Василь Каразін в інтелектуальному середовищі західної української діаспори: до питання історіографічного образу

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Василь Каразін в інтелектуальному середовищі західної української діаспори: до питання історіографічного образу

Ольга Вовк

Анотація

просвітитель каразін історичний діаспора

Стаття присвячена вивченню історіографічного образу відомого українського просвітителя, науковця, громадського діяча, засновника Харківського університету В. Н. Каразіна (1773-1842). Схарактеризовано умови, в яких відбувалося становлення історичної науки та українських студій в емігрантському середовищі. Проаналізовано масив діаспорних каразінознавчих публікацій, що виходили друком протягом ХХ - початку ХХІ ст. Зроблено висновки стосовно стану та перспектив розвитку каразінознавства в інтелектуальному просторі західної української діаспори.

Ключові слова: В. Н. Каразін, історіографія, образ, західна українська діаспора.

Annotatіon

The present paper deals with the study of historiography's image of the famous Ukrainian enlightener, public figure, scientist and founder of Kharkiv

University Vasyl' Karazin (1773-1842). The conditions of the formation's process of historical science and Ukrainian studies in Emigrants' circles were described. The massif of Diaspora's publications about Vasyl' Karazin of the 20th - the beginning the 21st centuries was analyzed. Conclusions about the status and development prospects of Karazin's studies in the intellectual Milieu of the West Ukrainian Diaspora were obtained. Keywords: Vasyl' Karazin, Historiography, Image, West Ukrainian Diaspora.

Одним із наслідків військово-політичних та соціально- економічних потрясінь, яких зазнав світ у першій половині ХХ ст., стала активізація міграційних процесів та формування української діаспори за кордоном. Ця епоха стала своєрідною «точкою біфуркації» вітчизняної науки (у т ч. й історичної), яка відтоді мусила розвиватися у двох майже ізольованих одна від одної іпостасях: «материкової» та «діаспорної». Спільність тем та сюжетів дослідження нівелювалася різницею ідеологій та методологічних настанов, що, зрештою, призвело до розмаїття оцінок, думок, суджень стосовно одних і тих же подій, явищ та постатей. Однією з таких особистостей став Василь Назарович Каразін (1773-1842) - знаний український просвітитель, вчений та організатор науки, громадський діяч, засновник Харківського університету - першого на українських теренах у складі Російської імперії.

На сьогоднішній день не існує спеціальної розвідки, покликаної проаналізувати та узагальнити каразінознавчий доробок українських дослідників за кордоном. Частково цей факт може бути пояснений складністю доступу до джерел, наявністю мовного бар'єру та іншими чинниками. Разом із тим, діаспорний напрямок вивчення біографії В. Каразіна характеризується низкою рис, що яскраво виокремлюють його з-поміж інших, а тому звернення особливої уваги на масив емігрантських публікацій може додати нових барв строкатій історіографічній палітрі каразінської біографістики. Потреба у заповненні виявленої прогалини й обумовлює актуальність нашого дослідження.

На наше переконання, зрозуміти логіку розвитку каразінознавчої історіографії в емігрантському середовищі неможливо без осягнення більш загального соціально-політичного контексту, в якому відбувалося становлення українознавчої гуманітаристики за кордоном. Як знаємо, в історії формування української діаспори можна виділити кілька хвиль переселень. Перша хвиля, що охоплювала період з кінця ХІХ ст. до початку ХХ ст., зачепила, насамперед, найнезаможніші верстви населення, які переїздили на нові місця у зв'язку із низькою якістю життя на батьківщині, а тому не мали потенціалу для формування наукової інфраструктури. Натомість друга хвиля, що прокотилася у міжвоєнний період, мала під собою не лише соціально-економічне, а й політико-ідеологічне підґрунтя, була викликана докорінними геополітичними перетвореннями, які відбулися на світовій арені після завершення Першої світової війни. Освітній рівень людей, що покинули рідні землі в цей період, був набагато вищим порівняно із попередниками. Це дало змогу переселенцям не лише швидше адаптуватись у новому соціокультурному середовищі, а й зберегти інтелектуальні традиції та дати початок новим генераціям науковців. Друга світова війна спричинила чергову хвилю еміграції, що носила суто політичний характер. Окрім осіб, що були вивезені на примусові роботи до Німеччини або опинилися в таборах для військовополонених та через різні причини відмовилися повертатися на батьківщину, з країни виїздили, перш за все, представники інтелігенції, не згодні з ідеологічними доктринами радянського устрою [5, с. 31].

Таким чином, до початку 1950-х рр. у країнах Західної Європи та Північної Америки утворилася потужна українська діаспора. Високий середній інтелектуальний рівень переселенців підготував ґрунт для становлення та утвердження в емігрантському середовищі наукових інституцій (УВАН, НТШ та ін.), а їхня національна самосвідомість стала каталізатором зростання інтересу до історії та культури України. Тому саме з середини ХХ ст. в українській діаспорній історіографії спостерігається розквіт українознавчих студій. Так, за підрахунками Б. Винара, за період з 1928 по 1950 рр. у західних країнах можна було нарахувати лише 12 англомовних дисертацій українознавчого спрямування. З 1950 р. кількість подібних досліджень почала поступово зростати, і протягом 1971-1980 рр. сягнула рекордної цифри - 153 [цит. за 16, с. 20].

Відповідно і розвиток каразінознавства в закордонному інтелектуальному просторі проходив під впливом названих нами загальних тенденцій. Тож у перші чотири десятиліття ХХ ст. на сторінках спеціалізованої наукової літератури згадки про В. Каразіна були практично відсутніми. Інколи його ім'я виринало на шпальтах публіцистичних видань [див., наприклад, 1; 21 та ін.], проте навіть там не ставало предметом спеціальної розповіді, а лише ілюструвало окремі епізоди української історії першої половини ХІХ ст. Єдина серйозна розвідка, що побачила світ в емігрантському середовищі в указаний період - брошура «К истории реакционных настроений начала XIX века. По неизданным письмам В. Н. Каразина» [6] - була написана не з українознавчих позицій. Її автор М. Кноррінг (1880-1967) був вихованцем історико-філологічного відділення Московського університету та тривалий час прожив у Харкові, де обіймав посаду директора чоловічої гімназії, заснував Професійну спілку учителів середньої школи, редагував журнал «Наука и школа», був гласним Харківської міської думи. В роки Громадянської війни перебрався до Сімферополя, звідки у 1920 р. й виїхав спершу до Тунісу, а потім до Франції [7]. М. Кноррінг сфокусував увагу на листі В. Каразіна до імператора Олександра І, датованого 15 липня 1807 р. Автор навів текст цього епістолярію та, проаналізувавши його, зробив висновки стосовно політико-ідеологічних переконань В. Каразіна в перші роки після звільнення з державної служби [6, с. 63-64]. Назване дослідження продовжило каразінознавчу традицію, започатковану в історіографічному просторі Російської імперії, а тому не може вважатися приналежним до історіографії української діаспори.

Після завершення Другої світової війни інтерес до постаті В. Каразіна в діаспорних колах почав зростати. Одним із перших згадав про нього Б. Винар (нар. 1926) - виходець зі Львова, що в 1944 р. виїхав на Захід. Простудіювавши курси економічної теорії в Мюнхенському університеті (ФРН) та бібліотечної справи у Денверському університеті (США), він уславився, насамперед, як бібліотекознавець і видавець [15, с. 117]. Разом із тим, до кола наукових інтересів дослідника входила, серед іншого, й економічна історія. Тому діяльність В. Каразіна він розглядав, насамперед, крізь призму господарських відносин на українських теренах у першій половині ХІХ ст. Зокрема, в монографії «Економічний колоніялізм в Україні» [2, с. 21], а згодом і в енциклопедичній статті, що увійшла до словникової частини «Енциклопедії українознавства» [3], він долучив В. Каразіна до числа людей, які усвідомлювали недоліки «протекціонстичної» та «колоніяльної» російської економічної системи, тож відкрито вказували на необхідність поширення промисловості на українських землях і розвиток зовнішньої торгівлі.

Найбільш яскравим явищем в українському діаспорному каразінознавстві став вихід монографії «Василь Каразин: архітект відродження» [8], що була приурочена до 200-літ- нього ювілею В. Каразіна. Автор цієї розвідки Ю. Лавріненко (1905-1987) - літературознавець, випускник Харківського інституту народної освіти (діяв на базі реформованого Харківського університету) та аспірантури Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, що також базувався у «першій столиці» УРСР [18, с. 46]. Будучи ідейним противником соціалістичного реалізму в літературі, зазнав переслідувань: з 1935 р. перебував у Норильських таборах, а згодом проживав на засланні у Кабардино-Балкарії. У 1944 р. емігрував до Західної Європи, звідки незабаром перебрався до США [18, с. 49]. На думку самого Ю. Лавріненка, харківський період життя справив вирішальний вплив на формування одного зі стрижневих сюжетів його наукової біографії, а саме - дослідження творчо-мистецької ментальності українців у XVIII - на початку ХХ ст. [цит. за 18, с. 46]. Інтерес до постаті В. Каразіна також вперше з'явився у дослідника ще під час навчання у ХІНО [10, с. 59] і відтоді не згасав аж до останніх днів життя. Науковець, «бачачи неуважність еміграційних істориків України до такої видатної історичної постаті» [10, с. 61], намагався якомога активніше популяризувати його доробок серед діаспорної громадськості, зокрема, шляхом виступів у засобах масової інформації [13, с. 529]. Квінтесенцією ж лавріненкової рефлексії стосовно ролі В. Каразіна у духовному відродженні української нації стала вищеозначена праця, жанр якої автором був визначений як «дослідний есей».

На переконання Ю. Лавріненка, головний натхненник заснування Харківського університету «належав до того нечисленного в нас типу українця, що свій український патріотизм органічно і постійно поєднував з европейськістю. Інтелектуально він майже суцільно був европейцем» [8, с. 49]. Виходячи із цього, дослідник твердив, що В. Каразін ставив перед собою вкрай амбітну мету, а саме - здійснити «европеїзацію імперії з надією відкрити цим можливості і для національної емансипації України» [8, с. 14]. Одним із засобів вирішення поставленого завдання мало стати відкриття в Харкові «модерного европейського університету» [8, с. 49] шляхом «організації власної української сили - громадського руху» [8, с. 79]. І хоча університетські клопоти особисто для В. Каразіна закінчилися крахом запаморочливої кар'єри та висилкою до рідного маєтку, проте в історію України він увійшов «формально й морально визнаним провідником руху, що став одним із перших каменів у фундаментах Українського Відродження» [8, с. 64].

«Есей» Ю. Лавріненка став класичною каразінознавчею працею та повністю виконав поставлене автором завдання, а саме - нагадав читачам ім'я В. Каразіна, привернув увагу до перипетій його життя. Водночас захоплення дослідника особистістю «архітекта Українського Відродження» призвело до надмірної ідеалізації цього історичного діяча та гіперболізації його можливостей та устремлінь. Більше того, така інтерпретація постаті В. Каразіна суперечила висновкам, які були отримані іншими науковцями в діаспорі. Наприклад, літературознавець Ю. Луцький (1919-2001) був схильний вбачати у В. Каразіні насамперед регіонального патріота Слобожанщини, який дбав про виведення свого рідного краю на рівень найбільш розвиненої провінції в імперії, але водночас вельми скептично ставився до ідеї розвитку окремішньої української культури, та, зокрема, літератури [12, с. 73-74]. Ще більш чітко висловився І. Лисяк-Рудницький (1919-1984), котрий відстоював думку про те, що В. Каразін був регіональним патріотом своєї «малої Батьківщини» - Слобожанщини і водночас - державним патріотом Російської імперії [11, с. 82]. Втім, на думку історика, це «не принижує Каразина, що був шляхетною, світлою, заслуженою людиною та безперечно належить до українського історичного процесу» [11, с. 84]. Полеміка між І. Лисяком-Рудницьким та Ю. Лавріненком, що розгорнулася на шпальтах мюнхенського журналу «Сучасність» [див. 9; 11], стала ще однією подією, яка привернула увагу наукових та громадських кіл до постаті В. Каразіна.

З 1980-х рр. інтерес до каразінознавства в інтелектуальному середовищі української діаспори почав ущухати. На зміну оригінальним науковим розвідкам прийшли публіцистичні матеріали, написані переважно не фаховими істориками (див., наприклад, статті психолога І. Головін- ського [4], лікаря Ю. Мовчана [14] тощо) та словникові й енциклопедичні довідки [див., наприклад, 19; 20; 22; 23 та ін.]. Примітно, що Ю. Мовчан (1913-2002) протягом одинадцяти років (з 1930 по 1941 рр.) мешкав у Харкові, де навчався в Українському комуністичному інституті журналістики, згодом - у Другому Харківському медичному інституті, працював у редакціях місцевих газет. З 1941 р. мешкав у Львові, а в 1944 р. виїхав на Захід [17, с. 253-254].

У цих публікаціях автори згадували ім'я просвітителя невіддільно від історії Харківського університету та в основному повторювали висловлені Ю. Лавріненком тези щодо виключної ролі В. Каразіна у процесі становлення української національної самосвідомості. Такий тренд спостерігався і на рубежі ХХ-ХХІ ст. [див., наприклад, 24 та ін.], навіть незважаючи на кардинальні зміни, що відбулися в цей час на світовій геополітичній арені (розвал Радянського Союзу та падіння «залізної завіси»), одним із наслідків чого стало розширення мережі комунікативних каналів між «материковими» та «діаспорними» вченими та полегшення доступу західних дослідників до архівних та опублікованих матеріалів на українських теренах.

Таким чином, для історіографії західної української діаспори в ХХ - на початку ХХІ ст. характерна наявність відносно невеликої кількості публікацій, присвячених постаті В. Н. Каразіна. Для порівняння: з початку ХХ ст. до початку ХХІ ст. в українській діаспорі вийшло до двох десятків наукових, довідково-енциклопедичних та публіцистичних розвідок, що тим чи іншим торкалися б історії життя та доробку В. Н. Каразіна. Кількість публікацій в «материковій» Україні за аналогічний період перевищує три сотні позицій. За жанровою ознакою серед них переважають статті науково-популярного та довідкового-енциклопедичного спрямування, розраховані на масову аудиторію, а власне наукові розвідки, навпаки, залишаються в меншості. Але й серед спеціалізованих досліджень домінують ті, в яких постать В. Каразіна висвітлена побіжно, стисло вписана до загального контексту, а не виступає предметом спеціального історико-біографічного пошуку. Фахова приналежність авторів є вельми строкатою, переважають серед них представники соціогуманітарного знання (літературознавці, історики, економісти та ін.); характерною рисою біографій деяких із них є безпосередній зв'язок із Харковом та Слобожанщиною, що переводить їхній інтерес до постаті головного натхненника відкриття Харківського університету в особистісну площину.

Аналіз змісту залучених до дослідження розвідок дозволяє розділити їх на дві групи. До першої з них можна зарахувати ті, автори котрих (І. Лисяк-Рудницький, Ю. Луцький та ін.) обстоюють тезу щодо поєднання у світогляді В. Каразіна регіонального слобідсько-українського та загальнодержавного патріотизму. Ця точка зору в цілому корелює із тезами, що були обґрунтовані провідними каразінознавцями «материкової» України (Д. Багалієм, А. Слюсарським та ін.). До другої групи слід зарахувати розвідки, автори яких (Б. Балан, Ю. Лавріненко та ін.) бачать в особистості В. Каразіна, в першу чергу, свідомого українця, який своєю діяльністю намагався подолати залежність України від Російської імперії та навернути її на європейський шлях розвитку. Така позиція є дискусійною та знаходить мало підтверджень у джерелах. Проте саме вона дістала значного поширення в публіцистиці та науково-довідковій літературі, тим самим справивши безпосередній вплив на формування образу В. Каразіна серед широких верств діаспорної громадськості.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що розробка каразінознавчої проблематики в інтелектуальному середовищі західної української діаспори мусить отримати продовження. Зважаючи на тенденцію до постійного зближення та взаємопроникнення «материкової» та «діаспорної» історіографічних традицій, можемо припустити, що поступово зарубіжні українські студії перейдуть на якісно новий рівень, що відповідним чином позначиться і на подальшому розвиткові каразінознавства.

Література

1. Андрусяк М. Микола Костомарів / М. Андрусяк // Свобода: Український щоденник. - 1935. - 19 квіт.

2. Винар Б. Економічний колоніялізм в Україні / Б. Винар. - Париж: Націоналістичне видавництво в Европі, 1958. - 186 с.

3. Винар Б. Каразин Василь / Б. Винар // Енциклопедія українознавства: Словникова частина / Гол ред. В. Кубійович. - К.: Глобус, 1996. - Т 3. - С. 958.

4. Головінський І. Значення Харківського університету / І. Головінський // Свобода: Український щоденник. - 1990. - 21 лип.

5. Дьолог О. Українська діаспора: історія формування та сучасність / О. Дьолог // Українознавчий альманах. - 2013. - Вип. 11. - С. 30-33.

6. Кнорринг Н. Н. К истории реакционных настроений начала XIX века. По неизданным письмам В. Н. Каразина / Н. Н. Кнорринг. - Прага: [б. и.], 1925. - 69 с.

7. Кнорринг Николай Николаевич / [б. а.] // Российское зарубежье во Франции, 1919-2000: биогр. слов.: в 3 т. / Под общ. ред. Л. Мнухина, М. Авриль, В. Лосской. - М.: Наука; Дом-музей Марины Цветаевой, 2008. - Т. 1: А-К. - С. 698.

8. Лавріненко Ю. Василь Каразин: архітект відродження (Матеріяли і думки до 200-ліття з дня народження (1773-1973)). - Мюнхен: Сучасність, 1975. - 191 с.

9. Лавріненко Ю.Не - щастя з Каразином (вимушена репліка) / Ю. Лавріненко // Сучасність. - 1977. - № 11. - С. 98-101.

10. Лавріненко Ю. Чорна пурга та інші спомини / Ю. Лавріненко. - [б. м.]: Сучасність, 1985. - 186 с.

11. Лисяк-Рудницький І. Каразин і початки українського національного відродження / І. Лисяк-Рудницький // Сучасність. - 1977. - № 11. - С. 78-97.

12. ЛуцькийЮ. Між Гоголем і Шевченком / Ред. рада: В. О. Шевчук [та ін.]; Вст. ст. М. Рябчука. - К.: Час, 1998. - 255 с.

13. Лущій С. Юрій Лавріненко: [Анотація фонду в архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т Г Шевченка НАН України] / С. Лущій, Д. Єсипенко // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія / Інститут літератури ім. Т Г Шевченка НАН України. - К.: ВД «Стилос», 2010. - Т 5. - С. 528-537.

14. Мовчан Ю. Харківському університетові - 180 років / Ю. Мовчан // Свобода: Український щоденник. - 1985. - 10 трав.

15. Наумова О. Особиста книжкова колекція Богдана Винара у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка / О. Наумова // Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. - 2011. - Вип. 6. - С. 116-130.

16. Примаченко Я. Л. Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА / Відп. ред. Г В. Касьянов. - К.: Інститут історії України НАН України, 2010. - 182 с.

17. Тимочко М. Юліан Мовчан - лікар і громадський діяч (до 100-річчя з дня народження) / М. Тимочко // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. - 2013. - Вип. 21. - С. 253-257.

18. Шестопалова Т. П. Концептний шар «Місто» в полі теоретичної свідомості Ю. Лавріненка / Т П. Шестопалова // Актуальні проблеми слов'янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. - 2009. - Вип. XXII. - С. 44-51.

19. Balan B. Karazyn Vasyl / B. Balan, A. Zhukovsky // Encyclopedia of Ukraine / Ed. by V. Kubijovy^ - Toronto; Buffalo; London: University of Toronto Press, 1988. - Vol. II. - P. 422.

20. Ciuciura T. Ukraine in the Russian Empire in the Nineteenth and the early Twentieth Centuries (1800-1917) / T Ciuciura // Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. by V. Kubijovy^ - Toronto: University of Toronto Press, 1988. - Vol. 1. - P. 667-697.

21. Coleman A. P. The Ukrainian Literary Renaissance / A. P. Coleman // The Ukrainian Weekly. - 1941. - May 9.

22. Holubnychy V. State of Research History of Economic Thought, and Statistics / V. Holubnychy // Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. by V. Kubijovy^ - Toronto: University of Toronto Press, 1988. - Vol. 2. - P. 669-689.

23. In Ukrainian Lands in the Russian Empire in the Nineteenth and the Twentieth Centuries / Biletsky L. [etc.] // Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. by V. Kubijovy^ - Toronto: University of Toronto Press, 1988. - Vol. 2. - P 313-326.

24. Karazyn Vasyl / [s. a.] // Historical Dictionary of Ukraine / Z. E. Kohut [etc.]. - Lanham: Scarecrow Press, 2013. - P. 250-251.

Размещено на Allbest.ru