Освіта як прояв самореалізації правобережної шляхти у першій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освіта як прояв самореалізації правобережної шляхти у першій половині ХІХ ст

Ігор Фицик

Актуальність проблематики ґрунтується на тому, що в сучасній українській науці відсутні комплексні дослідження, які розкривають питання самореалізації шляхти Правобережної України в галузі освіти.

Наукова новизна полягає у тому, що у публікації на основі об'єктивного і комплексного підходу, робиться спроба окреслити основні напрямки освітньої самореалізації правобережної шляхти.

У XVIII ст. Річ Посполита черговий раз потрапила у сферу геополітичних інтересів Російської імперії. Російський вплив і втручання у внутрішні справи сусідньої держави особливо посилилися після 1768 р. (Коліївщина), що закінчилося участю імперії Романових у трьох поділах Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) [1].

Нові суспільно-політичні умови, у яких опинилася шляхта Правобережної України, поступово вплинули і на таку важливу сферу, як освіта. Освіта й релігія - це ті основні сфери суспільного життя, які формують світогляд особистості, прищеплюються ідеали й переконання. Саме тому в першій половині ХІХ ст. боротьба за деполонізацію освіти у трьох губерніях Правобережної України велася російською владою з особливою впертістю й послідовністю [2]. Це здійснювалося під патріотичними гаслами зміцнення держави, влада спекулювала почуттям громадянського обов'язку й домагалася того, щоб ініціатива закриття шкіл, заборона польської мови йшли власне від самих поляків. Усі верстви населення приєднаних територій повинні були влитися до соціальної структури російського суспільства. Проте варто відзначити, що фактично до 1830 р. ці спроби були малоефективними та носили локальний характер.

Об'єктом дослідження є освіта шляхти Правобережної України.

Предметом дослідження є різні формати самореалізації шляхти Правобережжя в навчальних закладах Російської імперії.

Хронологічні межі охоплюють кінець XVIII - першу половину ХІХ ст.

Основна мета статті полягає у висвітленні ролі освіти як прояву самореалізації шляхти Правобережної України.

Завдання дослідження ґрунтуються на аналізі чинників та прикладів самореалізації освітньої правобережної шляхти в умовах імперської політики Росії у регіоні. Зокрема, акцентується увага на особливостях цього процесу до і після 1830 р.

Основу історіографічної та джерельної бази статті складають публікації авторів ХІХ-ХХІ ст., а також архівні матеріали. Певні аспекти досліджуваної проблематики знайшли відображення у сучасних історичних дослідженнях, як в Україні, так і за кордоном. В українській історичній науці анексію Російською імперією правобережних губерній та освітні процеси в регіоні на основі широкої архівної джерельної бази досліджували історики Ю. Войтенко, Т. Гладченко, Б. Гудь, І. Кривошея, О. Крисовський, Н. Щербак [3-8]. Український дослідник В. Свербигуз вивчав еволюцію та особливості взаємовідносин між органами державної влади й місцевим дворянством українських губерній [9].

Зростання наукового інтересу до історії привілейованого стану Правобережної України спостерігаємо також у наукових студіях закордонних істориків, зокрема у французького ученого Д. Бовуа. Відомий дослідник висвітлює процес поступового згортання під тиском царської адміністрації шляхетської освіти на Правобережжі у першій половині ХІХ ст. Особливу увагу ученого привертають процеси в освітній сфері після Листопадового повстання (1830-1831 рр.) [1011].

Серед польських сучасних дослідників варто згадати Т. Епштайна та Л. Заштовта, які у своїх дослідженнях розкривають специфіку функціонування навчальних закладів на теренах правобережних губерній [12-13].

Цікавий підхід щодо висвітлення процесів в освітній сфері репрезентують праці російського ученого Л. Горизонтова, котрий акцентує увагу на неможливості розв'язання “польського питання” на інкорпорованих територіях через суперечливість заходів імперського уряду щодо інтеграції/асиміляції польського населення [14]. Важливе значення для розуміння соціокультурних процесів має праця Б. Миронова [15].

У другій половині XVIII ст. в освітній сфері Речі Посполитої відбувалися серйозні реформи. Після заборони діяльності єзуїтів (1773 р.) усе майно ордену передано спеціальній едукаційній комісії, яка мала використати його для подальшого розвитку системи навчальних закладів. Із десяти навчальних округів Речі Посполитої два локалізувалися на території Правобережної України: Волинський - із центром у Кременці та Український - із центром у Вінниці. Усі школи керувалися Головною краківською школою, яка була своєрідним координуючим осередком [16].

До Волинського округу входили одна окружна академічна школа у Кременці та сім підокружних шкіл: три академічні (Кам'янець-Подільський, Луцьк, Олиця) та чотири василіанських (Володимир- Волинський, Острог, Шаргород, Бар). Натомість Український округ об'єднував окружну академічну у Вінниці та п'ять підокружних шкіл: академічну (Житомир) та чотири василіанських (Любар, Овруч, Канів, Умань) [16, с.485].

Ситуація, що склалася на правобережних українських землях, суттєво вплинула і на розвиток освітньої сфери. Усі дослідники відзначають важливу роль двох освітніх закладів першої половини

ХІХ ст. - Віленського університету й Кременецького ліцею, випускники яких стали уособленням та славою польської культурної еліти й зробили вагомий внесок у розвиток культури польсько- української пограниччя. Разом із тим зазначимо, що до вступу в ліцей чи університет, потенційний абітурієнт повинен був мати певний рівень освіти, яку він здобував або у домашніх умовах, навчаючись із приватними учителями, або у таких навчальних закладах, як приватні пансіони, монастирські школи чи повітові гімназії.

Польські школи, відкриті в Україні й задумані як осередки, у яких формувалася та консервувалася ідея польськості, викликали підозру у російської адміністрації. Ця тенденція посилилася після наполеонівських війн, а після Листопадового повстання вона набула катастрофічного характеру для усієї шляхетської освіти. Адже терміни “шляхтич” та “поляк” сприймалися імперськими чиновниками як слова-синоніми. У той же час слід усвідомлювати, коли за ініціативи А. Чарторийського й Ф. Плятера, які сповідували теорію елітарності, задумавши відкрити ліцей у Кременці, суспільство Російської імперії сприймало освіту як загрозу соціальній стабільності [17].

У результаті реалізації освітніх реформ в Росії, станове походження домінувало над освітою; як наслідок, система навчальних закладів, здатна вивести суспільство на новий рівень розвитку, перетворювалася на “марево”. Незважаючи на той факт, що у школах, гімназіях, пансіонах та ліцеях України навчалися видатні та яскраві особистості, у цілому, тогочасна система освіти не сприяла створенню нової соціальної групи - інтелігенції. У 1828 р. В. Сперанський вказував на надмірну схильність населення до навчання у колишніх “польських губерніях” [10, с.301].

Класична освіта, яку здобували учні гімназій, монастирських шкіл, приватних пансіонів та ліцею у Кременці, а також наукові зацікавлення багатьох із них зумовили формування поглядів у молодої генерації правобережної шляхти, що еволюціонували у романтичних літературних і філософських течіях. Зокрема, такі знані поети, як М. Гославський, Ф. Ковальський, А. Мальчевський, Т. Олізаровський та С. Вітвіцький вступили до “Товариства учнів Волинського ліцею”, у якому навчалися “порядного мовлення й писання” [17]. Названі літератори після закінчення навчання у ліцеї стали активними польськими патріотами і, незважаючи на загрозу для життя, згодом боролися за відродження Речі Посполитої. Крім того, вони відмовилися від просвітницького світогляду та прийняли нові ідейно-мистецькі взірці.

Д. Бовуа називав Тадеуша Чацького - польського поміщика на Правобережній Україні - найактивнішою особистістю в культурному й суспільному житті України. Він запропонував власну схему фінансування мережі шляхетських/польських шкіл, яка полягала в тому, щоб, не звертаючи особливої уваги на достатньо скромні бюджетні засоби, які виділялися Петербургом на усі середні навчальні заклади імперії, скористатися фінансовою допомогою великих землевласників польського походження [10, с.252]. Зібраної коштом меценатів суми вистарчило, аби відкрити Кременецьку гімназію (згодом - ліцей), яка стала центром польської культури в Україні [17].

Вагомий слід у шляхетській/польській культурі Правобережжя залишив Йоахім Лелевель, життя якого тісно пов'язане із Україною. У 1809-1811 рр. він прибув до Кременця працювати викладачем у місцевому ліцеї, який ще називали “Волинськими Афінами”. Конфлікт із керівником ліцею, польським освіченим магнатом, ерудитом та колекціонером Т. Чацьким (той ставився трохи зверхньо до молодого науковця), завадив його успішній педагогічній кар'єрі [19, с. 51-66].

Згодом, із 1815 р. Й. Лелевель викладав курс лекцій із польської історії у Віленському університеті, а з 1821 р. він - ординарний професор історії цього ж університету. Тут, у стінах університету він познайомився із А. Міцкевичем, який навчався на одному із факультетів і належав до когорти романтиків у польській літературі. Представників романтичного напряму першої половини ХІХ ст. відносять до “української школи” у польській літературі [20, с. 324]. Їх творчість формувалася під впливом історичних подій в Україні, її фольклору, довкілля. Представники цієї школи тривалий час проживали на українській території, тому їх твори, на нашу думку, є складовою культури України. “У той же час, - як вважав І. Кривошея, - “українська школа” - прояв польсько- української культурної взаємодії, яка відбувалася в межах своєрідної релігійної конверсії” [6, с.6]. Проте, на думку І. Франка, вона не була монолітною школою, “а групою талантів зовсім різнорідних” [21, с.197].

Уперше термін “українська школи” у польській літературі запровадив відомий літературний критик О. Тичинський у 1837 р., визнавши українську школу однією із основних у польській літературі. Того ж року видатний літературний критик М. Грабовський, що вважався теоретиком школи, присвятив їй статтю “Про українську школу поезії” (1837 р.). Основоположниками цієї школи вони вважали тріаду оригінальних поетів - Ю. Залеського, А. Мальчевського і С. Гощинського, які за твердженням М. Грабовського, “змальовували три цілком різні України: Гощинський - Україну гайдамацьку, Залеський - Україну козацьку й лише Мальчевський - Україну польську, шляхетську” [21, с.195].

Значний внесок у розвиток польської науки та культури, а також у зміцнення польсько- українських зв'язків у XIX ст. зробили й випускники Кременецького ліцею. Поповнюючи ряди літераторів, вони працювали над темами, натхненними українською історією та фольклором. Окрім письменників, випускниками Кременецького ліцею було багато діячів культури, науки, освіти.

Із-поміж них відомий громадський діяч, професор медицини - К. Качковський (1797-1867 рр.), громадський діяч, що брав активну участь у створеному в 1833 р. у Львові демократичному “Товаристві друзів народу”, М. Буджинський (1811-1864 рр.), маршалок Брацлавської губернії Т. Рутковський (1809-1881 рр.), маршалок Київської губернії, поет, публіцист Г. Олізара (1798-1865 рр.), учитель З. Красинського, педагог, перекладач, математик П. Хлембовський (1799-1868 рр.), математик, педагог, вихователь сина Т. Чацького - О. Левоцький (1787-1854 рр.), юрист, відомий у колі філоматів під прізвиськом “Кудрявий”, М. Пясецький (1796-1840 рр.), поет, перекладач, товариш Ю. Словацького - К. Петровський (1790-1863 рр.), історик, літератор, видавець, автор книг “Поділля. Волинь. Україна. Образи міст і часів” у 4-х томах - О. Пшезджецький (1814-1871 рр.), художник, літограф, портретист, педагог, директор Варшавської художньої школи К. Каневський (1805-1867 рр.) та інші [4, с. 10-11].

Випускники Кременецького ліцею своєю діяльністю сприяли розвитку прогресивної суспільно- громадської думки в Україні та за її межами, відродженню української мови, національної самосвідомості, культури, освіти. Плани Т. Чацького сягали далі відкриття Кременецької гімназії - він мав на меті згодом перетворити її на університет. Разом із тим, Т. Чацький переживав за те, що Києво-Могилянська академія, яка готувала священнослужителів для усієї імперії, раніше стане університетом, зруйнувавши тим самим його амбіційні мрії [19].

Особливо переймався Т. Чацький питанням, на якій мові варто навчати студентів. Про це свідчить його лист-скарга до А. Чарторийського: “Хто ж тоді, якщо притримуватися пропорції, має право на навчання на рідній мові? Ми маємо право надіятись, що наша мова не загине. Київ - це давнє руське місто, яке тягнеться на багато верст, частина за Дніпром належить до [навчального] округу в Харкові, але більша західна частина належить Польщі” [10, с. 257].

Однак, після придушення Листопадового повстання, правобережна шляхта зазнала відчутних втрат на у сфері релігії, культури й освіти. Із 1831 р. навчання в усіх польських школах переведено на російську мову викладання, але основою програми духовної деполонізації Південно-Західного краю було зменшення й обмеження впливу католицької та уніатської конфесій [6, с.17]. Так, у середині XVIII ст. на території Речі Посполитої функціонувало 148 василіанських монастирів, із них 122 - на українських землях [23], у першій чверті ХІХ ст. царат не тільки переслідував уніатські монастирі, але й намагався їх ліквідувати. На пропозицію А. Чарторийського щодо підвищення у 1822 р. рангу василіанських училищ до гімназій у містах Овручі, Любарі, Журовицях, Умані, міністр народної освіти О. Голіцин відмовив, посилаючись на рішення 1810 р. про те, що василіани не виконують своєї педагогічної місії, адже переважна більшість учнів була шляхетського походження [11, s.181-183]. Схильність шляхти до здобуття освіти непокоїла царат, адже порушувала культурну, соціальну й таку вразливу національну рівновагу в Російській імперії [10, с.278].

У 1827 р. прийнято рішення скоротити кількість уніатських монастирів. При цьому Уманський монастир вирішено залишити через значну кількість учнів, до більш раціонального облаштування освітньої справи на Правобережній Україні [24, с.12-13]. В Умані, як відомо, навчалися уже згадані представники “української школи” - М. Грабовський, Ю. Залеський, С. Гощинський. Одночасно із ними студіювали наукові праці також “Йозеф Мяновський (1804-1879 рр.) - доктор медицини, громадський діяч, іменем якого названо польський фонд підтримки науки “Каса ім. Йозефа Мяновського” (1881 р.), а також Ян Кароль Сенькевич (1792-1860 рр.) - відомий історик-біографіст та перекладач творів англійських і французьких літераторів, який разом із тим публікував вірші під іменем “Кароля з Каліновки” [6, с.17].

Василіанські монастирі та училища були ліквідовані, але потреба в освіті дворянства (шляхти) на Правобережжі була настільки значною, що на місці цих шляхетських навчальних закладів засновували повітові дворянські училища, наприклад у Каневі, які мали слугували русифікації регіону [25, арк.4 зв.].

У навчальних закладах Правобережної України були поодинокими випадки прийому на навчання різночинців, тоді як у інших регіонах імперії це спостерігалося частіше. Д. Бовуа наводить такі факти: у навчальних закладах Петербурзького, Московського, Харківського, Казанського й Дерптського учбових округів із 4309 учнів 1691 - це сини дворян, включаючи придворних вельмож, інші були дітьми чиновників, купців, міщан, ремісників, солдатів, православних священиків, вільних селян і навіть декількох кріпаків. У Віленському учбовому окрузі шляхтичів нараховувалося 1952 на 2224 гімназисти. Серед нечисленних простолюдинів тут були переважно міщани (121 учень), сини священиків, швидше за все уніатських (65 учнів), і селяни (85 учнів) - найвірогідніше литовські, а не українські. Ситуація, що склалася вимагала вирішення, і після 11 березня 1814 р. боротьба із плебейством стає інтенсивнішою. Починаючи із цього часу, від абітурієнта вимагали у обов'язковому порядку підтвердження дворянського звання [10, с. 281].

Після 1831 р. шкільну освіту намагалися русифікувати, але тим не менше вона давала можливість просування соціальними щаблями, незважаючи ні на що, допомагала консервації польської культури, оскільки сприяла єднанню учнів/студентів, більшість із яких була шляхтичами й поляками від народження. шляхта деполонізація влада освіта

Новий міністр народної освіти С. Уваров 21 березня 1833 р. заявив про себе новою політикою русифікації освіти у регіонах. У його листі від 21 квітня 1833 р. до попечителів навчальних округів наголошувалося на тому, що “Загальний наш обов'язок полягає в тому, щоб народна освіта, згідно з Найвеличнішими намірами Найяснішого Монарха, здійснювалася в об'єднаному дусі православ'я, самодержавства й народності [звісно, російської - примітка автора]. Я впевнений, що кожен із професорів і наставників <...> використає всі сили, щоб стати гідним знаряддям уряду й заслужити його повну довіру” [10, с. 474].

Незважаючи на тиск із боку російської влади, масового опору польської аристократії не спостерігаємо. Це продиктовано, з одного боку, страхом втратити те, що поляки ще мали, а з іншого - бажанням вибороти собі не останнє місце в суспільстві. Тому зрозуміло, що шляхту важко зневажити тими привілеями, які надавалися дворянству після закінчення російської гімназії. Атестат про закінчення середнього навчального закладу надавав переваги при вступі на державну службу, окрім того, дворяни, які довели своє походження, після року служби отримували чин 14-го класу. Натомість багато поляків, особливо заможних магнатів, не бачили у цьому необхідності, адже вони були самодостатніми у своїх “міні-державах”. Родина Сангушків, наприклад, не дала згоди на відкриття школи у містечку Заславі, який їй належав. Тільки Б. Потоцький із Немирова у Подільській губернії погодився за власні кошти відкрити гімназію [26, с. 301-308].

Наступним етапом репресивної політики імперського центру була ліквідація приватних польських пансіонів. Адже у державних навчальних закладах формували свідомість юнацтва за російським взірцем, а приватні пансіони зберігали зв'язок учнів із рідними й світом, близьким їм із дитинства. Приводом до ліквідації пансіонів став той факт, що власник одного із київських пансіонів П. Боровський, вихідець із Кременця, який брав участь у відомій змові Ш. Конарського, створив студентський гурток “Віра, Надія, Любов” [10, с. 480].

30 жовтня 1841 р. Герольдія довела до відома Київської центральної ревізійної комісії, що декласована шляхта позбавлялася права державної служби в адміністративних органах і навчання у школах, підвідомчих Міністерству народної освіти. Як наслідок, закрито Кременецький ліцей та 245 польських навчальних закладів, близько 100 католицьких та уніатських монастирів і приходів [27, с. 3-4; 28, с. 49].

Найбільше негативне враження справило закриття найпрестижнішого навчального закладу - Кременецького ліцею. Незважаючи на те, що, як нам відомо, деякі сучасники визнавали поверховий характер знань, які у ньому надавалися, цей заклад, створений Т. Чацьким і підтриманий волинською шляхтою, був важливим чинником польської культури, а ліквідація перетворила його у міф про “золотий вік” польської культури в Україні. Закриття Кременецького ліцею - найбільшого осередку польської культури на Правобережжі - сприйнято як величезне приниження [19, с. 51-66].

Значну частина фондів навчального закладу передано у Київ, де невдовзі мав відкритися університет. У трьох губерніях ліквідовано не тільки польські школи й відомий ліцей, але й приватні польські пансіони. Польській шляхті довелося переконатися у тому, що вивчення рідної мови й культури стало абсолютно неможливим [10, с. 475].

Російську владу серйозно турбувало збільшення кількості польських студентів у Київському університеті. У середині 60-х рр. ХІХ ст. вони складали третину від усіх студентів, “не можна не передбачити, що всі ці обставини відгукнуться великою шкодою для загальноросійських інтересів краю, які ще не достатньо укріпились й об'єднались, щоб власною вагою дати успішну відсіч ворожим впливам” [10, с.813-814].

Отже, початкова та середня освіта (монастирські школи, приватні пансіони та повітові гімназії) закладала фундамент, у якому важливу роль відігравало викладання польською мовою. Продовження навчання у Кременецькому ліцеї, а також у Віленському університеті, а згодом - у Київському університеті Св. Володимира, свідчило про той факт, що панівна верства Правобережної України успішно скористалася зі своєї гегемонії у сфери освіти. Попри усі заходи російського царату, закриття та ліквідацію польських навчальних закладів, досягти мети, що полягала у всеохоплюючій русифікації освіти в першій половині ХІХ ст. йому так і не вдалося.

Список використаних джерел