Полковник Війська Запорозького та його влада

І наостанок, аби завершити розмову про невдоволення лубенців призначенням до них полковником А.Марковича, слід звернути увагу на те, що лубенська полкова старшина, активно виступаючи в 1727 р. проти «промоторством гетмана Скоропадского», у результаті якого був «произведен в чин лубенського полковничества чужой человек, шурин гетмана», за кілька років укотре зустрілась і з проявом «промоторства гетмана», щоправда цього разу Д.Апостола, і з фактом призначення на полковий уряд «чужого чоловіка», але цього разу вже не гетьманського шурина, а гетьманича -- Петра Апостола, що представляв миргородський старшинський клан, але через різні обставини ще з молодих літ був «взят ко двору императорскому и находился при князе Меншикове» Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП--ХУШ вв. -- С.63., тривалий час служачи в Москві та Петербурзі, а не у Війську Запорозькому. Утім, справедливості заради, варто також відзначити й те, що, за спостереженнями О.Лазаревського, П.Апостол, перебуваючи на уряді в Лубнах, жодними «насильствами» над полчанами чи якимись серйозними службовими зловживаннями своє ім'я не зганьбив. Активний спротив у його випадку могли викликати лише способи посідання ним полковницького уряду в 1728 р., а також його ефемерне врядування впродовж 1728-1730-х рр. Зокрема, згідно з інформацією Я.Марковича, про призначення гетьманича на полковий уряд до Лубен було оголошено під час обіду імператора Петра ІІ в гетьмана Д.Апостола, що відбувся 7 квітня 1728 р. в Москві. Ось тоді государ і «пожаловал» П.Апостола полковницьким чином, «к чему заговаривал некоторій камер-юнкер Алепли, бившій в кухмистрах при покойном господару волоском» Дневник Якова Марковича... -- Т.2. -- С.209, 221.. А відбув лубенський полковник із Москви до Лубен, аби врешті-решт особисто приступити до виконання своїх функціональних обов'язків, лише влітку 1730 р., після коронації імператриці Анни Іоаннівни, котра й видала йому дозвіл на від'їзд зі столиці Лазаревский А. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХУП--ХУШ вв. -- С.65..

Як уже згадувалося вище, за гетьманування Д.Апостола загалом було актуалізовано питання призначення на старшинство, зокрема на полковництво, іноземців. Так, 3 жовтня 1727 р. гадяцька полкова старшина «супліковала» на свого полковника серба Гаврила Милорадовича, котрий «нам нижей именованним полчанам гадяцьким чинит нужди и озлобление». Як причину цих «нужд» старшини називали те, що Г.Милорадович є «іназемец», порядків їхніх не знає, а до того ж лише нещодавно прибувши в Україну й не маючи за собою ґрунтів, намагається якомога швидше наздогнати в матеріальному плані старих, заслужених у війську полковників («хотячи с другими застарелими полковниками сравнятся в скорости обогатития»), відбираючи землі в козаків і старшин, примушуючи козаків до виконання різних «роботизн» на свою користь, що є протиправним і раніше не чинилося. Через такі насильства іноземця, стверджували автори супліки, козаки, «спродавши ґрунти в розні порозходилися полки, а з полку (Гадяцького - В.Г.) против прежнего не кому за тое будет служби войсковой отбувать». Відтак старшина й «товариство» просили гетьмана:

«Позволити нам подлуг обявлених пресвітлим его імператорским величеством указом волностей, волними голосами з межи своіх полчан кого на тот уряд полковничества достойних вибрати, а от его Милорадовича, яко порядков малороссійских незнаючого и служби весьма ежели случится войсковой поход немогущого, милостиво освободить, каби до последней чрез такових его хтивостях вовсе не пришли гадяцкие полчане в разорения» Центральний державний історичний архів України, м. Київ. -- Ф.51. -- Оп.3. -- Т.1. -- Спр.541. - Арк.22-22 зв..

Супліку підписали гадяцькі полкові старшини: суддя Мартин Шти- шевський, осавул Яків Потребич-Гречаний, другий суддя Григорій Граб'янка, бунчуковий товариш Захарій Рощаковський, обидва полкових сотники Іван Піратинський і Василь Селецький, а також сотники зіньківський, ковалівський, лютенський, опішнянський, комишанський, веприцький, рашавський, наказний куземський, декілька значкових товаришів.

Цікаво, що за деякий час, бажаючи надати супліці ще більшої суспільної ваги, до неї долучилися низка впливових духовних і світських осіб Гадяччини. Підписанти повторювали прохання обрати на місце Г.Милорадовича «способного и служить годного з межи гадяцьких полчан полковником определить по вашой всех нас духовних и мирських желанію, а ему Милорадовичу яко неспосібному, порядков малороссійских незнаючому и служити всем [...] не могущего отказать» Там само. - Спр.541 а. - Арк.4.. Цього разу свої підписи під проханням поставили: «Ясногорского Гадяцького монастиря ігумен Порфирий Константинович, Святопреображенского пустиноскетского монастиря ігумен Прокопій Бочковский, Алексей Яковлевич протопоп гадяцькій и опошнянский, Іванн Тимофеевич протопоп зінковский и намісник котелевский, намесник гадяцький с братией», а також знову два полкових сотники, опішнянський, веприцький, ковалівський, наказний куземський. Додалися підписи полкового прапорщика, сотника зіньківського, городових отаманів Куземинки й отамана Лютенки, полкового дозорці, двох полкових «завідовців» і магістратського писаря Там само. - Арк.4-5..

Реагуючи на це прохання, гетьман викликав до Глухова Г.Милорадовича для «ответа» та спорядив у Гадяч своїх слідчих -- миргородських полкових суддю та писаря «для учинения розиску о починених чрез пана полковника гадяцького того полку обивателем обидах» Там само. - Арк.25 зв.. І вже після того, як було добуто необхідні докази провини полковника, реґіментар наважився звернутися з проханням до імператора, наголошуючи на тому, що Г.Милорадович:

«И хочай в том чину полковничества был еще немного, еднак полчане тамошние подали мне немало челобитен жалуючися на его полковника Милорадовича, что он им чинит обиды и налоги, привлекает козаков на свои приватные служби и работи, бранием разных з людей взятков, нещадными побоями и протчіми своими поступками и непорядками» Центральний державний історичний архів України, м. Київ. -- Ф.51. -- Оп.3. -- Т.1. -- Спр.541а. - Арк.45..

Заразом Д.Апостол просив і про відсторонення від уряду ніжинського полковника російського офіцера І.Хрущова:

«Також и нежинский новопоставлений полковник Іван Хрущов не толко до правленія полковничой должности и до произвождения добрых в полку порядков не есть способен, но скоро прииехал в полк затеял здират з людей всякіе неуказаные стацийние побори и бральоніе, еще приказал во всем полку по сотнях собрат приблудние коні, чого прежде неводилося. [...] Всего ради всепокорнейше прошу показать полков Гадяцкого и Нежинского казакам и посполству од таких означених полковников Милорадовича и Хрущова непорядочних и обидлывих поступков свою оборону и определение» Там само..

Цікаво, що на відміну від гадяцької полкової старшини, котра апелювала до таких дражливих для імперської влади арґументів, як «Гавріил Милорадович іназемец», і нині «всемилостівейшим монаршим пресвітлого его імператорского величества указом обявлено такое милосердіе, что прежніе права и волности привернени малороссійскому народу застали», натякаючи тим самим на порушення «малоросійських прав» при призначенні серба на полковництво в Гадяч Там само. -- Арк.22., Д.Апостол обходив ці не вповні «політкоректні» питання, роблячи наголос на зловживаннях старшин.

Реагуючи на клопотання гетьманського уряду, 29 липня 1729 р. імператор Петро ІІ видав указ, яким відсторонив Г.Милорадовича від обов'язків гадяцького полковника («Милорадовича от того полку отставить и на место его определить полковником из полчан по общому всех духовних и мирських хотению»). Цікаво, що в документі вказувалося, нібито серб «и сам в том полку полковником быть не желает» Там само. -- Арк.16--17..

Тоді ж гетьман ініціював переобрання переяславського полковника -- «волоха» Василя Танського. На полковництво він прийшов із волі сенатського указу навесні 1726 р., і, вочевидь, відразу ж налаштував проти себе місцеву козацьку старшину. Принаймні перше свідчення щодо наявності гострого конфлікту поміж полковником і гетьманським урядом Д.Апостола фіксується в документах навесні 1728 р., коли гетьман, перебуваючи в Москві на коронації Петра ІІ, відправив в Україну універсал (від 12 березня), яким наказував колишнім старшинам Переяславського полку, яких відсторонив від влади полковник В.Танський, повернути уряди. Трохи згодом, 21 березня, Д.Апостол відправив до В.Танського листа з наказом:

«Дабы Козаков на работизны и приватние посилки отнюдь нихто не употреблял, и сам-бы он, пан полковник, в такие непорядки не вступал. Ибо гетману стало ведомо, козаков Переяславского полку стягают, якобы на стойку, а после оних разбирают старшина полковая и протчаи в свои доми, где они козаки по приказу их топят грубы, возят дрова и воду, отбувают разные посылки и работи, чего в иных полках нигде не чинят, и чинить того права и порядки войсковые забороняють) Цит. за: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. -- С.123..

Лексичний зворот «отбувают разные посылки и работи, чего в иных полках нигде не чинят, и чинить того права и порядки войсковые забороняють уже вживався гетьманом для означення стану справ у Гадяцькому, Ніжинському та Стародубському полках. Тож тут можна говорити не стільки про унікальність ситуації, котра склалася на Переяславщині у часи врядування там В.Танського, як про широке побутування подібних явищ у масштабах якщо не всієї Гетьманщини, то принаймні доволі значної її частини. У різних місцевостях могли бути свої нюанси, але, скажімо, картина полковницьких зловживань у Переяславському та Гадяцькому полках була практично ідентичною.

Тотожно намагався діяти у цих ситуаціях і гетьманський уряд. Так, Д.Апостол ініціював розслідування службових зловживань В.Танського. 24 травня 1728 р. гетьман отримав дозвіл із Колегії іноземних справ на слідство проти переяславського полковника. За його попередніми результатами на початку 1730-х рр. В.Танського вивезли до Москви. Наприкінці березня 1732 р. про розслідування його справи доповідалося на засіданні Кабінету міністрів імператриці Анні Іоаннівні. Кількома місяцями по тому справу передали в руки шефа Таємної канцелярії ґенерала Ф.Ушакова. А в 1735 р. тепер уже колишнього переяславського полковника В.Танського було вислано до Сибіру Там само..

Ініційовані гетьманом Д.Апостолом особисто або через його аґентів справи проти полковників А.Марковича, Г.Милорадовича, І.Хрущова й В.Танського стали першою та водночас останньою хвилею в боротьбі гетьманського уряду зі зловживаннями представників полковницької корпорації Гетьманщини. Як бачимо, для декого з них наслідки такої ініціативи гетьмана були доволі плачевними. Натомість хтось зумів відкупитися та серйозно не постраждав. Загалом для полковників це стало певним застереженням -- якщо не у сенсі усвідомлення недопустимості зловживань владою, то, принаймні, нераціональності протиставлення своєї влади владі гетьманського проводу. І в наступні десятиліття, аж до ліквідації автономії Гетьманщини, подібного роду розслідувань не спостерігалося.

Утім, відсутність згадок про серйозні масові службові зловживання полковників могла бути спричинена й змінами у структурі влади загалом. Адже після смерті Д.Апостола гетьманську форму володарювання де-факто було ліквідовано, а російська влада, яка заповнила утворену внаслідок цього порожнечу, звикла діяти в іншому, аніж це було характерно для «класичного» гетьманату, владному полі. Притаманні для Росії процеси централізації й абсолютизації влади суттєво звужували можливості для посилення владних центрів місцевого рівня на шкоду всевладдю центральних органів. Відновлення гетьманської форми правління й обрання на гетьманство К.Розумовського (початок 1750-х рр.) загальної тенденції розвитку владних відносин вочевидь не порушили. Проте для того, аби стверджувати це напевно, необхідно додатково досліджувати владні відносини часів урядування К.Розумовського.

Загалом можна стверджувати, що у середині XVII -- першій половині XVIII ст. у політичній і соціальній ієрархії Української козацької держави інститут полковника Війська Запорозького був одним із найважливіших. Поряд із гетьманом і кількома представниками «вищої» групи ґенеральної старшини, полковники найбільше впливали на політичні й соціальні процеси в автономії. Зважаючи на високий владний статус та широкі можливості конвертувати його в реальні соціальні, матеріальні дивіденди й вигоди, посада полковника була однією з найбажаніших, до неї допускали або людей із найближчого оточення гетьмана, або осіб, що користувались особливим кредитом довіри російської влади (вплив останньої на кадрову політику гетьманату особливо помітним став у роки правління І.Скоропадського).

У розпорядчих документах і не прописаних у законах, але освячених традицією звичаєвих нормах, існували певні критерії відповідності для кандидатів на уряд полковника. Утім, жорстких вимог тут вироблено не було, а існуючи заборони й обмеження нерідко порушувалися під впливом факторів політичної доцільності, непотизму та ін. Активні спроби подолати неґативні тенденції, що істотно погіршували керованість автономії, розхитуючи гетьманські повноваження, особливо через штучну імплементацію імперською владою в адміністративну структуру Гетьманщини іноземців, які вступали на службу імператорові, чинив гетьман Д.Апостол, котрому вдалося, скориставшись сприятливою політичної кон'юнктурою, добитися певних позитивних змін. Але ці досягнення не були системними й, до того ж, мали тимчасовий характер.

Размещено на Allbest.ru