Боснійські шляхтичі та доведення ними шляхетства на сеймику подільського воєводства 1738 р. (До питання про замкненість шляхетського стану в Речі Посполитій)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боснійські шляхтичі та доведення ними шляхетства на сеймику Подільського воєводства 1738 р. (До питання про замкненість шляхетського стану в Речі Посполитій)

босняцький подільський воєводство шляхтич

В історичній літературі побутує уявлення про шляхетський стан на українських землях Речі Посполитої як про замкнену соціальну верству із юридично закріпленими спадковими правами та обов'язками, доступ до якої представникам інших, «плебейських» суспільних прошарків був суттєво обмежений на законодавчому рівні. Такий погляд в значній мірі нав'язаний низкою категоричних ухвал, прийнятих на загальнодержавних сеймах¹, та не менш безапеляційних постулатів, зафіксованих у рішеннях регіональних шляхетських зібрань (сеймиків)². У них мінімізувались легальні шляхи набуття шляхетства особами неблагородного походження загалом та обстоювалась необхідність заходів, що мали перешкоджати незаконним способам отримання шляхетського статусу окремими особами, а у творах шляхетських публіцистів підкреслювалась немислимість самої присутності міщанських чи селянських синів серед рицарського люду³. Між тим тогочасні джерела містять відомості про найрізноманітніші випадки й ситуації, коли плебеям більш-менш успішно вдавалося - легально⁴, а частіше незаконно - потрапити до лав шляхетської «братії»⁵. Причому кількість і варіативність нелегальних казусів⁶ дозволяють говорити вже не просто про численні відхилення від права, але й про існування усталених практик, що дозволяли нешляхтичам досягати шляхетства.

Одним з інструментів, що мав перешкоджати плебеям «підшиватися» під шляхетство, стало публічне доведення свого походження. Від 1601 р. проходити виведення шляхетства (deductio nobilitatis) запідозрена й оскаржена у неблагородному походженні особа мусила обов'язково на сеймику воєводства або землі, звідки походили її предки⁷. У своєму розвитку впродовж XVII-XVIII ст. така сеймикова процедура поєднала в собі пізньосередньовічний звичай представлення родичів, котрі свідчили про свою спорідненість з оскарженим, та новочасну традицію документального підтвердження свого походження й розповіді (наррації) про власну генеалогію (родовід)⁸. Представлення свідчень і доказів у сеймиковому колі, у присутності членів місцевого шляхетського соціуму мусило стати неподоланною перепоною для плебея. Автори сеймових конституцій, що стосувалися сеймикового deductionis nobilitatis, виходили з наступної логіки. Навіть коли б особа, яка видавала себе за шляхтича, наважилася прибути на сеймик, то не змогла би вивестися: справжніх документів і свідків у плебея бути не могло, а представлені ним фальшиві акти та неправдиві свідчення винайнятих за гроші чи в якійсь інший спосіб свідків-» родичів» легко б заперечили або, щонайменше, піддали сумніву інші учасники сеймикового зібрання, серед загалу яких ніхто не знав би обвинуваченого як шляхтича (або, навпаки, добре знав про його справжнє походження). На відміну від підтвердження шляхетства в суді, де все відбувалося кулуарно і в обмеженому колі, така прозорість сеймикового виведення мусила перешкоджати діям плебеїв, натомість сприяти справжнім шляхтичам.

Однак, як і будь-яка інша формалізована процедура, доведення на сеймику також стало предметом маніпуляцій і зловживань, чому сприяла відсутність його чіткої регламентації на правовому рівні. Під час проведення сеймикового deductionis nobilitatis учасники зібрання керувались традицією й попередньою практикою, вільно трактуючи загально сформульовані законодавчі приписи, що залишало для них свободу дій і можливість оказіонально вирішувати нетипові ситуації. Загалом процедура виведення була орієнтована на шляхтича, чиї предки, як і він сам, незмінно проживали в одному регіоні, володіли тут земельною власністю (відповідно, у канцеляріях місцевих судів відклалися майнові акти) та родичалися з тамтешніми шляхетськими родами. Нестандартні життєві ситуації оскаржених у нешляхетстві - як-то переїзд до іншого воєводства (або прибуття взагалі з-поза меж Речі Посполитої), передчасна смерть близьких рідних, втрата зв'язку з кровними родичами (і, відповідно, порушення чи обмеження персональної генеалогічної пам'яті⁹), вигасання споріднених родів, неможливість через відстань чи інші причини допровадити на сеймик родичів, загибель або відсутність майнових актів тощо - вимагали нестандартного вирішення. Відсутність чіткої регламентації сеймикового deductionis nobilitatis дозволяла ситуативно розв'язувати подібні нетипові випадки. Але власне тут і відкривались можливості для маніпуляцій з боку як справжніх шляхтичів, так і плебеїв, які видавали себе за шляхтичів і могли скористатися такими приводами для спрощення власного сеймикового виведення або оминання його окремих складових. Поза сумнівами, суттєво відмінною (і до певної міри полегшеною) для оскарженого виявлялась ситуація, коли він фактично не мав родичів і не міг їх мати: тоді непотрібно було спроваджувати на сеймик «комплект» родичів - свідків, залишалося тільки переконати учасників зібрання, що для їх відсутності є вагомі підстави.

Нетиповим виявилось deductio nobilitatis на сеймику Подільського воєводства у вересні 1738 р., коли там виводилися шляхтичі Босняцькі - «уроджені» Юзеф та його сини Миколай, Антоній і Адам. їхнє прізвище Bosniaccy, яке можна буквально перекласти як «Боснійські», мусило відображати неординарну долю їхнього роду: вочевидь їх предки колись мешкали в Боснії або вважалось, що вони прибули звідтам. Вже їх походження з-поза меж Речі Посполитої робило неможливим традиційне виведення шляхетства: родичі Босняцьких, котрі б могли підтвердити їх походження, перебували далеко і навряд чи могли прибути на подільський чи будь-який інший сеймик. Закордонне походження обумовлювало й іншу вагому перешкоду для їх виведення: навіть доведене благородне походження не означало приналежності до річпосполитської шляхти, для вступу до якої іноземні шляхтичі мусили за згодою сейму отримати спеціальний привілей (індигенат).

Незважаючи на такі несприятливі обставини, Босняцькі все-ж-таки спробували довести своє шляхетне походження на сеймику Подільського воєводства. Про перебіг їхнього виведення відомо з фрагменту (окремого пункту) сеймикової постанови, який 22 вересня 1738 р. було вписано до летичівських ґродських книг і в якому описано перипетії deductionis nobilitatis (див. документ). Виходячи з його змісту, родовід і доля Босняцьких склались таким чином: їх предки походили з володінь австрійського імператора, «християнської землі», яка була підкорена Османською імперією. Дідом Юзефа Босняцького, котрий разом із синами виводився на кам'янецькому сеймику, був Зденко Шампах. Тікаючи від турецької неволі, він виїхав до Польського королівства, де в 1633 р. отримав індигенат і таким чином разом зі своїм потомством був включений до числа шляхти Речі Посполитої. Однак на своїй колишній батьківщині Шампах покинув дружину й малолітнього сина, які, залишившись під владою турків, мусили зректися християнської віри. З часом син Зденка, ім'я якого в сеймиковій постанові так і не назване, одружився і в нього народилося кілька дітей (одним з них і був Юзеф). А під час Хотинської кампанії він потрапив у полон і мешкав у Речі Посполитій, де навернувся на католицтво. Згодом, вже під час Віденської кампанії, Юзеф разом з братом так само поповнив число полонених, взятих коронною армією, опинився при особі коронного маршалка й сандомирського старости князя Любомирського та перебував при ньому поки не був вихрещений з ініціативи короля Яна III Собеського. Юзеф і його брат нічого не знали про своїх діда й батька, які стали підданими Речі Посполитої під іншими прізвищами і на той час вже померли або загинули на війні, тому при хрещенні отримали від монарха прізвище Босняцькі. Юзеф вірно служив під час різних воєн, одружився з донькою «уродженого» Пісажевського¹⁰, у шлюбі з якою народилося троє згаданих синів.

Підтверджувати свій соціальний статус Юзеф і його сини змушені були через закиди пана Александра Прушинського, котрий, прагнучи оволодіти їхніми маєтками, звинуватив Босняцьких у нешляхетстві. Коронний трибунал, на розгляд до якого потрапила справа Босняцьких, наказав їм вивестися на подільському сеймику. Тоді вони почали збирати у турецьких володіннях відомості про своє походження, і за сприянням приятелів-шляхтичів довідались про своїх батька й діда. Відтак з'явившись на сеймик Подільського воєводства, вони на доказ шляхетськості й правдивості свого родоводу пред'явили два свідоцтва, відповідно видані пашею у Хотині 20 серпня 1631 р. і сандомирським старостою князем Любомирським. Зваживши на представлені докази, учасники сеймика відіслали справу Босняцьких на найближчий сейм, рекомендувавши їх послам Подільського воєводства.

Генеалогія Босняцьких у тому вигляді, в якому її описано в сеймиковій постанові (фактично зі слів Юзефа та його синів), заслуговує на увагу з огляду на низку суттєвих - показових або суперечливих чи сумнівних - моментів, що окреслюють практику сеймикового deductionis nobilitatis та сприйняття шляхетства в самому шляхетському середовищі Речі Посполитої.

У самому документі про це говориться лаконічно, проте можна не сумніватися, що Босняцькі потрапили в типову для оскаржених у нешляхетстві ситуацію: причиною обвинувачення послужили не стільки сумніви щодо їх походження, скільки намагання в такий спосіб відібрати у них земельні маєтки. Закони польсько-литовської держави зберігали майже монопольне право на володіння землею за представниками шляхетського стану, відтак землеволодіння особи, яка тримала їх на земському праві і плебейське походження якої було доведене, вважалися такими, що не мають власника і підлягають праву кадука (ius caducum). Застосування останнього передбачало конфіскацію маєтку та його поділ навпіл між королівським скарбом і позивачем у справі про узурпацію шляхетства¹¹. Для Босняцьких таким оскаржувачем виступив волинський шляхтич Александер Прушинський¹²: у сеймиковій постанові прямо говорилося, що його метою було «усунення й відсудження від маєтку», для чого він і «нерівність статусу закинув». Вочевидь конкретну причину належить шукати у посіданні Босняцькими маєтків на території Волинського воєводства: згідно з Адамом Бонєцьким, Юзеф у 1725 р. був власником села Holinek (неясно про який саме населений пункт йдеться, назву напевно подано невірно) у Кременецькому повіті¹³. Приводом же мусило послужити невластиве для річпосполитських шляхетських родів прізвище Босняцьких, яке виразно вказувало на їх іноземне походження і, відповідно, на їх вразливість перед подібними звинуваченнями. Можливо кидалась в очі й нетипова зовнішність Босняцьких, на якій могло позначитися їх балканське походження, адже в шляхетському середовищі побутували певні уявлення про те, як мав виглядати представник привілейованого стану, у тому числі йшлося і про фізичні риси¹⁴.

Як це звично ставалось зі справами про нагану шляхетства, суперечка потрапила на розгляд Коронного трибуналу, який 21 червня 1738 р. видав ремісу в цій справі, ухваливши відкласти її розбір і наказавши Босняцьким вивестися на сеймику Подільського воєводства - депутатському (час проведення того року припадав на 15 вересня) або «доброго порядку». Скерування саме на ці зібрання було цілком згідним з правом: проведення сеймикового deductionis nobilitatis впродовж XVII ст. залишалося прерогативою депутатських сеймиків¹⁵, але з огляду на почастішання їх зривання сейм 1690 р. дозволив здійснювати доведення шляхетства наступного дня після депутатського сеймика¹⁶, коли зазвичай відбувалися сеймики «доброго порядку». Натомість відсилка конкретно на кам'янецький сеймик мусила статися з ініціативи самих оскаржених.

Можна лише здогадуватися чому Босняцькі обрали сеймик Подільського воєводства, адже у випадку їх іноземного походження жодна із земель Речі Посполитої не була «рідною» (тобто такою, де вони б могли відшукати кровних родичів), тоді як володіння маєтками у Кременецькому повіті мало орієнтувати їх на сеймик Волинського воєводства (тут їм легше було зібрати документальні докази на підтвердження свого шляхетського статусу). Можливо формальним приводом для вибору кам'янецького сеймика послужила близькість турецьких володінь, звідки мусили походити їх предки. Проте справжні причини, вочевидь, полягали у специфіці місцевої шляхетської корпорації, для якої присутність вихідців з інших регіонів була звичною¹⁷, та впливовості тут конкретних шляхтичів, котрі сприяли Босняцьким.

Як випливає зі змісту сеймикової ухвали, справу Босняцьких на сеймику підтримали подільський хорунжий Пйотр Станіслав Телефус¹⁸ і радомський староста Станіслав Свідзінський¹⁹. Прикметно, що обидва належали до грона заслужених військових людей. П.С. Телефус був ротмістром панцерної хоругви²⁰, подільський сеймик 1732 р. згадував його як такого, що перебував «у знесиленій старанності на послугах Речі Посполитій»²¹. С. Свідзінський, полковник у реііменті королевича, в часі безкоролів'я після смерті Августа II виконував обов'язки реґіментаря Української партії коронних військ²². Причиною їх прихильності до Юзефа Босняцького, як можна припускати, послужила його колишня військова служба, про що загально згадувалось у сеймиковій постанові: «вірно й зичливо під час різних воєн служив». Однак не менш показовими видаються згадки про його патрона, який мусив відіграти важливу роль у житті «боснійця» в перші роки його перебування в Речі Посполитій і завдяки якому той міг зав'язати необхідні контакти в шляхетському / військовому середовищі - коронного маршала і сандомирського старости князя Любомирського²³. Представники магнатського роду Любомирських були відомі енергійною підтримкою своїх клієнтів, з яких формували потужну партію своїх прибічників. Причому їхнє протегування нерідко носило безкомпромісний характер, Любомирські активно сприяли навіть тим зі своїх підопічних, котрі, будучи плебеями, добивалися шляхетського статусу чи намагалися видати себе за шляхтичів²⁴.

Не менш значущими виглядають згадки в сеймиковій постанові про хрещення й отримання прізвища від Яна III Собєського. Сам факт вихрещення полонених не був чимось надзвичайним для публічного життя Речі Посполитої останньої чверті XVII - початку XVIII ст. У той час навернення на католицтво християн інших конфесій та нехристиян користувалося підтримкою з боку представників магнатерії й політичної еліти країни. Тільки у Львівському кафедральному костелі впродовж 16901732 рр. були вихрещені 24 мусульмани різного віку і статі, чиїми хресними батьками, поміж іншими, виступали представники й представниці магнатських і сенаторських родів (Яблоновські, Сенявські, Потоцькі, Понятовські, Дідушицькі)²⁵. Тож навернення Юзефа Босняцького (а перед тим його незнаного на ім'я батька) можна вважати звичним для того часу явищем, однак протекція самого монарха без сумніву мусила позначитися на подальшому життєвому шляху й статусі новонаверненого.

Своє виведення на кам'янецькому сеймику Босняцькі (фактично Юзеф) розпочали з оповіді про свій рід та його походження, що відповідало практиці сеймикового доведення. Звично оскаржені вибудовували власну генеалогію, розповідаючи про своїх прямих предків «по мечу» - батька, діда, прадіда і так далі, про їх життєві долі, шлюби, кровних і некровних рідних, місця проживання, володіння тощо²⁶. Під цим кутом зору наррація Босняцьких виявилась виразно обмеженою. У ній дійсно згадані дід і баба, батько і брати Юзефа Босняцького, його дружина й тесть, але з-поміж них на ім'я названий лише дід - Зденко Шампах. Може видатися дивною така лаконічність з боку людини, яка прагне підтвердити своє сумнівне шляхетство, тож мала б розповідати якомога детальніше, щоб переконати учасників сеймика і надати своїй оповіді більшої достовірності. Однак причинами цього могли послужити різні чинники. Зокрема, брак у наррації згадок про матір Юзефа та безіменність його баби й дружини можна тлумачити другорядним значенням жінок для відтворення генеалогії власного роду, який у шляхетському середовищі сприймався радше як чоловіча («рицарська») спільнота²⁷. Імен своїх баби й батька, а також братів Юзеф міг не пам'ятати з огляду на свій похилий вік на час сеймикового виведення та молоді роки, коли він потрапив у річпосполитський полон (про вік Ю. Босняцького див. далі): зважаючи на життєві обставини, таке обмеження персональної генеалогічної пам'яті, яку неможливо було підживити спілкуванням з кровними родичами, можна вважати допустимим. Зрештою, сам факт обминання у розповіді свого батька не був чимось надзвичайним, подібні випадки незгадування когось зі своїх безпосередніх предків по чоловічій лінії траплялись і під час інших сеймикових доведень шляхетства²⁸. Натомість не міг Юзеф не знати чи не пам'ятати імені свого брата, спільно з яким потрапив до Речі Посполитої, перебував при князі Любомирському й прийняв хрещення. Так само сини Юзефа мусили назвати ім'я свого діда по матері (тестя Юзефа): в абсолютній більшості випадків оскаржений у нешляхетстві під час свого сеймикового виведення вказував із чиєю донькою був одружений його батько. Тут вступала у дію особиста пам'ять стосовно тих рідних, з якими шляхтич мусив часто контактувати впродовж свого життя.

Прикметним у наррації виглядає «військовий» чи-то «воєнний» компонент в житті Юзефа Босняцького та його предків, який домінує в історії роду: батько Юзефа, його брат і він сам потрапили в полон під час Хотинської й Віденської кампаній; Юзеф був «до польського війська разом зі своїм братом взятий»; про діда й батька Юзефа згадано як про «на той час померлих чи на війні загиблих»; сам Юзеф «під час різних воєн служив» тощо. Такі згадки виділяються в оповіді на фоні її маломовності щодо матримоніальних зв'язків та повної відсутності відомостей про «маєткові» операції предків та самих оскаржених. Між тим відомості про шлюби та володіння маєтками мусили займати центральне місце в подібних нарраціях оскаржених у нешляхетстві про свій рід - і з огляду на реконструкцію власної генеалогії, і для підтвердження шляхетського статусу себе та своїх предків. Адже одруження з представницями знаних шляхетських родів і трансакції земельними маєтками були переконливим свідченням приналежності певної особи та її предків до шляхетського стану.

Важливим елементом розповіді став опис обставин, пов'язаних із «мусульманським» минулим Юзефа Босняцького та його предків, яке в наррації представлене як тимчасове й випадкове, обумовлене збігом обставин (аж ніяк не свідомий вибір): рід походив «із християнської землі»; дід не бажав «підлягати неволі», тому залишив турецькі володіння; баба «з рації багатого маєтку відступила правдивої віри»²⁹; батько на той час був малолітнім дитям, а коли потрапив до Речі Посполитої «Святу Католицьку віру прийняв»; так само вчинили Юзеф та його брат. Не виключено, що саме тому Юзеф не став називати поіменно своїх рідних, котрі залишилися в турецьких володіннях: християнських імен вони мати не могли, а мусульманські він згадувати не бажав, намагаючись не акцентувати уваги на цій стороні своєї родинної історії.

Показовим виглядала й оповідь про пошук відомостей щодо свого роду і предків не особисто самими оскарженими, а через шляхтичів-приятелів, що повинно було відповідати уявленням тодішнього шляхтича, в житті якого «приятелі» та їхня присутність і посередництво відігравали суттєву роль у вирішенні різного роду справ: бачимо «приятелів» при укладенні шлюбних угод і заповітів, при розв'язанні конфліктів, у складі полюбовних («приятельських») судів³⁰ тощо. Участь приятелів у пошуку «свідоцтв» про рід Босняцьких мусила свідчити про достовірність зібраних відомостей. Хоча можливість такої активності річпосполитських шляхтичів у володіннях Османської імперії видається малоймовірною: навіть у таких життєво важливих ситуаціях, як викуп полонених з турецької чи татарської неволі, вони вдавалися по допомогу не до інших шляхтичів, а до посередництва осіб, котрі часто відвідували турецькі землі й мали контакти в тамтешньому середовищі, зокрема до вірменів чи євреїв³¹.

Привертає увагу й певна хронологічна невідповідність в розповіді Босняцьких. У сеймиковій постанові вказано, що Юзеф Босняцький перебував у Польському королівстві близько 70 років, однак це суперечить вміщеному там же твердженню про те, що його «взято» під час Віденської кампанії. Між подіями останньої (1683 р.) і сеймиком 1738 р. минуло лише коло 55 років. Як можна припускати, причиною стала неуважність писаря / укладача сеймикового документу, котрий фактично зафіксував вік Юзефа (а не тільки час його проживання в Речі Посполитій), або оскаржені були схильні до перебільшень і домислів, прагнучи підкреслити давність свого і своїх предків перебування в польсько - литовській державі.

Практика сеймикового доведення шляхетства, як вже зазначалось, передбачала представлення шести родичів-свідків з родів, до яких належали предки оскаржених (тобто роду діда по батькові, баби по батькові, діда по матері), та пред'явлення документів, в яких самі оскаржені й їх предки згадані як шляхтичі. Саме ці складові відігравали ключову роль у виведенні, тоді як розповідь (наррація) про власну генеалогію, хоч і була невід'ємним елементом, фактично мусила надавати генеалогічним відомостям, свідченням і доказам зрозумілої та репрезентативної форми, зручної для сприйняття учасниками та укладання сеймикової атестації чи свідоцтва. Босняцькі на кам'янецькому сеймику 1638 р. відступили від цієї процедури. Відсутність свідків можна лише почасти тлумачити іноземним походженням обвинувачених. Юзеф справді не міг виставити когось з родичів, оскільки його батько й матір народилися поза межами Речі Посполитої. Натомість його сини, оскаржені разом з ним, могли закликати принаймні свідків з числа Пісажевських, роду своєї матері, проте вони цього не зробили. Не можна пояснити цей факт відсутністю рідних по материнській лінії: Маґдалена Пісажевська (донька Міхала Пісажевського й Барбари Подвисоцької) мала трьох братів і трьох стриїв³², а саме рідні чи двоюрідні (стриєчні й вуєчні) брати та дядьки найчастіше виступали в якості свідків під час сеймикових виведень шляхетства³³. Не можна це тлумачити й якимись процедурними міркуваннями: якщо були одночасно оскаржені батько й сини, сеймик міг прийняти рішення про недоцільність доведення останніх (такі випадки відомі у сеймиковій практиці)³⁴, однак це робилось за згодою учасників зібрання та фіксувалось у сеймиковому акті. У випадку ж Босняцьких про це нічого не згадується, між тим на початку запису однозначно говориться, що Трибунал скерував на сеймик «для досконального виведення тих же уроджених Босняцьких, батька й синів», тож про виведення самого тільки Юзефа не йшлося.

Подібна ситуація склалася і з документами, що мали б підтверджувати приналежність самих Босняцьких та їх предків до шляхетського стану. Початково такі акти, переважно майнового характеру, в сеймиковому deductioni nobilitatis використовувались із допоміжними цілями, однак після прийняття сеймової конституції 1633 р.³⁵, за якою встановлювалась конечність пред'явлення оскарженими на сеймику «автентичних документальних свідчень», їх представлення стало не тільки невід'ємним елементом виведення, але й суттєво потіснило в ньому усні свідчення родичів. Більше того, якщо виходити з логіки укладення сеймикових атестацій про доведення шляхетства, ознайомлення з принесеними документами учасників зібрання стало передувати вислуховуванню ними свідків. Зокрема на сеймики Руського воєводства в другій половині XVII - на початку XVIII ст. обвинувачені приносили від кількох до кільканадцяти актів, що були укладені впродовж 100-150 років перед тим та відображали діяльність їх предків по чоловічій лінії аж до діда, прадіда чи прапрадіда³⁶. Опис представлених документів нерідко значно збільшував обсяг сеймикової атестації: наприклад, в акті «дедукції» братів Ліпецьких, проведеної під час господарського сеймика 11 вересня 1736 р. у Вишні, перелік поданих ними документів, першим з яких названий королівський привілей від 27 березня 1572 р., зайняв понад половину (майже сім з тринадцяти сторінок впису в реляційну книгу Перемишльського ґродського уряду)³⁷.

Зважаючи на згадану практику, тих «автентичних документальних свідчень», які Босняцькі пред'явили учасникам подільського сеймика, було замало - тільки два документа, причому про їх зміст в сеймиковій постанові майже нічого не говориться. Зрозуміло, що предки Босняцьких мешкали поза межами Речі Посполитої і жодних актів річпосполитського походження бути не могло. Однак у сеймикових доведеннях шляхетства практикувалося представлення також майнових документів, в яких як землевласники і як шляхтичі згадувались самі оскаржені. Ані Юзеф Босняцький, ані його сини, які мусили вже посідати - хоча б завдяки спорідненості з Пісажевськими - певні земельні володіння у Речі Посполитій (про це лаконічно згадано й у постанові, коли говориться про прагнення їх опонента А. Прушинського відібрати / відсудити в них маєток), таких документів не показали. Зрештою, не намагалися вони відшукати й акти, що могли залишитися від їхнього названого предка Зденка Шампаха, лише послалися на сеймову конституції 1633 р. про надання йому індигенату³⁸. Якихось документів, що підтверджували б прийняття Шампахом шляхетства Речі Посполитої, так само не було подано, тож їх відсутність, вочевидь, викликала занепокоєння в учасників сеймикового зібрання, і ті вважали за потрібне внести до сеймикової постанови сумнів щодо складення індигенованим присяги на вірність.

Попри брак докладніших відомостей про два акти, які були подані Босняцькими на розгляд сеймикуючої шляхти і які так беззастережно «взяла до ваги», їх автентичність викликає поважні сумніви. По-перше, оскаржені задекларували, що почали збирати інформацію про свої предків вже після прийняття Трибуналом декрету, який зобов'язував їх до deductionis nobilitatis і який датований 21 червня 1738 р. Однак обидва документи були видані раніше: турецький - сім років перед тим, в 1731 р., а князя Любомирського - ще раніше, якщо зважати, що представники цього роду займали уряд сандомирського старости в 1609-1720 рр.³⁹ По-друге, видача свідоцтва в приватній справі іноземцеві хотинським пашею, та й ще з підписами і печатками кінних вояків-спагів⁴⁰, видається малоймовірною і невластивою для османського діловодства. Радше можна тут вбачати калькування річпосполитської традиції, коли місцевий урядник (воєвода, каштелян, староста) виставляє певний документ, а місцеві рицарі-шляхтичі завіряють його своїми підписами й печатками. Додати вірогідності османському документу мусила і його облятація (дослівне вписання) в актову книгу Кам'янецького ґродського уряду 22 серпня 1731 р.⁴¹ (через два дня після його видачі), можна припускати, що при цьому акт, писаний турецькою мовою, перекладено на латинську чи польську мову. По-третє, обидва документи, як випливає з сеймикової постанови, підтверджували не шляхетське походження Босняцьких, а їх походження від Зденка Шампаха. Виглядає, що саме на це й була орієнтована уся аргументація оскаржених.

Не даремно Зденко Шампах у сеймиковій постанові названий чотири рази, що виразно контрастує на фоні згаданої маломовності про інших предків і рідних оскаржених, незгадування їх імен. Однак спорідненість з ним Босняцьких виглядає надуманою: навіть якщо прийняти на віру історію про покинутих дружину й сина (а тут справді могли знайти відображення певні реалії з життя предків Юзефа Босняцького), то інші відомості, які на сеймику оскаржені розповіли про свого названого предка, слабо корелюються з особою Зденка Шампаха.

У період між 1606 і 1663 рр. між імператором та султаном панував мир і зберігався територіальний статус-кво⁴², відтак жодні «цісарські» землі (володіння Габсбургів) в цей час не могли бути завойовані турками, як про це розповідали Босняцькі на сеймику. Ймовірно, вони намагались так викликати в учасників зібрання певні алюзії (додамо, що це мусило добре вписуватись у воєнний контекст розповіді про долю роду) з подіями австрійсько-турецьких воєн - попередніх, 1683-1699 рр. і 1716-1718 рр. та тієї, що тривала від 1735 р.⁴³ Під час них Габсбургам вдалося відібрати в Османської імперії частину колишніх володінь Угорської корони, що актуалізовувало їх історію і, зокрема, обставини їх колишнього завоювання турків - щоправда, це сталося задовго до того, як Зденко Шампах перебрався до Речі Посполитої.

Обставини появи Зденка Шампаха на землях Речі Посполитої не нагадували прибуття біженця, що залишив на батьківщині сім'ю і статки. Ще від 1625 р. шляхта Краківського воєводства в інструкціях своїм послам на сейм неодноразово відстоювала надання «пану Шамбаху» індигенату, аргументуючи його готовністю до служби Речі Посполитій (згодом службою власним коштом), походженням його роду з Корони і його приналежністю до рицарських людей, а також згадуючи його як «велику людину»⁴⁴. А коли на сеймі 1631 р. Зденко нарешті дістав запевнення щодо отримання річпосполитського шляхетства, сеймикуюча шляхта зобов'язала його «перенести» до Корони усе своє майно. Очевидно, індигенований так і зробив, бо в 1641 р. його згадано у контексті безпідставно виданих з королівської канцелярії кадуків⁴⁵. Заможність нового обивателя Речі Посполитої мусила бути показною: Станіслав Зденко граф Шампах посідав Кжепіцьке неґродове староство (у Краківському воєводстві), викупивши його після смерті попереднього державці, коронного великого маршалка Міколая Вольського (помер у 1630 р.)⁴⁶.

Зрештою вже сучасник Босняцьких, єзуїт Каспер Нєсєцький (1682-1744) навів зовсім відмінні відомості про Зденка Шампаха, виводячи його рід від давніх польських князів, прізвище - від назви замку Зампах (Zampach) у Моравії. За переказом цього знаного генеалога й геральдиста, Зденко служив австрійським ерцгерцогам і імператорам (поміж іншим воював з турками), аж поки не перейшов на службу до Сигізмунда III, виставивши на кампанію в Пруссії чималу кількість найманої німецької кінноти, та отримав індигенат на сеймі. Помер у 1639 р. в Кракові, де і був похований у костелі ордена францисканців. Залишив сина Генрика Буриана на Годоніні й Мілотиці, графа Шампаха, який знав багато мов і мав мужнє серце⁴⁷. Останні факти підтверджує фунеральна промова краківського францисканця Яна Каміля Маліцького, виголошена при похороні Зденка Шамапаха (щоправда датована 1640 р.)⁴⁸. Очевидно, що такий родовід Зденка міг перешкодити Босняцьким у виведенні, однак четвертий том твору К. Нєсєцького «Korona Polska…», де вміщено інформацію про герб і рід Шампахів, побачив світ у Львові щойно в 1743 р.⁴⁹

Сукупність наведених фактів з біографії Зденка Шампаха, що не вписуються в оповідь Босняцьких чи суперечать їй - його моравське (не боснійське чи хоча б балканське) походження, графський титул, маєтковий статус та наявність сина, який також перебував у Речі Посполитій і став його спадкоємцем, - вказує на штучність генеалогії, представленої і нібито доведеної на подільському сеймику 1738 р. Очевидно насправді Босняцькі не були благородного походження, тож оскаржені Юзеф і його сини та / або особи, які лобіювали їх справу, мусили конструювати більш-менш правдоподібний «шляхетський» родовід, чи-то вдаючись до суцільного фантазування, чи-то використовуючи елементи справжньої історії роду. Немає підстав сумніватися, що розповідь Босняцьких відображала певні реалії з життя Юзефа, його синів і його предків, як і не можемо відкидати можливості, що оскаржені самі вірили у своє походження від Зденка Шампаха (недаремно у майбутньому Босняцькі використовували придомок «Шампах»⁵⁰).

Босняцькі не випадково виводили свій рід від індигенованого шляхтича, що було обумовлено не тільки їх іноземним походженням, але намаганням уникнути можливих ризиків, коли б вони назвали своїм предком представника якогось коронного і литовського роду. Хтось з членів останнього (або з числа їх рідних, друзів чи знайомих) міг легко опротестувати приналежність оскаржених саме до цього роду, звівши нанівець зусилля їх та їх патронів. Невідомо чому саме Босняцькі вирішили пов'язати своє уявне походження саме зі Зденком Шампахом⁵¹, однак не останню роль міг відіграти вихід у 1735 р. в друкарні варшавського колегіуму ордену піарів 2-го тому зібрання сеймових ухвал (знаного як Volumina Legum)⁵², а в ньому, зокрема, і було надруковано конституції коронаційного сейму 1633 р., у тому числі й стосовно надання індигенату Зденкові Шампахові. Про те, що Босняцькі або їх «опікуни» серед учасників подільського сеймика не просто знали про цю сеймову конституцію, але й добре орієнтувалися у її змісті, свідчить фраза з неї дослівно вписана до сеймикової постанови - «cum stirpe ex lumbis ejus promanante», а також згаданий сумнів щодо складення Шампахом присяги, про обов'язковість якої так само наголошувалось у сеймовій постанові 1633 р.⁵³ До того ж у 1738 р. в Гданську вийшов друком твір тамтешнього історика Андреаса Шотта (Andreas Schott, 1707-1764), присвячений інституту індигенату в Польському королівстві. Розглядаючи його порядок і юридичні підстави, автор аналізував конкретні випадки надання, в тому числі тричі згадав і про індигенат Зденка Шампаха⁵⁴.

Прив'язуючи вигаданий родовід саме до Зденка Шампаха, Босняцькі чи «автори» їхньої генеалогії не в останню чергу зважали й на значний проміжок часу, що минув від надання йому індигенату. Йшлося не тільки про хронологічну віддаленість у сто років, що мала гарантувати відсутність будь-яких осіб, котрі могли б пам'ятати моравського шляхтича і, відповідно, дати свідчення, розбіжні з аргументами Босняцьких. Ймовірно останні зважали й на юридичні аспекти, пов'язані з набуттям шляхетського статусу: особи, які отримали привілей на річпосполитське шляхетство, підпадали під низку обмежень порівняно зі «старою» шляхтою, зокрема щодо посідання королівщин та займання урядів. І хоча такі приписи стосувалися нобілітованих плебеїв, а не іноземців благородного походження, котрі дістали індигенат⁵⁵, однак розмита межа між останнім і нобілітацією, яка тривалий час існувала в Польському королівстві⁵⁶, та двозначне трактування законодавства щодо них могли спричиняти занепокоєння й в індигенованих шляхтичів та їх нащадків. Оскільки подібні обмеження накладалися на «нову» шляхту «аж до третього покоління» (що тлумачилося по-різному)⁵⁷, то у випадку Босняцьких - якщо б вони дійсно походили від Зденка Шампаха і навіть якщо б той був нобілітований (а не індигенований) - щонайпізніше вже сини Юзефа могли користатися усіма шляхетськими прерогативами. Можливо тут проявилась непевність і недостатня обізнаність щодо свого походження самих Босняцьких, готових відстоювати чи-то закордонне шляхетство свого названого предка, чи-то його нобілітацію.

Прикметною в цьому відношенні виглядає зафіксована в сеймиковій постанові відсилка справи Босняцьких для остаточного рішення не на Коронний трибунал, як це зазвичай відбувалося, а на найближчий сейм⁵⁸ (та ще й з рекомендацією послам Подільського воєводства). Вочевидь йшлося про подальший розгляд справи на сеймовому суді, в компетенцію якого, поміж іншими, могли потрапляти й справи про «узурпацію» шляхетського титулу й гербу та про кадуки⁵⁹. Переведення справи Босняцьких з Трибуналу мусило статися в результаті втручання їхніх патронів, які не лише сприяли виведенню на подільському сеймику 1738 р., але й вважали за потрібне продовжити її розгляд у сеймовому суді. Можливо у такий спосіб вони намагалися пришвидшити розв'язання суперечки щодо шляхетства Босняцьких, однак загалом конфлікт останніх з Прушинськими затягнувся на десятиліття: сейм 1775 р. відіслав справу між ними стосовно сіл Данилівці⁶⁰ й Ярмулинці⁶¹ та інших претензій і обставин для остаточного вирішення до Кременецького земського суду⁶².

Зважаючи на оскарження у нешляхетстві та іноземне походження, складно однозначно оцінити позиції, які Босняцькі займали в шляхетському соціумі українських земель. З гербовника А. Бонєцького відомо, що Тереза Босняцька була дружиною князя Володимира Четвертинського: вочевидь йдеться про доньку Юзефа Босняцького, бо його сини Миколай і Адам у 1757 р. судилися з нею стосовно поділу села Данилівка⁶³. Заміжжя за представником стародавнього князівського роду мусило б свідчити про високе становище роду Босняцьких, однак не всі їх шлюбні партії укладалися на такому рівні. Миколай Босняцький одружився (не пізніше 1751 р.) з Ангелою Місировичовною, найімовірніше донькою кам'янецького вірменина Захаріаша Мисировича, королівського секретаря й райці вірменської нації⁶⁴. Як видається, таке неоднозначне суспільне становище радше випливало з невисокого майнового статусу роду Босняцьких, представники якого виступали власниками невеликих маєтків⁶⁵.

Доведення шляхетства Босняцькими на сеймику Подільського воєводства в 1738 р. унаочнює один з індивідуальних способів утвердження свого шляхетського статусу особами, чиє благородне походження було більш, аніж непевним. Будучи іноземного походження (перед тим і мусульманського віросповідання) та потрапивши до Речі Посполитої в якості полоненого, Юзеф Босняцький опинився під монаршим / магнатським патронатом, завдяки чому відбувся його суспільний аванс. Юридичні підстави для нього мав би забезпечувати шляхетський статус, підтверджень якого Юзеф та його діти фактично не мали, відтак неминуче потрапили під звинувачення у незаконному привласненні шляхетських прерогатив. У ході розгляду справи про їх шляхетство оскаржені змушені були пройти традиційну для подібних випадків сеймикову процедуру deductionis nobilitatis. Під час її проведення на кам'янецькому сеймику 1738 р. Босняцькі не виконали обов'язкових вимог (зокрема не виставили жодного родича-свідка і не пред'явили достатньої кількості відповідних документів), однак представили розповідь про свій родовід, в якій своє шляхетство вивели з індигенату, наданого понад сто років тому, та акцентували увагу учасників зібрання на власних і своїх предків військових заслугах, католицькому віровизнанні, відповідному й статечному способі життя тощо. Фактично йшлося про модель, коли не обстоювалося благородне походження оскаржених шляхтичів чи їх предків, а радше конструювався їх позитивний образ. Незважаючи на брак доказів та наявність неточностей і двозначностей у розповіді про генеалогію Босняцьких, завдяки підтримці окремих учасників зібрання доведення було визнане успішним. Цей казус свідчить, що юридична замкненість шляхетського стану на практиці лише почасти обмежувала доступ плебеям до шляхетства, створюючи за сприятливих умов можливості для різноманітних генеалогічних маніпуляцій.

Размещено на Allbest.ru