Особливості русифікації в УРСР у другій половині 1950 - першій половині 1960-х рр. (з історії мовної проблеми)

Зрештою, почастішали випадки демонстративного бойкоту української мови з боку випускників вищих навчальних закладів східних областей УРСР. Так, наприклад, завідувач Станіславського облвно Федоров на республіканській нараді активу працівників народної освіти 18--19 серпня 1960 р., нарікаючи на брак учителів, зробив закид на адресу Міністерства освіти республіки, яке направило в область 26 випускників Харківського державного університету. Натомість за направленням з'явилося лише 5, які категорично заявили: «Ми не знаємо української мови, ми не можемо читати українською мовою. Ми тільки російську мову вивчали». Формально вони з'явилися до місця направлення, але до роботи так і не приступили Там само. - Ф.166. - Оп.15. - Спр.2711. - Арк.205..

У 1963 р. в Києві відбулася представницька республіканська конференція з питань культури української мови, у роботі якої брали участь понад 800 учителів, письменників, науковців. У центрі уваги зібрання опинилися питання загального стану та статусу української мови у суспільстві. У багатьох виступах засуджувалися ідея, практика двомовності (у реаліях республіки - домінуючої й «добровільно обраної» російської та «необов'язкової» й марґіналізованої української), ішлося про необхідність розширення сфери застосування української мови та усунення штучних перешкод для її розвитку. У зверненні до партійно-державного керівництва учасники конференції порушили наболіле питання. Зокрема, пропонувалося в усіх навчальних закладах УРСР запровадити українську мову; нею ж здійснювати виховну роботу в дошкільних установах, де є діти батьків-українців; упровадити українську мову в усіх установах і на підприємствах, на транспорті й у торгівлі; забезпечити державною підтримкою (у форматі республіки) пріоритет української мови у видавничій справі й кіновиробництві. Проблеми збереження та розвитку рідної мови широко обговорювалися на шпальтах республіканської періодики Даниленко В.М. В апогеї «возз'єднання». -- С.498..

Під впливом ситуації, яка склалася на той момент, навіть перший секретар ЦК КПУ П.Шелест неодноразово висловлювався на захист української мови, підтримавши низку ініціатив інтеліґенції республіки та національно орієнтованої партноменклатуру спрямованих на розвиток історико-культурної й мовної спадщини (серед них -- започатковане 1962 р. 26-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР») Див., напр.: Тронько П.Т. Летопись дружбы и братства: Из опыта создания «Истории городов и сёл Украинской ССР» в 26-ти т. -- К., 1981. -- 127 с..

Проте ще наприкінці 1950-х рр. союзна влада, як зазначалося вище, взяла форсований курс на русифікацію. Звичним явищем у республіці став так званий білінґвізм (або двомовність) -- практика індивідуального чи колективного використання двох мов у рамках однієї державної, соціальної спільноти у відповідних комунікативних сферах. Зрозуміло, у радянській Україні найбільшого поширення набула українсько-російська двомовність.

Виразна тенденція до закріплення у СРСР панівної ролі російської мови зумовлювала послідовне обмеження вживання української мови в економіці, суспільно-політичному житті, у сферах освіти, науки й культури. У результаті, за даними соціолінґвістичних обстежень, переважна більшість російського населення республіки не володіла українською мовою (й не бажала це робити через «не резон»), а близько половини українців, які мешкали в містах, мали лише російськомовні навички спілкування на роботі, хоча вдома назагал користувалися рідною мовою. Помітні обмеження сфери функціонування української, пропаґанда «виняткової ролі» всього російського призводили до закріплення у суспільній свідомості уявлення про меншовартість, «непрестижний» суспільний статус української мови. Отже, двомовність в УРСР, на противагу декларованим у радянській соціолінгвістиці постулатам, мала риси не гармонійності й «добровільності», а обструкції та диглосії -- мовної ситуації з обов'язковим оціночним протиставленням наявних у суспільстві двох функціональних різновидів мови: «високого» (в тому числі офіційно-урочистого, літературного), який асоціювався з російською мовою, і «низького» («простого», розмовного, «селянсько-мужицького»), який зусиллями влади відводився українській мові Див., напр.: БрицинВ.М. Двомовність // Українська мова: Енциклопедія. -- К., 2007. -- С.136; Мельничук О.С. Диглосія // Там само. -- С.146.

56 Інтерв'ю П.Шелеста журналу «Київ», квітень 1989 р. // Петро Шелест: «Справжній суд іс¬торії ще попереду»: Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упор. В.Баран, О.Мандебура та ін.; за ред. Ю.Шаповала. - К., 2003. - С.669.

57 Програма КПРС, прийнята ХХІІ з'їздом КПРС. - К., 1964. - С.282.

58 Вівчарик М. Бо ти моя ненька, моя Батьківщина // Віче. - 1996. - №12. - С.126..

У зв'язку з наведеним вище принаймні здивування викликає дане журналу «Київ» 1989 р. інтерв'ю колишнього першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, що в ньому заперечувалася русифікаційна політика М.Хрущова на противагу добі Л.Брежнєва, коли, мовляв, ця політика неухильно втілювалася у життя: «Хочу підкреслити, що за Хрущова такого б не могло бути -- ні русифікації шкіл у містах, ні русифікації вузів. Микита Сергійович із великою повагою ставився до українського народу, любив українську мову, пісні й культуру. Це можу стверджувати достеменно»⁵⁵. Можливо, це пояснюється тим, що Петро Юхимович став першим секретарем ЦК КПУ в 1963 р. -- набагато пізніше перипетій ухвалення союзного й республіканського законів «Про зміцнення зв'язку школи з життям...», отже, не знав усіх деталей їх прийняття. Реакцією на русифікаційну політику став рух дисидентів -- шістдесятників, які, незважаючи на всілякі урядові заборони, спромоглися створити й видати у самвидаві чимало вагомих публіцистичних і наукових праць.

Нова програма КПРС фактично продовжила основні тенденції національної політики, оскільки знову наголошувала на «непримиренній боротьбі проти проявів і пережитків всякого націоналізму і шовінізму, проти тенденцій до національної обмеженості і виключності»⁵⁶. Тему було розвинуто на Всесоюзній конференції «Розвиток національних відносин за умов переходу від соціалізму до комунізму» наприкінці 1963 р., де вказувалося на обов'язок «кожної радянської людини» «непримиренно боротися з усіма проявами націоналізму, але передусім з проявами націоналізму власної нації»⁵⁷.

Отже, національна політика влади на етапі десталінізації була неоднозначною й визначалася насамперед ідеологічними партійними настановами. Не слід заперечувати істотних змін, особливо поступової ліквідації наслідків сталінського тоталітаризму, з одного боку, проте з іншого -- основні напрями та принципи національної політики фактично не змінювалися.

Размещено на Allbest.ru