Священик Станіслав Бжуска - останній капелан січневого повстання 1863 р.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Священик Станіслав Бжуска - останній капелан січневого повстання 1863 р. Переклад статті здійснено доктором історичних наук, професором, завідувачем кафедри новітньої історії України Львівського наці-онального університету імені Івана Франка О. Сухим.

Марек Трущинський

Діяльність священика Станіслава Бжуски припадає на період середини XIX cm., коли він виконував пасторські обов'язки на Підляшші. Під час Січневого повстання 1863 р. священик С. Бжуска став командиром невеликих частин та організував опір царським військам. Будучи головним капеланом повстанських військ, користувався повагою населення. Згодом С. Бжуска був арештований і ув'язнений у Варшавській в'язниці, а 23 травня 1865р. страчений у Соколові Підляськім. 23 травня 2008 р. Президент Польщі Лех Качинський посмертно нагородив його орденом Білого Орла.

Ключові слова', конспірація, повстання, пам'ять, капелан, Підляшшя.

бжуски священик повстання

Хоча історики Січневого повстання 1863 р. довопі часто звертапись до постаті С. Бжуски, однак вони радше поверхнево тракгувапи значення цієї особистості.

Біографію ксьондза С. Бжуски вивчав К. Козмінський - її видання з'явипося з нагоди сотої річниці Січневого повстання [16]. Г. Мепішевська присвятипа ксьондзу С. Бжусці цікавий, хоча й невепикий монографічний нарис, який донині запишається основною науковою працею про його життя і діяпьність [19]. Доповнити просопографію ксьондза С. Бжуски покликана й наша праця.

Священик С. Бжуска народився ЗО грудня 1834 р. [2] У існуючій до цього часу літературі подається також інша дата дня народження Станіслава Бжуски: Ришард Бендер в біограмі “Brzoska Stanislaw” [5, s. 63] подає дату 1831 р., натомість Галіна Малішевська в тексті “Ksi^dz Stanislaw Brzoska” [19, 5], опираючись на слідчі свідчення священика Бжуски, подає дату 1832 р.

* Ю. Томчик у своїй праці [33] подає, що в добре збережених метричних книгах парафії Святої Анни в Бялій Підляській з 1828-1840-х років, до якої тоді і пізніше належало католицьке населення, що мешкало в Докудові, не знайдено метрики народження священика Бжуски. Отже, є версія, що місцем народження С.Бжуски міг бути інший Докудів. в Докудові, не далеко від Бялої Підляської, званої тоді Бялою Радзивиловською [17, s. 10]*, у родині дрібної шляхти [17, s. 9; 22, s. 43] Рід Бжусків з гербу Новіна походить з давньої белзької землі з Підляшшя (точно невідомо, з околиць якого міста і якого відгалу-ження роду походять безпосередні предки священика Станіслава Бжуски. Його батько народився на околицях Бшужок Бжезінських в 1804 р. - не довів у відведений термін свого дворянства у Геральдичному товаристві і тому його синові відмовлено було називатися „дворянин”).. Його батько, Марцелій Бжуска, займав другорядні посади в адміністрації маєтків [що було частим явищем серед незаможної шляхти, а також виконував функції економа у фільварку Славачинек [17, s. 10] під Бялою Підляською. Мати, Кароліна з Енскайтів імовірно походила з давньої шотландської або німецької родини [5, s. 63; 33, s. 10] Ю. Томчик подає прізвище матері С.Бжуски - Енскайт або Енцкейт. Т. Кравчак вважає, що версії прізвища матері священика Бжус-ки, що наводяться в існуючій до цього часу літературі помилкові і подає його як Енхайт..

Визначення суспільного статусу священика С. Бжуски нині має досить істотне значення, зважаючи на те, що в наявні й нині літературі часто згадується про нього як про селянську дитину, що, згідно з теперішнім станом досліджень цього питання, є неправдивим твердженням [8, s. 280; 11, s. 31]. Батьки Станіслава володіли невеликими земельними наділами в селах: Старі Бжуски, Бжуски Татари і Шимбори Анджеєвєнта у Ломжинському повіті Августовської губернії [4, к. 291; 33, s. 29] У списку офіційних назв місцевості в Польщі не вказано: Бжушкі Старе і Шимбори Анджеєвєнта. Подружжя Бжусків незаперечно слід зачислити до дрібної шляхти, що не мала легітимного підтвердження свого походження. Ще в 70-х рр. XX от. досить близькі родичі священика С. Бжуски (з таким самим прізвищем) проживали на околицях Седлецького повіту: у Пшесмиках і в недалекому Таркові [17, s. 10].

С. Бжуска мав трьох братів - Александра, Юзефа і Леопольда, а також дві сестри - Ізабеллу і Теофілу (Ізабелла померла у віці трьох років у 1835 р. [З, s. 255]). Вихованням і освітою дітей займалася мати, оскільки батько помер у віці 36 років, в 1840 р. [З, s. 144].

Отримавши ґрунтовне домашнє виховання, Станіслав навчався в Бяльській повітовій школі. Варто підкреслити, що до цього типу шкіл мали доступ головним чином діти шляхти. Бяльська гімназія, одна з багатьох освітніх установ в Польському Королівстві, пишалася родоводом, що сягав XVII століття - тодішня Академія. У часи поділів Польщі росіяни знизили статус школи до рівня повітової. Незважаючи на це, до 1864 р. вона була осередком прогресивних людей і пристрасних патріотів [ЗО, s. 154-165].

У 1851 р. С. Бжуска подався до Києва, щоб у тамтешньому Університеті розпочати медичні студії [2, к. 2-3; 18, s. 5-6; 25, s. 3; 27, s. 9; 33, s. 110] У слідчих зізнаннях кс. Бжуска не назвав відділу, на якому навчався у Києві. 3 невідомих причин через два роки навчання він повернувся на Підпяшшя і в 1854 р. вступив до Підпяської єпархіальної семінарії у Янові. 25 пипня 1858 р. був висвячений [2, к. 19; 19, s. 6; 18, s. 186] У слідчих зізнаннях кс. Бжуска подав дату висвячення - 1857 р., а також призначений вікарієм при парафіяпьній церкві в Сокопові Підпяському. Сокоповська парафія, приходським священиком якої був ксьондз Анджей Карніцький, охоппювапа досить вепику територію - поза самим містом священики обспуговувапи чиспенні посепення дрібної шпяхти (т. зв. “застінки”), фіпьварки і сепа. Пастирська праця в парафії не напежапа до пегких з огпяду на ускладнені віросповідальні взаємини. Присутність на цій території унітів, званих на Підляшші популярно “уніатами”, скеровувала на священиків більш пильну увагу адміністративно-поліцейської влади [10, s. 18].

Священик С. Бжуска доручені йому обов'язки в Соколовській парафії виконував взірцево і ретельно [26, s. 3]. Однак надмірна праця у великій парафії ослабила його здоров'я і упродовж двох місяців він мусив перебувати на відпочинку. У квітні 1860 р. єпархіальна влада прийняла рішення про переведення священика С. Бжуски до Лукова, де він повинен був обійняти посаду, рівнозначну до тієї, який займав в Соколові. Луковська парафія за розмірами не була меншою, ніж Соколовська, але тамтешній приходський священик, ксьондз Яків Рожковський, мав в помічниках окрім ксьондза Бжуски, ще одного вікарія - ксьондза Юзефа Кожуховського. Крім того в парафії працювали піари і бернардинці. Отже, пастирські обов'язки в Лукові були для ксьондза С. Бжуски менш обтяжливими [2, s. 19-19 v]. До праці на новому місці приступив із запалом. Молодий вікарій швидко проявив себе як гарний проповідник [29, s. 36].

Звичну пастирську роботу в Лукові неочікувано перервав його арешт. Він потрапив у немилість місцевої військово-адміністративної влади, бо нібито порушив заборони, введені воєнним станом у Польському королівстві й оголошені 14 жовтня 1861 р. Під час богослужіння 10 листопада 1861 р. він виголосив проповідь до вірних, спираючись на притчу про пшеницю і кукіль, яка була кваліфікована як “підбурююча умисли”. Було визнано, що красномовство вікарія з Лукова нібито скероване проти окупантів, що й образило присутніх у церкві офіцерів [6, s. 60-61]. Незважаючи на численні інтервенції і заступництво [2, к. 5--б] Єпископ В. Шиманський до генерала Хрущова 16.XI. 1861 р.; Там же, к. 7-8 Епископ В. Шиманський до губернатора А. Бодушинсь- кого 16.Х1.1861 р., 10 грудня 1861 р. воєнно-польовий суд в Сєдліцах засудив його до двох років заслання, яке згодом було пом'якшене до шести місяців арешту у фортечних казематах [18, s. 342-343]. 28 січня 1862 р. луковський вікарій був вивезений з Сєдліц до фортеці в Замості. Стан здоров'я ув'язненого, що погіршувався, став причиною його завчасного звільнення. Врешті-решт, після чотирьох місяців перебування в казематах, 2 червня 1862 р. ксьондз Станіслав вийшов на волю. Після повернення до Лукова молодий вікарій одразу ж потрапив під пильний нагляд поліції [33, s. 34]. Репресії не перешкодили ксьондзу С. Бжусці займатися конспіраційною і підбурювальною діяльністю, тим більше, що в 1862 р. партія руху, підпільна організація молодих радикалів, що підпорядкувалася Центральному національному комітету, почала готувати збройне повстання. Комітет мав сильні позиції на Підляшші завдяки ініціативі братів Франковських: Івана, Станіслава і Леона. Спільнота Луковського повіту була зорганізована під проводом Леона Франковського [17, s. 24].

Ксьондз С. Бжуска налагодив тісну співпрацю з репресованим царською владою ксьондзом Адамом Слотвінським, який у цей час виконував функції повітового начальника повстанської організації. Сам ксьондз С. Бжуска виконував завдання ЦНК, як начальник міста Лукова [32, s. 2526]. С. Бжуска і А. Слотвінський не були єдиними серед підляського духівництва, хто працював у підпіллі, яке готувало повстання. Серед інших священиків можна згадати Михайла Жултовського, Северина Пашковського, Константина Бушевського, Павла Краєвського, Павла Шепетовського, Альфонса Ремпальського, Леопольда Куровського, Антонія Станкевича [28, s. 91]. Ксьондз С. Пашковський виконував відповідальну функцію єпархіальної довіреної особи для підтримки безпосереднього контакту між конспірантами-духівниками Підляшшя та ЦНК [28, s. 83-84].

Ніч з 22 на 23 січня 1863 р. застала священика С. Бжуску в Лукові. Очолюючи загін добровольців, він вчинив збройну акцію проти солдатів 5-ої роти піхотного полку. Росіяни, побоюючись поразки, відступали, займаючи оборонні позиції. Прибуття 8-ої роти на допомогу, змусило ксьондза С. Бжуску видати наказ про розосередження повстанського загону [7].

Подальша доля повстанської діяльності ксьондза С. Бжуски пов'язана із загоном полковника Левандовського, разом з яким він брав участь у битвах під Сємятичами - 7 лютого 1863 р. і Воскшенніцами - 14 лютого 1863 р. 14 березня 1863 р. С. Бжуска отримав кульове поранення в Станіні [14, s. 48]. Після періоду одужування у невеликій парафії під Желеховом, повернувся до активної повстанської діяпьності, апе вже під командою Карпа Крисінського (поранений Левандовський потрапив до російського попону).

Заслуги ксьондза С. Бжуски в збройній боротьбі незабаром були високо оцінені повстанською владою. Військовий відділ національного уряду в наказі від 22 липня 1863 р. призначив С. Бжуску головним капеланом Підляського воєводства [33, s. 69], що уповноважувало його до нагляду за діяльністю капеланів на території згаданого воєводства. Повстанську діяльність ксьондза С. Бжуски несподівано перервала в листопаді 1863 р. хвороба (тиф). Саме тоді він вийшов з партії К. Крисінського. Одужав лише в лютому 1864 р. [2, к. 79-80].

Тим часом репресії царської влади, що набирали сили, супроводжувалися масовим виголошенням вироків для повстанців, контрибуціями, накладеними на римо-католицьке духівництво Польського королівства, а також на землевласників і власників будинків у містах. Царська реформа про відміну кріпацтва від 2 березня 1864 р. перекреслила шанси на долучення селянських мас до боротьби за незалежність Польщі. Російська влада відповідно розвинула воєнно-поліцейський апарат для боротьби з партизанами. Ці обставини значним чином спричинилися до того, що повстання поволі згасало, як в Любельському повіті, так і на Підляшші в цілому. Усе більше командирів покидало межі країни. Наприкінці лютого 1864 р. пост повноважного комісара національного уряду на Підляшші залишив ксьондз Леон Королєц [24, s. 286]. Те ж зробив приблизно у середині квітня того ж року Ігнацій Одровонж Висоцький, який займав таку ж посаду в Любельському повіті [9, s. 345].

У квітні царська влада схопила тодішнього головнокомандувача повстання Ромуальда Траугутта. 13 травня 1864 р. наказом по війську намісник Польського Королівства, граф Берг, оголосив про завершення воєнної кампанії. Рішення було запущено з пропагандистською метою, однак суперечило дійсності, оскільки на Підляшші все ще тривав бунт [12, s. 340].

Ксьондз С. Бжуска не припинив повстанської діяльності, покладаючи глибоку надію на силу народу. Розраховуючи на це, він з весни 1864 р. приступив до подальшої, більш самостійної боротьби за незалежність Батьківщини, командуючи двома невеликими загонами кавалерії. У цьому йому допомагали призначені ним заступники, яких часто інспектував зі своїм ад'ютантом Францішком Вільчинським.

З червня до осені 1864 р. ксьондз С. Бжуска перебував між Луковом і Сточком в так званих Яцьких Болотах. Розташовані навколо них села - Клімки, Кринка, Роси, Ружа Сточки і Жджари - були головною базою забезпечення його загону [13, s. 833-834]. У жовтні 1864 р. царська влада пригрозила населенню Підляшшя воєнним судом і знищенням майна за переховування священика С. Бжуски і його підлеглих. Незважаючи на це, сам учасник цих подій ще залишався певним успіху збройної акції. У листі від грудня 1864 р., адресованому до національного уряду [19; 30-31], він висловив тверде переконання у можливості успіху повстання, надії на зовнішню реакцію і втручання Європи у польську справу. Він закликав повстанських вождів переконувати офіцерів і командирів до повернення з еміграції і продовження боротьби за незалежність [23, s. 107-108].

Не заперечуючи відваги і запалу ксьондза С. Бжуски в боротьбі за незалежність Батьківщини, слід зауважити, що таке трактування ходу повстання в обговорюваний період свідчило про дещо слабке його орієнтування у внутрішньодержавних і міжнародних справах, наприклад, стосовно повстання в інших частинах Польського королівства, настроїв, пануючих серед землевласників і селян після відміни царем кріпацтва, а також інтересу Франції, Англії і Австрії до справ, пов'язаних з повстанням на польських землях.

До Варшави викликано отамана донських козаків, полковника Занікісова і доручено йому місію розшуку ксьондза С. Бжуски. Російський військовий керівник Манюкін відрядив для цих дій п'ять рот солдатів. Однак облави і пошуки, що проводилися в Адамовському, Желеховському і Шедлицькому повітах, не давали результатів. У лісах навколо Ягодного, Ястшенби і Яти велися інтенсивні пошуки [17, s. 51]. Пізньою осінню з ксьондзом С. Бжускою залишилися тільки найвитриваліші його підлеглі, які не спокусилися на амністію. Населення відносилося до “крияків” (так їх повсюдно називали) дуже приязно. У листопаді 1864 р. ксьондз С. Бжуска залишив яцькі болота і перебрався на терени Сєдліц. З купкою відданих йому приятелів по зброї переховувався у Пшевузках, Краснодембах- Сипитках під Соколовим Підляським. Далі він вирушив до села Коси, а звідти, утікаючи від переслідувачів, подався в соколовські ліси. Тут, разом з супроводжуючими його партизанами, зустрів Різдво [34, s. 55-56].

Ксьондза С. Бжуску підтримували передусім урядові і майоратські села, а також шляхетські поселення. Такому ставленню до нього місцевої спільноти мабуть сприяли існуючі ще відголоски Січневого повстання і приналежність С. Бжуски до духовного стану [33, s. 87]. Значна частина підляського суспільства, незважаючи на негаразди і суворі репресії з боку генерала Манюкіна, а також інших представників царської влади, разом з ксьондзом С. Бжускою вірила в необхідність збройного протистояння. В атмосфері патріотизму зводилися нанівець усі зусилля загарбників: інтенсивні пошуки, обпави і посипені репресії. Тоді Манюкін звернувся до свого начапьства з вимогою позбавити священика С. Бжуску духовного сану. Саме в цій справі князь В. Черкаський, виконуючий функції директора урядової комісії внутрішніх і духовних справ [31, s. 180-181], звернувся з пистом до підпяського єпископа Б. Шиманського. У відповідь ксьондз-єпископ, замість прогопошення позбавпення сану, на початку січня 1865 р. вигопосив пастирський пист до вірних у справі ксьондза С. Бжуски [4]. Суворі спова цього писта мапи радше переконати С. Бжуску запишити країну, ніж критикувати його повстанську діяпьність. Князь В. Черкаський, незадовопений позицією єпископа, провадив з ним у подапьшому впродовж декіпькох місяців кореспонденційну попеміку [1]. Очіпьник підпяської єпархії, спираючись на підтримку єпископату, і надапі виступав у захист священика С. Бжуски.

Подапьші перестороги єпископа Б. Шиманського вже не мали значення, оскільки 29 квітня 1865 р. ксьондза С. Бжуску та його ад'ютанта Ф. Вілчинського схоплено в Красноденбах-Сипитках, де вони переховувались. Місце перебування ксьондза С. Бжуски виказала росіянам зв'язкова ксьондза, Анна Конажевська, яку спіймали і піддали тортурам [8, s. 357-358]. Вранці 28 квітня 1865 р. вирушила облава, якою керували офіцер 4-го полку донських козаків, воєнний керівник Станіславувського повіту фон Кремер і штабс-капітан жандармерії Цігрін з одинадцятьма козаками [1, s. 280]. С. Бжуска і Ф. Вілчинський пробували врятуватися втечею, однак без успіху. Затриманих перевезли до Варшави і замкнули у слідчій в'язниці.

У травні відбулися допити, після яких в'язнів передано воєнно-польовому суду, який 17 травня 1865 р. встановив провину підсудних і виніс вироки. Стосовно ксьондза С. Бжуски оголошено про позбавлення його гідності і священицьких прав, а також засуджено на смерть через повішення. Крім того, цей суд видав постанову про конфіскацію ймовірного майна засудженого [2, s. 65-68].

Священик С. Бжуска і його ад'ютант були страчені 23 травня 1865 р. на ринку в Соколові Підляському. Наступного дня тіла поховали у рові Брестської фортеці. 10 червня польовий аудиторіат видав прокламацію, яка сповіщала про захоплення, засудження і страту ксьондза С. Бжуски і Ф. Вілчинського за наказом намісника Берга. Екзекуція відбувалася у присутності численного натовпу мешканців Соколова і околиць. У некролозі ксьондза С. Бжуски зазначено: “Це останній озброєний солдат повстання, якому із запалом, вірою і цілковитою посвятою служив від початку аж до кінця свого життя. Енергійний і невтомний, розділяв усі труднощі партизанського життя, не знеохочений жодною поразкою, у невдачі черпав сили до нових зусиль, а вогнем душі своєї і вірою у життєздатність справи заохочував до стійкості інших. Ніколи не відпочивав, завжди був першим в допомозі пораненим, у потішанні вмираючих, там, де втома охоплювала всіх, він, невтомний, не відпочивав, допоки загону не нагодував, причому усякіпослуги виконував. Був справедливим, толерантним до людської слабкості і невблаганним до зради і злочину [...] Простий люд, дивлячись на його життя, сповнене самопожертви, оточив його ореолом святості за сповнену трудів посвяту” (“Ostatni to zbrojny zotnierz powstania, ktoremu z zapatem, wiar^, a zupetnym poswi^ceniem stuzyt od pocz^tku az po koniec zycia swego., Energiczny і niezmordowany, dzielit wszystkie trudy obozowe, niezrazony zadn^ klpsk^, w niepowodzeniu czerpi^cy sitp do nowych wysitkow, a ogniem swej duszy і wiar^ w zywotnosc sprawy zagrzewat do wytrwatosci innych. Nigdy nie spocz^t, owszem byt pierwszy w opatrzeniu rannych, pocieszaniu umieraj^cych, tam, gdzie zmpczenie zawtadnpto wszystkimi, on niestrudzony nie spocz^t, dopoki oddziatu nie nakarmit przy czym najnizsze postugi petnit. Bytsprawiedliwym, na stabosci ludzkie wyrozumialym, a dla zdrady і zbrodni nieublaganym [...] Lud, patrz^c na jego zycie petne zaparcia sip, otoczyt go aureolp swiptosci za petne trudow poswipcenie””) [20, s. 5].

Легенда про героїчного капелана народилася ще за його життя. Пам'ять про ксьондза С. Бжуску і його “крияків” збереглася в усіх закутках Підляшшя. Постать героїчного ксьондза опинилася на сторінках різних наукових праць на переломі XIX і XX ст., а також у період II Речі Посполитої. У 1919 р. єпископ Генрик Пшезджецький, ординарій підляський, під час інспекції Соколовської парафії виступив з ініціативою побудови пам'ятника і дав на нього першу пожертву. У 1922 р. місцеве коло харцерів скерувало до міської ради Соколова прохання про визначення місця під меморіальний обеліск на так званому Великому Ринку - на місці, де страчено С. Бжуску і Ф. Вільчинського. Результатом цих старань було відкриття пам'ятника на честь 60-ї річниці пам'ятної події [15]. Через три роки, тобто у 1928 р., за ініціативою лісівників Луковського району в Домбрувці відкрито пам'ятник з присвятою: “Героєві боротьби за незалежність кс. Станіславу Бжусці незламному лицареві Підляшшя в 63-ю річницю його мученицької смерті” (“Bohaterowi walk о niepodlegtosc ks. Stanistawowi Brzosce nieugi^temu rycerzowi Podlasia w 63 rocznic^ jego mpczenskiego zgonu”) [15].

До 60-x років XX ст. невелика садиба солтиса Бєлінського в Краснодембах-Сипитках (місце останнього сховку ксьондза С. Бжуски) була оточена культом в традиції боїв за незалежність, оскільки нагадувала про перебіг боїв з Росією, що негативно сприймалося тогочасною комуністичною владою. Був виданий наказ розібрати цей дім. Уцілів всього лише кутовий камінь, який вмонтувапи в пам'ятник з меморіапьною табпицею: “Копи пам'ять пюдська згасає, промовпяє каміння. Тут переховувався і був заарештований ген. кс. Станіспав Бжуска, останній комендант Повстання 1863 р. на Підпяшші та його ад'ютант Францішек Віпьчинський. Вічна спава героям” (“Gdy pami^c ludzka gasnie mowi^ kamienie. Tu ukrywat sie і zostat aresztowany gen. ks. Stanislaw Brzoska ostatni Komendant Powstania 1863 r. Na Podlasiu oraz jego adiutant Franciszek Wilczynski. Wielka chwala bohaterom”). У 1984 p. в Сокопові Підпяському, завдяки ініціативі мешканців, бупо повернено пам'ятнику ксьондза С. Бжуски первісний вигпяд і в найбпижчу річницю його смерті - 23 травня 1984 р. - проведено його повторне відкриття. У 1983 р. ксьондза С. Бжуску відзначено Зіркою Витривапості [21]. 23 травня 2008 р. Президент Речі Поспопитої Лех Качинський нагородив його посмертно Орденом Біпого Орпа.

Список використаних джерел

1. Archiwum Diecezjalne w Lublinie, Rep. 60 XI 15, III [1865-1875], k. 292-292 v; k. 294-294 v.

2. Archiwum Diecezjalne w Siedlcach. Akta osobowe ks. S. Brzoski, I, k. 1-2, 5-8, 19-19 v, 65-68, 79-80.

3. Archiwum Parafii Rzymsko-Katolickiej sw. Anny w Bialej Podlaskiej: Ksi§gi Zmarlych 1825-1835

4. Archiwum Powiatowe Lubelskie, Lubelska Izba Skarbowa, 3790, k. 291; NWPL, 42, k. 193-193 v.

5. Bender R. Brzoska Stanislaw / R. Bender // Slownik biograficzny katolicyzmu spolecznego w Polsce. T. A-J. - Warszawa, 1991.

6. Bender R. Sprawa ks. Stanislawa Brzoski w 1861 r. / R. Bender // Zeszyty Naukowe KUL. 3. Lublin, 1962.

7. Brodowski B. Zbrojny czyn powstancow podlaskich w roku 1863 /В.Brodowski. -Lukow, 1925.

8. CederbaumH. Powstanie Styczniowe. Wyroki audytoriatu polowego z lat 1863-1866 / H. Cederbaum. - Warszawa, 1916.

9. Dokumenty terenowych wladz wojskowych powstania styczniowego 1863-1864 / Djakow W., Kieniewicz S. (red.). - Wroclaw, 1976.

10. Fr^chowicz T. Cerkiew greko-katolicka na terenie diecezji podlaskiej za rzqdow bpa Beniamina Szymanskiego. Studia і materialy / T. Fr^chowicz. - Rzym, 1981.

11. Gora S. Partyzantka na Podlasiu / S. Gora. - Warszawa, 1976.

12. Grabiec J. Rok 1863 / J. Grabiec. - Poznan, 1922.

13. GroniowskiK. Oddzial ksi^dza Brzoski /K. Groniowski//Przeglqd History czny. - 1959. - Nr 50. - S. 833-834.

Размещено на Allbest.ru