Проблема реабілітації образу Г. Распутіна в пострадянській російській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМА РЕАБІЛІТАЦІЇ ОБРАЗУ Г. РАСПУТІНА В ПОСТРАДЯНСЬКІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

О. Кравчук

Анотація

У статті проаналізовано ряд праць пострадянських російських істориків, що спробували дати нову оцінку феномену Распутіна. Розглянуто два основні напрями реабілітації образу Г. Распутіна: політичний та апологетичний.

Ключові слова: Григорій Распутін, історіографія, "распутініада", реабілітація, апологетизм.

The article analyzes several works of post-Soviet Russian historians who tried to give a new appreciation of the phenomenon of Rasputin. It considers two main areas of rehabilitation of the image of Rasputin: political and apologetic.

Keywords: Grigori Rasputin, historiography, "rasputiniada", rehabilitation, apolohetyzm.

Григорій Распутін - одна з найбільш загадкових фігур в історії. Його постать оточена десятками міфів, створених як російською, так і зарубіжною історіографією, а всесвітній інтерес до старця не згасає протягом вже цілого століття.

Російська "распутініада" надзвичайно строката й різноманітна. Тому намагатися всебічно проаналізувати її - справа майже безнадійна. Це й не дивно: таким є сам "предмет" зображення або дослідження. Радянський психолог, а, пізніше, й британський культуролог і літературознавець О. Еткінд справедливо констатує: "...историю Распутина написать почти так же трудно, как написать историю царя Энея или Иванушки-дурачка" [15, с. 586]. А аналізувати історіографію, присвячену Распутіну виявляється ще складніше. Адже зображення в них настільки різноманітні, настільки суперечать один одному, що мимоволі починаєш розмірковувати - чи з однієї й тієї ж людини вони написані?

У написаній з відвертою симпатією до Распутіна книзі "Жизнь за царя" О. Платонов стверджує, що в радянській історіографії "был создан миф о Распутине, миф, имеющий целью опоганить и дискредитировать Россию, ее крестьянское духовное народное начало, которое... олицетворял собой и Распутин" [12, с. 4]. Справді, образ Распутіна - "символа разложения правящей вертушки" - часто використовували для дискредитації монархії і Церкви в Росії - і досить успішно.

Однак, таке трактування подій було притаманним післялютневій ліберальній публицистиці, а частково і історіографії (тобто сучасникам самого Распутіна), а от більшовицька (радянська) історіографія Распутіним як засобом "підриву" політичного обличчя царизму практично не цікавилася. Тому стверджувати, що, наприклад, публікація в 1927 р. журналом "Минувшие дни" сфабрикованого "Дневника Вырубовой", в якому розписувався "романівсько-распутінський маразм", нібито була в руслі "мощной идеологической кампании по дискредитации царизма" [13, с. 6] - невірно. Публікація фальшивки тоді ж була різко засуджена в журналі "Історик-марксист" як дещо таке, що "сеет заблуждения научного характера" [7, с. 182].

Радянська історіографія прагнула представити крах царизму наслідком "системної кризи", а Распутін відповідно до цього підходу був далеко не найголовнішим його проявом. Ось чому распутінська тема довго не була предметом вивчення у радянській історичній науці. Коли в 70-х рр. з'явилась книга радянського автора, який писав на історичну тематику, В. Пікуля "У последней черты", її піддали жорсткій критиці. А до цього радянської "распутініади" взагалі не існувало. Старця історіографія не розглядала в якості одного з вирішальних факторів "крушения царизма" [7, с. 183].

Тільки в період перебудови і реформ у СРСР почався справжній "розквіт" распутінської теми, якій в більшості була притаманна ідея звинувачення "темних сил" у розпаді Російської імперії. Автори цих праць вважали, що в останні роки існування імперської Росії в руках Распутіна опинилось кермо правління всією країною [11, с. 293].

Таким чином, у дореволюційній публіцистиці та радянській історіографії поширювався в основному негативний погляд на постать Распутіна. Заради справедливості варто зазначити, що й у сучасній російській історіографії не бракує істориків, що продовжують зображувати його справжнім правителем імперії перед падіннями династії Романових. Для Е. Радзинського, наприклад, він вершитель історичних доль передреволюційної Росії (у праці "Распутин: анатомия мифа"). В роботах А. Амальріка "Распутин" [2] та А. і Д. Коцюбинських "Григорий Распутин: тайный и явный. Житие опытного странника сквозь призму его личности" [8] старець активний інтриган і майстер політичної гри, який досяг вершин влади з власною політичною програмою та неординарними поглядами.

Однак, метою нашого дослідження став аналіз праць, спрямованих на реабілітацію постаті Г. Распутіна у російській історіографії. Саме із розпадом Радянського союзу історики почали робити спроби більш критичного та ґрунтовного аналізу мемуарів, документів та досліджень своїх попередників для оцінки життя і діяльності старця, розмежування міфів та історичної правди.

Незважаючи на значні розбіжності у портретах, змальованих російськими авторами, у сучасній "распутініаді" чітко простежуються два основних напрями реабілітації особистості Распутіна: політичний та апологетичний.

Прихильники першого напряму взяли за мету визначити розміри влади та ступінь впливу Г. Распутіна на призначення міністрів і урядову політику та зійшлися у висновку, що насправді ніякої власної політичної лінії Распутін не проводив та й не міг проводити. Швидше за все, він досяг успіху в іншому: вміло вловлював схильності і бажання царюючих осіб і досить тонко підігравав їм. Цим у свою чергу користувалися інші люди для здійснення своїх кар' єристських планів. Такої точки зору дотримуються зокрема канадсько-російський історик Г. Іоффе, професор історії С. Ольденбург, колишній заввідділом історії СРСР В. Дякін та російський письменник О. Варламов. распутін образ реабілітація пострадянський

Так, Генріх Іоффе у своїй праці "Распутиниада: большая политическая игра " твердить, що "Распутин был просто использован силами, боровшимися за влияние и власть, - крайне правыми и либеральной оппозицией. Они-то и превратили его в политическую фигуру, сыгравшую в судьбе российской монархии поистине роковую роль" [6, с. 103].

Відповідаючи на претензії своїх опонентів, що звинувачують Распутіна у "міністерській чехарді" напередодні лютневого перевороту, Іоффе запитує: "Кого же он все-таки "сделал министром"? Если даже допустить, что какие-то министры и были назначены с благословения "старца", то можно ли считать, что он был тем, кто их избрал и назначил? Вот пример с намерением назначить на пост министра внутренних дел нижегородского губернатора А. Хвостова. По рассказу последнего, в 1911 г. в Нижний Новгород приехал Распутин, был принят Хвостовым и сказал ему, что "прибыл посмотреть, каков ты" для министерского поста. Поговорили... В этот же день в Царское Село на имя Вырубовой пошла телеграмма: "Видел, говорил, сердце хорошее, но молод, горяч, погодить надоть" [6, с. 109].

З цієї розповіді зрозуміло, що Распутін приїхав до Хвостова як розвідник, що виконував завдання тих, хто збирався усунути Столипіна і підшукував нову кандидатуру (в даному випадку імператорської сім'ї).

Чи візьмемо історію з призначенням А. Протопопова, тоді товариша голови Державної думи, міністром внутрішніх справ, яке зазвичай приписують виключно впливу Распутіна. Протопопов дійсно познайомився зі старцем взимку 1915-1916 рр. і був рекомендований ним на пост голови Ради міністрів. Але імператор відхилив цю пропозицію, сказавши, що не знає його. Однак, побувавши в 1916 р. з делегацією в Англії, Протопопов справив на короля Великобританії Георга V враження "человека, обладающего большой государственной мудростью". Цю думку король висловив Миколі II. Пізніше сам голова Думи Родзянко, відомий як заклятий ворог Распутіна, запропонував імператору призначити Протопопова міністром торгівлі і промисловості. В результаті він був призначений головою МВС, причому імператор розраховував таким чином покращити стосунки влади з Думою [9, с. 277]. Тож говорити про Протопопова як протеже Распутіна не зовсім правильно.

Історик С. Ольденбург в свою чергу зіставив всі рекомендації Распутіна, зроблені ним в 1915-1916 рр., з тим, що було, за його словами, виконано. Виявилось - мізерна частка. Він писав: "Переписка государя и государыни, - опубликованная советской властью, - даёт возможность документально установить, насколько неверно было представление о властном влиянии Распутина на ход государственных дел. Эти письма показывают с очевидностью, что если государыня верила Распутину, как "божьему человеку", и готова была следовать его указаниям, государь совершено с этими указаниями не считался. Представление о политическом влиянии Распутина было, поэтому легендой. Она вносила смуту в умы, сбивала с толку людей"[10, с. 578].

Таким чином, таємниця впливу Распутіна зводилася до того, що розумний мужик вмів вгадати, "говорити в тон" того, чого хоче від нього цар, і те ж саме йому "радив". Історик А. Аврех дотепно зауважив, що "если старец посоветовал Николаю II даровать стране конституцию или буржуазное "ответственное министерство", то его карьера была бы кончена, несмотря на целительную силу и умение лечить наследника Алексея" [1, с. 42].

Погоджуючись з С. Ольденбургом, Борис Вітенберг зазначає, що "едва ли не единственный случай, когда позиция Распутина резко разошлась с выбором власти, произошел в 1914 г., когда старец безуспешно пытался предотвратить начало войны с Германией и Австро-Венгрией" [4, с. 47].

Підсумувати точку зору представників політичного напряму реабілітації образу Распутіна щодо його політичної ролі в історії Російської імперії можна тезою із праці Г. Іоффе: "Так была ли у Распутина политика, опиравшаяся на некие "темные силы"? Политика была. Она, по словам 3. Гиппиус, сводилась к следующему: "Чтобы жить мне привольно, ну и конечно, в почете; чтобы никто не мог мне препятствовать, а чтобы что я захочу, то и делаю. А другие пусть грызут локти, на меня глядя". Никакой другой политики у Распутина не было. Ужас русской жизни состоял в том, что человек с такой "политикой" сумел добраться до трона, а силы, стоявшие по левую и правую сторону от него, превратили его в "запальник" костра, в котором погибли почти все" [6, с. 118].

Що ж стосується прямих опонентів політичного напряму реабілітації - прихильників так званої апологетичної (духовної) версії феномену Распутіна, то вони роблять акцент на "народності" старця, його духовному зв'язку з царем Миколою ІІ та Олександрою Федорівною, заперечуючи разом з тим його недостойну поведінку та вплив на царську сім'ю.

Більше того, в роботах О. Платонова, О. Боханова, С. Фоміна, І. Євсіна, Т. Гроян, Т. Міронової та інших "реабілітація" дуже часто межує з канонізацією, а будь-яка спроба висловитися про Распутіна критично призводить до жорсткої відповіді й погроз.

"До сих пор (вдумайтесь: до сегодняшнего дня! семьдесят лет мясорубки, а нам все нипочем!) мы - облеченные и даже облаченные! (обреченные при этом быть обличенными свыше) - мечем комья грязи в Тобольского Мужика, Друга Тех, Кого Господь милостиво даровал нам прославить, а куски этой грязи, пролетая мимо него, ударяют в ослепительно светлый лик Царственной Страдалицы! То-то радуется преисподняя! - пише російський історик Сергій Фомін і виносить свій рішучий вердикт: - Христос, через Григория, исцеляет" [14, с. 15].

Таким чином, якщо раніше Г. Распутін поставав символом "темних сил", то тепер з нього роблять символ "народної православної традиції", яка протистоїть "інтелігенції, позбавленій національної свідомості" і "єпископам-чиновникам". Його вважають великомучеником, ангелом-охоронцем царської родини та Росії.

Даний символ в останні роки виявився популярним для радикальних публіцистів. У газетах "Русь Православная", "Русский Вестник", "Советская Россия" та інших в 2002-2003 рр. з'являється ціла серія публікацій, які популяризують такий погляд на особистість Г. Распутіна. І якщо книги І. Євсіна чи Т. Гроян можна виправдати хоча б тим, що ці автори не претендують на імена справжніх істориків, а лише пропагують власну точку зору серед православного російського люду (тобто це особиста справа кожного - вірити їх словам чи ні), то О. Боханова, О. Платонова чи С. Фоміна чомусь нерідко залишають такі якості справжнього історика, як об'єктивність та всебічний аналіз документів та історичних свідчень, на яких вони ґрунтують свої висновки.

Так, наприклад, дослідник російської цивілізації і кримінальної історії масонства O. Платонов у книзі "Жизнь за царя" ставить перед собою завдання "розвінчання міфу про Распутіна". Діяльність Распутіна, за словами Платонова, не мала ніякого відношення до політики, а сам старець був зайнятий виключно питаннями "духовного окормления" царської сім' ї та благодійності [12, с. 55]. Таким чином, політичну вагу Г. Распутіна О. Платонов не схильний перебільшувати, і навіть підкреслював, що його можливості впливати на події були дуже обмежені, а положення старця при дворі нерідко використовувалося різними авантюристами і аферистами в корисливих цілях. Тут проглядається схожість ідеї з політичним напрямом реабілітації образу Распутіна [12, с. 67].

Однак все це не ставило під сумнів духовний авторитет Г. Распутіна, який, на думку О. Платонова, ґрунтувався на тому, що царь і цариця в ньому "видели старца, продолжающего традиции Святой Руси, умудренного духовным опытом, духовно настроенного, способного дать добрый совет", а крім того - "настоящего русского крестьянина" - представника найчисленнішого стану Росії, з розвиненим почуттям здорового глузду, який твердо знав, що добре, а що погано, де свої, а де чужі [12, с. 51].

Цей демагогічний відтінок, що поєднувався з принизливою критикою освічених верств російського суспільства, в тому числі і православного духовенства, характерний для твору й О. Боханова. Провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН, проголосивши своїм завданням простежити походження "распутинского мифу" і, "опираясь на аутентичные документы, дать жизнеописание загадочного сибирского крестьянина Григория Ефимовича Распутина" [3, с. 8], створює замість звичного старого міфу - новий.

"Узловым в биографии Распутина, - вважає О. Боханов, - представляется сюжет о его духовно-нравственном преображении, о превращении простого крестьянина в ревностного христианина, которому открылся высокий и великий мир Божественной благодати" [3, с. 49]. "Ажиотаж вокруг Распутина способствовал его нравственному падению: он не устоял против соблазнов популярности и не выдержал испытаний роскошью и почетом" [3, с. 149].

Політичний вплив О. Боханов вважає вкрай перебільшеним, його розгули і скандали - здебільшого вигадкою підступних ворогів вітчизни, а його самого - жертвою наклепницької кампанії, що закінчилася вбивством, причому тут не обійшлося, на думку автора, і без славнозвісної "мировой закулисы", влияние которой на ход дел в России ощущалось всегда, а в последние десятилетия существования коронной власти особенно сильно" [3, с. 375].

В результаті в зображенні О. Боханова вся "распутініада" виявляється "тихой и грустной историей о том, как правитель "милостью Божией" встретился с простым крестьянином, наделенным необычными спосібностями" [3, с. 377].

На початку книги автор обіцяє викласти "распутинскую историю с изначальной непредвзятостью". Частково він виконав обіцянку, показавши безпідставність приписування Распутіну вирішальної політичної ролі. Однак, на жаль, доводиться констатувати, що в роботі історика О. Боханова відсутні посилання, проглядається явне прагнення обілити Распутіна шляхом замовчування негативних фактів його життя і акцентування уваги на фактах справжньої і (частіше) вигаданої неправоти противників старця, а також шляхом висловлення праведного гніву з приводу наклепників на "Друга Царів".

Варто зазначити, що на даний час, завдяки діяльності церковних засобів масової інформації і творчості деяких науково недобросовісних "істориків", кампанія на підтримку канонізації Г. Распутіна набуває ширшого і голоснішого характеру.

Для прикладу наведемо цитати з робіт деяких з цих псевдоісториків. У короткій післямові до своєї обширної книги Т. Гроян навмисно зазначила, що, використовуючи в якості джерела книгу дочки сибірського старця Матрьони, вона мала на увазі, що "определенные ее части... целиком ложны", "но верующее сердце способно отличить правду от лжи" [5, с. 269]. Так, критерієм істини тут виступає "віруюче серце"! Коментарі в даному випадку, на нашу думку, недоречні.

А ось відгук С. Фоміна, автора більше ста книг по історії Росії та більше десятка праць про Г. Распутіна, щодо ситуації, яка сталась в березні 1917 р. з тілом старця:

"Следует определенно заявить, что именно по прямому указанию министра юстиции и с одобрения прочих временщиков был совершен акт осквернения могилы. При этом было совершено святотатство: из гроба украли, а впоследствии продали икону Божией Матери. Преступники открыто глумились над телом православного, уже представшего на суд Божий. Наконец, тело кощунственно сожгли. Обо всем этом открыто писали газеты, смакуя грязные подробности. Все это Великим Постом. И никаких протестов со стороны церковной иерархии, Св. Синода, насколько известно, не последовало. Так чего же мы хотим после всего этого, православные?!!

Все это в полной мере относится и к "героям" нашего повествования. И если по изворотливости преступников, нерадивости и лукавству тех, кому было положено от Господа надзирать за порядком, они смогли избежать земного осуждения, то неотвратимый, неподкупный и справедливый Суд Божий не дано обойти никому" [14, с. 20].

Що ж, Распутіна справді вбили злодійським способом і познущались над його тілом. Можна скільки завгодно сперечатись про те, яким було його життя, але навряд чи варто обговорювати його смерть. Чи була вона мученицькою і чи спокутувала його гріхи? Це знаходиться вже поза межами наших суджень.

Немає нічого аж надто страшного в висловлюваннях приведених нами апологетів-авторів "справжньої історії Г. Распутіна" - кожен має право на власну думку. Та й питання канонізації старця аж ніяк не входить у сферу наших наукових інтересів - його залишимо вирішувати Церкві. Однак, історія зобов'язує бути своїх дослідників об'єктивними і незаідеологізованими, а тому втручатись у такі спори, намагаючись видати власні думки та вподобання за історичну правду, на нашу думку, не гідно справжнього історика.

Підсумовуючи вище сказане, варто зазначити, що у пострадянський період історики почали робити спроби більш критичного та ґрунтовного аналізу мемуарів, документів та досліджень своїх попередників для оцінки життя і діяльності Григорія Распутіна, розмежування міфів та історичної правди про нього. У цьому ключі серед сучасної російської "распутініади" чітко простежуються два основних напрями реабілітації особистості Распутіна: політичний та апологетичний. І якщо представники політичного напряму намагаються детальніше розібратись та визначити ступінь впливу сибірського старця на політику російської влади та його роль у розпаді Імперії, то прихильники апологетичної версії, розвінчуючи старі міфи, на жаль, переважно створюють нові, втягуючи історію у релігійні суперечки та часто не соромлячись навіть підробки чи замовчування історичної правди.

Джерела та література

1. Аврех А.Я. Царизм накануне свержения / А.Я. Аврех. - М., 1989. - 256 с.

2. Амальрик А. Распутин / А. Амальрик. - М.: Слово, 1992. - 352 с.

3. Боханов А.Н. Распутин: анатомия мифа / А.Н. Боханов. - М.: АСТ-ПРЕСС, 2000. - 416 с.

4. Виттенберг Б. По направлению к Распутину (Обзор книг о Г. Распутине). / Б. Виттенберг // НЛО. - 2006. - № 77 - С. 43-49.

5. Гроян Т. Мученик за Христа и за Царя. Человек Божий Григорий. Молитвенник за Святую Русь и Ея Пресветлого Отрока / Т. Гроян. - М., 2001. - 272 с.

6. Иоффе Г.З. "Распутиниада": Большая политическая игра / Г.З. Иоффе // Отечественная история. - 1998. - №8. - С. 103-118.

7. Иоффе Г.З. Рецензия на: Радзинский Э. Распутин: жизнь и смерть / Г.З. Иоффе // Отечественная история. - 2002г. - №3. - С. 182-185.

8. Коцюбинский А.П., Коцюбинский Д.А. Григорий Распутин: тайный и явный. Житие опытного странника сквозь призму его личности. Дневник Распутина / А.П. Коцюбинский, Д.А. Коцюбинский. - СПб.: Лимбус Пресс, 2003. - 480 с.

9. Куликов С.В. Бюрократическая элита Российской империи накануне падения старого порядка (1914 - 1917) / С.В. Куликов. - Рязань, 2004. - 347 с.

10. Ольденбург С.С. Царствование императора Николая II / С.С. Ольденбург. - СПб., 1991. - 721 с.

11. Пайпс Р. Русская революция. Ч. 1 / Р. Пайпс. - М., 1994. - 480 с.

12. Платонов О.А. Жизнь за Царя. Правда о Григории Распутине / О.А. Платонов. - М., 1999. - 176 с.

13. Радзинский Э. Распутин: жизнь и смерть / Э. Радзинский. - М.: Вагриус, 2000. - 576 с.

14. Фомин С.В. Правда о Григории Ефимовиче Распутине. Как они Его жгли / С.В. Фомин // Русский вестник. - 2002. - № 21-23. - С. 15-21.

15. Эткинд А.М. Распутин // Эткинд А.М. Хлыст: Секты, литература и революция. - М.: Новое литературное обозрение, 1998. - С. 585-630.

Размещено на Allbest.ru