"Жонатий ксьондз": справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням станіслава оріховського-роксолана 1551 р

Д.С. Вирський

500-літній ювілей із дня народження Станіслава Оріховського-Роксолана (1513--1566 рр.) -- відомого інтелектуала свого часу, який походив із західних кордонів України (Перемишльщина) -- є добрим приводом поміркувати над тим, чому не забувається ця непроста історична постать, які грані її власного досвіду все ще промовляють до живих, що дає діалог із ним усе новим і новим поколінням «співрозмовників»? Адже коли я наприкінці 1990-х рр. уперше взявся за дослідження про С.Оріховського, панівним «трендом» представлення цього діяча були «відродженські» та романтично-революційні шати. І я, і ширші кола українських інтелектуалів, захоплені ідеями «національного відродження» та дещо обтяжені тоталітарним досвідом, воліли бачити в ньому будителя, борця, революціонера та особу, свідому своєї певної місії.

По роках буття в незалежній Україні Роксолан дедалі більше розкривається з іншого боку -- як такий собі представник «четвертої влади», влади слова. Він вправний ритор-демагог, здатний у квазідемократичних умовах впливати на громаду, не займаючи високих посад і не маючи значних капіталів (сказати б, герой «середнього класу»); особа, яка вміло грає на різних суспільних рівнях -- інтернаціональної вченої спільноти, міжнародних організацій (церква, політичні блоки), придворних олігархів і місцевих маґнатських кланів, ще й про «народ»-виборців не забуває. Ідеаліст і прагматик водночас, С.Оріховський звичний до умов інтелектуальної конкуренції й необхідності самореклами -- він справді любить не лише «мистецтво у собі», але й «себе в мистецтві», і не дуже-то відділяє особисту справу від громадської. Його позиція щодо великих проблем людства -- екуменічної церкви (залагодження стосунків між католиками та православними), демократії, політичних вольностей, а також природних прав людини -- досі викликає повагу, а особиста боротьба перемишльського каноніка з целібатом перестала виглядати скандально навіть в очах католиків (надто через клопоти сучасної католицької церкви з педофілією).

Для українців Роксолан є ще й прикладом можливостей вестернізації та «європейського вибору». Із його легкої руки український голос зазвучав у дискусіях, які впливали на долю цілої Європи. У локальнішому плані С.Оріховський по-своєму символізує українсько-польську співпрацю, котра й для нинішнього часу залишається актуальною та багатообіцяючою. За цим «gente гиШеп^'ом, natione polonus'ом» у вітчизняній інтелектуальній традиції утвердився статус предтечі модерної теорії численних лояльностей, що пояснювала можливість виживання українства в імперських і позавласно- державних контекстах. І ця впізнаваність одвічних дилем українця, фактично ще «до України» (якщо йти за модерністами) -- дійсно найбільш вражаюча сторона досвіду С.Оріховського-РоксоланаДокл. див.: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан: життя і пам'ять. -- К., 2013. -- 215 с.. Цю статтю хочу присвятити найбільш резонансній справі у житті перемишльського каноніка -- одруженню та боротьбі за офіційне визнання цього шлюбу законним. Вона ж бо дала початок красивій леґенді про «solo tibi», право, дане «тобі одному», яка супроводжувала ім'я Роксолана у віках.

Із поверненням на Батьківщину в 1541 рр. (після 13-річної освітньої мандрівки Європою) С.Оріховський включається у жваві дискусії з церковних і політичних проблем Польщі та намагається прикладом власного життя довести правоту своїх ідей. Вимушений, під тиском батька (до якого приєдналася й мати), дати згоду на посвячення в духовний стан, він задекларував своє право на шлюб, яке вважав природним для кожної людини. При церемонії висвячення (що відбулася по гучній дружній пиятиці) Роксолан ухилився від прийняття обітниці целібатуОріховський С. Супліка до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу // Українські гуманісти епохи Відродження / Відпов. ред. В.Нічик: У 2 ч. -- Ч.1. -- К., 1995. -- С.229; Його ж. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого // Там само. -- С.413..

Нагадаймо, що за материнською лінією предки Оріховського були православними та він ніколи не відмовлявся від їхньої духовної спадщини. Сприяла цьому й справа із прийняттям священства і шлюбом, де родинна східнохрис- тиянська традиція використовувалась гуманістом як підстава для іґнорування вимог офіційного католицизму. Так, спонуканий рідними та приятелем батька львівським архієпископом Петром СтаріховськимУ 1525--1527 та 1536--1540 рр. П.Старіховський був вікарієм та ґенеральним офіціалом Перемишльської католицької дієцезії. Архієпископом львівським він став 26 квітня 1540 р. Отже, висвячення Роксолана відбулося після цієї дати. Ідеться про весну 1541 р. (?). (бл. 1474--1554 рр.) до прийняття сану Роксолан, «обурений упертими наполяганнями [...] відкинув усяке почуття пристойності й, не лякаючись архієпископа, за присутності батька та багатьох інших сказав, що як священик піду слідом за родом своєї матері [...] і колись таки одружуся»Оріховський С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого // Українські гуманісти... - С.413..

До речі, цікава реакція високого католицького достойника на заяву С.Оріховського. Як пише останній: «Усміхнувся на це архієпископ. То потім побачимо, -- мовив, -- а тепер чини, як ми хочемо!». Таке спокійне реагування на «крамольну» заяву зухвалого гуманіста може пояснюватися не тільки «простотою і грубістю» П.Старіховського, характерною, на думку Роксолана, для цього високого ієрарха, а й тим, що православна церква була і йому не чужою. Старіховські, так само, як і Оріховські, здавна належали до «шляхти руської», яка поза своїм строкатим етнічним походженням тяжіла до виявлення т.зв. «політичного русинства»Ісаевич Я.Д. Українська культура в середньовіччі і на світанку Нової доби // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомч. зб. наук. праць. -- Вип.1. -- К., 1992. -- С.37.. Та і як посадової особи справи «руської церкви» торкалися його безпосередньо. Відомо, що привілеєм від 15 квітня 1509 р. польський король передав львівському католицькому архієпископові право призначення намісника православного митрополита, обґрунтовуючи це кращою можливістю навертати «схизматиків» Галичини в «істинну віру»Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. -- Кн.1/2: Середина XV -- кінець XVI ст. -- Кн.2. -- К., 1994. -- С.85.. Це фактично робило того патроном православної церкви реґіону (у вітальній процесії 1540 р. з приводу в'їзду до Львова новопризначеного архієпископа П.Старіховського йшли і православні русини).

Треба також ураховувати, що це був час активного поширення протестантських ідей у краї. Вістря критики протестантів спрямовувалося проти офіційного католицизму, тому всі його християнські суперники, себто й православні, уважалися зазвичай нововірцями за союзників. Та й католиків жвава релігійна полеміка, яка не гребувала будь-якими арґументами, змушувала звертатися до історичного досвіду православ'я й навіть симпатизувати йому як -- подібно до католицизму -- «старій вірі». Так, у першій половині XVI ст. (виданий у Кролевці/Кеніґсберґу 1549 р.?) під впливом протестантських творів невідомий автор-протестант написав віршований діалог «римського» ксьондза з «руським» попом на 18 аркушах. Дехто приписував його М.Рею, родичеві Роксолана. Діалог завершувався моральною перевагою руського священика, хоч сам автор не належав до православ'яГрушевський М.С. Історія української літератури: У 6 т. -- Т.5: Культурні і літературні течії на Україні в XV--XVI вв. і перше відродження (1580--1610 рр.). -- Кн.2. -- К., 1995.. Апеляцію до «греко-руського» релігійного досвіду зустрічаємо й у правовірно-католицькій «Розмові дворянина з ченцем» (Краків, 1551-1554 рр.) М.КромераKromer M. Rozmowy dworzanina z mnichem (1551--1554) / Wyd. J.Los. -- Krakow, 1915. -- S.266--270..

Цікаву інформацію про настрої всередині самої католицької церкви наводить меморіал краківської капітули на пйотрківський синод 1551 р. Так, натякаючи на цілком конкретну особу -- єпископа куявського Яна Дрогойовського, до речі, родича С.Оріховського, висуваються закиди в проправославних прихильностях у частини католицького кліру: «Вони [...] причащають під обома видами світські особи (що в католиків, на відміну від православних, дозволялося лише для духовних -- Д.В.), [...] ганять хрещення римське, а руське хвалять (курсив мій -- Д.В.)»Andrzeja na Wi^cborku Zebrzydowskiego biskupa wiociawskiego i krakowskiego korespondencyja

z lat 1546--1553 z przydaniem synodow r. 1547 i 1551, jako tez innych dokumentow wspoiczesnych. -- Krakow, 1878 [Acta historica res gestas Poloniae ilustrantia ab anno 1507 usque ad annum 1795, t.1]. -- S.478, 483; Голенченко Г.Я. Студенты Великого княжества Литовского в Краковском университете в XV--XVI вв. // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в.: Проблемы взаимоотношений Польши, России, Украины, Белоруссии и Литвы в эпоху Возрождения. -- Москва, 1976. -- С.228--240.. 1556 р. той самий біскуп Я.Дрогойовський на потаємній зустрічі із протестантським діячем Матіасом Флакусом (Flacius, Влачич, Франкович) обіцяв йому шукати «в Литві» руські тексти Біблії.

Колоритним є також факт з життя спадкового патрона Оріховських -- Петра Кміти. 1 липня (вівторок після дня св. Петра) 1550 р. ченці православного монастиря в Уневі (нині в Перемишлянському р-ні Львівської обл.), які потерпали від шляхетських наїздів, добилися від короля визначення протектором обителі саме цього могутнього місцевого маґнатаArchiwum Giowne Akt Dawnych. -- Metryka Koronna 79. -- K.38v.; Sucheni-Grabowska A. Zygmunt August, krol polski i wielki ksi^z§ litewski: 1520--1562. -- Warszawa, 1996. -- S.320 (дослідниця плутає Унів з Унейовим Лодзького воєводства). Про діяльність П.Кміти як перемишльського старости див. також: Trawka R. De brachio regali: Dziaialnosc Piotra Kmity jako starosty przemyskiego (1511--1553) // Narodziny Rzeczypospolitej: Studia z dziejow sredniowiecza i czasow wczesnonowozytnych / Red. W.Bukowski, T.Jurek. -- Krakow, 2013. -- T.2. -- S.981--1032..

Отже, схильність С.Оріховського до православ'я його знайомим і близьким не могла видаватися чимось надзвичайним. І надалі, порушуючи у своїх творах питання церковної історії та конфесійних суперечок між східним і західним відгалуженнями християнства, Роксолан явно віддавав свої симпатії першому. Підтримував він і особисті контакти з православними ієрархами, зокрема перемишльським єпископом (1529--1549 рр.) Лаврентієм ТерлецькимOrichoviana: Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski: 1543--1566 / Ed.J.Korzeniowski. -- Vol.1. -- Cracoviae, 1891. -- P.41..

Висвячення С.Оріховського львівським архієпископом образило безпосереднього зверхника новоспеченого клірика -- перемишльського єпископа (1537-1544 рр.) Станіслава Тарла (бл. 1480 - 14 грудня 1544 рр.). Він не визнав цього посвячення та навіть розпочав судовий процес проти молодого каноніка як власника кількох перебенд (церковних бенефіцій), відсудив у нього в 1543 р. журавицьку плебанію (Журавиці під Перемишлем) і закликав світську владу до виконання решти вироку. Але С.Оріховський умів себе боронити. Приїхавши до Перемишля під час сварки капітули з єпископом став на бік першоїС.Тарло мав аналогічні з С.Оріховським претензії до каноніків Яна Чермінського, Яна Старіховського (Стажеховського) та Войцеха з Пільзна (вони також отримали певні бенефіції в обхід біскупа; див.: Starozytnosci galicyjskie / Zebr. i wyd. Z.Pauli. -- Lwow, 1840. -- S.15). До цього списку слід додати ще Я.Дрогойовського (з 1542 р. також каноніка перемишльського -- надання за протекцією П.Кміти). Причому конфлікт трьох перемишльських каноніків (Чермінський, Дрогойовський та Оріховський) згадується ще 14 жовтня 1542 р. (див.: Materyaiy do dziejow pismiennictwa polskiego i biografii pisarzow polskich / Zebr. T.Wierzbowski. -- T.1. -- Warszawa, 1900. -- S.83; Роксолан охарактеризований тут як «зі школи та сваволі італійської зарозумілий і злісної мови»).. Він оскаржив дії ієрарха у Львові, поїхав за справою каноніків до примаса й короля у Краків, де на той час відбувалися сейм і весілля Сиґізмунда Авґуста - формального володаря країни (затвердженого 1530 р. за наполяганням ще живого батька-короля).

Обставини сприяли С.Оріховському у столиці. Тоді якраз наспів його дебютний друкований твір -- перша з двох «Турчик». Взорований на «Філіппіки»

Демосфена, уважається, що надихався (та фінансувався?) він «австрійською партією», до якої належав і Я.Тарновський (пізніша обмовка С.Оріховського про те, що П.Кміта нічим не допоміг йому в конфлікті з єпископом С.Тарлом, може свідчити на користь того, що Роксоланові довелося шукати інших заступників).

Крім цього, у рукописах уже кружляли «Зразковий підданий» (перша редакція) та інші твори перемишльського канонікаІдеться про невеличкий твір «Respublica Polona proceribus Polonis in conventu generali 1543» («Річ Посполита найвидатнішим полякам на вальному сеймі 1543»; див.: Orichoviana: Opera inedita... -- P.1--27), а також трактат «Про священство» (не зберігся)., котрі здобули значну популярність. Королівський двір та освічену публіку вони вразили вишуканістю і жвавістю стилю, високим «науковим» рівнем арґументації (утім, наскільки це дозволяло знайти прихильність придворних неясно, адже зміст текстів мав і критичні щодо короля закиди). Шляхту ж, яка з'їхалася на сейм і королівську шлюбну церемонію між Сиґізмундом Авґустом та Єлизаветою Габсбурґ (6 травня 1543 р.), оратор підкупив своєю відвагою й вільністю думки.

До того ж красномовний канонік сподобався Петрові Ґамрату Секретарем П.Ґамрата впродовж 1540--1545 рр. був приятель Роксолана -- М.Кромер. Утім, це не єдиний можливий «заступник» за С.Оріховського., тодішньому примасові Польщі. Від нього Роксолан здобув підтвердження своїх прав на журавицьку плебанію та архідияконію, виклопотав вирок проти перемишльського єпископа і, як переможець, повернувся до Перемишля. Тут зухвалий канонік, не зважаючи на наказ С.Тарла, «ґвалтом» розвалив ґалерею кафедри (міського собору), через яку й вийшла сварка біскупа з капітулою.

Це був час першої слави Роксолана. Гостра критика королівського двору та існуючих соціальних пороків закрила перед ним перспективу придворної кар'єри, проте зробила його визнаним «шляхетським трибуном», улюбленцем лицарського стану. Особисті справи С.Оріховського також ішли на добре. Йому вдалося налагодити непогані стосунки з наступником С.Тарла на перемишльській єпископії -- Яном Дзядуським (1496 -- 28 липня 1559 рр.). Останній був креатурою королеви Бони (отже, мав симпатизувати клієнтам П.Кміти?). «Придворний без великої освіти, людина лінива, священик без покликання», -- так характеризував його польській історик Л.КубаляKubala L. Stanislaw OrzeAowski i wplyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- Lwow, 1906. -- S.11. Утім, існують і прихильніші до цього католицького ієрарха відгуки, які ставлять під сумнів об'єктивність Л.Кубалі (див.: Kwolek J. Odwolywanie herezji za biskupa przemyskiego Walentego Herburta // Reformacja w Polsce. -- Warszawa, 1921. -- №4. -- S.258--259).. Новий єпископ проявив себе як примхливий формаліст, гонитель учених людей і покровитель підлабузників. Отже, не дивно, що великого авторитету серед оточуючих він не зажив.

Утім, С.Оріховський припав Я.Дзядуському до душі, адже був веселої вдачі, відрізнявся дотепністю та, сказати б, комунікабельністю. Єпископ полюбив його товариство, називаючи того «прекрасною людиною»Kubala L. Stanislaw OrzeAowski i wplyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- S.11.. Він навіть ставив молодого каноніка за приклад іншим клірикам як майстра залагоджувати свої не завжди канонічні дії. За часів цього біскупа С.Оріховський отримав нові надання (2 березня 1547 р. став сяноцьким пробощем) та високий статус офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства OrzeAowski Stanislaw // Polski slownik biograficzny. -- T.24. -- Wroclaw, 1979. -- S.289. У біографії П.Кміти («Vita Petri Kmihtae de Wisnicze Palatini Cracoviensis») С.Оріховського названо перемишльським деканом («Decanum Premisliensem»). Це, власне, титул-відповідник вікарія біскупства.. Проекти щодо «виправлення церковних звичаїв», які подав йому Роксолан, Я.Дзядуський не сприйняв серйозно; публічні виступи каноніка вважав забавками і творів його, напевно, не читав. Відтак ніщо не порушувало їхніх добрих стосунків аж до розголосу справи з промовою С.Оріховського про целібат (1547 р.).

У цей період гуманіст пише свою другу «Турчику»Ad Sigismundum Poloniae Regem Turcica secunda. -- Cracoviae, 1544. Існувала й версія німецькою мовою: Oratio an den durchleuchtigsten Herrn [...] Sigismundum, Konig in Polen [...] Die Kriegsrustung wider den Erzfeind Christliches Bluts, den Turcken, furznemen belangend. -- B.m., 1544. (березень 1544 р.). Змістом вона тісно пов'язана з попередньою, але спрямована вже не до шляхти, а до короля. Мети твір не досяг, адже польський король так і не оголосив війну Туреччині, утім підтримав популярність С.Оріховського серед впливових (а на руських землях панівних) антитурецьких кілПро явище жанру «турчик» за життя С.Оріховського див.: Tafilowski P. Imago Turci: Studium z dziejow komunikacji spolecznej w dawnej Polsce (1453--1572). -- Lublin, 2013. -- 378 s.. «Турчики» надовго стали візиткою «міжнародної» слави Роксолана (друга вийшла в німецькому перекладі вже 1544 р.; обидві «Турчики» видано в Базелі 1551 р. - разом із промовою про целібат, а краківське перевидання 1590 р. потягнуло за собою видання латинського ориґіналу в Римі 1594 р.; згодом було ще видання у Відні 1663 р.).

Для української інтелектуальної традиції велике значення мав скромний за обсягом теологічний трактат С.Оріховського «Хрещення русинів»Повна назва: Baptismus Ruthenorum: Bulla de non rebaptisandis Ruthenis. Iuramentum a Rutheno Pon. Rom. praesandum. -- Cracoviae, 1544 (звернення до читачів підписане в Перемишлі 1 березня 1544 р.). Про цю працю С.Оріховського див.: Olszaniec W. Technika kompilacijna Orzechowskiego w traktacie «Baptismus Ruthenorum». -- Warszawa, 2013. -- 178 s. (Краків, 1544 р.). Адресатом його виступав найвищий ієрарх католицької церкви в Польщі -- примас П.ҐамратІноді в літературі назву цього твору С.Оріховського подають як «Лист до Петра Ґамрата»., тлумачений Роксоланом як духовний зверхник «цілої Сарматії». Присвячувався твір доволі вузькому питанню: чи необхідно перехрещувати православних русинів при прийнятті ними католицизму? На думку С.Оріховського -- ні. Він переконаний, що східні християни є частиною християнської церкви, а православне хрещення нічим не відрізняється від католицького. Цікаво, що себе автор позиціонував означенням «людина русько-українського походження, римо-католицької віри» («homo ex Ruthenis ortus, Romano tamen ritu»), що, на його думку, давало перевагу над основним ученим опонентом -- краківським професором, знаним католицьким теологом, ворогом православ'я сілезцем Яном Сакраном (Ян з Освенцима-молодший, 1443-1527 рр.)Головна праця Я.Сакрана, написана на замовлення віленського католицького єпископа: «Elucidarius errorum ritus Ruthenici» (Краків, 1501 р. (?); Спіра, 1582 р.). Тут наводиться 40 «помилок» православ'я («віри русинів»). Докл. див.: Niechwiej M. O bi^dach rusinskiego obrzqdku, to jest Elucidarius errorum ritus Ruthenici (1501), czyli Jan z Oswi^cimia wobec idei unii koscielnej z prawosiawnymi Rusinami. -- Krakow, 2012. -- 482 s. (про полеміку С.Оріховського з Я.Сакраном див.: S.105--110)..

Роксолан твердив, що Флорентійська унія 1439 р. мала всі шанси на успіх. Реалізуватись їй завадила папська партія в католицькій церкві, яка жорстко наполягала на підкоренні православної ієрархії римським понтифікам. С.Оріховський натомість уважав, що заради єдності християнської церкви слід іти на поступки православним (зокрема, не вдаватися до процедури перехрещення). З огляду на подальший перебіг унійної справи відзначимо, що саме негнучкість позиції католиків сильно зашкодила її успішності.

Так само закликом до гнучкості офіційного католицизму можна вважати й наступний твір перемишльського каноніка. Ідеться про лист до Самуеля МацейовськогоPro Ecclesia Christi ad Samuelem Matieiovium Episcopum Crac. -- Cracoviae, 1546. (1 лютого 1546 р.) з нагоди призначення його краківським біскупом. Це перший антипротестантський твір С.Оріховського, він спрямований проти лютеранства, але також і проти «зіпсутості та недбальства» католицького кліру, що і творить, на думку автора, поживний ґрунт для протестантизмуЗрештою, С.Оріховський, напевно, ще сподівався на «возз'єднання» лютеран і католиків. От і його приятель Я.Пшилуський тоді ж видав латинський вірш із закликом до такого порозуміння (а після смерті М.Лютера 18 лютого 1546 р. це не виглядало вже аж надто нездійсненим).. Відсутність належної реакції на Роксоланову позитивну програму реформ офіційної церкви штовхало його на радикальніші дії.

Відтак С.Оріховський сідає за працю, яка мала найбільші наслідки для його власної долі - «У справі закону про целібат». Написана 1547 р. вона, здається, була погоджена з двором П.Кміти (через секретаря останнього - Якуба Пшилуського -- текст отримав і маґнат А.Ґурка, який став великим шанувальником та опорою Роксолана)Щодо причетності Я.Пшилуського до поширення «Промови про целібат» писав С.Оріховський і в листі від 2 травня 1548 р. (у зв'язку з тим, що з Риму до Перемишля приїхав священик, котрий і повідомив про тамтешню скандальну реакцію на цей твір).. Виконана у формі промови-звернення до Тридентського соборуЦе інколи вводило в оману модерних дослідників, які вважали, що С.Оріховський виступив із промовою безпосередньо на соборі., ця праця перемишльського каноніка набула широкого розголосуС.Оріховський вимовлявся (навряд чи щиро), що не збирався її оприлюднювати, а надіслав М.Кромеру для дискусії, і вже той допустив «витікання», зачитавши текст групі осіб., викликавши обурення офіційних католицьких кіл. У цьому творі С.Оріховський відніс право на шлюб до природних прав людини, а його обмеження вважає підштовхуванням до гріха. Натомість скасування целібату Роксолан подав як украй богоугодну справуМожливо, уже 1547 р. С.Оріховський мав намір одружитися зі своєю коханкою Анною Запар- цянкою, через яку судився того року (див.: Penkala F. Stanisiaw Orzechowski w latach 1550--1552 // Sprawozdanie dyrekcyi c.k. gimnazium II w Tarnowie za rok szkolny 1913/14. -- Tarnow, 1914. -- S.12)..

Я.Дзядуський, якому ставили на карб недогляд за «єретицьким ухилом» його підлеглого, змушений був діяти. Утім, обидві сторони не бажали розриву, а офіційні кола не поспішали встрявати в публічну дискусію з канонічних питань. С.Оріховський, переконаний, що його реформаторські ідеї підуть на користь офіційній церкві та зупинять поширення протестантизму, погодився на церковний процес щодо своїх поглядів, заздалегідь домовившись з Я.Дзядуським.

Того ж таки 1547 р., 17 червня, у Бжозові відбувся єпископський суд, на якому С.Оріховський відкликав свої листи-промови, заприсягся не боронити «Русі» та православ'я й не порушувати спокою королівства. У разі недотримання цієї присяги його мали відлучити від церкви та позбавити всіх церковних прибутків (утім, текст зобов'язання було складено дуже обачно, що дозволило Роксоланові згодом легко спростовувати закиди у клятвопорушенні). Провокаційну книжку біскуп розпорядився прилюдно спалити. «Пряником» для С.Оріховського мав стати уряд офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства, про призначення на який Роксолана (18 серпня 1547 р. на єпископальному синоді в Перемишлі) вже йшлося вищеДокл. див.: Penkala F. Stanisiaw Orzechowski w latach 1550--1552..

Проте громадськість, розбурхана протестантською агітацією та не дуже заглиблюючись у суть конфлікту, була розчарована поступливістю С.Орі- ховського, який уже мав славу вільнодумця. На нього зусібіч посипалися зневажливі пасквілі. Якийсь час Роксолан нехтував ними, але не в його натурі було спокійно зносити образи. 22 квітня 1549 р. перемишльський канонік склав уряди офіціала й вікарія біскупства, а ще до цього видав свою апологію «Обговорення С.Оріховського проти наклепів» та написав листа до Я.Пшилуського, секретаря П.Кміти. В обох творах він пояснював своє кредо: реформи задля збереження й піднесення престижу офіційного католицизмуOrichoviana: Opera inedita... -- P.121--123. До речі, у «Діатрібі» Роксолан знову заманіфестував свою прихильність до екуменізму (тобто порозуміння західної та східнохристиянських церков)..

Утім, звістка про смерть короля Сиґізмунда І Старого на якийсь час відвернула увагу громадськості від справ духовних. С.Оріховський задумав написати промову на погреб монархаОриґінальна назва: «Funebris Oratio: habita a Stanislao Orichovio Ruteno, ad Equites Polonos, in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis».. У ній оратор надав Сиґізмундові рис ідеального правителя, котрий подарував Короні Польській її справжній «золотий вік»Італійський видавець Пауло Рамузіо порівнював підхід С.Оріховського з Ксенофонтом, який писав про Кіра «не задля історичної правди, а лише для того, щоб дати образ справедливого правителя» (див.: Українські гуманісти. -- Ч.1. -- С.420).. Промова мала великий успіх М.Бєльський писав, що С.Оріховський у своїй промові короля Сиґізмунда І «насправді до неба [піднісши] писанням своїм чужим людям представив, через що і смерть його (себто цього короля -- Д.В.) не лише нас, громадян цієї землі, але й чужих людей християнських засмутила» («prawie do nieba pisanim swym postronnym ludziom wystawii: dla czego jego smierc / nie tylko nas obywatele tey ziemie / ale y postronne ludzi Krzescijanskie / zasmucila»; див.: Bielski M. Kronika wszytkiego swiata. -- Krakow, 1564. -- List 425; це вже третє видання «Кроніки», два попередні також містили цей пасаж: Krakow, 1551. -- List 293; Krakow, 1554. -- List 304)., була видана 1548 р. у Кракові та, коштом королеви Бони, у Венеції, принісши авторові славу ДемосфенаПромови Демосфена у Кракові саме були «в моді». У 1546--1547 рр. їх тут, у латинському перекладі, видавав місцевий правознавець професор університету Шимон Марицький (видання 1547 р. дедиковане П.Кміті)..

Крім цього розлогого трактату після похорону короля С.Оріховський написав невеликий малозначущий твір «Щодо [обряду] поховання Сиґізмунда Яґеллона С.Оріховський-русин до друга» (власне це друкований у Кракові лист до Я.Пшилуського (?) від 28 липня 1548 р.) з приводу того, що його приятель-протестант на бенкеті прохопився про нерозуміння окремих елементів католицького поховального обряду. С.Оріховський по-дружньому кепкує з нього та просить не забути дотриматися всіх цих католицьких ритуалів, якщо доведеться ховати самого РоксоланаПро цей твір див.: Malinowska J. Kilka uwag o adresacie listu Stanisiawa Orzechowskiego «Pro exequiis Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis» // Roczniki Humanistyczne. -- T.36, zesz.3. -- Lublin, 1988. - S.170-174..

Боротьба за королівські «вуха» і вплив на молодого монарха підштовхнула С.Оріховського до підготовки нової розширеної редакції «Зразкового підданого» (у виданні 1548 р. до трактату додано другу частину). У цьому варіанті тексту автор уже не приховував свого імені та обрав зручну для себе позицію патріота Русі (українських провінцій Корони Польської). Він наполегливо закликає короля-«сторожа» прибути на русько-українські землі й захистити їх від «бусурманських зазіхань». Рішення про друк твору Роксолан залишив на розсуд короля (який, утім, своєї санкції так і не надав). У 1549 р., імовірно у зв'язку з вересневим татарським набігом на Волинь і ГаличинуЕпізод цього нападу -- захоплення замочку Передмірки (нині село Лановецького р-ну Тернопільської обл.), де в руки татар потрапив князь Федір Михайлович Вишневецький із дружиною, С.Оріховський згодом яскраво описав у своїх «Анналах»., С.Оріховський пустив рукопис «у люди» (хай і не у друкованому вигляді?)Сам С.Оріховський згадував, що послав текст Я.Тарновському та П.Кміті. Але в листі до Я.Пшилуського від 21 листопада 1549 р. писав і про намір видати цей твір (цікавий тут варіант назви - «Королівське виховання») у Кракові, аби з ним ознайомилися на сеймі, що мав відбутися. Друк цей, за Ф.Пенкалею, побачив світ уже у грудні 1549 р. (див.: Penkala F. Stanisiaw Orzechowski w latach 1550--1552. -- S.18--21). Жодного екземпляру цього видання не збереглося (можливо, через незадоволення ним короля), що змушує сумніватись у його реальному існуванні.. Усе це зміцнило його авторитет політичного мислителя та публіциста.

До речі, на доволі прохолодне сприйняття королівським двором творчості Роксолана могла вплинути і його участь у кампанії проти шлюбу короля з Барбарою Радзивілл (слід мати на увазі, що П.Кміта й А.Ґурка -- маґнати-за- мовники творів С.Оріховського, тоді були одними з найзатятіших ворогів «литовської курви»). Відомо про рукописні твори-промови перемишльського каноніка, покликані скомпрометувати юну королеву-литовку. католицький священик конфлікт церква

Рубіжний у житті країни час (1548--1549 рр.), коли можна було розраховувати на якісні зміни, започатковані молодим королем, не лише надав другого дихання публіцистичній творчості С.Оріховського, але підштовхнув його радикально змінити власну долю. Тоді для нього особисто знову стала украй актуальною проблема целібату. Справа в тому, що Роксолан закохавсяОцінити емоційну складову «кохання шістнадцятого століття» зазвичай дуже складно, але жодних свідчень, що перед нами -- традиційний шлюб із розрахунку не маємо. Хіба що швидкість зміни постаті обраниці говорить на користь цього. Зрештою, у «Трактаті міркувань щодо всесвітньої церкви і згоди з Римом» (15 лютого 1549 р.) Роксолан писав М.Брудзевському, одному зі своїх маґнатів-протекторів: «Якщо вкажеш мені відповідну особу, то вже завтра побачиш мене одруженим».. Його обраницею стала панна Софія Страшовна з вишницькогоВишнич (нині Новий Вишнич) -- замок-резиденція Кміт у Малопольщі. двору П.Кміти (донька купця з прусського Лембарка Фелікса Страша). С.Оріховський освідчився їй у своїх почуттях, знайшов взаємність і невдовзі у Вишничі відбулися публічні заручини.

Однак церковна влада з такими діями перемишльського каноніка примиритися не могла. Католицькі ієрархи вдалися до тиску на П.Кміту, аби той не віддавав панну зі свого двору за С.Оріховського. Маґнат написав Роксоланові листа з порадою схаменутися, не сваритися з князями церкви та не позбавляти себе статків і становища. Але С.Оріховський не йняв умовлянням, відповівши, що обраний ним шлях єдино вірний і корисний для церкви, що інакше «звичаїв духовних поправити не можна» та просив патрона підтримати його. 15 лютого 1549 р. він закінчив новий розлогий текст -- «Трактат міркувань щодо всесвітньої церкви і згоди з Римом»«Tractatus rationem univesalis ecclesiae ac sedes Romanae continens ad Nicolaus Brudzovium

palatinum Lanciensem» (1548--1549 рр.). Адресований ленчицькому воєводі Миколаєві

Брудзевському, який дорікав С.Оріховському за ту ж таки присягу 1547 р. та зречення ідей, озвучених у творі «У справі закону про целібат»., де популяризував свої погляди на церковну реформу та проблематизував питання про межі повноважень папської курії (у травні того ж року надіслав його своєму римському знайомцеві -- кардиналові Алессандро Фарнезе).

Із 1549 р. походить ще один невеличкий текст -- «Апеляція Станіслава Оріховського», який також був покликаний поширювати позицію перемишльського каноніка в релігійній полеміці (спрямований до біскупа Я.Дзядуського в надії переконати того, що він сам винний у «відступництві» С.Оріховського, адже той не міг терпіти всі «гріхи» тогочасного католицького духівництва). Бунтівний клірик перелічив головні претензії до свого єпископа: 1) руське питання (єпископ засуджував шлюбність православних священиків та загальне для східних християн причащання під двома видами -- хлібом і вином; підтримував перехрещення русинів при наверненні на католицизм; оголошував православних русинів єретиками-схизматиками, не належними до християнства, та закликав паству уникати спілкування з русинами-некатоликами); 2) висвячення людей «негідних і несправедливих»; 3) некатолицька «наука» (якісь забобониВласне, звелів писати на стінах будинку з великої літери імена -- «Каспер», «Мельхіор», «Балтазар», аби захиститися від блискавок.), що її біскуп навчав з амвону; 4) занедбання правопорядку в дієце- зії; 5) постійне, починаючи від 1545 р., переслідування С.Оріховського (єпископ закидав своєму підлеглому безпідставне вбивство підданого у Бжозові, не дозволяв йому як декану проводити візитацію парафій, на синоді дієцезії 1547 р. покликав того на суд і змусив присягнути, що він зрікається своїх не- канонічних поглядів, змовлявся проти С.Оріховського з П.Кмітою, коли той був ображений на Роксолана, усунув його від виголошення церковних проповідей, хоч допускав до цього «всіляких неуків і простаків», зрештою відтоді, коли С.Оріховський став на захист ксьондза Валенти Кшчоновського, усіля- ко утискав його). Стосовно останнього епізоду йшлося про захист Роксоланом пробоща з Краківської єпископії В.КшчоновськогоВаленти з Серадзі -- пробощ у Кшчонові (нині село Малопольського воєводства (?)). Його тяжба у справі одруження закінчилася вироком біскупа С.Мацейовського від 17 червня 1549 р., за яким цього першого в Короні Польській одруженого ксьондза засудили на довічне ув'язнення., котрий, заохочений заручинами С.Оріховського у Вишничі, вирішив наслідувати його приклад. Здавалося бунтівний канонік заповзявся одружити всіх священиків своєї околиціУ 1550 р. давній друг С.Оріховського -- Я.Пшилуський (на той час пробощ у Мостиськах Перемиського староства, нині однойменне село у Львівській обл.) одружився з Барбарою Дембінською. На захист цього шлюбу також виступав М.Рей.. Зокрема, він у власному домі справив своєму приятелеві, плебанові з Вишні Мартинові Кровіцькому, весілля з Маґдаленою Побединською (цікаво, що родичі обох молодих були студентськими однокашниками Роксолана по Краківському університету)Обставини справи Роксолан описав у листі до Я.Пшилуського від 16 грудня 1550 р. Цікаво, що М.Кровіцький фактично обдурив священика, який його повінчав, не згадавши, що належить до духівництва.. Під час цього весілля йому було дано знати, що П.Кміта також справляє весілля -- його власної нареченої. С.Оріховський поспішив у Вишнич, але хоч ця вістка й виявилася фальшивою, панна прийняла його доволі прохолодно, а П.Кміта дорікав йому.

Принижений і розгніваний С.Оріховський наважився зробити зі своєї особистої справи -- справу громадську. Власне ще на шляхетському сеймику у Судовій Вишні 10 квітня 1550 р., куди прибули й численні представники духівництва, Роксолан виступив із полум'яною промовою проти «зіпсутості» кліру, покаявся сам у «похоті» та «перелюбстві» й оголосив публічно, що задля добробуту церкви та всім у приклад він одружитьсяДо конфлікту Роксолан готувався ретельно -- 4 лютого 1550 р. він віддав у заставу свою маєтність Журавиці за 300 злотих шваґрові А.Семушовському (про те, що 21 березня 1550 р. йому ж відступлено в оренду прибутки Сяноцької парафії, уже йшлося; див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552. -- S.22). Обтяження маєтностей боргами завадило б їх конфіскації. Натомість на сеймику у Вишні С.Оріховський, крім прихильної шляхти, мав на свою користь і голос місцевого священика -- М.Кровіцького.. Шляхта сприйняла цю заяву із захватом. Усі чекали на реакцію присутнього на сеймику єпископа Я.Дзядуського. Як офіційний представник церкви той перепитав Роксолана, чи справді він вирішив узяти шлюб. І після ствердної відповіді біскуп заявив, що відтоді, як це станеться, не терпітиме С.Оріховського у власній дієцезії. У присутніх такі слова викликали бурю протестів (мовляв, терпів перелюбника, а у законному шлюбі терпіти не збирається). Єпископові не дали скінчити промову, закидаючи йому лицемірство, а на спробу Я.Дзядуського розрядити атмосферу жартом присутні відповіли зневажливим мовчанням. Смертельно ображений на С.Оріховського ієрарх залишив зібрання й виїхав із Вишні. Так розпочиналася справа, яка збурить усю Корону Польську й накладе відбиток на подальше життя Роксолана.

Я.Дзядуський діяв рішуче. По всій дієцезії було розіслано оголошення про «єретичну» діяльність С.Оріховського, у котрому попереджалося: якщо перемишльський канонік не облишить думку про одруження, то зазнає покарання -- його шлюб не визнаватиметься офіційною владою, а сам він буде вигнаний за межі дієцезії з позбавленням усіх майнових і станових прав. Проте шляхетський сеймик став на бік Роксолана, позаяк дії єпископа порушували одне з найважливіших прав шляхетства -- пряму підсудність лише королю. Було ухвалене рішення винести справу С.Оріховського на розгляд коронного сейму, а земським послам дано доручення не допустити засудження шляхтича через шлюб. Сам перемишльський канонік прийняв виклик. Він відіслав назад судовий позов єпископа з припискою, що боронитиметься скільки стане йому сили.

Перебіг подій на коронному сеймі у Пйотркові (15 травня -- 26 липня 1550 р.) докладно описано самим С.Оріховським в «Анналах». Коротко згадаємо про основне. Земські посли, серед яких були й родичі Роксолана, наполягли на розгляді його справи у присутності короля. С.Оріховському було надане слово та, коли він почав говорити про целібат, це викликало бурю в рядах єпископів. Вони схопилися з місць, здійняли галас і зажадали від короля, аби він не слухав промовця. Через П.Кміту монарх оголосив свою волю, аби С.Оріховський викладав справу, не зачіпаючи єпископів. Роксолан знітився й деякий час не міг відновити промову та, заохочуваний своїми прихильниками і загальним войовничим настроєм присутньої шляхти, спромігся закінчити виклад своєї справи, прохаючи короля скасувати судові переслідування щодо нього. За пропозицією сенату монарх відстрочив ухвалення остаточного рішення.

Утім єпископська сторона відчула, що справа набуває небажаного гострополітичного характеру, здатна похитнути становище католицької церкви у країні взагалі. Відтак було здійснено спробу домовитися полюбовно. С.Оріховського з шістьма приятелями запросили на переговори. Однак радикальна партія не бажала миру. У товариші перемишльському каноніку було обрано вождів реформаторів: усесильного литовського маґната й родича короля Миколая Радзивілла, воєвод калішського Мартіна Зборовського, ленчицького Миколая

Брудзевського, брестського Рафала Лещинського та найбільшого прихильника Роксолана -- Анджея Ґурку з двома синами. Разом із ними пішов загрозливо великий почет.

Єпископи були вражені цією демонстрацією сили та не спромоглися їй бодай щось протиставити. Справу було передано на розсуд Я.Тарновсько- го. У залагодженні її також активно брали участь П.Кміта і С.Мацейовсь- кий. Було ухвалено компромісне рішення: С.Оріховський не одружиться, доки не матиме офіційного дозволу Папи Римського. Крім цього, єпископи вмовили П.Кміту не віддавати панну зі свого двору заміж за каноніка- вільнодумця.

Невдовзі П.Кміта видав С.Страшовну заміж, а єпископ С.Мацейовський укинув за ґрати В.Кшчоновського -- відтак С.Оріховський мав право вважати пйотрківську домовленість зірваною. Він також почав діяти. А.Ґурка та Зборовські взялися підшукати Роксоланові нову наречену. Нею стала 16-літ- ня панна Маґдалена, єдина дочка шляхтича Краківського воєводства Яна Холмського (Хелмського).

Повернувшись із Кракова, С.Оріховський за присутності своїх численних родичів і знайомих у Перемишлі зрікся всіх священицьких прав і відіслав єпископові знаки свого сануАкт від 18 жовтня 1550 р. про зречення від Перемишльської канонії та перебенди-бенефіції, а також від Сяноцької парафії.. Невдовзі, у 1551 р., на свято Масниці, як писав сам Роксолан -- у «найщасливіший день свого життя» (9 або 19 лютого) він узяв шлюб зі згаданою Маґдаленою Холмською в Лсціне під Єнджейовим в Реміґіана Холмського, стрия нареченої, записавши дружині оправу на двох ді- дичних сільцях: Баранчицях (під Самбором) і Журавицях (під Пшеворськом)Фактично, разом із рукою й серцем Роксолан передавав дружині усю свою родову спадщину. Це був досить сміливий крок із боку чоловіка. М.Холмська виявилася гідною обраницею. Подружнє життя Оріховських ніколи не було захмарене доволі частими в тодішньому шляхетському середовищі майновими чи будь-якими іншими суперечками.. Весілля відбулося у протестантському храмі-зборі, справлялося гучно й мало широкий громадський резонанс. С.Оріховський згадував, що йому навіть не вистачало часу, аби відповідати на всі вітальні листиKubala L. Stanisiaw OrzeAowski i wpiyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- S.28..

Єпископ Я.Дзядуський, який, здається, сподівався на дієвість сеймового компромісу, попервах розгубився. Утім, оговтавшись, викликав С.Оріховського на єпископський суд із трьома товаришами. Процес мав відбуватися не у збуреному діями бунтівного каноніка Перемишлі, а в Бжозові -- укріпленій резиденції біскупа. Та оскаржений, розуміючи, чим загрожує йому подібна келейність суду, прибув у супроводі 300 вершників із кращих місцевих родів (за деякими даними їх було навіть 5000). Єпископ відмовився вести процес у таких умовах. С.Оріховського було засуджено заочно, шлюб визнано недійсним, самого його оголошено єретиком і приречено на вигнання з позбавленням усіх майнових та станових прав. Проте заочне винесення вироку порушувало прийняту в Польщі процедуру. Цим негайно скористався Роксолан.

Засуджений розвинув справді подиву гідну активністьПро справу С.Оріховського з Я.Дзядуським стало відомо й знаному австрійському дипломатові Сиґізмундові Герберштайну (див. його лист від 9 травня 1551 р.: Dyaryusze sejmow koronnych 1548, 1553 i 1570 r. - Krakow, 1872. - S.93).. Відразу після винесення вироку він склав протестацію, уписавши її 6 березня 1551 р. до ґродської книги міста Сянока, де урядував один із його покровителів -- П.Зборовський (із ним Роксолан студіював у Падуї ще в 1535 р.). У квітні С.Оріховський прибив на дверях церкви у Пшеворську оголошення про взяття шлюбу та мотиви цього кроку. У рідному Перемишлі, у кафедральному соборі за великого скупчення народу він зірвав виголошення єпископського вироку щодо себе й виступив із палкою промовою проти всевладдя кліру. Доводи своєї невинуватості Роксолан передав на розгляд Краківської академії, а в Рим написав знамениту «Супліку до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу» (видано в Базелі 1551 р.). Можливо, саме тоді було створено й інший полемічний, спрямований проти папства, твір перемишльського каноніка -- «Антивавилон»Текст «Антивавилону» не зберігся та знаний лише зі згадок у листах С.Оріховського, через що є сумніви, був він написаний, а чи лише планований. К.Кеглер має припущення про тотожність «Антивавилону» і твору «Судовий процес Оріховського» (рукопис Бібліотеки Яґеллонського університету №1888, який містить документи 1551 р. про справу С.Оріховського; див.: Koehler K. Stanisiaw Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. -- Krakow, 2004. -- S.266--267).. Окрім цього С.Оріховський, який через шлюб породичався мало не з усією Західною Малопольщею, здійснив разом із дружиною об'їзд нових родичів і знайомих. Повсюдно їх приймали як законне подружжя, навперейми обіцяючи підтримкуУ зв'язку з цим слід тлумачити дарування С.Оріховському села Воніковичі (Ваньковичі Самбірського р-ну?) при Великих Баранчицях у землі Перемишльській відомим протестантським діячем Станіславом Стадницьким зі Зміґрода, оформлене королівським привілеєм від 17 січня 1555 р. (див.: Materyaiy do dziejow pismiennictwa polskiego i biografii pisarzow polskich. -- T.2. -- Warszawa, 1904. -- S.6)..

Однак королівська влада підтримала позицію офіційної церкви. Слід зазначити, що С.Оріховський, як автор дошкульних листів, спрямованих проти непопулярного серед польської шляхти шлюбу короля Сиґізмунда Авґуста з литовкою Барбарою Радзивілл, та прихильник шляхетського контролю за діями монарха навряд чи міг сподіватись на доброзичливе ставлення двору. Натомість офіційна церква, яка щойно погодилася на одруження короля з його обраницею, варта була королівської вдячності.

Король призначив простежити за виконанням єпископського вироку П.Кміту. Останній мав також особисті мотиви активно виконати таке доручення, адже гостре перо С.Оріховського не оминуло й цього не завжди справедливого панаДив. цікавий розбір листа С.Оріховського Я.Пшилуському від 1547 р. (Orichoviana: Opera in- edita... -- P.99--112) польським класиком досліджень клієнтели А.Мончаком: Mqczak A. Klientela: Nieformalne systemy wiadzy w Polsce i Europie XVI--XVIII w. -- Warszawa, 2000. -- S.267--274). С.Оріховського історик наводить як приклад «розчарованого патронатом П.Кміти клієнта», доводячи, що згаданий лист писався як праця, котру планують видати.. Проте П.Кміта, як один із провідників шляхетства Руського воєводства, не міг не зважати на загальні настрої. А шляхта вирішила боронити свого улюбленця, ухваливши навіть перевозити Роксолана під охороною озброєного табору. Тож П.Кміта виявляв обережність, чекаючи скликання чергового коронного сейму, який відкрився у Пйотркові 2 лютого й тривав до 11 квітня 1552 р. Сам сейм і перебіг подій навколо власної справи С.Оріховський також докладно описав в «Анналах»Orzechowski S. Kroniki Polskie od zgonu Zygmunta I-go. -- Warszawa, 1805. -- S.129--153.. Ця автобіографічна хроніка, а також дослідження Л.Кубалі й послужать основними джерелами при розгляді мабуть-таки дійсно доленосного для Роксолана епізоду.

Напруга між світським і духовним станами далася взнаки вже від початку сейму. Ворожість шляхти до партії єпископів була засвідчена низкою демонстративних дій. Я.Тарновський дуже холодно прийняв Я.Дзядуського, який зайшов його привітати -- великий коронний гетьман відвернувся, не подавши руки. На церковній службі за присутності короля деякі шляхтичі відмовлялися приймати святі дари з рук священиків, а Р.Лещинський слухав службу, не знімаючи капелюха.

Думки учасників сейму щодо справи С.Оріховського та судівництва церкви розподілилися таким чином. По-перше, найбільш радикальну позицію обстоювала посольська ізба, де серед земських послів було чимало прихильників нововірства, котрі взагалі наполягали на скасуванні церковного суду. Вождем тут був Р.Лещинський, обраний маршалком ізби. Другу позицію представляв сенат, серед членів якого переважала думка про «направу» - виправлення й жорстке дотримання наявних законів щодо розподілу прероґатив світського та духовного судів і збереження імунітетних прав шляхти відносно вироків, винесених останніми. Речником її був Я.Тарновський, котрий заявив, що тут ідеться не про «побожність», а про «вольність». Третю партію становили самі єпископи разом із П.Кмітою. Вони нічого не вимагали, уважаючи справу С.Оріховського вже вирішеною, що потребує лише виконання вироку. Обговорювати ж права духовних із мирянами вони взагалі не бажали. Таким чином, ця група вдалася до тактики мовчазного іґнорування всіх закидів, котрі лунали на їхню адресу, сподіваючись, що сейм скінчиться і всі вгамуються. Крім цього, було вжито заходів для недопущення у Пйотркув головного призвідника всіх збурень -- С.Оріховського (засідки чатували на нього на всіх шляхах).

Вирішальне значення у цих суперечках мала позиція короля, але він зволікав із рішенням. Відтак тактика єпископів не принесла бажаних результатів. Шляхта і світські сенатори були єдиними в думці про неправомірність засудження С.Оріховського. Мовчання єпископів лише робило неприхильних до них ораторів чимдалі розкутішими й аґресивнішими. П.Кміта та родовиті ієрархи почувалися недобре, виступаючи проти своєї шляхетської «братії», і всю провину за гостроту цього конфлікту покладали на Я.Дзядуського. Тому, коли С.Оріховський, уникнувши засідки, усе ж прибув на сейм і виявив бажання порозумітися з єпископською партією, він був прийнятий прихильно. Перемогла думка пожертвувати Я.Дзядуським, який, мовляв, виявив у справі Роксолана некомпетентність. С.Оріховського викликали на засідання синоду, де він оголосив своє визнання віри74, отримав розгрішення на один рік із тим, щоб остаточне рішення ухвалив папський суд у Римі. Роксолан навіть був поновлений у духовному сані й допущений до таємних нарад зі справ оборони прав духівництва. Досить імовірно, що залагодження справи з С.Оріховським дало єпископській партії на сеймі наснагу йти до кінця у відстоюванні прав духовних. Урешті-решт по двох місяцях суперечок і король вирішив підтримати церкву, урахувавши також позицію сенату. Це й вирішило справу. Радикально налаштованій шляхті вдалося лише досягти річної відстрочки щодо поновлення в повному обсязі судівництва духовних75.

Таким чином, С.Оріховський, проявивши неабиякий талант політичного аґітатора та релігійного полеміста, справою довівши відданість власним принципам, здавалося, досяг офіційного визнання своєї позиції й міг, нарешті, зажити у злагоді з собою та світом. Утім духовний і політичний ландшафт навколо Роксолана змінювався на очах, протиборство ортодоксальної церкви й нововірців у Речі Посполитій набувало чимдалі гостріших форм, а відтак гуманіст опинився між двома вогнями, і через це не було йому спокою до самої смерті76.

Анотація

Ключові слова: Оріховський-Роксолан, Реформація, Корона Польська, руська (українська) шляхта, українська інтелектуальна традиція.

This article is devoted resonant episode in the life S.Orikhovs'kyi-Roksolan (Orzechowski-Roxolan) - the case of the marriage of a Catholic priest in 1551. The reconstructed events for 1541-1552. Fascinated by the ideas of the Reformation S.Orikhovs'kyi then comes into conflict with the Catholic Church. And, thanks to the talents polemicist and support of influential fans, Roksolan managed to get from the official authorities acceptance (at least temporarily) the legality of his actions.