Українське питання в суспільно-політичній думці великопольських консерваторів міжвоєнної доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське питання в суспільно-політичній думці великопольських консерваторів міжвоєнної доби

титульний нація меншина великопольський

Проблема співіснування титульної нації з національними меншинами - одна з провідних у політичній історії минулого століття. Неврегульовані міжнаціональні протиріччя в умовах глобалізованого світу загрожували загостренням міждержавних відносин, а під впливом оновлення історичних міфів і стереотипів - остаточним їх руйнуванням.

Міжвоєнна доба з новою силою актуалізувала проблему пошуку форми та методів оптимальної взаємодії титульної нації з національними меншинами. У Польщі державна національна політика зводилася до фактичного обмеження національних прав меншин у межах від етнічної до державної асиміляції. Насамперед йшлося про найбільш чисельне українське населення, яке мало значний суспільно - економічний вплив на політичну ситуацію в Галичині, що, відповідно, позначалося на економічному становищі переважно консервативних за ідеологією землевласників та інтелектуально-службових кіл Польської держави.

Загалом ідеологія та політика великопольського консервативного осередку, особливо щодо трактування основних проблем міжвоєнної дійсності, включно з українським питанням, ґрунтовно представлені переважно польською історіографією - дослідженнями К. Вжезінської, В. Міха, частково - Ш. Рудницького, В. Владики. Українські історики лише побіжно висвітлювали окремі аспекти діяльності великопольського консервативного осередку в контексті дослідження міжнаціональних взаємин міжвоєнного періоду.

Проблему нормалізації польсько-українських взаємин представники польського консерватизму розглядали в контексті спільної боротьби з суспільним радикалізмом із метою «збереження традиційного укладу» [насамперед, status quo у сфері землевпорядкування та землеволодіння - О.Ю.]. Найважливішою передумовою успішної протидії «суспільному радикалізму» [у розумінні польської влади - спробам національних меншин захищати власні права - О.Ю.] більшість консервативних осередків вважали компроміс із владою.

Такий підхід був особливо актуальним для консерваторів у першій половині 1920-х років, коли вони все ще утримували значну частину землевласницького елек - торату, а, отже, й адміністративно-фінансові важелі впливу на суспільно-політичні процеси у Великопольщі через консервативні партії - Християнсько-національну аграрну партію (Chrzescijansko-Narodowe Stronnictwo Rolnicze, СХНР) (1920-1925) і Християнсько-національну партію (Stronnictwo Chrzescijansko-Narodowe, СХН) (1922-1925). У контексті пошуку власної політичної ніші між провідними політичними силами - пілсудчиками («санацією») та націонал-демократами (ендеками) - в консервативному середовищі відбувалися структурно-ідеологічні зміни (зокрема спроби імплементації націоналістичних постулатів у програму Християнської аграрної партії (Chrzescijanskie Stronnictwo Rolnicze, СХР)) або взагалі перехід консерваторів до ідеологічно націоналістичних партій (Селянсько-національний союз (Zwi^zek Ludowo-Narodowy)). Про надмірну залежність польського консервативного руху від компромісів із владою свідчить спроба виокремлення етапів розвитку суспільно-політичної думки великопольських консерваторів у контексті тогочасної консервативної доктрини: 1) 1918-1927 рр. - із збереженням значної ідеологічної та частково політичної самостійності; 2) 1928-1935 рр. - функціонування в межах «санаційного табору» за фактичної відсутності власного «політичного обличчя»; 3) маргіналізація в умовах диктатури (1935-1939). Безумовно, все це позначилося на трактуванні суспільно-політичних проблем тогочасної Польщі.

Як уже зазначалося, українське питання у програмних документах велико - польських консервативних партій розглядалося в контексті солідаризації суспільства навколо проблеми утвердження державної безпеки. У програмі Християнсько - національної партії (1925) міжнаціональні відносини висвітлені на рівні проблеми залучення слов'янських меншин, названих «етнічними відгалуженнями» польської нації, до розбудови Польської держави. У програмній брошурі Християнської аграрної партії (кінець 1920-х років) під назвою «Християнські аграрії! Хто вони?! Чого прагнуть?!» у контексті концепції державної асиміляції наголошувалося: «Метою польської політики щодо національних меншин повинно бути відродження в них того самого відчуття національної солідарності з польським народом і належності до Речі Посполитої, яке виявляли колись громадяни об'єднаної Польщі та Литви».

Значно виразніше особливості підходу великопольських консерваторів до українського питання простежувалися на шпальтах консервативних періодичних видань, які насправді виконували роль основних пропагандистів консерватизму в міжвоєнний період. Консервативна публіцистика, як і будь-яка інша, незважаючи на певну суб'єктивність, відображала рівень суспільного резонансу дражливих суспільно-політичних проблем. Найбільш повне уявлення про суспільно-політичні погляди провідних великопольських консервативних партій - Християнсько - національної аграрної партії та Християнської національної партії - представлено в публіцистичних матеріалах часопису «Dziennik Poznanski».

Публіцистика з українського питання першої половини 1920-х років пропагувала міф про «історичну Польщу». Дискусія відбувалася навколо проблеми утвердження «польськості кресів» із метою захисту інтересів «кресових» землевласників шляхом реалізації концепції лоялізму. її суть відображено в ідеології Християнської національної партії, яка передбачала створення системи залежностей («шкали лояльності») між дотриманням прав меншин та їх публічною лояльністю до Польщі. Особливо доречним вважалося застосування цього принципу до українців Східної Г аличини, чий високий рівень національного самоусвідомлення значно утруднював процес навернення «русинського племені» до польської політичної нації.

Загалом тогочасна польська преса, і не лише консервативна, розглядала східно - галицьке питання окремо від проблеми нормалізації польсько-українських відносин на решті західноукраїнських земель. У польському суспільстві утверджувалася думка про «особливий статус» Східної Малопольщі (Східної Галичини) в польській історичній традиції. Йшлося про т зв. «історичні передумови» трактування Східної Галичини як ментально польської території з виразними ознаками належності до західноєвропейської культури на противагу «нецивілізованим кресовим землям» - Волині, Поліссю, Холмщині. У межах того ж Ягеллонського міфу про польський політичний мультикультуралізм (багатоетнічність) треба розглядати проблему офіційної заміни терміна «українець» на «русин» у польському діловодстві міжвоєнного періоду. Обґрунтування доцільності такої заборони звучало і на шпальтах консервативної преси в публікаціях «Українці» та «Русини» (1923), автори яких надавали символічного значення терміну «русин» у процесі відродження польської політичної нації. Натомість термін «українець» нагадував про польську окупацію західноукраїнських етнічних земель, а тому трактувався як вияв «варварської» східної загрози польській культурі.

Упродовж 1918-1926 рр. на шпальтах консервативних видань Великопольщі ідея запровадження української територіальної автономії в контексті федералістської концепції Ю. Пілсудського зазнавала нищівної критики. Польські публіцисти Адам Бжег і Маріан Хлаповський відверто пропагували націоналістичні ідеї винародовлення українців, рекомендуючи стабілізувати міжнаціональні відносини на південно-східному прикордонні примусовим переселенням українців вглиб Польщі та посиленням польської господарської колонізації. У середині 1920-х років на шпальтах часопису «Dziennik Poznanski» відбувалися дискусії навколо проекту «Про територіальну автономію для земель РП, переважно заселених українцями» (1925), запропонованого польськими соціалістами на розгляд Конституційної комісії польського Сейму. Консерватори вбачали в українській територіальній автономії передумови для сепаратизму аж до створення «держави в державі». Консервативний публіцист Владислав Дворжачек переконував, що адміністративна й економічна перевага українського населення, яке чисельно переважало у Львівському, Станиславівському, Тернопільському, Волинському та частково Поліському воєводствах, призведе до децентралізації, а згодом і відокремлення західноукраїнських земель від Польщі.

Відчуття перманентної загрози, культивоване владою в польському суспільстві, змушувало пересічного поляка вбачати вияви сепаратизму й антипольської політики в активізації українців щодо захисту власних громадянських прав. Витоки таких упереджень сягали давнього стереотипу про культурно-політичну меншовартість українців. Наприклад, у «Відозві послів Християнського союзу національної єдності в день закриття засідань Установчого Сейму» (1922) наголошувалося, що українське питання - витвір ворожих до Польщі сусідніх Німеччини та СРСР, а нездатність українців до державницької діяльності - незаперечний історичний факт. У межах цього ж стереотипу меншовартості розглядали українську революцію 1917-1921 рр., при цьому послідовних самостійників на зразок С. Петлюри та П. Скоропадського зараховували до найбільш антипольськи налаштованих елементів. Під «антипольськістю» розуміли будь-які ідеї чи дії, які навіть теоретично могли б загрожувати реалізації міфу «Великої Польщі» (Моцарства). Окремі складові, притаманні згаданому міфу «свідомісного експансіонізму», розглядав С. Гуляницький у статті «Майбутнє східних кресів» (1920). Йшлося про пропаганду «особливого творчого [цивілізаційного - О.Ю.] потенціалу», поляків як важливого чинника для розвитку будь-якої держави. Важливою складовою польського «свідомісного експансіонізму» В. Дворжачек вважав обмеження українського шкільництва на користь утраквістичних (двомовних) шкіл (Lex Grabski).

Великопольські консервативні видання цілком свідомо формували в читача враження, що українське питання обмежується Східною Г аличиною, тоді як решта західноукраїнських земель представлена відмінними від українців регіональними групами на зразок «русинів», «тутейших», «лемків», «гуцулів». Впровадження політики регіоналізації було спрямоване на утвердження відмінностей всередині українського народу з метою етнічної асиміляції окремих груп. Особливо цікавила великопольських консерваторів політика регіоналізації на Волині, спрямована насамперед на обмеження контактів з українським населенням Галичини («со - кальський кордон») із метою утвердження регіональної свідомості за формулою XVI ст. - «Gente Ruthenus, Natione Polonus» Загалом схвалюючи не лише полонізацію, а й русифікацію Волині як методи викорінення української ідентичності, великопольський публіцист А. Нехай критикував політику воєводи Г Юзефського за недостатню ефективність. Натомість представники консервативних груп, що входили до складу Християнсько-національного клубу в Сеймі, наголошували, що поступове запровадження «волинського експерименту» - гарантія уникнення радикалізації українського населення на Волині. Особливого значення в контексті політики регіоналізації великопольські консерватори надавали мовному питанню. Вже згадуваний публіцист В. Дворжачек рекомендував заборонити навчання українською мовою та її вивчення на всіх, окрім Східної Галичини, західноукраїнських землях. Відповідно до принципу «розділяй і володарюй» окремі публіцисти зараховували Східну Галичину до категорії економічно розвинутих польських земель «В» на противагу решті, яка опинилася в малоперспективній, з огляду на соціально-економічний потенціал, категорії «С».

Політика регіоналізації тісно пов'язана з «пацифікаційними» («миротворчими») заходами польської влади на західноукраїнських землях. На відміну від достатнього висвітлення першої, великопольські консерватори мало писали про другу. Переважно тому, що, будучи представниками офіційної влади, уникали відповідальності за злочини офіційної Варшави проти власних громадян, усвідомлюючи її головну причину - знищення українського національного руху та його соціальної бази.

Необхідно наголосити, що активізація діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) (1929) унеможливила ігнорування польською владою факту існування як українського питання, так і українського національного руху. Натомість у двобої з українським підпіллям польська влада вдавалася до політики «сильної руки». У притаманній просанаційним польським політичним силам стилістиці, великопольські консерватори виправдовували «пацифікацію» східногалиць - ких теренів 1930 р., називаючи її прикладом захисту «польськості» від українських націоналістів. Публіцист Адам Нехай взагалі виправдовував репресії влади проти цивільного українського населення, порівнюючи «пацифікацію» з «пробудженням [Польщі - О.Ю.] від літургійного сну». Цілком цинічно звучали зі шпальт консервативних видань заклики до українців співпрацювати з польською владою проти ОУН для отримання матеріальних і суспільних преференцій. Польські публіцисти наполегливо рекомендували владі запровадити жорсткий контроль в українських освітніх закладах та кооперативах із метою обмеження їх діяльності або й ліквідації як «осередків націоналізму».

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років у великопольській консервативній публіцистиці «українських терористів» розглядали відокремлено від решти української спільноти («lud ruski»). Зокрема А. Нехай звинувачував перших у нерозумінні «справжніх» українських національних інтересів. Згодом він розширив «перелік прихильників тероризму», цинічно зарахувавши до нього у статті «Анафема митрополитові» (1934) греко-католицький клир та особисто митрополита Андрея Шептицького. Навіть поверхневий аналіз великопольської публіцистики початку 1930-х років свідчить, що формальні спроби польських консерваторів сформувати диференційоване ставлення до українського політикуму не що інше, як відображення їх залежності від політичної кон'юнктури, спрямованої на дискредитацію навіть легальних українських політичних сил (зокрема, Українського національно-демократичного об'єднання, УНДО). Самим фактом свого існування український рух становив перепону на шляху утвердження міфічного образу польської політичної нації зразка доби Ягеллонів. Тому в багатьох публікаціях, особливо А. Нехая, польський націоналізм названо «природнім» [історично апробованим - О.Ю.], натомість український упосліджено як «здеформований», а, отже, відповідальний за поразку української революції 1918-1921 рр.

У контексті офіційних спроб нормалізації польсько-українських відносин необхідно розглядати періодичне зацікавлення українським питанням у середовищі великопольських консерваторів. Ідея української територіальної автономії в Польщі здобула позитивні оцінки серед великопольських консерваторів лише після входження до просанаційного політичного угруповання - Безпартійного блоку співпраці з урядом наприкінці 1920-х років. Неодноразово консервативне трактування ідей федералізму, а, отже, й української територіальної автономії, в публіцистиці консерваторів було неоднозначним. Специфічний підхід до проблеми української автономії викладено у статті Антона Перетятковича «Ягеллонська ідея» (1929). Автор, визначивши за мету досягнення «добра Польщі», закликав польську спільноту до толерантності через відмову від гасла «Польща для поляків», одночасно пропонуючи використати українське питання як тимчасовий привід для стабілізації міжнаціональних відносин. Публіцист керувався ідеєю прагматичного підпорядкування українських інтересів польським із метою поетапної реалізації перших за рахунок української спільноти. Усвідомлюючи, що лише в умовах досягнення міжнаціонального порозуміння Польща реалізує свою «історичну місію» медіатора міждержавних взаємин у Центрально-Східній Європі, автор рекомендував владі тактичний крок - розширене самоврядування територій на противагу територіальній автономії, запровадження якої вимагало офіційного визнання актуальності проблеми міжнаціональних відносин у Польщі на міжнародному рівні, а, отже, і відповідальності за обмеження прав меншин. Інший публіцист Антон Бжег закликав польську владу відмовитися від політики «обмежувальних заходів» влади - з однієї сторони, провід українського національного руху - антипольської підпільної діяльності - з іншої. Польський публіцист наголосив на нагальності припинення польсько-українського конфлікту та законодавчо обґрунтованому зрівнянні у громадянських правах представників національних меншин й етнічних поляків із метою формування ментальності співгосподаря в Польській державі.

Вбачаючи у стабілізації міжнаціональних відносин польський державний інтерес, окремі представники консервативного руху доклалися до ініційованого владою процесу нормалізації польсько-українських взаємин на початку 1930-х років. Із новою силою актуалізувалося обговорення на шпальтах польських видань питання української автономії, зокрема на основі самоврядного статуту для південно-східних воєводств (1922). До дискусії долучився добре обізнаний з цим колишній львівський воєвода П. Дунін-Борковський, пропонуючи розпочати її з українського питання для послаблення українського руху. Зауважимо, що саме в цій публікації вперше публічно визнано існування українського руху як чинника суспільно-політичного життя міжвоєнної Польщі, а, отже, - необхідність його легалізації через запровадження української територіальної автономії в Польщі.

У контексті політики нормалізації великопольські консерватори визнали факт культурно-історичної окремішності українців та підтримали урядові пропозицій під гаслом: «Дозволити руській національності вільний розвиток і пов'язати її з ідеєю Великої Польщі». Тоді ж вони вперше на шпальтах консервативних видань закликали поляків та українців до «узгодженої і творчої» співпраці, спрямованої на досягнення польсько-українського порозуміння. Не оминули увагою польські публіцисти пастирський лист греко-католицького єпископа Григорія Хомишина, який обґрунтовував необхідність порозуміння.

Проте, як уже неодноразово зазначалося, суспільно-політична думка консерваторів зазнавала значних впливів політичної кон'юнктури. Розпочатий 1935 р. новий етап нормалізації зазнав критики, а угодову групу УНДО звинувачено в «подвійних стандартах», вимагаючи відмови від «програми максимум» (створення соборної Української держави) на користь «програми мінімум» (територіальної автономії в Польщі) як ідеологічної платформи для вирішення українського питання. Проте посилення негативного ставлення поляків до національних меншин, а, отже, поширення ментальних упереджень, унеможливлювали нормалізацію польсько - українських відносин у суспільно-політичній сфері.

Зауважимо, що економічні стосунки на південно-східних теренах теж розглядали крізь призму політичних стереотипів. У багатьох публікаціях простежується спроба, хоч і заполітизованого, порівняльного аналізу українського та польського господарського життя. Очевидно, що ці питання розглядали під впливом стереотипу перманентної загрози польській власності й економічній діяльності, в цьому випадку - зі сторони української кооперації. Великопольська публіцистика в особі А. Нехая розглядала українську кооперацію як складову українського політичного руху, спрямовану на знищення «польськості» кресових земель.

З особливою засторогою консерватори ставилися до аграрної реформи, що передбачала парцеляцію великої земельної власності та безпосередньо торкалася інтересів землевласницького електорату. У консервативній доктрині проблему земельних відносин, особливо надання землі слов'янським меншинам (білорусам та українцям), розглядали в контексті проблеми державної безпеки, а польську колонізацію західноукраїнських земель - як вияв їх «цивілізування» (окультурення). У присвячених колонізаційним процесам публікаціях неодмінно звучав заклик до обмеження української частки в землеволодінні до мінімуму, що цілком відповідало концепції «стримування» розвитку економічного потенціалу непольського населення прикордонних територій. Польський публіцист К. Кєрський відверто дивувався українським вимогам про розширення економічних і культурних прав, вважаючи національну політику Польської держави зразком для решти європейських країн.

На шпальтах великопольських видань неодноразово наголошувалося, що пріоритетним напрямом треба вважати збереження осередків «польськості» (зокрема великого землеволодіння) й утримання економічної переваги польського капіталу при обмеженні економічних прав українців на західноукраїнських землях у контексті доктрини державної безпеки. Значні здобутки української кооперації часто розглядали як підступний план, спрямований на утвердження українського економічного домінування на південно-східному прикордонні Польщі. Тривалий негативний резонанс на сторінках консервативної преси мали економічні пропозиції в нормалізаційному пакеті УНДО 1935 р., які розкритикував А. Нехай у статті «Нормалізаційні клопоти» (1937). У запропонованій УНДО аграрній реформі, спрямованій на парцеляцію польських землеволодінь на користь чисельної української спільноти західноукраїнських територій, автор публікації вкотре вбачав спробу обмеження польського суверенітету.

Окремі заклики до співпраці розглядали в контексті «самозаховавчої політики» [«політики самозбереження» держави - О.Ю.], спрямованої на забезпечення польських державних інтересів на засадах християнського солідариз - му. Поза межами вказаних тенденцій треба розглядати дискусію на шпальтах «Dziennika Poznanskiego» з приводу проекту нормалізації польсько-українських відносин краківського консервативного осередку Партії національної правиці. У цьому контексті привертає увагу публікація Альфонса Клафковського 1938 р., написана під впливом суспільно-політичних роздумів відомого польського публіциста, «знавця українського питання» Александра Бохенського з приводу нормалізації польсько-українських відносин на західноукраїнських землях. Проаналізувавши причини польсько-українських антагонізмів, А. Клафковський, вслід за А. Бохенським, визнав, що передумовою порозуміння повинно стати подолання упереджень, сформованих під впливом історичних міфів і стереотипів. Автор засудив офіційну політику «обмежувальних заходів», пропонуючи розпочати з поновлення культурно-освітніх і частково суспільно-політичних прав українського населення (впровадження в офіційне діловодство терміну «українець», відміни утраквістичних законів на користь національного україномовного шкільництва, розширення українського представництва в самоврядних структурах та Сеймі на основі окремої української виборчої курії тощо). Та все ж на прикладі передвоєнної великопольської публіцистики зауважимо, що перші спроби розуміння важливості українського питання для збереження Польської державності так і залишилися поодиноким явищем.

Із наближенням Другої світової війни відчуття перманентної загрози на польсько-німецькому прикордонні зростало, що відразу ж призводило до посилення політики «обмежувальних заходів» на прикордонних землях. Резюмуючи власні роздуми щодо українського питання, А. Нехай констатував відсутність реальної платформи для гармонізації польсько-українських відносин на тлі зростання антиукраїнської істерії всередині польського суспільства напередодні війни. А. Клафковський ж констатував зростання суспільного запиту на політику «сильної руки». За рівнем категоричності й упередженості у ставленні до українського питання в передвоєнні роки великопольська консервативна публіцистика часто більше наближалася до націоналістичної ідеології, ніж нагадувала толерантну риторику в українському питанні більшості консервативних партій міжвоєнного двадцятиліття.

Отже, суспільно-політична діяльність великопольських консерваторів, як і польський консервативний рух загалом, зазнали значних, іноді вирішальних, впливів основних політичних доктрин побудови міжвоєнної Польської держави: націоналістичної та федералістської. Офіційне бачення вирішення українського, як загалом і національного, питання в міжвоєнній Польщі представниками великопольського консервативного осередку залежало від політичної кон'юнктури, особливо - після 1926 р. - від входження консервативних партій до провладного табору «санації». Упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття українське питання розглядалося в контексті польської політики безпеки, основними постулатами якої були недоторканність державних кордонів в «історичних межах» і формування польської політичної нації на засадах оновленого Ягеллонського міфу. Упродовж 1918-1939 рр. суспільно-політична думка великопольського консервативного осередку еволюціонувала від концепції «інкорпорації», спрямованої на етнічну асиміляцію українців, до концепції федералізму, яка передбачала державну асиміляцію аж до реалізації української територіальної автономії. Представлені в межах великопольського консерватизму підходи до стабілізації польсько-українських відносин у Польщі не вирізнялися оригінальністю, проте сам факт дискусії навколо українського питання в середовищі консервативної еліти на польських етнічних землях свідчив про його важливість та актуальність не лише для міжвоєнної Польщі, а й європейської геополітики.

Размещено на Allbest.ru