Штандарти стародавнього Риму: риси воєнно-сакрального феномену

Размещено на http://www.allbest.ru/

Штандарти стародавнього Риму: риси воєнно-сакрального феномену

О. Патяка

У статті розкриваються основні риси воєнно-релігійного ставлення воїнів Стародавнього Риму до своїх військових штандартів у республіканську і імператорську епоху. Окремий акцент робиться на виявлення суперечностей і уточнення типології давньоримських бойових знаків, спираючись на конкретні історичні приклади.

Ключові слова: Стародавній Рим, легіон, штандарт, аквілла, когорта, маніпула, сигнум, вексиллум, релігія.

The main features of the military-religious attitude of warriors in ancient Rome to their military banners in republican and imperial era are revealed in the article. A special emphasis on identifying inconsistencies and clarifying typology of Roman military symbols is made based on specific historical examples.

Keywords: Ancient Rome, Legion, standards, аquila, cohort, maniple, Sig, vexillum, religion.

Необхідність вивчення такого аспекту історії Стародавнього Риму, як сакральний феномен військових штандартів, витікає із завдання всебічного вивчення історії античних цивілізацій. Не дивлячись на велику кількість праць дотичної тематики, проблема вивчення ролі, релігійно-символічного значення, і навіть типологізація давньоримських військових знаків все ще залишається відкритою. У оцінці різноманіття військових штандартів римлян і республіканського, і імперського періоду до сих пір нема одностайності.

У потоці робіт, у яких досліджуються виключно військові питання - принципи комплектування армії, її тактика і етнічний склад, дислокація і фортифікаційне мистецтво, історики торкаються і проблематики військової символіки і вексилології. Показовим є той факт, що майже усі вони спираються на відому роботу Альфреда фон Домашевського, яка була опублікована ще у 1895 році. Навіть розглядаючи історію російських бойових і державних прапорів, науковці вважають за доцільне робити екскурс саме у римську вексилологію. Віддаючи належне величезному здобутку дослідника, який першим зробив систематизацію джерел для вивчення римських штандартів, і беручи її за основу, історики визнають, що деякі висновки Домашевського є сумнівними чи навіть відверто хибними [14, с. 255], [18, с. 9]. військовий давньоримський бойовий

Окрім першоджерел, фактичний матеріал по даному питанню можна виявити у роботах, які стосуються римської армії загалом, її спорядження і комплектації, а також релігійних культах, що були поширені в римських військах. Окрему групу становлять дослідження у галузі геральдики і вексилології.

Перші неточності виникають уже при спробі типології і класифікації давньоримських військових знаків, спираючись на нарративні джерела, праці істориків античності і речові пам'ятники із зображеннями римських штандартів. Структура римської армії як республіканського, так і імператорського періоду була досить складною. У самому лише Римі, окрім відомих преторіанських когорт базувалися ще міські когорти, організовані за взірцем преторіанців, когорти нічної варти і різноманітні загони імператорських охоронців, яких набирали з представників окремих племен - галів, батавів, скіфів [16, с. 116].

Основою ж гарнізонних армій безумовно були легіони, але і вони рідко діяли самостійно на полі битви. Зазвичай їх супроводжували менш привілейовані допоміжні війська, чисельність яких коливалася у різні часи. Говорячи про такі підрозділи римляни називали їх або словом «варварські», або за назвою народу, з якого вони були сформовані - «numerys маврів» «пальмірців» і т. ін.. Усі військові частини поділялися відповідно на дрібніші тактичні підрозділи [7, с. 26-27], [18, с. 13-14].

Класифікуючи римські штандарти більшість дослідників роблять акцент саме на бойові знаки легіону і його підрозділів, а також преторіанців. Та навіть у цьому питанні немає одностайності. Суперечності виникають перш за все при класифікації знаків когорт і маніпул, а також відокремлення особистого вексилума полководця у окремий тип бойових штандартів. Певна одностайність існує що до головного штандарту легіону - аквіли, так як історія донесла до нас найбільше його описів і зображень.

За свідченням Вегеція, головним значком усього легіону був орел, якого ніс орленосець - аквіліфер. Єдиним знаком легіону улюбленого птаха Юпітера зробив республіканський консул Марій. Орел (aquila), у добу республіки срібний, а під час імперії золотий, став для легіонерів і практичним бойовим, і святим релігійним символом [3, с. 70], [17, с. 108].

Золотого імператорського орла носили на держаку, оздобленому товстим срібним дротом і зберігали у святилищі легіону, розташованому в центральній частині табору у преторія. Фігурки орлів в кожному легіоні, ймовірно, були різні. Божествений птах міг сидіти на дерев'яній підставці, гордовито розправивши крила в позі переможця, або величаво розкривав їх, готуючись злетіти і обрушитися на ворога. На похоронній стелі аквіліфера XI Клавдіева легіону Луция Серторія Фірма, що зберігається у Веронському музеї (середина I ст.), орел на жезлі зображений з вінком на крилах. У кігтях він тримає веретено і блискавки Юпітера. Відомі навіть випадки, коли аквілла була жердиною, на кінці якої в клітці сидів живий орел. Це видно на рельєфі з надгробка Фелсонія Віра, аквіліфера ІІ Парфянского легіону, загиблого в ході перської війни Гордіана ІІІ [2, с. 617].

У кожному легіоні служило по одному аквіліферу. Вони входили до особового складу першої центурії першої когорти, яка і повинна була піклуватися про безпеку святині усієї військової частини. Найближчим сподвижником, бойовим товаришем орлоносца, від доблесті якого багато в чому залежало його життя, був командир підрозділу - старший центуріон приміпіл. У штаб- квартирі I Італійського легіону в Новах в епоху Каракалли і Олександра Севера орли знаходилися під опікою приміпілів.

У кожній центурії, маніпулі, а потім і когорті було по одній штатній посаді принципала, що ніс штандарт (signum). Він являв собою спис або дерев' яну посріблену жердину з перекладиною на верхньому кінці. На нім розміщували зображення вінка або розкритої долоні, а до держака кріпилися металеві диски (від одного до шести), медалі (phalerae), вінки (coronae), амулети у вигляді півмісяця, а також інші знаки військової звитяги, заслужені підрозділом. Його номер вирізувався на прилаштованій до держака чотирикутній табличці. Іноді на такі табличці писали абревіатуру „SPQR” - „сенат і народ Риму” Невеликий квадрат пурпурної тканини міг бути дарований на прапор легіону лише за особливі заслуги. Історики не дійшли одностайності що до класифікації сигнумів цих підрозділів. Так Дандо-Коллінз у своїй фундаментальній історії усіх легіонів Риму стверджує, що саме слово «маніпула» означає «пригоршня», «долоня», а тому верхівка у вигляді долоні притаманна штандартам саме маніпули, тоді як когорти використовували верхівку у вигляді вістря списа [5, с. 79], [20, с. 147]. Частково цю думку поділяє також Ле Боек, стверджуючи, що маніпула була основною тактичною одиницею саме завдяки сигнуму [7, с. 182]. Рубцов, розглядаючи у своїй статті прапороносців легіонів Нижнього Дунаю, повністю узагальнює знаки маніпул, когорт і навіть центурій [12].

Завдяки надгробку Марка Помпея Аспера - центуріона преторіанской гвардії, похованого в Тускулі, під Римом, ми знаємо, як виглядав сигнум третьої преторіанской когорти. Від легіонерського сигнум преторіанців відрізняє лише зображення членів імператорської сім' ї (imagines). Сигнум був прикрашений позолоченими і посрібленими пластинами і фігурами і складався з наступних частин (зверху вниз): срібного наконечника списа, вінка з дубового листя, залізної поперечки з підвішеними до неї двома шкіряними смугами (смуги були оздоблені круглими металевими бляшками і кінчиками у вигляді листя), фігури крилатої богині Вікторії, другого вінка, портрета імператора Доміціана, пластинки із зображенням скорпіона, поперечної пластини з написом «СОН III PR», третього вінка, зображенням батька імператора (Веспасіана) і четвертого вінка. Дерев'яний держак сигнума був оснащений залізною п' ятою і двома залізними поперечними руків' ями, що полегшувало маніпуляцію ним. Часто преторіанские сигнуми вінчалися орлами, не дивлячись на те, що гвардія ніколи не вважалася легіоном. На відміну від аквіли легіону, держаки преторіанских штандартів завжди багато прикрашалися [5, с. 80], [14, с. 264].

У період принципата (I - III ст. н. е.) в римській армії існувала посада імагініфера. Так називали принципалів, що несли зображення імператора або одного з представників правлячої династії, закріплене в рамці на посрібленому держаку. Імагініфери служили як у легіонах, так і в допоміжних військах (auxilia), у преторианских і міських когортах Риму. Джерела досить скупо говорять про роль цього штандарту на полі бою. Де-які історики взагалі схильні вважати, що імаго виносили тільки під час парадів чи церемоній, або при присутності у військах особисто імператора. Однак можна впевненно стверджувати, що імаго став ще одним віддзеркаленням римського культу живих і мертвих імператорів, а також членів їх родин. Після реформ Діоклетіана ця посада поступово зникає [4, с. 17], [15, с. 98].

Найбільше суперечностей серед дослідників виникає при спробі типологізації і аналізу призначення штандарту, який своєю назвою дав назву окремій спеціальній історичній дисципліні, що вивчає історію прапорів - вексилуму. Він являв собою прямокутне полотнище, яке кріпилося до дерев'яного держака на окремій поперечині, по типу хоругви. Часто по обидва боки від полотнища поперечину прикрашали довгими шкіряними ремінцями, які чимось нагадували ремінці легіонерського суспензорія. На вексилумі писали номер і назву підрозділу [11, с. 198], [2, с. 616].

Історики не можуть дати однозначної відповіді про точне призначення і історію цього штандарту. Одні вважають його найдавнішим бойовим знаком римської армії, який використовувався задовго до легіонних аквіл, спираючись на свідчення Цицерона. При цьому висувається припущення, що нова форма бойового значка - без вексилума, була введена в армії Августом. Сам же вексилум в силу свого сакрального значення і безумовного авторитету серед солдатів залишився, взявши на себе двояку функцію. По перше, вексилум був штандартом окремого підрозділу легіонерів, які виконували завдання, відокремившись від основних сил. По друге, вексилум був штандартом військових частин, сформованих з ветеранів, яких знову призвали на військову службу [14, с. 259], [18, с. 8],.

Існує і інша група дослідників, які висловлюються про функції вексилуму не так однозначно. Так Дандо-Коллінз, описуючи римські штандарти взагалі висловлюється про вексилум досить обережно - «під ним марширували підрозділи легіону». Однак він стверджує про окремий тип вексилумів, що були особистими штандартами полководців [5, с. 81-82]. Російський історик Махлюк, досліджуючи у своїй монографії і значення особистого прикладу римського полководця для легіонерів, і сакральні аспекти військових штандартів обережно уникає відокремлення вексилуму командуючого у самостійний тип штандарту, застосовуючи досить не певний термін «прапор полководця» [8., с. 107]. І. Голижніков взагалі стверджує, що вексилуми були штандартами в основному кінноти і як знак полководця на кораблі [4, с. 17], [13, с. 33].

Починаючи з ІІ століття н. е. в римській армії з'являються новий тип штандарту - драко (dracones). У перше драко як військові знаки скіфів згадуються у Валерія Флакка в другій половині І ст.. Поява в римській армії драко вперше засвідчено джерелами за правління імператора Адріана, де цей знак згадується в якості кавалерійського штандарту. Запровадженням зовсім нового виду бойових знаків стало безпосереднім наслідком широкомасштабних зіткнень з іраномовним світом на початку ІІ ст.. Після важких Дакійських і Парфянських компаній до складу армії Риму були введені підрозділи іраномовних і дакійських важкоозброєних кавалеристів - катафрактів. Нові підрозділи озброювалися за сарматським взірцем, а також мали і сарматські штандарти - драко. У драко була відкрита паща, через яку повітря проникало всередину панчохи хвоста. Часто такі м' які легкі хвости зміцнювалися кільцями з жорсткішої тканини, які у свою чергу прикрашалися тонкими різноколірними смужками. Саме такий драко можна побачити на знаменитій колоні Траяна. Проходячи через пащу повітряний струмінь видавав протяжний свист, примушуючи хвіст надуватися і майоріти на вітрі [14, с. 264-265], [1, с. 32].

У римській армії ці варварські штандарти трансформувалися у змієподібних драконів, як це видно з іконографічних і археологічних джерел, хоча в іраномовномі світі вигляд цього знаку був дещо інший. На відміну від іраномовних народів, драко яких мали частіше вовчу чи собачу голову, римляни змінили свої знаки, керуючись власними сакральними вподобаннями. Хоча початкове розповсюдження цього штандарту в римській армії і слід пов'язувати з етнічними сарматами чи парфянами, вже у 136 році Аріан вказує, що у драко „голова і все тіло аж до хвоста роблять на подобі зміїних якомога страшніше”. Змієподібні риси мали і інші драко, представлені на саркофагах Портоначчі і Людовізи (кінець ІІ - початок ІІІ ст.), де вони зображені як штандарти римського війська, що йде у бій. Показовою в цьому плані може бути знахідка верхів' я драко, знайденого в Нідербібері (Німечина). Бронзова змієподібна голова складалася з двох чеканних листів, вкритих рельєфно зображеною лускою. У самої шиї тварини листи формують гребінь, а у відкритій пащі видно гострі трикутні зуби, але без виступаючих ікол, які можна бачити на зображеннях дакійсько-сарматських вовкоподібних драко.

Уся справа в тому, що у римлян дракон асоціювався саме зі змієподібним монстром. Надаючи подібного вигляду верхів'ям драко, на штандарт перекладалися і певні сакральні функції, завдяки яким на ворога повинна була діяти нищівна сила міфічного чудовиська [10, с. 176-177].

Так як кожен штандарт, окрім суто військової ніс в собі і релігійно-сакральну функцію, досить часто на них зображували богів. Найбільшою пошаною звісно користувалися звичайно саме dii militares, тобто військові божества: Юпітер, Мінерва, Марс і Вікторія. Саме вони зображені на штандартах преторіанських когорт колони Траяна [15, с.95].

Юпітер, як покровитель армії і держави був найбільш шанованим. Він зображувався зі зв'язкою блискавок. Дуже часто його атрибутом був орел. Мінерва була в армії імператорського Риму богинею-захисницею сурмачів, офіцерів і зброярів. На зображеннях богиня носить корінфський шолом з високим плюмажем, панцир з трикутними відворотами на грудях або довгу одежу без рукавів. Спис і круглий щит доповнювали атрибутику. Мінерва ототожнювалася з оборонною війною і була богинею захисту. Марс також був серед найбільш шанованих божеств імператорської армії. Він був господарем зброї, керував військовою службою і наглядав за учбовим плацем. Культ Марса був особливо поширений у допоміжних підрозділах. Зображення показують його іноді оголеним, у коринфському шоломі, з списом і круглим щитом, іноді мечем, або ж у повному озброєнні: панцирі, наручах і поножах [15, с. 98].

Культ Вікторії поширився вже приблизно у 300 році до н. е. богиня часто зображувалася крилатою або у довгій одежі, тримаючи в правій руці вінок перемоги, а в лівій пальмову гілку [1, с. 19], [2, с. 616-617]..

У релігійній практиці римських легіонерів важливе місце відводилося шануванню геніїв і авгурів, яких вшановували не менше за богів. Генії були безтілесними духами, які жили у будь-якій людській спільноті, не залежно від її розміру. У армії генії ставали духами окремих підрозділів. «Житлом» геніїв вважався прапор [20, с. 57].

Емблемами легіонів служили: в ІІІ Гальському, IV і V Македонських легіонах, VII Клавдієвому, VIII Августа, X Утворенному і X Подвоєнному - бик (ця тварина була знаком Венери - божественної прародительки роду Юліїв-Клавдіїв); козеріг (знак імператора Августа) був символом І Допоміжного, ІІ Августа, IV Македонського, XIV Подвоєнного, ХХІІ Першородного і ХХХ Ульпієва легіонів; в I Італійському і ХХ Валерієвому Переможному - вепр; в XI Клавдієвому і ІІ Італійському - вовчиха з Ромулом і Ремом; в IV Флавіевому, ХІІІ Подвоєнному - лев [19, с. 8].

З військово-сакральними функціями штандартів римлян пов' язане ще одне помилкове категоричне твердження про те, що у разі втрати святині військова частина розформовувалася. [8, с. 195], [12].

Зазвичай яскравим прикладом такої політики вважають сумну історію катастрофи римського війська у Тевтобургському лісі, коли германці (племена герусків) захопили орлів XVII-го, XVIII-го і XIX-го легіонів Публія Квінктілія Варра. Після цього ці легіони більше ніколи не відновлювалися і навіть більше того - їх номери ніколи більше не присвоювалися легіонам [6, с. 2] [18, с. 26]. Але це більше виключення, а ніж постійно діюча практика, коли на перше місце виходить не закон чи загальновживане правило, а скоріше забобонний жах. Цю версію підтверджує і той факт, що орла одного з легіонів усе ж таки вдалося врятувати - аквіліфер обломав держак, а самого орла сховав під одежею [3, с. 101], [4, с. 10].

Ще більшою катастрофою, що мала місце набагато раніше Тевтобургського лісу, спіткала римлян під час Другої Пунічної війни у боротьбі з Ганнібалом. Напередодні відомої битви при Каннах римляни зазнали нищівної поразки на Тразіменському озері в 217 р. до н.е. Тоді усі їх срібні орли залишилися валятися на полі бою. 6 тисяч воїнів передової охорони зуміли прорватися у східному напрямку, але коли їх оточила карфагенська кіннота, легіонери здалися ворогові з усіма своїми штандартами. Випадок небувалий у римській історії до того [13, с. 60].

Історія Риму зберегла немало прикладів того, коли легіони втрачали орлів під час поразки. І хоча це була величезна ганьба, та все ж таки до розформування вона не приводила. На нижньому Дунаї так сталося під час дакійских війн імператора Доміціана в 86-87 р. р., коли префект Корнелій Фуск на чолі V легіону Жайворонків потрапив у засідку в Карпатських горах, втративши і голову і армію. Лише через двадцять років звитяжні воїни Траяна змогли повернути гордовитий символ римської могутності.

Багато римських полководців уміло використали віру солдатів у символи військової могутності Риму для досягнення перемоги. Аппіан повідомляє, як у битві під Орхоменом кінні орди Мітрідата VI стали тіснити легіонерів, які проявили страх перед сильним супротивником. Тоді командувач військами Сулла, особисто підхопивши легіонного орла, повів воїнів в атаку і розгромив ворога. Так само неодноразово вчиняв і Цезарь [8, с. 193].

Підсумовуючи вищезазначене можна стверджувати, що давньоримські штандарти є своєрідним військово-сакральним феноменом періоду античності. Поєднавши у собі чітку систематизацію, окреслене коло функцій з культово-релігійною практикою вони на цілі епохи заклали традиційні основи ставлення до бойових прапорів багатьох народів світу. З ними римські воїни йшли у бій, їм поклонялися і присвячували свята і жертви, заради них часто ризикували життям і гинули. На сьогоднішній день ця проблема все ще потребує систематичного поглибленого вивчення, залишаючи не розкритими багато суперечливих питань.

Джерела та література

1. Армия Рима. От Цезаря до Константина . 44 г. до Р.Х.- 331 г. от Р.Х. // Военно-исторический альманах Новый Солдат / г. редактор Кисилев В. И.: Артемовск, 2002, № 27. - 40 с.

2. Вейс Герман. История цивилизации. Иллюстрированная энциклопедия в 3-х томах. Классическая древность до IV в.. Том I. / Г. Вейс. - М. : «Эксмо-Пресс», 1998. - 751 с.

3. Венков А. В., Деркач С. В. Великие полководцы и их битвы / А. В. Венков, С. В. Деркач. - Ростов н/Д. : изд-во „Фенкс”, 1999. - 384 с.

4. Голыжников И, Пархаев О. Армия императорского Рима І-ІІ в. н. э. / И. Голыжников, О. Пархаев. - М. : АСТ: Астрель, 2001. - 48 с.

5. Дандо-Коллинз С. Легионы Рима. Полная история всех легионов Римской империи / Стивен Дандо-Коллинз. - М. : ЗАО Издательство Центрполиграф, 2013 - 639 с.

6. Козленко А. Последняя точка в дискуссии о местоположения поля битвы в Тевтобургском лесу // Военно-исторический журнал «Воин», 2004, № 15. - С. 2-3.

7. Ле Боэк Я. Римская армия в эпоху Ранней Империи / Ян Ле Боэк. - М. : «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. - 420 с.

8. Махлюк А. В. Армия Римской империи. Очерки традиций и ментальности: монография / А. В. Махлюк. - Нижний Новгород : Издательство Нижегородского государственного университета им. Н. И. Лобачевского, 2000. - 235 с.

9. Махлюк А. В. Religio castrensis и воинский этос в армии императорского Рима // «Studia historica».Volume III. Москва, 2003. - С. 109-133.

10. Негин А. Е. Римское церемониальное оружие и турнирное вооружение / А. Е. Негин. - Санкт-Петербург : Факультет филологии и искусств Санкт-Петербургского государственного университета., Нестор-История, 2010. - 231 с.

11. Пуронен В.С. Оружие. Мундиры. Знамена. Ордена / В. С. Пуронен. - СПб. : ООО «Издательство «Полигон», 2003. - 304 с.

12. Рубцов С. Знаменосцы нижнедунайских легионов // Военно-исторический журнал Para bellum, 2000, № 11. - Режим доступу до журн.: http://www.parabellum.vzmakh.ru/n11_s2.shtml

13. Сикорский Я. Канны, 216 г. до н. э. / Я. Сикорский. - М. : ООО „Издательство АСТ”, 2002. - 176 с.

14. Соболева Н. А. Очерки истории российской символики: От тамги до символов государственного суверенитета / Н А. Соболева. - М.: Языки славянских культур; Знак, 2006. - 448 с.

15. Соловьянов Н. И. Сакральные представления воинов римской армии // Вестник Томского государственного университета, 2008, № 312. - С. 95-99.

16. Соловьянов Н. И. Культы преторианцев в Риме // Вестник Томского государственного университета, 2008, № 317. - С. 116-118.

17. Тараторин В. В. История боевого фектования: Развитие тактики ближнего боя от древности до начала ХІХ века / В. В. Тараторин. - Мн. : Харвест, 1998. - 384 с.

18. Уотсон Дж. Римский воин / Пер. с. англ. А. Л. Андреева. - М. : ЗАО Центрполиграф, 2010. - 189 с.

19. Фрайер С. Геральдика. Гербы - Симфолы - Фигуры / Стивен Фрайер, Джон Фергюсон; пер. с англ. М. Б. Борисова. - М. : АСТ : Астрель, 2009. - 208 с.

20. Энглим С., Джестис Ф. Дж., Райс Р. С., Раш С. М., Серрати Д. Войны и сражения Древнего мира / С. Энглим, Ф. Джестис.- М. : Из-во Эксмо, 2004. - 272 с.

Размещено на Allbest.ru