Неузгоджений демократичний транзит: єгипетський варіант

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неузгоджений демократичний транзит: єгипетський варіант

Г.І. Гаврилюк

кандидат історичних наук, доцент

Актуальність проблеми. Сучасна політична наука дійшла одностайного висновку про те, що вивчення національних політичних систем і політичних процесів, у тому числі транзитивних, на локальному рівні, без урахування глобального контексту та досліджень подібних систем і процесів в інших державах не є достатнім та ефективним. Порівняльна політологія навіть на рівні загальнодоступного підручника безапеляційно стверджує, що адекватний політичний аналіз «включає порівняння подібних аспектів політики в більш ніж одній країні» та рекомендує аналізувати «політичні інститути чи процеси, розглядаючи два чи більше випадків, з метою виділення їх спільних і відмінних рис» [1, p. 12].

Проте застосування такого підходу в дослідженнях політичних процесів в Україні стає дедалі важчим, оскільки спостерігається вичерпання бази порівняльних матеріалів. Традиційне зіставлення політичного розвитку України з аналогічними явищами в державах Центральної і Південно-Східної Європи та на пострадянському просторі вже не дає очікуваних результатів, оскільки доводиться констатувати, що кількість виявлених відмінностей настільки перевищує кількість подібностей, що останні починають виглядати випадковими, а отже, малокорисними для аналізування.

Криза порівняльного методу примушує вживати заходів щодо відновлення його ефективності у вигляді досліджень політичних процесів у державах, які раніше вважалися непридатними для порівнянь з Україною в силу їх цивілізаційної чужорідності та регіональної віддаленості.

Політичні події, що, починаючи з січня 2011 р., розгортаються в Єгипті, виглядають як особливий, нестандартний варіант демократичного транзиту. Проблемність та непередбачуваність транзитивних процесів споріднюють політичний розвиток Єгипту та України, що й зумовлює актуальність статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Корпус досліджень, на які ми спираємося, складається з двох нерівнозначних груп. До першої належать теоретико-методологічні розробки, які здійснювалися з початку 1970-х рр. у межах політичної та соціологічної наук і привели до появи серії концепцій та теорій, що відомі під назвою «політична транзитологія». Основні роботи такого роду належать політологам Д. Растову, Г. О'Доннеллу, Ф. Шміттеру, Т.Л. Карл, А. Степану, Б. Вайнгасту, С. Хантінґтону, В. Меркелю та соціологам Х. Лінцу, С. Валензуелі, А. Пшеворському, Л. Даймонду тощо. Особливе значення надається розробці концепції політичних пактів та «пактових» переходів до демократії. У цьому контексті окреме місце відводиться М. Макфолу та його теорії «неузгоджених» переходів до демократії та диктатури.

Друга група складається з досліджень істориків-арабістів, політологів та політичних аналітиків 2011-2014 рр., а також невеликої кількості історичних робіт 1970-1990-х рр. У працях А.А. Агаришева, В.М. Ахмедова, О.М. Васильєва, О. Воловича, А.В. Коротаєва, Ю.В. Зінькіної, Є.В. Зелєнєва, Л.М. Ісаєва, А.Г. Князєва, Д.Я. Примакова, Б.Г. Сейраняна, М.З. Ражбадінова, Л.Л. Фітуні, А.Р. Шишкіної, А.В. Федорченка, І.О. Царєгородцевої аналізуються виникнення, становлення та кризи насеристської політичної системи в Єгипті, а також ті зміни у функціонуванні цієї системи, які спричинила «Арабська весна» 2011 р.

Метою статті є застосування транзитологічної методології до аналізування політичних подій 2011-2014 рр. у Єгипті задля розширення порівняльної бази досліджень політичних процесів в Україні.

Виклад основного матеріалу. Первинна парадигма транзитології репрезентує перехід до демократії як процес послідовної інституціоналізації політичних змін, який складається з трьох закономірних етапів, що визначаються Д. Растовим як «підготовча фаза», «фаза прийняття рішень» та «фаза звикання» та Г О'Доннеллом і Ф. Шміттером як «лібералізація», «демократизація» та «соціалізація» [2, с. 24-25].

Д. Растов припускає, що динамічний процес демократизації «запускається за допомогою тривалої і безрезультатної політичної боротьби», фіксує початок підготовчої фази переходу до демократії як «появу нової еліти», яка спонукає до участі у цій боротьбі сил, «що міцно укорінені в суспільстві» та визначає об'єкт такої боротьби як «спірні питання, що мають для сторін першочергове значення» [3, с. 8].

Г. О'Доннелл і Ф. Шміттер маркують початок лібералізації як політичну кризу, що виявляється у політичній поляризації суспільства, виникненні політичної контреліти, загостренні боротьби між владою та опозицією та розколі правлячої еліти [2, с. 26].

Результатом першої фази демократизації, на думку Д. Растова, є досягнення належного рівня політичного напруження на фоні збереження актуальності спірних питань розвитку та відносної рівноваги сил політичних опонентів. Г. О'Доннелл і Ф. Шміттер описують результат лібералізації як інституціоналізацію громадянських свобод без трансформації владного апарату у вигляді появи режиму під назвою «опікунська демократія».

Спірним питанням, яке стало спусковим гачком демократизації в Єгипті, виявилася проблема політичної та економічної модернізації країни. За період з 1950-х рр. і до сучасності сформувалися щонайменше її чотири моделі:

авторитарна ліберальна, яка з 2004 р. під впливом світових демократичних процесів трансформувалася у демократичну ліберальну;

псевдототалітарна насеристська;

авторитарна псевдоліберальна;

авторитарна ісламістська.

Кожна модель розвитку, як і належить, пропонувалася окремою елітною групою та мала масову соціальну підтримку.

За методологією Д. Растова, демократичний транзит у Єгипті розпочався у ніч з 22 на 23 липня 1952 р. військовим переворотом, що привів до влади Раду керівництва революцією. Організація «Вільні офіцери», яка репрезентувала націоналістично налаштовану частину військової еліти, в такий спосіб загострила проблему характеру і швидкості політичної та економічної модернізації Єгипту.

Моделі авторитарної ліберальної прозахідної модернізації, що здійснювалася у попередні роки на підставі згоди проанглійської та антианглійської еліт, була запропонована альтернатива у вигляді псевдототалітарного насеристського антизахідного варіанта.

Характерною політичною рисою модернізації Гамаля Абдель Насера стали створення однопартійної системи, безальтернативні вибори, обмеження політичного плюралізму та монополія на інформацію. Партійна система еволюціонувала від створення «єдиної офіційної політичної організації -- Організації визволення» [4, с. 25] як опори правлячого режиму, через аморфний в ідеологічному плані Національний союз до Арабського соціалістичного союзу, який був проголошений «соціалістичним авангардом» «трудових сил народу» [4, с. 35-36].

Прихильники інших варіантів модернізації (Вафд, «Асоціація братів- мусульман») були нейтралізовані шляхом розпуску політичних партій, конфіскації їх майна та за допомогою «надзвичайних законів», які дозволяли ув'язнювати політичних опонентів у концтабори без суду та слідства.

Соціальна база антинасеристських контреліт була підірвана економічними заходами уряду, які передбачали націоналізацію та одержавлення промислових підприємств і банків, запровадження планування економічного розвитку та секвестр приватної власності.

Перевага насеристської правлячої еліти в просуванні такої моделі модернізації базувалася на її здатності легітимізувати свою владу за рахунок особистої харизми їх лідера, провідної позиції Єгипту в антиізраїльській боротьбі та Русі неприєднання, а також соціального популізму, який знаходив відгук у незаможних шарах суспільства -- соціальній базі насеризму.

Проте ця перевага виявилася тимчасовою, а отже, нездатною зупинити політичну боротьбу та об'єктивне просування до демократії, яке є її прямим наслідком. Вона вичерпалася зі смертю Г.А. Насера, укладенням кемпдевідських угод з Ізраїлем і руйнуванням неефективної економіки соціалістичного зразка.

Наступні президенти Єгипту були змушені відмовитися від насеристської моделі модернізації та започаткувати лібералізацію політичної системи, яка може бути поділена на два умовних етапи: фіктивну лібералізацію Анвара Садата та непослідовну лібералізацію Хосні Мубарака.

А. Садат витіснив прихильників Г.А. Насера з правлячої еліти шляхом «травневої виправної революції» 1971 р. [4, с. 46-47] і реорганізації в 1978 р. «авангардного» Арабського соціалістичного союзу в президентську Націонал-демократичну партію, тобто типову «партію влади» [4, с. 74]. Паралельно створювалася соціальна база під нову еліту за допомогою політики «відчинених дверей» («інфітах»), яка створила «новий» приватний сектор в економіці, відомий у Єгипті під назвою «жирних котів» [4, с. 56-60]. Докорінна зміна моделі модернізації активізували відразу три політичні контреліти: насеристів, ісламістів і лібералів. Опозиція цих еліт до правлячої змусила А. Садата розпочати лібералізацію «згори».

Головними ознаками цієї політики стали запровадження багатопартійності (листопад 1976 р.), скасування обов'язку державних службовців брати активну участь у діяльності правлячої партії, декларативні відновлення свободи друку та скасування цензури, звільнення політичних в'язнів. «Брати-мусульмани» отримали проголошення ісламу державною релігією, визнання шаріату основним джерелом законодавства та дозвіл розгорнути діяльність у релігійних орденах і громадах.

Однак створення політичних партій відбувалося на базі «платформ» АСС (Ліберально-соціалістична партія та Національно-прогресивна партія юніоністського блоку) або прямо ініціювалося та підтримувалося А. Садатом (Соціалістична партія праці). Навіть легальні опозиційні партії поділялися на «чесну опозицію» й «ту, яка не може бути з нами» [5, с. 235-238]. Діяльність опозиційних партій суворо законодавчо регламентувалась, їх участь у виборчих кампаніях обмежувалася, активісти піддавалися переслідуванням. Режим А. Садата практикував закриття партійних тижневиків, складав «чорні списки» громадян, що позбавлялися права на творчу працю і свободу висловлювання думок, зловживав референдумами, за допомогою яких приймалися закони, що придушували будь-яку критику правлячої еліти.

Отже, не може бути сумнівів, що садатівська лібералізація, за європейськими мірками, мала відверто імітаційний характер. Але навіть вона зробила існування політичної опозиції, яка вела гостру боротьбу з правлячою елітою, доконаним фактом. Тому наступник А. Садата Хосні Мубарак був змушений відкоригувати його «демократичний експеримент» та надати лібералізації реальних рис.

Політична лібералізація за Х. Мубарака характеризувалася злетами і падіннями, періоди розширення та зміцнення політичних прав і громадянських свобод неодноразово змінювалися періодами «закручування гайок».

Певне уявлення про хронологію змін політики лібералізації та делібералізації за часів Х. Мубарака надають результати парламентських виборів за відповідний період. Парламентські вибори відбувалися сім разів. На виборах 1984 та 1987 рр. опозиційні партії отримали 63 (27 % голосів) та 95 (30,4 % голосів) депутатських мандатів відповідно [6, с. 965]. За результатами наступних п'яти виборчих кампаній кількість депутатів від опозиційних партій різко скоротилася та коливалася від 5 до 16 осіб. Проте, починаючи з 1990 р., з'явилася можливість проводити опозиційних кандидатів у парламент як «незалежних». Піком такої практики став 2005 р., коли з 112 «незалежних» депутатів 88 виявилися представниками «Асоціації братів-мусульман» [7, с. 102]. У 2005 р. також відбулися перші президентські вибори на альтернативній основі. Опозиційні кандидати Айман Нур і Нуман Гомаа в сукупності отримали 10,1% голосів виборців [7, с. 101]. У 2004 р. з дозволу влади оформилися ліберально-демократичні політичні організації «Рух 6 квітня», «аль-Гадд» («Завтра») та «Кіфайя» («Досить!») [8, с. 46]. Але вже 2010 р. керівник єгипетських спецслужб Омар Сулейман і фактичний керівник НДП Ахмед Ізз повністю сфальсифікували результати парламентських виборів [9, с. 61] і знову штучно скоротили кількість опозиційних депутатів, як партійних, так і «незалежних» до 16 осіб.

Отже, за Х. Мубарака періоди відносної політичної лібералізації 1981--1987 рр. та 2004-2005 рр. двічі змінювалися відвертою делібералізацією.

Ця незначна з точки зору зовнішнього світу амплітуда коливань політики, отримавши підсилення з боку двох другорядних факторів -- свавілля єгипетської поліції відносно громадян і демографічного чинника у вигляді «молодіжного пагорба», спричинила наслідки, що ввійшли до історії під назвою «Арабської весни».

У подіях «Арабської весни» в Єгипті чітко вирізняються чотири етапи, кожен з яких має свій зміст і сенс.

Перший етап охоплює час від початку масових виступів на площі аль-Тахрір до відставки Х. Мубарака з посади президента (25 січня -- 11 лютого 2011 р.).

З погляду транзитології ці події виглядають як екстремальне завершення фази лібералізації. Неординарність полягає в тому, що класична лібералізація «згори» раптово змінилася відповідними процесами «знизу» у вигляді «аль-фітни» (смути -- араб.). Такий розвиток подій спричинила обвальна делегітимізація правлячої еліти, яка, у свою чергу, обумовлювалася результатами мубараківської лібералізації, що не призвела до «інституціалізації громадянських свобод», однак з надлишком продукувала «політичну напругу». Відповідно й результат лібералізації виявився некласичним. Замість пату, що спонукає протиборчі сили розпочати переговори стосовно майбутнього політичного устрою, відбулося руйнування політичної системи. Замість рівноваги сил авторитарних еліт і демократичних контреліт або очевидної переваги однієї зі сторін виникла значно складніша ситуація політичної невизначеності.

Стара політична еліта («авторитарний блок») дійсно диференціювалася на прибічників жорсткої (консерваторів) та м'якої (реформаторів) лінії. Роль перших зіграли вищі посадові особи НДП на чолі з Гамалем Мубараком і Сафватом аш-Шеріфом; роль других -- вище військове командування на чолі з міністром оборони Мухаммедом Хуссейном Тантаві. Проте консерватори лише спромоглися організувати «битву на верблюдах» 2 лютого 2010 р. [7, с. 69-72] та швидко зійшли з політичної арени, що дозволило авторитарному блоку консолідуватися і вже до середини 2012 р. подолати розкол та зберегти інституційні важелі влади.

Нова контреліта («опозиційний блок») виявилася подвійною. Вона складалася зі світсько-ліберального (націоналісти, ліві, ліберали) та ісламістського (брати-мусульмани, салафіти, політичне крило суфіїв) [10, с. 3] угруповань. Наявність двох опозиційних блоків не була тотожною поділу на помірних і радикалів. Такий поділ існував усередині кожного з них. Співвідношення сил між двома блоками в цілому та між радикалами і помірними всередині кожного з них було невідомим.

Отже, оригінальне співвідношення сил владних та опозиційних еліт на фоні потужної, однак невирішальної ролі революційних мас унеможливило перебіг демократичного транзиту в будь-якій однозначно сприятливій для виникнення демократії формі.

Свого часу Ф. Шміттер на підставі аналізу стратегій еліт і мас та співвідношення сил правлячих і опозиційних груп виокремив чотири форми переходу до демократії: «нав'язані», «пактові», «реформістські» та «революційні» переходи [11, с. 13]. У Єгипті на перших етапах «Арабської весни» «нав'язаний перехід» блокувався спротивом мас та опозиції; «пактовий» -- невідомістю співвідношення сил і неготовністю сторін задовольнитися «відносною користю» від нього; «реформістський» -- зависоким рівнем насильства; «революційний» -- відсутністю очевидної переваги опозиційних еліт.

Другий етап «Арабської весни» в Єгипті тривав з 11 лютого 2011 р. до 30 червня 2012 р. Його зміст -- прискорена демократизація в умовах невідомого співвідношення політичних сил і відсутності демократичного пакту, тобто, за М. Макфолом, початок «неузгодженого переходу» з перспективою встановлення як демократії, так і диктатури.

Ззовні події виглядали як підготовка та проведення Вищою Радою Збройних Сил, що перебрала владу в країні після відставки Х. Мубарака, парламентських і президентських виборів в умовах політичної нестабільності та масових акцій протесту. Відсутність «демократичного пакту» між конкуруючими політичними елітами не дозволяє розглядати ці вибори ні як «інституціалізацію демократичного механізму влади», ні навіть як звичайну постреволюційну легітимацію державної влади. Вибори нагадують своєрідне «тестування» співвідношення сил правлячих і опозиційних еліт, яке проводилося військовими. Причому парламентські вибори з'ясовували відносну силу «нових» еліт, а президентські -- співвідношення «нових» та «старих» еліт. Бажання отримати адекватний результат тестування обумовило вільний та прозорий характер виборів і відповідно визнання Єгипту частково вільною країною в рейтингу Freedom House за 2012 р. [12].

Вибори Народних зборів (нижньої палати парламенту) відбулися 28 листопада 2011 р. -- 11 січня 2012 р. Консультативна рада (верхня палата парламенту) обиралася 29 січня та 22 лютого 2012 р. За результатами парламентських виборів прихильники політичного ісламу отримали 69% та 73,67% голосів виборців відповідно. Світсько-ліберальний блок підтримали 23,8% та 13,88% виборців. Умовні представники «авторитарного» блоку участі у виборах майже не брали. Проте частина прихильників Х. Мубарака висунула кілька партійних списків, відомих під загальною назвою «аль-фулюль» («залишки»), та заручилася підтримкою 7,2% і 2,8% виборців.

Отже, провідною контрелітою виявилися ісламісти. Серед них відверто домінували радикали. Поміркована партія «аль-Васат» отримала лише 3,7% голосів. Навіть умовно менш радикальна «ан-Нур» (політичне крило «Сала- фітського заклику») значно поступалася умовно більш радикальній Партії свободи та справедливості (політичне крило «Асоціації братів-мусульман»). У світсько-ліберальному блоці, навпаки, лідерство належало помірним. Радикали з блоку «Революція триває» та Партії справедливості здобули лише 3,5% голосів.

Тестовий характер парламентських виборів і збереження фактичної влади в руках «авторитарної» еліти доводиться тим, що вже 14 червня 2012 р. Вищий конституційний суд Єгипту визнав вибори в Народні збори неконституційними та скасував їх результати.

Зовсім інший характер мали президентські вибори, які відбулися 2324 травня та 16-17 липня 2012 р. Відмінність обумовлювалася участю в них представника старої еліти Ахмеда Шафіка. У другому турі, з незначною перевагою (51,73% проти 48,27%), переміг лідер Партії свободи та справедливості Мохаммед Мурсі. Проте результати першого туру мало нагадували співвідношення сил, що було зафіксоване на парламентських виборах. Ісламістські кандидати (М. Мурсі та А.М.А. Футух) отримали 42,2%, світсько-ліберальні (Х. Сабахі та А. Муса) -- 31,85%, «провладний» А. Шафік -- 23,66%. Отже, значної переваги ісламістів уже не спостерігалося. Важливо, що радикал Мурсі випередив помірного Футуха лише на 7% голосів. Класичний для транзитології союз реформаторів і помірних проти консерваторів і радикалів узагалі давав невтішний для М. Мурсі результат -- 72,98% проти 24,78%.

Третій етап «Арабської весни» в Єгипті охоплює президентське правління М. Мурсі (30 червня 2012 р. -- 3 липня 2013 р.). Однорічне урядування лідера ісламістів закінчилося військовим переворотом. Існує кілька причин його повалення. Першою став конфлікт президента з військовими колами. Уже у серпні 2012 р. М. Мурсі розпустив Вищу Раду Збройних Сил і відправив на пенсію маршала М.Х. Тантаві. Наступним кроком стали переслідування генерала армії А. Шафіка та його вимушена еміграція. У грудні 2012 р. М. Мурсі проігнорував заклик міністра оборони Абделя Фаттаха ас-Сіссі до загальнонаціонального політичного діалогу.

Другою причиною виявилася спроба обмежити повноваження судової системи та наділити президентські рішення імунітетом від судових оцінок шляхом прийняття «Конституційної декларації» від 21 листопада 2012 р.

Третя причина -- маніпулятивне прийняття ісламістської конституції на референдумі, що відбувся 15 та 22 грудня 2012 р. За офіційними даними, проект нової конституції підтримали лише 10 млн 693 тис. виборців з 52 млн зареєстрованих [13, с. 2].

Четверта причина -- неприйнятні для суспільства кадрові призначення. Так, призначення губернатором провінції Луксор А.М. аль-Хайята, одного із лідерів радикального руху «Джамаат аль-Ісламія», спричинило чергові протести проти М. Мурсі, які й призвели до його повалення.

Таким чином, усі причини відсторонення від влади ісламістського президента є наслідком його суб'єктивних рішень, що описуються за допомогою поняття «дедемократизації», тобто «руху до більш вузьких, менш рівних, менш захищених і менш взаємозобов'язуючих процедур обговорення» з приводу призначень на політичні посади та ухвалення державних рішень [14, с. 79].

Четвертий етап «Арабської весни» в Єгипті розпочався 4 липня 2013 р. як спроба подолання дедемократизації та повернення до демократичного шляху розвитку на ґрунті співробітництва реформаторів у владній еліті та поміркованих сил в опозиційних контрелітах. Початком такої взаємодії стала підтримка дій армії «Фронтом національного порятунку», який об'єднав лібералів з «Єгипетського конгресу» та партії «Дустур», насеристів з «Єгипетської національної течії» та поміркованих ісламістів із «Сильного Єгипту». Пізніше з викриттям політики екс-президента виступили «Салафітський заклик» і «Ан-Нур» [10, с. 24]. Дії еліт отримали масову підтримку з боку руху «Тамаруд». Другим кроком стало повернення до світської конституції, яке було схвалено на референдумі, що відбувся 14-15 січня 2014 р., більшістю в 98,1% виборців. Отже, на початку 2014 р. Єгипет отримав кілька можливостей: він може повернутися до лібералізованого авторитарного правління, обрати варіант «нав'язаного» транзиту до демократії, у разі успішного придушення діяльності «Асоціації братів-мусульман», чи стати на шлях «пактового» переходу до демократії, якщо вдасться досягти загальнонаціонального компромісу.

Політичні події в Єгипті, що відбуваються протягом 2011--2014 рр., мають ознаки, притаманні «неузгодженому» переходу до демократії, який був описаний М. Макфолом для посткомуністичного світу. Отже, вивчення оригінальної конфігурації єгипетських політичних еліт, ролі продемократичних та антидемократичних масових груп у демократичному транзиті, проблеми «обороноздатності» демократії по-египетськи можуть дати певний матеріал для нового погляду на політичні процеси в Україні та сприяти їх кращому розумінню.

Література

політичний єгипетський демократизація

1. Introduction to Comparative Politics: Political Challenges and Changing Agendas / ed. by Mark Kesselman, Joel Krieger, William A. Joseph. - Wadsworth: Cengage Learning, 2010. - 744 p.

2. Романюк О.І. Від тоталітаризму до демократії та національної державності: системний аналіз посткомуністичних трансформацій / О.І. Романюк. - Х.: ХДАК, 2011. - 376 с.

3. Растоу Д.А. Переходы до демократии: попытка динамической модели / Д.А. Растоу // Полис. - 1996. - № 5. - С. 5-15.

4. Новейшая история арабских стран Африки / [Б.Г. Сейранян, Д.Р. Вобликов, А.М. Хазанов и др.]; отв. ред. В.В. Наумкин. - М.: Наука, 1990. - 472 с.

5. Сейранян В.Г. Обуржуазивание правящего режима в рамках формальной многопартийности (на примере Египта) / В.Г. Сейранян // Буржуазные партии и политическая борьба в странах Востока / В.Ф. Ли, Л.А. Фридман, В.И. Максименко и др. - М.: Наука, 1987. - 249 с.

6. Выборы во всем мире. Электоральная свобода и общественный прогресс / [авт,- сост. А.А. Танин-Львов]. - М.: РОССПЭН, 2001. - 1112 с.

7. Исаев Л.М. Египетская смута XXI века / Л.М. Исаев, А.Р. Шишкина. - М.: URSS, 2012. - 108 с.

8. Политическое цунами. Аналитика событий в Северной Африке и на Ближнем Востоке / [С. Кургинян, Ю. Бялый, А. Кудинова и др.]; под ред. С. Кургиняна. - М.: МОФ ЭТЦ, 2011. - 288 с.

9. Васильев А.М. Рецепты Арабской весны: русская версия / А. Васильев, Н. Петров. - М.: Алгоритм, 2012. - 304 с. - (Политический бестселлер).

10. Царегородцева И.А. Мусульманские группы Египта и их политические партии накануне и после «революции 25 января» / И.А. Царегородцева. - М.: Изд. дом Высш. шк. экономики, 2014. - 40 с. - (Препринт / Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики»; WP14/2014/02/).

11. Карл Т.Л. Размышления по поводу применимости транзитологической парадигмы при изучении посткоммунистических трансформаций / Т.Л. Карл, Ф. Шмиттер // Полис. - 2004. - № 4. - С. 6-27.

12. Freedom in the World 2013: Democratic Breakthroughs in the Balance. Selected Data from Freedom House's Annual Survey of Political Rights and Civil Liberties [Електронний ресурс] / by Arch Puddington. - Режим доступу: http://www.freedomhouse.org/ sites/default/files/FIW%202013 %20Booklet.pdf.

13. Васильев А.М. Египетская конституция: исламское «да» светскому «нет» / А.М. Васильев, Д.И. Виницкий // Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 3. - С. 2-10.

14. Тилли Ч. Демократия: пер. с англ. / Чарльз Тилли. - М.: Ин-т обществ. проектирования, 2007. - 264 с.

Размещено на Allbest.ru