Правове поле для діяльності міського громадського управління Чернігова початку ХХ ст. окреслювалося у загальноімперському Положенні 1892 р., чинність якого тривала аж до буремного 1917 р. Щоправда, в силу суспільно-політичних і соціально-економічних потреб вносилися корективи і найбільше - протягом 1906 р., майже 80 доповнень, названих "Продовження" ("Продолжения") [19, 140]. Властиво, що закон 1892 р. порушив важливі підмурки самоврядування: звузив рамки самостійності й посилив контроль з боку державної адміністрації. Це дало підстави охрестити його "контрреформою" фактично відразу ж після оприлюднення [21, 18]; таку оцінку підхопила й радянська історіографія [13; 14]. Сучасним дослідникам притаманні контроверсійні погляди, в яких віддзеркалюються прагнення об'єктивно по - трактувати внутрішньополітичну ситуацію в країні часів Олександра ІІІ, що спонукала трансформування муніципального законодавства [1; 17].

Тема, присвячена формуванню й діяльності міського громадського управління Чернігова початку ХХ ст., уже вивчалася, зокрема акцентувалася увага на таких аспектах, як функціонування самоврядних структур у роки революції 1905-1907, Першої світової війни тощо [2; 3; 4; 16; 20]. Утім, досі в орбіту наукових пошуків не потрапляла проблема особового складу Чернігівської міської управи. На нашу думку, студіювання у даному напрямку є актуальним і містить дослідницьку новизну. Крізь призму соціального походження міських діячів, рівня освіченості, досвіду, особистісних якостей, уміння співпрацювати з представниками губернської влади можемо оцінювати здобутки й недоліки у роботі самоврядування. Відтак, мета цієї розвідки полягає у тому, щоби скласти колективний портрет міської управи Чернігова 1901-1917 рр.

Перш ніж реалізовувати означене, доречно наголосити на деяких загальних моментах. Згідно з Положенням 1892 р., Чернігівське міське самоврядування презентувалося двома інституціями: розпорядчою - думою та виконавчою - управою, що обиралися на чотири роки й очолювалися міським головою. До виконавчої структури входили міський голова, секретар і кілька управлінців, яких делегували гласні (думці, депутати) на першому ж засіданні новоствореної думи. Члени управи мали статус державних службовців, отримували заробітну плату у розмірі, визначеному думцями перед початком голосування за кандидатів [15, 46]. Міський голова та його "товариш" (заступник) затверджувалися міністром внутрішніх справ, секретар і члени управи - губернатором [15, 45]. Відповідно звільнення їх від посадових обов'язків до закінчення виборного терміну також належало до компетенції міністра внутрішніх справ або очільника губернії. Якщо міський голова залишав службу протягом перших трьох років, то проводилися нові вибори, якщо на останньому - четвертому - його повноваження покладалися на заступника. Члени управи теж працювали по 4 роки, але задля підбору дійсно кваліфікованих кадрів половина штату оновлювалася через кожні два роки [15, 47]. Поміж них делегувався заступник міського голови [15, 37]. Секретаря управи, який водночас вважався і секретарем думи, обирали на термін, вказаний гласними.

Внутрішній механізм функціонування виконавчої структури, або так званий розпорядок, прописувався в ухвалених думою інструкціях. Натомість конкретизація обсягів роботи кожного службовця здійснювалася ними колегіально й санкціонувалася гласними.

Сфера діяльності управи окреслювалася широким колом питань від господарсько-побутових до соціальних. Буквою закону передбачалася і реалізація думських постанов, і право самостійного прийняття рішень. Виконавчою інституцією, приміром, затверджувалися плани будівництва приватних помешкань, громадських купалень, промислових закладів, безпечних з екологічної точки зору; видавалися дозволи на різноманітні перебудови й капітальні ремонти; спільно з представниками поліції контролювався процес забудови населеного пункту [15, 38]. Однак, міська управа була вмонтованою у систему губернського правління. Губернатор міг ревізувати її та підзвітні їй установи. Зафіксувавши порушення, він наполягав на виправленні. Якщо посадовці не визнавали провини, а з ними солідаризувалися ще й гласні, то справа передавалася на розсуд Губернського із земських і міських справ присутствія [15, 39]. Ухвала останнього вважалася обов'язковою для виконання, хоч і в такому випадку за самоврядними органами залишалося право оскарження у Міністерстві внутрішніх справ і Сенаті [15, 33].

Усі клопотання міського громадського управління до вищих владних інституцій адресувалися через губернатора, який надсилав їх у місячний термін до відповідного міністерства чи Головного управління зі справ місцевого господарства МВС, додаючи при цьому власний висновок [15, 40].

У Чернігові від початку ХХ ст. і до революції 1917 р. формувалися управи чотирьох скликань: 1901-1905, 1905-1909, 1909-1913 і 1913-1917 рр. Особовий склад, як зазначалося вище, був представлений міським головою, секретарем, який вів документацію, продуковану думою та управою, і трьома-чотирма управлінцями, відповідальними за конкретні галузі господарства міста.

Упродовж 1901-1917 рр. обов'язки очільника самоврядування виконували Микола Дмитрович Рудін (травень 1901 - березень 1906 рр.) й Аркадій Васильович Верзилов (квітень 1906 - серпень 1917 рр.), їхніх заступників - Володимир Іванович Харченко (травень 1901 - червень 1905, грудень 1905 - травень 1907 рр.), Олександр Васильович Ляшенко (червень - грудень 1905 р.), Василь Тимофійович Нерода (травень - жовтень 1907 р.), Дмитро Васильович Биковський (жовтень 1907 - 1913 рр.) та Іван Григорович Дзвонкевич (1913-1917 рр.) [7, 59 зв.]. Міськими секретарями працювали А. Верзилов (травень 1901 - квітень 1906 рр.), Петро Михайлович Добровольський (листопад 1906 - серпень 1910 рр.) і Флегонт Андрійович Шихуцький (квітень 1911 - 1917 рр.) [7, 60]. Членами управи були 12 осіб: В. Нерода (1901 - 1909 рр.), В. Харченко (1901-1913 рр.), Григорій Миколайович Красовський (1901-1903 рр.) [10, 72], О. Ляшенко (1903-1905 рр.), Герасим Володимирович Максимович (1906-1913 рр.), Д. Биковський (19071913 рр.) [12, 148], Іван Васильович Куртов (1909 - 1913 рр.) [5, 31], І. Дзвонкевич (1913-1917 рр.), Федір Петрович Валяєв (1913-1917 рр.), Іван Олександрович Сачок (1913-1917 рр.), Андрій Микитович Балика (1913-1917 рр.) [7, 59 зв., 60] та Олександр Олександрович Гортинський (травень 1915 - 1917 рр.) [11, 9]. Таким чином, із 1901 по 1917 рр. в управі служили 16 осіб.

Конкретизовані рамки перебування на посадах дозволяють зробити висновок про статичність кадрового складу виконавчої структури. Одні й ті ж особи переобиралися неодноразово.В. Харченко, скажімо, трудився на благо міста 20 років (1893 - 1913 рр.), стільки ж, але з перервою у два роки, Г. Красовський (1880-1890, 1893-1903 рр.), В. Нерода - 15 (1894-1909 рр.), Г. Максимович - 7 (1906-1913 рр.), Д. Биковський - майже 6 (19071913 рр.). "Нові обличчя" делегувалися, як правило, тоді, коли чинні службовці подавали у відставку за власним бажанням. Добре це чи погано? З одного боку, кадрова статика перекривала надходження нових ідей, пропозицій господарювати по-іншому, модернізуючи Чернігів і життя громади відповідно до запитів часу. Незмінність на посту у поєднанні з поважним віком особи породжувала індиферентність до інновацій, прагнення працювати "по старинці". З іншого - переобрання управлінців могло свідчити про високий рівень довіри до них, схвалення їхньої роботи. Тривало працюючи на посаді, люди здобували досвід, ставали професіоналами у певній галузі міського господарства; уможливлювалося втілення довгострокових проектів.

Вікові параметри посадовців обмежувалися в основному 40-50 роками, наймолодшим був 35-річний міський секретар П. Добровольський, найстаршим - 60-річний заступник міського голови і член управи Д. Биковський. За соціальним походженням 7 (43,75 %) службовців вказали про належність до дворянських родів, 2 (12,5 %) вихідці з сімей священиків, по 1 (6,25 %) - "полупанків", купців, козаків, селян, 3 (18,8 %) не ідентифіковані. Члени управи були людьми освіченими, здобули знання у середніх чи вищих навчальних закладах. 5 (31,25 %) осіб (А. Верзилов, О. Гортинський, М. Рудін, І. Сачок і Ф. Шихуцький) закінчили відповідно Київський університет Св. Володимира, Санкт-Петербурзький практичний технологічний інститут, Костянтинівський межовий інститут у Москві, Ризький політехнічний інститут і Санкт-Петербурзький університет. П'ятеро (31,25 %) управлінців (Д. Биковський, Ф. Валяєв, П. Добровольський, Г Максимович і В. Харченко) навчалися у прогімназіях, гімназіях, духовних й учительських семінаріях. Один (6,25 %) - І. Дзвонкевич - випускник Чернігівського духовного училища. Про інших службовців (5 чол. або 31,25 % від загалу) допоки відсутня інформація. Наразі тільки знаємо, що А. Балика та В. Нерода працювали певний час учителями, І. Куртов - монтером, потім старшим позаштатним контролером у Чернігівському губернському акцизному управлінні [5, 31].

Службовці мали стаж роботи за спеціальністю, приміром, Ф. Валяєв, А. Балика, трудилися у губернських інституціях (І. Сачок, І. Куртов) чи земському самоврядуванні, скажімо, О. Гортинський. Після відставки з міської управи реалізовували себе на терені земської діяльності, зокрема, В. Харченко, або у статусі гласних Чернігівської думи (М. Рудін, А. Верзилов та інші). Результативність їхньої роботи неодноразово відзначалася на урядовому рівні. Так, М. Рудін був нагороджений орденами Св. Анни 3 ступеня, Св. Станіслава 2-го і 3-го ступенів, срібною медаллю у пам'ять про імператора Олександра ІІІ [3, 32]. А. Верзилов удостоєний двох орденів - Св. Анни 3-го ступеня і Св. Станіслава 2-го ступеня, медалі з нагоди сторічних урочистостей перемоги у Війні 1812 р. та нагрудного знака для осіб, котрі брали участь у святкуванні 300-ліття царювання дому Романових [7, 59].Ф. Валяєв, попередньо пройшовши військовий шлях, мав чотири ордени (Св. Станіслава 2-го і 3-го ступенів, Св. Анни 3-го ступеня, Св. Володимира 4-го ступеня) і дві пам'ятні медалі (з нагоди успішного завершення російсько-турецької війни 1877-1878 рр. і на честь правління імператора Олександра ІІІ) [7, 59 зв.].

Схвалення роботи управлінців офіційною владою підтверджується їхнім кар'єрним зростанням. Найуспішнішим виявився М. Рудін, який дослужився до дійсного статського радника [8, 1], себто, згідно з Табелем про ранги, його чин IV класу рівнявся генерал-майору в армії або контр-адміралу на флоті [18].А. Верзилов досяг VI класу - колезький радник (полковник або капітан І-го рангу), Ф. Валяєв був полковником у відставці, тобто також дійшов VI щабля ієрархічної драбини, Д. Биковський - VII класу, надвірний радник (підполковник або капітан ІІ-го рангу), В. Нерода - ІХ класу, титулярний радник (штабс-капітан чи старший лейтенант), В. Харченко і Ф. Шихуцький - Х класу, колезькі секретарі (поручник або мічман), I. Дзвонкевич, П. Добровольський, Г. Красовський, I. Сачок - XII класу, губернські секретарі (корнет, мічман), Г. Максимович - XIV класу, колезький регістратор (прапорщик). I. Куртов був особистим почесним громадянином, А. Балика не здобув чина [5, 3; 7, 59-59 зв., 60-60 зв.; 18], О. Ляшенко та О. Гортинський - не ідентифіковані.

Члени виконавчої інституції мали достатнє матеріальне забезпечення. Скористаємося даними про вартість їхньої нерухомості та обсяги заробітної плати. Послуговуючись алфавітним списком виборців Чернігова, видрукуваним у "Черниговских губернских ведомостях" від 19 січня 1913 р., можемо відзначити, що найбагатшими управлінцями виявилися О. Гортинський та I. Сачок. Їхня власність, з якої стягувався податок на користь місцевого бюджету, а отже, надавалися виборчі права, оцінювалася відповідно у 20180 і 13210 руб. [9, 2].I. Сачку також належали "4 номери дерев'яних лавок на Олександрівській площі та 1 номер кам'яних лавок на Базарній площі" [6, 34]. Найменша вартість майна була у Г. Максимовича - 2650 руб. та А. Балики - 2040 руб. Від трьох до п'яти тисяч оцінювалася нерухомість I. Дзвонкевича (3300 руб.), I. Куртова (3400 руб.), П. Добровольського (3930 руб.; будинок належав дружині Анні Степанівні, вона набувала виборчих прав, але голосував чоловік - П. Добровольський), А. Верзилова, В. Харченка (по 4180 руб. у кожного) та Ф. Шихуцького (4980 руб.). У межах п'яти - дев'яти тисяч коштувала власність Г. Красовського (5280 руб.), Ф. Валяєва (5550 руб.), Д. Биковського (6050 руб.), М. Рудіна (7000 руб.), О. Ляшенка (7410 руб.) і В. Нероди (8030 руб.) [9, 2].

Характеристика посадовців управи у політичній площині викликає складнощі. У списку гласних Чернігівської міської думи 1909-1913 і 19131917 рр. скликання знаходимо примітки "лівий", "правий", "нестійкий", напроти декотрих прізвищ вказані партії, але, приміром, один з управлінців вважався "лівим, октябристом", тоді як достеменно відомо про його членство у партії кадетів. Усе ж, скориставшись формулярними списками думців, делегованих 1909 і 1913 рр., можемо констатувати: поміж 16 службовців управи представляли достеменно "ліве" крило 5 чол. (31,25 %), "праве" - троє (18,75 %), політичні уподобання восьми осіб потребують уточнення [5, 35]. Ймовірно, когорту "лівих" підтримували О. Гортинський і В. Нерода, "правих" - О. Ляшенко і Г. Максимович.

Таким чином, викладений матеріал дозволяє підсумувати, що Чернігівська міська управа 19011917 рр. формувалася гласними думи і складалася з міського голови, секретаря та 3-4 управлінців. Усі вони вважалися державними службовцями й підпадали під контроль чиновників губернського правління. Особовому складу управи властива незмінність службовців, які переобиралися і працювали на посадах протягом кількох років, а то й десятиліть. Це були люди з середньою або вищою освітою, досвідом роботи за фахом, в інституціях муніципальних чи губернських.

Послужні досягнення підтверджувалися просуванням по кар'єрній драбині. Згідно з Табелем про ранги, управлінці здобули чини від колезького регістратора ХІУ класу до дійсного статського радника ІУ класу. Деякі з них відзначені державними нагородами (орденами і медалями) за сумлінну працю.

З погляду на соціальну стратифікацію, в управі були вихідці з селян, козаків, купців, але більшість - дворянського походження. Матеріально забезпечені, вони володіли нерухомістю чи торгово-промисловими закладами, що гарантувало набуття виборчих прав. Політична ідентифікація управлінців ускладнюється через відсутність необхідної інформації.

Посилання

18. Табель о рангах (по состоянию на 2-ю половину ХІХ - начала ХХ века [Електронний ресурс] - Режим доступу: http:// www.hrono.ru/dokum/1700dok/tabel_end. php

19. Чорний Д. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / Д. Чорний. - Х., 2007. - 304 с.

20. Шевченко В. Проблема біженців на Чернігівщині в роки Першої світової війни / В. Шевченко // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. - Чернігів, 1999. - Вип.4. - С.54-57;

21. Шрейдер Г. Городская контрреформа 11 июня 1892 г. / Г. Шрейдер // История России в ХІХ в. - М., 1913. - С.181-208.

Размещено на Allbest.ru