Біографічний світ Тараса Шевченка

У психоемоційній біографії Т.Шевченка хвороба, складний душевний та фізичний стани слугують віхами життя, передують доленосним змінам, життєвому вибору, навіть крапку у життєвому сценарію поета також поставила тяжка хвороба. Він нездужав перед тим, як отримати вільну; хвороби знесилювали його на початку заслання, що було пов'язане з переворотом у його буденному житті, забороною творчості, важкою солдатською службою й побутом; фізична недуга виснажувала напередодні амністії; несподівана неміч застала його в Москві, звідки він прямував до Петербурґа. Т.Шевченко писав М.Лазаревському:

«Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту і не велів виходить на вулицю. От тобі і столиця! Сам чорт простягся поперек шляху, та й не пускає мене до вас. Нічого робить, против його, курвиного сина, нічого не вдію. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві» Шевченко Т -- Лазаревському М., 12 березня 1858 // Там само. -- С.168..

Сценарій майбутнього

В особистісному наративі кожної людини присутні водночас минуле, сьогодення та сценарій власного майбутнього. Такий сценарій зазвичай містить плани на близьке й віддалене майбуття, конкретні цілі, спрямовані на подолання конфліктних ситуацій, а також надії, мрії, психологічні настанови на далекоглядну перспективу. Сценарій майбутнього, як правило, зумовлений планами та мріями героя оповіді, котрі віддзеркалюють його базові бажання, потреби й цінності у життя. Як тільки з'явилися перші сподівання на визволення Т.Шевченко починав проектувати своє близьке майбутнє. Спочатку він малював плани щодо повернення до Санкт-Петербурґа «кружним шляхом» -- через Литву, Вільно, Слуцьк і Рачкевичи на Москву, навідуючи дорогою всіх своїх друзів, з якими не бачився понад десять років. В очікуванні свободи його сценарій майбутнього різко змінюється. У квітні 1857 р. в листі до Я.Кухаренка поет уже планував «навпростець через Астрахань ушкварить на Чорноморію» Шевченко Т. -- Кухаренку Я., 22 квітня 1857 // Там само. -- С.122.. Пишучи в лютому 1858 р. І.Ускову Т.Шевченко накидав уже інший сценарій свого майбутнього, не пов'язаний ані зі столицями, ані навіть з Україною життя за кордоном:

«Семь лет в Новопетровском укреплении мне не казались так длинны, как в Нижнем эти пять месяцев. Это значит перепутье. [...] На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весною, если разрешат мне жить в столице, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу. Бог с ними, и с столицами! Деньжонок теперь уже накопилось столько, что безбедно можно прожить года три за границею. А там что Бог даст. Не погиб в неволе, не погибну и на воле, -- говорит малороссийская песня» Шевченко Т. -- Ускову І., 17 лютого 1858 // Там само. -- С.163--164..

Плани щодо творчої діяльності Т.Шевченко описував у листі до подружжя Толстих, перебуваючи в піднесеному стані очікування свободи -- зайнятися ґравіруванням методом акватинта, адже художником він себе вже не відчував, а згодом вирушити в «милу Малоросію», де на хуторі одного зі своїх знайомих збирався відтворювати класичні сюжети, привезені з академії та Ермітажу («Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное безмятежное счастье! И я верую, я осязаю моё сладкое будущее») Шевченко Т. -- Толстой Н., 9 січня 1857 // Там само. -- С.118.. Можна сказати, що ці плани Т.Шевченка на своє академічне майбутнє щасливо здійснилися. Після повернення до Санкт-Петербурґа він багато і з завзяттям працював упродовж 1858 р. (М.Щепкіну писав, що аж спить на етюдах), йому навіть виділили казенне помешкання в Академії мистецтв. У черні 1859 р. академічна рада присудила Т.Шевченкові звання академіка ґравюри (а заразом і почесне прізвисько «російського Рембрандта» через те, що його офорти дійсно нагадували ґравірувальну техніку великого голландця). Усього відомо близько 35 Шевченкових робіт за сюжетами полотен Мурільйо, Рембрандта, Брюллова, Лебедєва, Мещерського, Степанова та власні композиції з українського побуту, пейзажі, портрети.

Після повернення до Санкт-Петербурґа й занурення в ритм столичного життя, де Т.Шевченко став «модною фіґурою», його комунікаційні мережі настільки розширилися, що інколи не вистачало часу для роботи. Плани на майбутнє радикально змінилися. Відтепер він прагнув пов'язати його з рідною Україною, купівлею садиби, одруженням. Навесні 1859 р., під час перебування на Батьківщині, поет безпосередню займався пошуками місця, де можна було б осісти назавжди. В.Карташевська переказувала такий епізод: «Раз вечером, очень взволнованный ходил по комнате и попросил у меня лист бумаги, присел и написал мне “Садок вишневий коло хати”. Он признался, что на старости лет ему хотелось бы жениться и иметь такую обстановку с хатой и садиком» Карташевская В. Из воспоминаний В.Я.Карташевской о Т.Г.Шевченко // Киевская старина. 1900. №2. С.61..

На думку наративних психологів, життя людини визначають два основних мотиви -- влада та любов Кроссли М.Л. Нарративная психология. С.147.. Тема влади означає потяг до активного життя, прагнення захистити себе, свою територію, думку, свободу, власні погляди. Людина, яка керується мотивом влади, орієнтована на незалежність, самоствердження, самореалізацію, боротьбу. Тема любові, навпаки, передбачає надання переваги зв'язкам залежності, взаємодії, підтримки; принцип любові доводить готовність людини віддати себе комусь або чомусь: сім'ї, коханню, ідеї, улюбленій справі, творчості. Проходячи крізь випробування, людина зміцнює свій дух. Життєва історія передбачає й фіксує перипетії внутрішньої боротьби героя. Тема життя Т.Шевченка -- любов: до рідної землі, знедоленого народу, мистецтва, учителів, друзів, жінок. У поезії «Молитва» любов постає як «Господня благодать»:

«Любов -- Господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Поет просить Бога послати йому любов -- «сердечний рай», «братолюбіє»:

«Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!»

«Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!»

«А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли».

Отже, у Т.Шевченка любов постає як християнська ідея, загальнолюдська цінність, що доступна й зрозуміла для кожного це любов до Бога, народу, країни, сім'ї, жінки, дітей.

Персональна ідеологія

Пункт «Персональна (особиста) ідеологія» на мапі особистості містить базові цінності, систему інтересів та преференцій людини. Спектр уподобань і життєвих цінностей перебуває у залежності від масштабу (пересічна чи видатна постать), може збільшуватися або зменшуватися. Персональна ідеологія людини базується на релігійних віруваннях, моральних принципах, політичних поглядах, світоглядних настановах і залежить від зміни культурних національних лояльностей, соціальних обставин. Система духовних, правових, естетичних цінностей зумовлює моделі поведінки та комунікацій особистості в малих ситуативних, референтних групах чи у суспільстві загалом. Система особистісних цінностей може фокусуватися на оповіді про вічне, а саме на почуттях, переживаннях, уявленнях про людський дух; таких позачасових поняттях, як щастя, біль, втрата, смерть, любов, народження.

Щастя Т.Шевченко розумів на контрасті. Майже десятирічне заслання він розцінював як «чистилище». Свідомо дякував Богові за «ниспосланное испытание». Після всіх випробувань поет відчував себе «безукоризненным християнином». «Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, -- писав Т.Шевченко до Н.Толстої 9 січня 1857 р., -- чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастьем, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть». Поет полемізував із Р.Шатобріаном, котрий уважав, що «істинне щастя не дорого коштує, і що дороге щастя -- погане щастя». Себе він порівнював із Данте Аліґ'єрі, який не лише був вигнаний із Вітчизни, але йому було заборонено писати «своє “Пекло” й свою Беатриче»: «А я [...] был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дёшево, как думает шевалье де Шатобриан». Слова Т.Шевченка про себе як «переродженого християнина» засвідчують, що саме релігійна свідомість, почуття, християнські цінності становили підґрунтя його персональної ідеології. Із «поміркованістю переродженого християнина» він прагнув сприймати як сон своє «сумне минуле» Шевченко Т. -- Толстой Н., 9 січня 1857 // Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. -- Т.6. -- С.118..

Складовою персональної ідеології поета були його політичні вподобання, характеристику яких дав начальник III відділення О.Орлов у 1854 р.:

«Шевченко сочинял стихи на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ, к которым обязан питать благоговейное уважение» Цит. за: Айзеншток И.Я. Примечания. -- С.264..

Як це не парадоксально, О.Орлов вхопив головне -- антиімперськість мислення Т.Шевченка, основними цінностями для якого залишалися рідна мова, українська ідентичність/патріотизм, романтичні ідеали народності, героїзація козацької минувшини, гетьманська модель правління, соціальна іронія як форма протесту та особистого самовизначення.

Для розуміння персональної ідеології Т.Шевченка слід з'ясувати його культурні ідентичності. Ким він себе відчував -- поетом чи художником? Підґрунтям для самоідентифікації слугував творчий процес. О.Чужбинський наводив такий епізод: у Т.Шевченка був задум написати велику картину, при цьому він усвідомлював, що народився більш поетом, ніж живописцем («хто його зна -- відкіль несецця, несецця пісня, складаються стихи, дивись уже й забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось») Чужбинский А. Воспоминания о Т.Г.Шевченке. -- С.30..

Отже, Т.Шевченко перебував у просторі взаємодії поезії та живопису, котрі підживлювали й доповнювали один одного. За його власним визнанням, він почав писати в 1837 р., адже полюбляв вірші з дитинства. Ключовий момент у структурах персональної ідеології--творча лабораторія митця. О.Чужбинський, як один із перших слухачів нових творів Т.Шевченка, зокрема «Іоанн Гус» та інших, зі слів самого поета відтворив процес його роботи:

«Шевченко рассказывал мне, что прочёл все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности -- не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве или других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности» Там же. С.13..

Як видається, найвдалішу оцінку дуальності Кобзаревої творчості запропонував В.Петров. Грань між Шевченком-поетом і Шевченком-художником він проводив по лінії геній -- талант. Т.Шевченко закінчив Академію мистецтв, здобув звання «класного художника», навчався в майстра світового рівня, був нагороджений срібними медалями. Проте «диплом зв'язував, вимоги школи зобов'язували, поправки учителів застерігали», «велич Брюллова затьмарювала» й Т.Шевченко «відчував себе меншим за свого вчителя». «Мусимо визнати, -- писав В.Петров, -- малюнки, портрети, картини й офорти Шевченкові -- талановиті, але вони не геніальні. Геніальність Шевченка починається там, де він переступає за межі школи. Отже, не в малярстві, а в поезії». Якщо у живопису Т.Шевченко не мав цілковитої свободи, то в поезії він був вільний, не реґламентований «жодними приписами, дипломами, атестатами, медалями, іспитами, оцінками комісій, порадами вчителів». Там -- вишкіл, доктрина, канон, закони світлотіні, анатомії, перспективи, геометрія мистецтва; тут -- нічого подібного. «У малярстві, -- констатував В.Петров, -- він починав зі скорення, у поезії -- з повстання». Відтак він не засвоював, а порушував правила, канони, норми метрики, себто діяв як «руїнник». Писав не ямбами, хореями, дактилями, а «фантастичними, своїми власними, жодними підручниками віршоскладання не передбаченими розмірами». Через те шлях у літературу перед Т.Шевченком лежав короткий: або поразка, або ствердження своєї геніальності. В.Петров дає свою формулу геніальності -- це не просто стихійна обдарованість, «але разом із тим теорія, розрахунок, концепція, конструкція, розум». Геніальність -- це «не випадок, а послідовність. Доктрина, що твориться з переборення всіх доктрин. Догма, що народжується супроти всіх інших догм». В.Петров говорить про теоретичність творчості Т.Шевченка на рівні Й.В.Ґете: «Поезії Шевченка не були зразками сліпого письма. Власний творчий досвід він зводив на ступінь власної теорії. Теоретично творчість Шевченка була так само повноцінна, як і Ґете». Отже, Шевченкову геніальність В.Петров убачав у творенні власної літературної доктрини -- «шевченкізму», «розробленої ним зі сполучення Біблії, фольклору, історизму, революційного пафосу й творчих фантасмагорій поета». У живопису Т.Шевченко був «надто учнем Брюллова», щоб почати малювати як Ф.Х.Ґойя, тобто зображувати «не-людей, душі мерців, чудне, що верзеться п'яницям та юродивим». А в поезії він наважився: запроваджував «не-зорові» образи, конструював їх «за логікою схеми», більше того -- «фіксується надреальне, те, чого світ не бачить і не знає». А відтак не слід, на думку В.Петрова, вишукувати у Т.Шевченка «зв'язків із романтиками», «проявів романтизму або реалізму», радше шукати аналоги «з картинами сюрреалістів: Далі, Макса Ернста та інших», адже знадобилося багаторічне «розхитування канонічних стилів, щоб європейське мистецтво наших днів зімкнулося з тими принципами, на яких Шевченко свого часу творив свою мистецьку систему»⁴⁶.

Отже, життя людини -- не хронологічна лінія, а просторова структура. Інструментом її вивчення слугує мапа особистості. Як уявна конструкція вона схематизує плин життя особи та її оточення у часі й просторі. Завдяки такій конструкції-схемі стає можливим відтворення цілості образу, реконструювання біографічного світу як пересічної людини, так і видатної постаті. Мапа особистості визначає основні пункти дослідження (події, люди, артефакти, стреси, сценарій майбутнього тощо) та скеровує рух дослідника за цими пунктами відповідно до поставленої мети.

⁴⁶ Петров В. Естетична доктрина Шевченка: До поставлення проблеми // Хроніка-2000: Український культурологічний альманах. -- К., 2000. -- Вип.39/40. -- С.86--91.

Размещено на Allbest.ru