противагу антиєвропейським упередженням С. Качали, у середовищі пізніх народовців спостерігаємо зміщення культурно-цивілізаційних орієнтирів у бік європеїзму. З-поміж українських істориків Галичини О. Барвінський першим обґрунтував європоцентричну концепцію історично-циві- лізаційного розвитку русько-українського народу. Згідно з нею, історичне минуле Русі-України становить невід'ємну складову загальноєвропейського історично-цивілізаційного процесу. Свою тезу про «європейськість» українського (руського) народу та його історії О. Барвінський увиразнював за допомогою протиставлення йому російського (московського) народу із притаманною йому «азіатською» моделлю історично-цивілізаційного розвитку. Звідси ми можемо твердити, що в українофільській течії галицької науково-історичної думки у 1880-90 рр. відбулася кардинальна зміна цивілі- заційної орієнтації: із слов'янської на європейську.

О. Барвінський, полемізуючи із вченими-русофілами, акцентував на «європейській» орієнтації галицького правителя: «За князя Данила руське життя і просвіта набирають відмінного виразу і вдачі, бо розвиваються під впливом західної Європи, одначе без шкоди руській народності» [1, с. 60]. Для підтвердження своєї тези про приналежність Галицько-Волинської землі до європейського світу історик навів низку фактів: виховання Данила, Василька та їх батька Романа при європейських дворах; тісні контакти з Польщею, Угорщиною, Чехією та іншими європейськими державами; етнічно-культурна та релігійна толерантність у державі Романовичів; взаємодопомога між Романовичами, П'ястовичами та Арпадовичами; участь Данила у війні за австрійське престолонаслідування, зрештою прийняття королівського титулу та церковної унії. Вчений резюмував: «Галицько-Володимирська Русь могла тоді розвиватися поруч із Західною Європою, бо щодо просвіти не стояла нижче від неї, а сусідні краї, Угри і Польщу, навіть перевищувала, коли тим часом на півночі в Суздальсько-Московському князівстві панувала велика темнота» [1, с. 60-61].

З метою увиразнити контраст між «темнотою» Володи- миро-Суздальщини та «європейськістю» Галичини-Волині О. Барвінський зіставляв позиції правителів цих держав стосовно татарської залежності. Так, для суздальсько- московських князів абсолютна залежність від татарських ханів була вигідною, адже опираючись на допомогу татар, князі мали змогу зміцнювати свою авторитарно-деспотичну владу у власних володіннях. У державі Романовичів дослідник фіксував зовсім іншу ситуацію. Хоча «залежність Данила від татар не була такою важкою», як у володимиро- суздальців, «Данило не міг і цього приниження стерпіти» й прагнув «визволитися з-під цього соромного ярма татарської орди» при допомозі коаліції саме європейських держав [1, с. 67-68]. Все це, на думку О. Барвінського, свідчило про західноєвропейську цивілізаційну орієнтацію короля Данила. Як бачимо, О. Барвінський акцентував увагу на різниці ставлення галицько-волинських і московсько-суздальських князів до татарської залежності: якщо перші всіляко намагалися її позбутися, то другі добровільно «їздили із поклонами і дарами до хана виставлятися найвірнішими слугами ханськими» [1, с. 78]. Ця різниця, як коментував учений, свідчила про європейський (західний) тип ментальності перших й азіатський (східний) - других.

В українофільській концепції національної історії найменше ототожнення русинів-«європейців» чи загалом слов'ян із московитами не допускалося. Русини і московити, за О. Барвінським, - генетично чужорідні, ментально несумісні та відмінні антропологічно народи; Московщина і Русь - політично-цивілізаційні антагоністи, ворожі один одному представники європейського Заходу та азіатського Сходу. Цим історик значною мірою спричинився до утвердження європоцентричної цивілізаційної орієнтації серед представників українофільсько-народовської течії українського національного руху Галичини. Ствердженням цивілізаційної «іншості/ворожості» О. Барвінський намагався підсилити основоположну тезу українофільсько-народовської ідеології про окремішність українців-русинів та росіян-великоросів. Погляди О. Барвінського стали основоположними як в середовищі пізніх народовців кінця ХІХ ст., так і для наступних поколінь українських істориків на західноукраїнських землях. Якщо врахувати, що синтетично-узагальнюючі праці цього історика виконували роль підручників, то можна стверджувати, що вони стали джерелом європейської цивілізаційної ідентичності широких верств західноукраїнського суспільства.

Таким чином, дискусія про Європу/Захід як «своє-чуже» культурно-цивілізаційне середовище посідала вагоме місце в українській інтелектуальній історії Східної Галичини ХІХ ст. Історичні інтерпретації галицьких вчених про роль Європи в історії Русі-України варто вважати вагомим джерелом для вивчення не лише цивілізаційної ідентичності, а й історичних уявлень та національної тожсамості. Їхні історичні тексти, з одного боку, концептуально відображають світоглядні засади інтелектуалів обидвох течій у визначенні «своєї» національної та цивілізаційної спільноти, а з іншого - дають підстави вважати їх знаряддям формування національної й цивілізаційної ідентичності широкого кола західноукраїнських читачів.

Здійснений, наскільки це дозволив обсяг статті, нами аналіз історичних текстів ХІХ ст., засвідчує, що поширені сьогодні уявлення про Україну як «органічну» складову Європи є стереотипом, цілеспрямовано утвердженим частиною українських інтелектуалів наприкінці ХІХ ст. Метою цієї ідеологеми було інтелектуальне обґрунтування національно-політичних завдань: теза про належність України до Європи мала підсилити положення про етнонаціональну окремішність русинів-українців та росіян-великоросів. При такій формулі цивілізаційної ідентичності вони поставали не просто «чужими» народами, а й представниками різних цивілізацій. З іншого боку, пунктирно проілюстрований у статті процес зміни цивілізаційної ідентичності із слов'янської на європейську дає підстави говорити про категорію локальної цивілізації загалом чи її конкретні вияви (Європа, Захід) не як про природне утворення й об'єктивну даність, а радше як про інтелектуальний конструкт й уявлювану спільноту.

Література

історик український європа цивілізаційний

1. Барвінський О. Илюстрована истрія Руси водъ найдавн>йшихъ до нынішних часовъ / Олександр Барвінський. - У Львов>, 1890. - 282+V с.

2. Дудицкій Б. Народная исторія Руси отъ начала до новЬйшихъ временъ. Часть первая. / Богдан Дідицький. - Львовъ, 1868. - 224 c.

3. Дудицкій Б. Народная исторія Руси отъ начала до новейшихъ. Часть вторая / Богдан Дідицький. - Львовъ, 1868. - 200 c.

4. Дудицкій Б. Народная исторія Руси отъ начала до нов>йшихъ временъ. Часть третья / Богдан Дідицький. - Львовъ, 1870. - 208 c.

5. ЗубрицькийД. Исторія древняго Галичско-русскаго княжества. Часть вторая / Денис Зубрицький. - Львовъ, 1852. - 136 с.

6. Зубрицький Д. Исторія древняго Галичско-русскаго княжества. Часть третья / Денис Зубрицький. - Львовъ, 1855. - 313 с.

7. Качала С. Коротка історія Руси / Степан Качала. - Въ Тернополи, 1886. - 155 с.

8. Ріпецький Т. Илюстрованная народная исторія Руси отъ начала до найновійшихъ временъ / Теодор Ріпецький. - Львовъ, 1890. - 559 с.

9. Шараневич І. Исторія Галицько-Володимирскои Руси отъ найдавнійшихъ временъ до року 1453 / Ісидор Шараневич. - Въ Львов>, 1863. - 462 с.

Размещено на Allbest.ru