Слово про Д.С. Мережковського, коріння роду якого в землі Глухівщини

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Генеалогія напрямок історичної науки, який має на меті вивчення походження і розвиток родів. Він, на жаль, у пожовтневий період, починаючи з ХХ ст., був у нас заборонений. Добре, що на той час були опубліковані наступні праці: «Малороссийское дворянство» (Чернігів, 1890), укладена графом Г.О. Милорадовичем; «Родословная книга Черниговского дворянства» цього ж автора; «Списки черниговских дворян 1783 года» (Чернігів, 1890), видані відомим істориком Лівобережної Украіни О.М. Лазаревським під псевдонімом «Ал. Л-ій»; «Малороссийский родословник» (Т. 1-4, 1909-1914), підготовлений і донесений до читачів В.Л. Модзалевським; «Малороссийский гербовник» (СПб., 1914), який побачив світ зусиллями останнього генеалога та історика у співавторстві з В.К. Лукомським. Однак, як бачимо, ці праці стосувалися лише дворянських родів. Козацькі ж, міщанські та селянські родини залишалися поза увагою. Лише в новітній час з'явилися такі роботи, як «Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків» (К., 2004) Володимира Кривошеї, «О козаках Украины» (СПб., 2006) Ю. Лукашевича. У першій з них називаються Мережки, яким 24 квітня 1623 р. було надано «вливковий лист» від Яна Мережки Яну Ковальському на маєток і млин в Коростишівській волості [5, 68]. Залишається невідомим, з якого часу рід Мережків вже був пов'язаний з Глухівщиною. Цей факт місцевими краєзнавцями, дослідниками минулого ще, здається, не висвітлювалася. Та ось автор статті «Пленник культуры» (о Д.С. Мережковском и его романах)» Олег Михайлов зазначав, що прадід визначного прозаїка, поета, критика, публіциста, філософа, перекладача Дмитра Сергійовича (18651941) «был войсковым старшиной на Украине, в городе Глухове, а дед лишь в царствование императора Павла І приехал в Петербург «младшим чином» в Измайловский полк» [7, 4].

Сам же Д.С. Мережковський писав: «Тогда-то, вероятно, и переменил он свою малороссийскую фамилию Мережки на русскую Мережковский» [7, 4]. Сповіщалося також, що в жилах бабусі письменника текла древня кров Курбських. Вчитаймося в «Автобиографические заметки» Мережковського: «Я родился 2-го августа 1865 г. в Петербурге, на Елагином острове, в одном из дворцовых зданий, где наша семья проводила лето на даче. До сих пор я люблю унылые болотистие рощи и пруды елагинского парка...Помню, как мы забирались в темные подвалы двора, где на влажных сводах блестели при свете огарка сталактиты, или на плоский зеленый купол того же дворца, откуда видно взморье...Зимою мы жили в старом-престаром, еще Петровских времен, Бауэровском доме, на углу Невы и Фонтанки, у Прачечного моста, против Летнего сада; с одной стороны Летний дворец Петра І, с другой его же домик и древнейший в Петербурге деревянный Троицкий собор [8, 288].

Якомога повніше, детальніше будемо звертатися до спогадів Мережковського, його сучасників, побратимів по перу, бо ім'я плодовитого і своєрідного письменника з глухівського роду Мережки після його еміграції з Росіі за кордон мало відоме читачам. Він навіть не згаданий в «Літературному щоденнику» (К., 1966), укладеному українським поетом Миколою Терещенком. Певно ж під тиском ідеології тоталітарного режиму колишнього СРСР у довідці про нього в томі 4-му (М., 1967) «Краткой литературной энциклопедии» було наголошено: «По отношению к Советской России занимал резко враждебную позицию» [4, 744]. В чому ж вона виявлялася не сказано...

Родина Мережковського була багатодітною. І хоча зовнішньо здавалася благополучною, майбутній прозаїк почував себе самотнім і нещасним, боявся і не любив батька. «У меня, згадував він в зрілі роки, не было школы, как не было семьи». Це й зафіксував в одній з поезій:

історичний мережковський глухівський бунін

«Познал я негу безотчетных грез,

Познал и грусть, чуть вышел из пеленок, Рождало все мучительный вопрос В душе моей: запуганный ребенок,

Всегда один, в холодном доме рос Я без любви, угрюмый как волченок,

Боясь лица и голоса людей, Дичился братьев, бегал от гостей... [9, 4].

У 1884 р. Мережковський вступив і згодом закінчив історико-філологічне відділення-факультет Петербурзького університету, пройнявшись великим впливом філософів-позитивістів Конта, Мілля, Спенсера, виявивши інтерес до сучасної йому французької поезії. Згодом під його пером народилися значні прозаїчні твори трилогія «Христос и Антихрист», яку склали частини «Отверженный (Смерть богов. Юлиан Отступник)» (1896), «Воскресшие боги (Леонардо да Винчи» (1901), «Антихрист (Петр и Алексей)» (1905). Не можемо не згадати його дослідження «Л. Толстой и Достоевский. Жизнь и творчество», п'єси «Павел І» (1908), «Царевич Алексей» (1920), романи «Александр І» та «14 декабря» (1918). Мережковський, як бачимо, заглибився, охопив події і далекого минулого, близького йому як глибоко релігійній людині, так і порівняно недалеких історичних часів. Він спілкувався з численними діячами і Росії, і Європи. У поезії «Старость» вихлюпнув із глибин своєї душі такі рядки:

«Чем больше я живу, тем глубже тайна жизни, Тем призрачнее мир, страшней себе и сам.

Тем больше я стремлюсь к покинутой отчизне, К моим безмолвным небесам».

Яким же був Мережковський як людина і письменник в оцінці його сучасників, як сприймали вони його творчість? Наведемо хоча б такий мало відомий факт з життя родини К.Д. Ушинського, до речі, найтіснішим чином пов'язаною з Глухівщиною. У відділі рукописів Державної публічної бібліотеки (Санкт-Петербург), яка ще донедавна носила по праву ім'я М.Є. Салтикова-Щедріна, автор статті знайшов збережену дочкою славетного педагога Надією Костянтинівною вирізку з якоїсь невідомої газети зі статтею Д. Мережковського «Декабристы в 60-е годы». Мовилося в ній про князя Євгена Петровича Оболенського (1796-1865), який був засуджений по І-му розряду на вічні каторжні роботи. Лише наприкінці 1856 р. його поновили в правах, але не дозволили жити в Москві. Ото останні роки життя він прожив у Калузі, де й помер. Писав Мережковський і про Гаврила Степановича Батенькова (1793-1863), засудженого на каторжну роботу строком на 20 років. Цей декабрист, можливо, зацікавив Дмитра Сергійовича тим, що з невідомих причин не був відправлений до Сибіру, навмисно голодував і безсонням намагався позбавити себе життя.

С. Батеньков восени 1857 р. переселився також до Калуги, де й помер. Виникає питання: ці постаті чи не привертали увагу Мережковського для більш глибокого описання їх життя і долі, ніж ця газетна стаття?

Нас не може не зацікавити й питання взаємин Мережковського з письменниками, його сучасниками. З численних осіб минулого випливають імена чотирьох осіб, об'єднаних початковою літерою їх прізвищ «Б». Це Бєлий, Брюсов, Блок, Бунін.

Андрію Бєлому (справжнє ім'я та прізвище Борис Миколайович Бугайов (1880-1934) належить праця «Мережковский. Силуэт», яка була опублікована в його книжці «Арабески» (М., 1911). Він розповів не тільки про творчу роботу, стосунки письменника, а й достовірно, з найменшими подробицями, деталями окреслив силует Мережковського: «День. Над Невой пурга разыгралась белыми атласами... А на дорожках он, маленький, прямой, как палка, в пальто с бобровым воротником, в меховой шапке. Восковое его с густой, из щек растущей каштановой бородкой лицо, оно ни на чем не может остановиться. Он в думах, в пурговом хохоте, в нежном, снежном дыме. Мимо, мимо проплывает его силуэт, силуэт задумчивого слепца с широко раскрытыми глазами не слепца: все он видит, все мелочи заметит, со всего соберет мед мудрости» [1, 5].

В інших місцях спогадів пише про нього як людину, що любить самотність, і пояснює це тим, що Мережковський, коріння роду якого у землі Глухівщини, великий художник, як ото Толстой, Гоголь, Достоєвський. У 1901 р. А. Бєлий знайомиться з Д. Мережковським та його дружиною, поетесою, літературним критиком, прозаїком Зінаїдою Миколаївною Гіппіус (1869-1945). З останньою (за його описом «умницей, элегантной, одетой с утонченным вкусом») з лютого наступного року починається його листування. Наприкінці 1906 р. він на запрошення Мережковського і Гіппіус виїжджає до Парижу. Змальовує в «Силуэтах» Дмитра Сергійовича: «Бродит он, такой же маленький и прямой, с холодным белым лицом и вдаль брошенными глазами, в уединенных аллеях Булонского леса... Бродит тут и обдумыват своего «Павла» [1, 7]. Не може не змалювати картину обстановки паризької квартири Мережковських, в якій прожив чимало тижнів і звідки це подружжя під час його захворювання, не мешкаючи, поклали гостя в лікарню і тим самим врятували йому життя.

Знову звернімося до розповіді А. Бєлого про Мережковського:

«Большая комната, оклеенная красными обоями. Пунцовые угли камина тлеют тихо, будто золотой леопард, испещренный серыми пятнами, тихо потрескивают в камине. На диване З.Н. Мережковская в белом, с красно-золотыми волосами, вся в отсветах огня, затянувшись надушенной папироской, ведет долгую, всю озаренную внутренним светом беседу с каким-нибудь новообращенным мистиком. С неженской ловкостью фехтует она диалектикой, точно остро отточенной рапирой, и собеседник, будь он тонко образованний философ или богослов, невольно отступает перед сверкающим лезвием ее анализа» [1, 7].

А ось характеристика поведінки Д.С. Мережковськго, подана його сучасником, приятелем, письменником:

«Он всегда смотрит сквозь человека, сквозь стены, сквозь пространство и время. Если с ним можно вести речь о словах глубоких и важных, если поддается свету его дуща, его пригласят, пригласят еще и еще раз. Тогда-то Д.С. Мережковский брызнет на него молниями своей речи. Он слишком ушел в детали ему любезных тем и, как специалист, умеет брать тему во всей глубине. В противном случае он отделывается вялыми словами. Предпочитает временами, прохаживаясь по кабинету с сигарой в руке и слушая вьюгу, вторить ее плачу, что-то насвистывая своими большими темными губами... Зато какой нежной простотой, какой отеческой лаской встретит он всякого действительного, глубокого, кто сумеет подойти к нему. Быстро истает восковая маска равнодушной скуки на его лице, как тающая свеча предвоскресной службы, обнимет и поцелует. И бархатный, вдруг окрепший голос его будет громко и долго раздаваться в полуосвещенной комнате среди тихого плеска золотых каменьев, жаром кипящих в камине» [1, 8].

Адрій Бєлий засвідчував, що того часу навколо нього буяла ціла низка нових течій, від нього багато хто вчився, ловив і черпав його слова. А пишучи в 1911-му глибокий нарис про Мережковського, з біллю і смутком констатував, що тепер його бояться замовчують, замітають сліди. І це була чиста правда. Ось, наприклад, письменник і мистецтвознавець В.К. Станюкович (1873-1939) стверджував: «Поэма Мережковского «Вера», так прочно нынче забытая, была одно время в центре нашего внимания, и мы декламировали друг другу длинные обрывки из нее» [3, 726].

За радянського часу про Мережковського, як емігранта, людину, яка не сприйняла революційний переворот в Росії, не згадували, навіть при тому, що в 1941-1945 роках він засуджував гітлеризм. І лише 1990-го року московським видавництвом «Правда» було видано зібрання його творів в чотирьох томах. Тоді ж вийшла в світ праця (в основному про нього як нащадка глухівського військового старшини) А. Бєлого «В тихом омуте».

Інколи все ж проривалися згадки про письменника. У пожовтневий період, а саме 21 березня 1920 р., написав про нього Олександр

Блок з приводу постановки «Царевича Олексія» у Великому драматичному театрі. Особливу увагу привертають наступні його рядки:

«Кажется, в Европе Мережковского ценят больше, чем у нас: не знаю, шире ли там его известность, но она как бы соответствует больше тому месту, которое он занимает. Место же это для меня давно и безповоротно определилось. Мережковский художник. В Европе понимают, что это значит, там ценности такого рода считаются большими» [2, 8].

Описуючи враження від постановки роману Мережковського про Петра І, Олексія роману, який за словами Блока нашумів і є, скоріш за все, історико-філософським трактатом, поет радів, відзначаючи, що декорації для вистави до твору Мережковського написав О.М. Бенуа «большой художник, который дышал одним воздухом с Мережковским».

Дмитро Сергійович запрошувався до постійного співробітництва в журналі «Русская мисль», завідувачем літературно-критичного відділу якого з вересня 1910 р. був Валерій Брюсов (1873-1924). Останній пропонував Мережковському писати до видання «Весы». Ці особи були різними за віруваннями. Мережковський повністю віддавався православ'ю, а Брюсов тяжів до комуністичної ідеології. Вони листувалися. Однак і в епістолярії, і в деяких працях проглядала різна оцінка Мережковського з боку Брюсова, зокрема, в незакінченій статті про поезію напередодні жовтневого перевороту: «В поезії дороге тільки завтра!» Валерій Якович, називаючи Мережковського «прежде всего мыслителем и романистом», все ж висловлювався, що хоча Мережковського «читают, и стоит, должно читать», однак Дмитро Сергійович «вчерашний день». Коли Брюсов промовив «неверные слова о Мережковском, то А. Бєлий, вислухавши їх «со страданием», став на захист романіста. Гадаємо, що не є випадковою відсутність зображення Мережковського серед портретів сучасників Брюсова, які подані в 85-му томі «Литературного наследства», присвяченого Валерію Брюсову. А це видання в 854 сторінки вміщувало понад 30 малюнків, фотографій його сучасників і було видане за радянського часу в 1976 році... В.Я. Брюсов, познайомившись з Мережковським ще в Петербурзі 8 грудня 1898 р., хоча по літературним, суспільним філософським поглядам по багатьом питанням розходився з ним, все ж з 1901 р. листувався з його дружиною З.М. Гіппіус. Численні листи у своїй більшості залишаються невідомими. Їх публікація, безперечно, могла б пролити додаткове світло на їх стосунки, і звичайно ж, на творчий літературний шлях Д.С. Мережковського, а, можливо, і на глухівські сторінки життя роду Бережків.

Не можемо обминути увагою стосунки Мережковських з Іваном Буніним. В основному вони відбувалися поза межами Росії. Бунін інколи заходив до цього подружжя, відвідував літературні вечори, на яких виступав Дмитро Сергійович. Ось один із таких фактів. У доповіді «От чего нам стало скучно» Мережковський доносив до слухачів: «Колесо истории проехалось по нашим судьбам, но оно не растоптало нашего достоинства, не отторгло нас, жрецов святого и вечного» [6, 186]. На ці слова Бунін, який гортав альбом для записів, що йому подала Гіппіус, написав експромт:

«Достоинство свое несем

Сквозь все кошмары и тревоги,

А жизнь нас топчет колесом,

Как будто кучу на дороге» [6, 187].

Зінаїда Миколаївна, прочитавши ці рядки, буквально затремтіла від гніву, бо не могла сприйняти чотиривірш, який так низько, вульгарно відповів словам Мережковського і його з дружиною достоїнству і святості. Мережковський був претендентом на відому Нобелівську нагороду. Однак не відразу, а десь з третього підходу цю премію присудили Івану Буніну.

Література

1. Белый А. Мережковский. Силуэт / А. Белый. Арабески. М.: «Мусагет», 1911. 118 с.

2. Блок А. О назначении поэта. Статьи, речи,заметки.19181921 // Библиотека «Огонек». М., 1990. 64 с.

3. Брюсов В. Литературное наследство. М., 1976. Т. 85. 854 с.

4. Краткая литературная энциклопедия. М., 1967. Т. 4. Стлб. 773-774.

5. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. К., 2004. 390 с.

6. Лавров В. Холодная осень. Иван Бунин в эмиграции (1920-1953). М., 1989. 384 с.

7. Михайлов О. Пленник культуры (О Д.С. Мережковском и его романах). // Мережковский Д.С. Собр. соч. в 6 томах. М., 1990. Т 1. 502 с.

8. Мережковский Д. Автобиографическая заметка // Русская литература ХХ века. Под ред. проф. С.А. Венгерова. М., 1915. Т 1. 463 с.

9. Мережковский Д.С. Собрание сочинений в 4-х томах. М., 1990.Т 1. 502 с.

Размещено на Allbest.ru