До історії роду Кочубеїв

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До історії роду Кочубеїв

У статті автобіографічні записки М.А. Маркевича розглядаються як важливе джерело до реконструкції біографії представниці заможного козацько-старшинського роду Марфи Дем'янівни Кочубей

Ключові слова: М.Д. Кочубей, М.А. Маркевич, автобіографічні записки.

кочубей козацький клан старшинський

Дослідження генеалогії та специфіки життя нащадків українських козацько-старшинських родів є одним із важливих напрямів в українській історіографії та джерелознавстві. Особливу увагу дослідників історії козацько-старшинських кланів повсякчасно привертають автобіографічні та сімейні записки вихідців із цього середовища.

Багатовікова традиція ведення автобіографічних та сімейних записок, яка стала невід'ємною частиною дворянської культури, сформувала певні принципи побудови тексту, вплинула на відображення типологічних ситуацій, епізодів і образів. Особливістю таких записів є відтворення подій з історії родини (часто наратив охоплює події життя декількох поколінь роду) в аспекті приватного внутрішньо-родинного, домашнього життя. Біографія автора будь-яких типових записок стає частиною надособового родового «начала» та розгортається на фоні життя родини в маєткових локусах, своєрідних «сімейних гніздах» [6].

Характеризуючи такий тип джерел, як сімейні та автобіографічні записки, слід зважати на особливості автобіографічної пам'яті, що її психологи визначають особливим типом пам'яті, закономірності якого дозволяють особистості мати «самопрезентацію історії свого існування» [7]. Адекватними одиницями автобіографічної пам'яті є «автобіографічні події», що актуалізують процес «долетворення» через використання емпіричних понять «моє життя», «моя доля» та впливають на вибудовування певних типів взаємовідносин особистості зі своїм минулим. У процесі створення автобіографічних джерел важливим виявляється врахування інтервалу самоідентичності особистості - відрізку життєвого шляху, кордони якого особистість усвідомлює як межі якісного (кардинального) перетворення самої себе [7, 162-163].

Історик, етнограф, фольклорист, архівіст, поет і перекладач, музикант і композитор, Микола Андрійович Маркевич (1804-1860 рр.) залишив по собі багатий епістолярій, а також значну кількість щоденникових записів та автобіографічні записки.

«Автобіографічні записки» Миколи Андрійовича, датовані 1845 р., були створені на основі щоденних записів у дитячі роки [4]. Визначаючи хронологічні межі подання автобіографічних відомостей у цих записках від народження до 1817 року, Микола Андрійович фактично самоідентифікує перший й дуже важливий етап у становленні власної долі - дитинство.

Записки виконанні у традиційній для того часу формі, а тому розповідь автора про самого себе фактично накладається на виклад історії роду Маркевичів-Марковичів: «Предки мои с незапамятных времен перешли из Малороссии правого берега Днепра, в Малороссию леваго берега. При Петре Великом начинают они свою известность в Отечественной истории, и становятся лицами правительственными» [4, арк. 3]. Вже у вступі до записок М.А. Маркевич зауважує, що представники його роду породнилися зі знаними українськими кланами Міклашевських, Гонзаревських, Скоропадських, Томарів, Горленків, Полуботків, Гудовичів і Кочубеїв. І навіть із певною іронією зазначає: «В жилах моих соединилась кров двух врагов: Мазепы и Кочубея» [4, арк. 3 зв.].

Із родиною Кочубеїв Микола Андрійович був споріднений по батьковій лінії, тому приділяє значну увагу біографічним відомостям представників декількох її поколінь. При цьому автор записок вражає відвертістю викладених сімейних переказів, яскравістю переданих діалогів, заглибленням у приватні внутрішньо-сімейні аспекти буття, виразністю поданих словесних портретів.

Цікавими є спогади Миколи Андрійовича про свою прабабусю Марфу Дем'янівну Кочубей (у дівоцтві - Оболонська). Окрім іншого, цей фрагмент спогадів містить варту дослідницької уваги інформацію про можливості самореалізації заможної жінки-вдови в соціокультурних традиціях Лівобережної України першої половини ХІХ ст.

Удівство визначається як стадія життєвого циклу жінки, яка охоплює післяшлюбний період її життя, початок якого обумовлений смертю чоловіка. Феномен удівства є важливим складником соціальних і культурних традицій у будь-якій спільноті, а більше того - своєрідним барометром статусу жінки в тій чи тій культурі. Не випадково дослідники цього феномену підкреслюють його парадоксальну сутність: з одного боку, його універсальність зумовлена ризиком отримати досвід удовування для кожної особи, яка бере шлюб; з іншого боку, його унікальність пов'язана з тим, що особливості вдівства залежать від часу й місця, де людина переживає цей досвід [1]. Основними маркерами, які дають змогу означити місце вдови в соціальній системі координат, є такі: статус удови у внутрішньо-сімейній ієрархії, у спільноті, майнове право (або навпаки - безправ'я [8]), горизонти допустимих поведінкових форм у рамках прийнятого в спільноті етикету (зокрема в матримоніальних відносинах).

Українські культурні традиції ставлення до вдовиць дослідники характеризуюсь як «двоїсті». Так, О. Кісь, аналізуючи український фольклор, наголошує, що у повсякденних уявленнях українців завжди співіснували протилежні почуття: повага до жіночого горя, бажання допомогти та водночас і певна упередженість, настороженість, навіть острах [3]. Утім звичайно, домінування позитивного (або негативного) настрою щодо вдовиці також залежало й від особистісних рис жінки (особливостей характеру, стилю поведінки, способу життя, ставлення до себе та оточуючих). У цьому ключі особливо цікавими є поширені на сторінках спогадів Миколи Андрійовича описи характерів представників родини. Зокрема свою прабабусю М. Маркевич презентує як людину, яка після смерті чоловіка на наступну чверть століття стала своєрідною хранителькою та управителькою родинного маєтку Ярославець [2]. Зауважимо, що ця частина спогадів дозволила уточнити роки життя М. Кочубей (1734-1815 рр.), оскільки в роботі В.Л. Модзалевського немає чітко визначеного року народження та зазначається, що вона народилася близько 1736 року [5, Т. 2, 534].

Марфа Дем'янівна була дружиною Василя Васильовича Кочубея, онука знаменитого Василя Леонтійовича, страченого Мазепою. У «Малороссийском родословнике» В.Л. Модзалевського про нього подаються такі відомості: «С 1748 г. в службе бунчуковым товарищем; с 19 февр. 1764 г. - подкоморий Глуховского повета; 29 мар. 1748 г. получил универсал Генеральной Войсковой Канцелярии на звание бунчукового товарища; Глуховский подкоморий и предводитель шляхетства того повета (1772-1779); надворный советник, советник Новгородсеверского Наместнического Правления (1782-1783); коллежский советник (1786); статский советник (1790)». Крім відомостей службового характеру маємо свідчення про його маєтності та статки: він мав у володінні понад 5000 селян обох статей та різні села й хутори у Глухівському, Кролевецькому і Новгородсіверському повітах.

В «Автобіографічних записках» Миколи Андрійовича прадіду присвячено лише декілька рядків - згадка, що він мав двох дітей, сина Василя та доньку Єлисавету (бабуся М.А. Маркевича) [4, арк. 18 зв.].

Натомість характер та особистісні риси Марфи Дем'янівни у спогадах описані з особливою любов'ю та щирим захопленням. Правнук характеризує М.Д. Кочубей як «лицо достойное внимания, тип старинной, знатной и богатой малороссиянки; с подобострастием и религиозною любовью окружала её бесчисленная толпа родных, соседей, посторонних, облагодетельствованных и слуг... Жизнь её была исполнена благодеяний; она говорила по малороссийски, но этот язык в её устах был исполнен то разума, то остроумия» [4, арк. 14 зв.].

Автору спогадів, здається, і самому важливо було розібратися в тому, чому рідний Дунаєць [2], хоча й залишив слід на все життя як символ безтурботного дитинства, але загалом справляв не таке позитивне враження, як Ярославець. Відповідь М. Маркевич знаходить в особистісних рисах господинь маєтків, будуючи описи і родичок, і їхніх володінь антитетично: на противагу похмурій атмосфері Дунайця, де, наче в дзеркалі, відображався підозріливий, суворий характер його господарки - тітки Миколи Андрійовича, Ярославець на сторінках спогадів постає еталоном гостинності, серцем якого є «бабушка» Марфа Дем'янівна. Знаходимо в спогадах і такі слова: «Как теперь вижу эту древнюю старуху в кругу посетителей. Все ее называют бабушкою. Приедет ли из за тридевяти земель кто нибудь незнакомый, она его усадит, обласкает, разскажет что ей говорили об нем и докажет что она ему бабушка» [4, арк. 16].

Не дивно, що за такої гостинної господині Ярославець перетворюється на популярне місце зібрання не тільки родичів і сусідів - автор спогадів описує звичайний обід у маєтку як такий, коли за столом рідко збереться менше п'ятдесяти гостей: «Ярославец был посещаем не соседями, соседними губерниями; глуховчане не посещали Ярославца - они там почти жили» [4, арк. 16]. Серед постійних мешканців у Ярославці М.А. Маркевич згадує Степана Антоновича Міклашевського, який виконував роль ад'ютанта господині; він завжди супроводжувавїївпоїздках,розпоряджавсясвятами, столами, прийомами в Ярославці [4, арк. 16]. При цьому, описуючи особливості життєвого укладу в маєтку, автор підкреслює його патріархальність, а крім того - простоту прийому, яка була візитною карткою Ярославця.

Згідно зі спогадами Маркевича, М. Кочубей була дуже товариською людиною, схильною до проявів емпатії. Маючи живий розум та блискуче почуття гумору, господиня Ярославця здобула славу цікавого співрозмовника. Утім правнук не оминає увагою і любов своєї родички до кепкування. Так, описуючи любов Марфи Дем'янівни до балів, автор зауважує, що жінка зазвичай чи не останньою покидала танцювальні зали, а понад усе любила спостерігати за танцюючими, іноді покепкуючи з деяких гостей [4, арк. 15]. Оригінальними способом проводити вільний час були прогулянки бабусі в екіпажі до болота для прослуховування квакання жаб [4, арк. 15].

Підкреслюються автором також і масштаби благодійної діяльності Марфи Дем'янівни. Знатна вдовиця не лише опікувалася нещастями бідних, яких, за свідченням Маркевича, часто утримувала за свій рахунок, але й любила влаштовувати сімейні союзи: «Старуха воспитывала многих на свой щот, выдавала замуж, женила» [4, арк. 16 зв.]. Навіть на свої іменини господиня полюбляла робити подарунки гостям, а не приймати їх.

За ініціативою М. Кочубей в Ярославці та Дубовичах були збудовані великі церкви. Церкву в Дубовичах Маркевич описує як «огромную, окруженную высокими стенами с четырьмя башнями по углам, с лавками под стеною, с воротами над которыми два здания» [4, арк. 16 зв.].

Господиня Ярославця померла на Благовіщення в 1815 році. Рідні хотіли поховати її в Дубовичах, поряд із чоловіком у родовій усипальниці, однак «ярославские крестьяне хотели взбунтоваться, и чуть было не употребили кольев и ножей чтоб отстоять бренные остатки добродетельной госпожи», і тому Марфа Дем'янівна була похована в огорожі Ярославської церкви [4, арк. 16 зв.-17].

Таким чином, спогади онука М.Д. Кочубей Миколи Андрійовича Маркевича дають можливість не лише уточнити біографічні дані, а й відтворити специфіку життя представниці заможного роду, яка після смерті чоловіка стає берегинею родинного гнізда.

Посилання

1. Барабаш Н.О. Дворянські садибні комплекси Дунаєць та Ярославець за споминами М.А. Маркевича / Н.О. Барабаш // Сіверщина в історії України: збірник наукових праць. - К. - Глухів, 2013. - Вип 6. - С. 323-327.

2. Кісь О. Особливості ставлення до вдови в українців (у ХІХ - на поч. ХХ ст.) / О. Кісь // Незалежний культурологічний часопис «Ї». - 2000. - № 17.

3. Маркевич Н.А. Автобиографические записки. Автограф. 1845 / Н.А. Маркевич. - Рукописный отдел Института русской литературы Российской Академии наук, ф. 488, оп. 1, д. 38, 136 л.

4. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т 1-4 / В.Л. Модзалевский. - К.: Изд. авт. тип. т-ва Г. Л. Фронцкевича и ^, 1908-1914.

5. Николаева Н.А. Трансформация жанра семейных записок XVIII-XIX вв. в «Семейной хронике» С.Т. Аксакова / Н.А. Николаева // Материалы к Словарю сюжетов и мотивов русской литературы. - Новосибирск, 2004. - Вып. 6. - С. 64-82. - Режим доступу: philology.ru/literature2/nikolaeva-04.htm.

6. Нуркова В.В. Автобиографическая память: структура, функции, механизмы: дисс. ...канд. психол. наук: 19.00.01 / В.В. Нуркова. - М., 1998.- 305 с.

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru