Діяльність волинських губернських предводителів дворянства

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 929.7 (477)

Діяльність волинських губернських предводителів дворянства

Л. Казначеєва

У статті досліджено діяльність однієї з інституцій станового самоврядування Волинської губернії - губернського предводителя дворянства. Простежено особливості імперської політики щодо його функціонування, окреслено основні ділянки діяльності. Окремою таблицею подано перелік усіх волинських губернських предводителів дворянства за час існування цієї інституції.

Ключові слова: губернський предводитель дворянства, губернське дворянське зібрання, повітові предводителі дворянства, станове управління.

губернський предводитель дворянство самоврядування

This paper investigates the activities of one of the institutions of caste self Volyn province - provincial marshal of nobility. Traced the features of imperial policy for its operation, outlined the main areas of activity. A separate table lists the Volyn all provincial marshal of the nobility during the existence of this institution.

Keywords: provincial marshal of nobility, noble provincial assembly, county marshal of the nobility, birth control.

Постановка та актуальність проблеми. Питання взаємин держави, його органів влади та суспільних інститутів в історичній площині було і залишається в полі зору багатьох дослідників. Вивчення діяльності станових інституцій дозволяє встановити окремі аспекти історичного розвитку нашої держави. Окрему цікавість мають регіональні дослідження, які базуються насамперед на матеріалах та документах місцевих архівів, і вводять в науковий обіг раніше невідомі факти. Науковий інтерес до питань регіонального місцевого управління, зокрема до діяльності виборних станових інституцій, зумовив актуальність запропонованої розвідки.

Метою розвідки є дослідження особливостей діяльності однієї з основних станових інституцій Волинської губернії - губернського предводителя дворянства.

Характеристика використаних джерел та стан наукової розробки теми. Проблема волинського станового самоврядування загалом та інституції предводительства дворянства зокрема на сьогоднішній день досліджена фрагментарно, зважаючи на спорадичність необхідних матеріалів. Окрему цікавість дослідників складають законодавчі акти, що унормовували діяльність маршалків у Речі Посполитій та предводителів дворянства у Російській імперії [24 - 34]. Об'ємною репрезентативною групою є діловодна документація, головний масив якої перебуває на державному зберіганні у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК України) [1 - 18] та Державного архіву Житомирської області (ДАЖО) [19 - 22].

Нечисленними є дослідження істориків, які вивчали минуле корпоративних інституцій волинського дворянства, зокрема діяльність губернського предводителя дворянства. Цінною є праця З.Радзімінського, який уклав список волинських губернських маршалків польського походження з часу заснування Волинського дворянського зібрання і до 1863 р. включно з важливими біографічним відомостями [53].

У процесі дослідження були використані праці волинського предводителя дворянства, російського князя М.К.Імеретинського, який серйозно засуджував діяльність станових органів Волинської губернії - депутатського зібрання та предводителів дворянства - впродовж першої половини ХІХ ст. [41; 42]. Предводитель приписував волинським дворянським інституціям чималі повноваження, які вони, на його думку, спрямовували проти російської державності. Попри упередженість, праці М.К.Імеретинського містять неоціненну кількість фактичного, хай і суб' єктивного, матеріалу щодо діяльності корпоративних інституцій Волинської губернії, сучасником яких був він сам.

Окремі матеріали з досліджуваної теми містять праці сучасних зарубіжних [37; 44] та вітчизняних дослідників [36; 48 - 50], де авторами розглядаються окремі аспекти історії Правобережної України у складі Російської імперії, у тому числі діяльність станових інституцій. Попри значний масив архівних матеріалів та обмежений історіографічний доробок, проблема функціонування та діяльності однієї з основних станових інституцій Волинської губернії - предводителя дворянства - лишається недостатньо вивченою й потребує окремого ретельного дослідження.

Виклад основного матеріалу дослідження. Після включення волинських земель до складу Російської імперії, Катерина ІІ підтвердила місцевим магнатам та шляхті право мати власну корпоративну організацію з представницькими органами, одним з яких був предводитель дворянства. Створювалися, однак, вони мали за взірцем великоросійських губерній, а не традиційних сеймиків [26]. На шляхту поширилася чинність „Жалованной грамоты дворянству” 1785 р. - закону, що кодифікував політичний, правовий та соціальний статус привілейованого стану. Імператриця засвідчила вже існуючі права шляхти, сформулювала низку нових та встановила законодавчу базу її корпоративних прав.

Задля повного розуміння процесу переходу у російські губернські предводителі дворянства польської інституції шляхетських маршалків, варто з' ясувати місце останніх у становій організації Речі Посполитої. Як не парадоксально, але з' ясування ролі маршалка у проведенні шляхетних зібрань виявилося непростою науковою проблемою. Польський науковець Ю.Бардах, який досліджував історію держави і права Речі Посполитої, вважав, що вибір сеймикового маршалка був вагомою справою, адже він дійсно впливав на зібрання [52, s. 227]. Цю думку поділяла й О.Єфименко, яка вказувала, що обіймати посаду маршалка на сеймиках було престижно та почесно, адже „кожний повітовий маршалок був корольком свого повіту..., а кожний повіт представляв собою Річ Посполиту в мініатюрі” [40, с. 173].

Дещо відмінними є міркування С.Кутшеби, який вважав, що влада маршалка на засіданнях була „надто слабкою” [46, с. 159]. На наше бачення, функціональні обов' язки маршалка, а саме: контроль за дотриманням порядку, спрямовування ходу обговорення, підрахунок голосів спричиняли та сприяли тому, що за право обіймати посаду йшла суперечка між різними магнатами. Кожен з них висував свого кандидата з тим, аби ним зручно було маніпулювати при прийнятті відповідних рішень. Це вказує, що посада маршалка набрала суспільної значимості.

У російській практиці інституція губернського предводителя дворянства була важливою складовою станового управління, адже в період між дворянськими зібраннями саме губернський предводитель був вищою інстанцією станової корпорації. До його обов'язків входив контроль за веденням родовідних книг, складання списків дворян, котрі мають право участі у дворянських виборах, головування на дворянських зібраннях. При Павлі І губернський та повітовий предводителі дворянства брали участь у комісіях народного продовольства, будівельній і шляховій комісії, головували у рекрутських присутствіях [36, с.226, 239, 242].

Губернський предводитель обирався раз на три роки на губернських дворянських зібраннях [24, гл. ІІІ; 25, п. 62 - 64] і виконував свої обов' язки на громадських засадах, тобто - безоплатно. У великоросійських губерніях дворяни, які служили державі, отримували чини згідно діючого „Табелю про ранги” - закону, що ввів єдину для усієї імперії ієрархію чинів. Вперше порядок надання чинів дворянам, котрі служили на посадах, обраних дворянським зібранням, визначив Павло І. 1797 р. він видав указ, згідно якого дворяни, які прослужили три роки, отримували наступний за рангом чин, а дворяни, котрі прослужили два триріччя, переводилися до наступного класу [51, с. 505]. 1801 р. самодержавство зробило першу спробу прирівняти службу на дворянських станових посадах до державної - обраним надавалися чини. У такий спосіб верховна влада здійснила спробу підвищити цінність дворянської служби. Аби ще більше наблизити дворянські корпоративні органи західних губерній до загальноросійських, у лютому 1804 р. посади губернських та повітових маршалків були приведені у відповідність з вимогами Жалуваної грамоти. Їх назва лишалася за польським взірцем, а обов'язки прирівнювалися до обов'язків губернських та повітових предводителів дворянства великоросійських губерній [27]. А вже 1818 і 1822 рр. губернський предводитель дворянства зараховувався до 5 класу Табелю про ранги, на час обіймання цієї посади.

Першими предводителями дворянства на Волині стали колишні маршалки сеймикуючої шляхти. Так, першим волинським губернським предводителем став колишній житомирський повітовий маршалок граф А.К.Ілінський [див. Додаток]. До слова, у великоросійських губерніях при обранні губернського предводителя спершу зупинялися на кандидатурі попереднього, і, якщо він не підходив, обирали нового з повітових предводителів. Якщо губернським обирався котрийсь із повітових, на його місце обирали нового [18, арк. 6 - 8].

Варто вказати, що губернські предводителі дворянства як представники місцевого дворянства неодноразово загострювали стосунки з місцевими російськими чиновниками. Причиню цього найчастіше ставали матеріальні інтереси предводителя зібрання та його членів. Найгучнішими на Правобережжі на початку ХІХ ст. були конфлікти волинського губернського маршалка А.Ф.Гостинського та колишнього С.С.Ворцеля, котрі уклали фінансово-господарський контракт з губернатором. Після значних збитків дворянських представників, вони звинуватили губернатора М.І.Комбурлея у жорстокому поводженні, закидаючи, що він надто суворо контролював збір податків з поміщицьких маєтків [47, с. 126, 132].

Нова хвиля суперечок між предводителем дворянства та М.І.Комбурлеєм розпочалася після дворянського зібрання 1814 р. На виборах губернським маршалком було обрано Б.К.Гіжицького, який брав активну участь у попередньому конфлікті між зібранням та губернатором. М.І.Комбурлей, звісно, не затвердив обраного губернського маршалка - свого давнього недруга - на посаді. Суперечку губернатора з дворянським зібранням було вирішено на найвищому рівні: Олександр І, розглянувши адрес дворян, наголосив: „Я неодмінно бажаю, щоб у Волинській губернії... було показано приклад покарання винних” [48, с. 133]. Внаслідок скарг зібрання, крім губернатора з посад звільнили ще декількох російських чиновників, а Б.К.Гіжицького поновили на посаді губернського маршалка та нагородили орденом Св. Анни, а 1816 р. призначили волинським губернатором [53, s. 76, 86, 87].

Активною була участь волинських губернських маршалків у антидержавних акціях 1926 р. Серед заарештованих у Житомирі учасників виявилися члени дворянського зібрання та обрані зібранням чиновники й урядовці, зокрема губернський маршалок граф

П.І.Мошинський, якого 1828 р. засудили до десяти років заслання [53, s. 96]. Для запобігання участі у виступах місцевих дворян влада видала низку розпоряджень, найпершою з яких була вимога про обов'язкові письмові розписки про непричетність до декабристських й інших таємних організацій, та про лояльність до уряду. Волинський губернський маршалок, на якого покладалося виконання розпорядження, на засіданні депутатського зібрання у травні 1826 р. зібрав необхідні зобов'язання [48, с. 136].

Безперечно, ключовими у політиці щодо правобережного дворянства стали листопадові події 1830 р., після яких почався наступ на права корпоративних інституцій. Найперше самодержавство ліквідувало польські назви станових урядовців: маршалків наказано називати предводителями дворянства [28]. 1840 р. була поставлена остаточна крапка стосовно чинності колишніх нормативних актів - Литовських статутів та сеймових ухвал Речі Посполитої: на землях, що відійшли від Польщі, поширено російський Звід законів [30]. Тобто, тут почало діяти єдине правове поле Російської імперії.

За участь у Листопадовому повстанні 1830 р. більше 200 волинських дворян позбавили прав дворянства, що автоматично означало усунення їх від участі у корпоративному житті. Серед них опинилися повітові та колишні губернські маршалки С.С.Ворцель, М.Д.Чацький [13, арк. 35 зв.]. Водночас із зменшенням права Волинського дворянського зібрання щодо виборів на судові та поліцейські посади, влада намагалася переорієнтувати його, розширивши можливості участі на інших ділянках місцевого господарського та громадського життя губернських й повітових предводителів. Вони разом з представниками зібрання призначалися членами усіх комісій і комітетів, що створювалися у губернії й повітах, зокрема губернської дорожньої та будівельної комісії, губернської комісії народного продовольства, членів комісії для ревізії дій дворянських депутатських зібрань [43, с. 202].

У виданому 6 грудня 1831 р. Маніфесті про дворянські зібрання та вибори, який загалом підтвердив повноваження дворянських зібрань, наданих „Учреждениями для управления губерний Всероссийской империи” 1775 р. та Жалуваною грамотою дворянству 1785 р., уряд детально і вичерпно уточнив та регламентував порядок їх проведення [29]. Як слушно зауважив С.Беккер, реформа корпоративних інституцій дворянства Миколи І мала на меті припинити колишні ухиляння від служби й зробити її більш привабливою [37, с. 33]. Задля цього було підвищено класи для усіх виборних посад, й головне - виборна дворянська служба прирівнювалася до державної [49, с. 200].

Незважаючи на усі намагання влади зробити дворянську службу привабливою, варто вказати, що на Правобережжі в першій половині ХІХ ст. станова корпоративна діяльність не користувалася повагою шляхетного стану. Волинський губернатор вказував, що місцеві дворяни, не цінуючи військову та цивільну службу, ігнорували й посади, що обиралися дворянським зібранням [2, арк. 159]. Частіше це відбувалося з представниками заможних родин. Так, на зібранні 1841 р. губернським предводителем обрали відсутнього на виборах князя К.Любомирського, який відмовився від обіймання посади. Вже затверджений імператором, К.Любомирський таки домігся свого звільнення, і його обов' язки до наступних виборів виконував житомирський повітовий предводитель [5, арк. 182 - 190].

У другій третині ХІХ ст. влада почала більш ретельно переглядати кандидатів та обраних на посади предводителів, при цьому частими ставали прецеденти незатвердження обраних дворянством на ці посади. На виборах 1844 р. влада була змушена обрати „з двох зол”, адже, на думку місцевої адміністрації, обидва претенденти на посаду губернського предводителя мали „заплямовану” репутацію. Перший претендент К. Чернецький звинувачувався у діяльності таємних товариств у 1838 р., незважаючи на те, що вже відбув покарання перебуванням у Київській в'язниці. Інший кандидат - Ф.К.Бобр-Пієтровицький - підозрювався у зв'язках з польськими повстанцями, зберіганні зброї, та, крім того, був арештований та півроку ув'язнений [6, арк. 63, 323]. Незважаючи на очевидну підтримку зібранням К.Чернецького, імператор схвалив кандидатуру Ф.К.Бобра-Пієтровицького. Новообраний губернський предводитель за те, що з нього зняли звинувачення, виявився досить податливим та покірливим. На наступних виборах „старанного по службі” предводителя, як охарактеризував Ф.К.Бобра-Пієтровицького губернатор, знову затвердили на цій посаді [7, арк. 65].

Випадки несхвалення губернських предводителів траплялися й пізніше. 1850 р. імператор не схвалив волинським губернським предводителем жодного з двох обраних зібранням кандидатів, що стало причиною проведення додаткових виборів восени того ж року [8, арк. 382 - 397]. Лише у грудні 1850 р. Микола І затвердив губернським предводителем Р.Л.Ледоховського, який теж виявився неблагонадійним, що стало причиною його дострокового звільнення з посади та заслання до Воронежу [53, s. 100]. Після виборів 1859 р. генерал-губернатор подав запит стосовно благонадійності новообраних повітових предводителів дворянства та інших обраних на зібранні чиновників. Серед них чимало дворян перебували під судом чи таємним наглядом поліції, або не мали відповідних чинів, що унеможливлювало їх участь у розподіленні посад [17, арк. 30]. Так, один з претендентів на посаду губернського предводителя Г.Заленський перебував під таємним наглядом поліції впродовж шістнадцяти років за „невдячні відгуки проти розпоряджень російського уряду” [9, арк. 159]. Натомість губернським предводителем затвердили його опонента К.Ф.Микулича, який „користувався довірою і повагою дворян” [53, s. 101].

Губернський предводитель Г.С.Ленкевич напередодні зібрання 1832 р. подав імператору прохання від імені волинських дворян, де йшлося про помилування причетних до повстання будь-яким чином і допущення їх до участі у засіданнях [48, с. 215]. Однак, у виконанні прохання йому було відмовлено. Вдруге з такою ж просьбою Г.С.Ленкевич звернувся до уряду напередодні зібрання 1835 р., але й тоді імператор наказав не допускати до виборів нікого з учасників повстання [1, арк. 69 - 71]. Втретє до питання участі дворян у зібранні губернський предводитель повернувся напередодні зібрання 1838 р., коли знову подав губернатору прохання допустити до участі у зібранні та виборах не причетних до повстання дворян, які, однак, перебували під поліцейським наглядом [4, арк. 27]. Однак і тоді воно не знайшло свого позитивного з'ясування. Зрозумілою є позиція верховної влади, яка з осторогою ставилася до участі у зібранні „неблагонадійних” представників місцевого дворянства, однак вражає відкрита позиція Волинського дворянського зібрання та губернського предводителя дворянства, які й після придушення повстання продовжували наполегливо захищати корпоративність своїх членів.

Часто губернському предводителю необхідно було віднайти паритет між місцевим дворянством та владою. На зібранні 1832 р., дворяни делегували до Петербургу знаних місцевих дворян, як от сенатора графа В.Браницького, князів М.Яблоновського та Любомирського, графа Я.Ілінського, губернського предводителя Г.С.Ленкевича та екс-предводителя В.І.Ганського з протестом проти урядових заходів стосовно переслідування місцевого дворянства [2, арк. 26 - 26 зв.]. У складеному на зібранні зверненні, написаному, до речі, польською мовою, дворяни вимагали амністії учасників повстання. Вони також висловлювали обурення закриттям Кременецького ліцею та запровадженням російської мови у діловодство. Крім того, волинські дворяни просили про відстрочку термінів подання документів на дворянство [2, арк. 158]. Звісно, губернатор та генерал-губернатор не могли допустити подання до верховної влади такого звернення, і спробували залагодити це питання переговорами з губернським предводителем. Він мусив якнайшвидше перекласти прохання російською мовою, про що просили його дворяни, але, водночас, предводитель розумів наслідки можливого погіршення стосунків з владою у разі відправки звернення. Тому губернський предводитель зробив спробу відмовити зібрання від подібного кроку. Г.С.Ленкевич не поспішав з відсилкою послання ще й тому, що чекав реакції та дій сусідніх дворянських зібрань.

Після проведених виборів в інших правобережних губерніях, Київське та Подільське дворянські зібрання вирішили не конфліктувати з російською владою і вислали до Петербургу депутатів із адресом вдячності за „даровані дворянам права та переваги”. Це стало поштовхом для волинського предводителя, який у листі до генерал-губернатора В.В.Левашова зазначив, що Волинське дворянське зібрання не „залишиться позаду інших”, і запевнив, що вжив усі необхідні заходи „для відправлення подячної депутації за даровані привілеї в новій організації виборів” [2, арк. 175, 180 - 181]. Отож, губернський предводитель дотримав слова, і ані депутати, ані послання не потрапили до Петербургу [1, арк. 56 зв.]. Вміння маніпулювати між імперською владою та місцевим дворянством допомогло губернському предводителю Г.С.Ленкевичу головувати на зібранні близько дев'яти років, за що його було нагороджено російським орденом [3, арк. 1 - 2]. Щоправда, того ж року дворянські зібрання правобережних губерній таки наполягли на своєму і губернські предводителі звернулися до генерал-губернатора з проханням зберегти права зібрання, гарантовані Жалуваною грамотою, однак це не дало позитивного результату [50, с. 139 - 140].

Сценарій покарання учасників Січневого повстання 1863 р. нагадував попередній, проте, на переконливу думку А.Каппелера, цього разу реакція влади була значно жорстокіша, ніж тридцять років тому [44, с. 196]. Для попередження повстання генерал- губернатор І.І.Васильчиков визначив більше двадцяти заходів, що їх повинна була здійснити місцева російська адміністрація. Найперше, було усунуто з посад активних предводителів дворянства [10, арк. 1 - 3]. За антиросійську політичну діяльність звільнили з посади К.Ф.Микулича - останнього обраного зібранням волинського губернського предводителя дворянства, та відправлено на заслання [53, s. 101; див. Додаток]. Своє рішення з приводу функціонування дворянських зібрань правобережних губерній, зокрема виборності місцевих чиновників, влада оголосила у липні 1863 р. Відтоді, за розпорядженням імператора, генерал-губернатору надавалося право звільняти з виборних посад чиновників усіх відомств, у тому числі й предводителів дворянства, і заміщати їх на свій розсуд державними чиновниками [14, арк. 10].

Аби унеможливити організацію будь-яких антиросійських зібрань та виступів місцевого дворянства, міністр внутрішніх справ, спираючись на позицію генерал-губернатора, подав імператору доповідь з пропозицією відстрочення проведення дворянських зібрань та виборів. Наслідком доповіді став іменний указ від 18 лютого 1862 р. „Про відстрочку майбутніх травневих дворянських виборів у Волинській губернії”, у якому названо причину - оголошення Житомира на воєнному стані. Указ надавав місцевому губернському начальству право призначати чиновників на вакантні посади, що раніше обиралися зібранням [31]. До слова, восени того ж року закрили дворянське зібрання та заборонили вибори у Подільській губернії, а у березні 1863 р. - у сусідньому Києві [14, арк. 9 зв.; 32]. Своє рішення з приводу подальшого функціонування дворянських зібрань правобережних губерній, зокрема виборності місцевих чиновників, влада оголосила у липні 1863 р. Відтоді, за розпорядженням імператора, генерал-губернатору надавалося право звільняти з виборних посад чиновників усіх відомств, у тому числі й предводителів дворянства, і заміщати їх на свій розсуд державними чиновниками [14, арк. 10].

Відсутність губернського зібрання призвела до деякого зростання обсягу повноважень та розширення функцій губернських предводителів. Оскільки проблеми дворянства і питання, які раніше вирішувалися на зібранні, слід було й надалі розв'язувати, акцент повноважень щодо цих справ змістився у бік предводителів дворянства та депутатських зібрань. Зважаючи на заборону дворянських зібрань та збільшення повноважень посади губернського предводителя дворянства, верховна влада вирішила у правобережних губерніях змінити порядок їх призначення. З 1866 р. ця важлива для місцевих дворян посада офіційно перестала бути виборною, а значить досяжною: губернських предводителів почали призначати, причому, виключно з числа російських дворян [див. Додаток].

Ключовою фігурою губернського адміністративного управління імперії, у тому числі й у правобережних губерніях, тепер став губернський предводитель дворянства - офіційно визнана перша особа після губернатора. На Правобережжі губернські предводителі набули суттєво іншого значення через те, що з відміною дворянських зібрань вони стали єдиною ланкою зв'язку між місцевим дворянством та адміністрацією. Тепер вони відігравали значимішу роль не лише у становій організації дворянства, а й в адміністративному апараті, входячи до складу державних установ від імені дворян [45, с. 32 - 36]. Значення губернських предводителів зростало за рахунок участі у численних державних комісіях та комітетах, що функціонували у губернії. Предводителі брали участь у формуванні кошторису земських податків, оскільки входили до складу губернських комітетів земських повинностей. Входили вони й до складу губернських дворянських комітетів для поліпшення селянського побуту. Їм ввірялося в обов'язок очолювати, або ж бути членами військових і тюремних комітетів, рекрутських комітетів (пізніше - губернське у військових повинностях присутствіє), комісій полюбовного розмежування земель, та визначати присяжних засідателів. Предводителі опікувалися навчальними закладами губернії, на правах членів засідали у губернських присутствіях із селянських, земських та міських справ, у губернських оціночних комісіях [34, п. 160 - 163; 37, с. 236].

На початку ХХ ст. до обов'язків губернських предводителів додалося головування у виборчій комісії до Державної думи. Після 1906 р. вони входили до складу губернських землевпорядних комісій під керівництвом губернатора, що були створені для запровадження реформ П.А.Столипіна, і, зокрема, про селянське переселення [39, с. 219]. Губернські предводителі дворянства входили до складу губернських інституцій з селянських справ під головуванням губернатора, а разом із повітовими предводителями брали участь у комісіях по підготовці та впровадженні земської реформи 1911р. [15, арк. 357]. Волинський губернський предводитель Б.М.Лелявський представляв місцеве дворянство на ХІ з'їзді Ради об'єднаного дворянства у Петербурзі в 1915 р., де були посланці від 39 губернських дворянських зібрань [35, с. 81].

Для того, аби привабити російських дворян до обіймання посади губернського предводителя та надати їй більшої значимості, у листопаді 1863 р. губернським та повітовим предводителям західних губерній надавався статус державних чиновників з поширенням на них прав та переваг державної служби [33]. А.П.Корелін, а слідом за ним й інші історики, вказували ще на один захід верховної влади, спрямований на заохочення місцевих російських дворян посісти посади предводителів - на відміну від великоросійських губерній, предводителі дворянства західних губерній отримували жалування [37, с. 226]. Дійсно, факти надання їм жалування у деяких повітах правобережних губерній мали місце. Зокрема, мировий посередник Ямпільського повіту Д.Броневський у своїх спогадах вказував, що тамтешній повітовий предводитель дворянства таки отримував жалування [38, с. 499]. Волинський губернатор пропонував, як виключення, надати губернському предводителю жалування в розмірі 3 тис. руб. Однак, його пропозиція не втілилася у життя [11, арк. 83 - 83 зв.]. Як можна судити з діловодних документів Волинського депутатського зібрання 1863-1913 рр., де перераховувалися усі члени дворянських інституцій, хто отримував жалування, жодного свідчення про його нарахування губернським та повітовим предводителям Волинської губернії не було виявлено (ДАЖО, Ф. 119, Ф. 146). Не знаходимо факту надання жалування предводителям і у переліку витрат із сум податків з дворянських маєтків, де фіксувалися усі витрати на потреби місцевого дворянства [16, арк. 4 - 5]. Це дає право стверджувати, що предводителі Волинської губернії продовжували виконувати свої функції на громадських засадах, без отримання жалування.

Після усунення з посади волинського губернського предводителя дворянства К. Ф. Микулича, волинський губернатор М.І.Чертков вказував на відсутність у губернії російських дворян, які могли б обійняти вакантну посаду. Тому обов'язки губернського предводителя впродовж трьох років виконував ровенський повітовий предводитель В.О.Заленський [20]. Першим призначеним предводителем Волинської губернії став князь М.К.Імеретинський [23; див. Додаток], який відразу активно приступив до виконання своїх обов' язків. Найперше новопризначений предводитель подав генерал-губернаторові пропозиції, як навести порядок та налагодити діяльність станових інституцій губернії. Він старанно взявся за укладання жорстких правил поведінки для урядовців та канцелярських службовців депутатського зібрання. Заборонялося, наприклад, виносити будь-які папери з приміщення депутатського зібрання, видавати довідки чи посвідчення, знімати копії з документів без його дозволу. Крім того, колишні депутати та канцелярські службовці не мали права знову ж таки без його дозволу заходити і перебувати у приміщенні зібрання [21, арк. 234 - 236]. Наступними стали пропозиції губернського предводителя про порядок розгляду депутатським зібранням справ про дворянське походження, з' ясування підробок дворянських документів та перевірки укладання родовідної книги. До його призначення місцева адміністрація робила спроби впорядкувати справи депутатського зібрання та контролювати його діяльність, постійно вимагаючи подавати відомості стосовно кількості розглянутих депутатами справ, дані про число дворян у губернії, але реально це втілилося у життя лише за предводительства М.К.Імеретинського [19, арк. 5 - 6].

Зусилля губернського предводителя дворянства М.К.Імеретинського у наведенні порядку в депутатському зібранні спрямовувалися на заходи, які б унеможливили зловживання при зарахуванні до дворянського стану, а тому він намагався особисто контролювати його роботу [22, арк. 162]. Предводитель був переконаний, що його головне завдання полягає у викритті колишньої злочинної діяльності Волинського депутатського зібрання. На його думку, предводителі, депутати і службовці, прикриваючись своїм становищем і легітимністю, більше шістдесяти років успішно боролися проти урядових заходів. 1868 р. у доповідній записці генерал-губернаторові М.К.Імеретинський писав, що за 1802-1868 рр. у губернії було незаконно зараховано до дворянства величезне число родин [13, арк. 3 - 4, 34]. Його перу належить праця „Дворянство Волынской губернии”, в якій він звинуватив Волинське депутатське зібрання у фальсифікаціях та протизаконному зарахуванні до привілейованого стану багатьох волинян [41; 42].

Однією з причин неефективної діяльності депутатського зібрання М.К.Імеретинський вбачав у його складові, де переважали місцеві дворяни польського походження. Він поставив питання заміни у канцелярії усіх службовців-поляків росіянами, повідомляючи про це генерал-губернаторові: „Я - один, проти мене сорок два поляки” - саме стільки осіб налічували службовці його канцелярії. Аби виправити ситуацію, предводитель запропонував запросити на посади росіян, збільшивши їм жалування, на що отримав згоду Міністерства внутрішніх справ. За період його предводительства, з 1866 по 1869 рр., було звільнено 16 канцелярських службовців-поляків [12, арк. 21, 37].

Діяльність усіх наступних предводителів дворянства - призначуваних російських дворян -підпорядковувалася виключно імперським інтересам і спрямовувалася на утвердження в губернії російських законів.

Висновки. За взірцем великоросійських губерній на Волині було створено представницькі дворянські корпоративні інституції, однією з яких був губернський предводитель дворянства. Його функціонування унормовувалося законодавчими актами Російської імперії й було наближене до діяльності аналогічних установ великоросійських губерній. Будучи представником місцевого шляхетського стану, губернський предводитель був змушений відстоювати його інтереси і водночас шукати порозуміння з верховною владою, яка була готова прийняти місцеве дворянство у якості партнерів за умови співпраці та лояльності. Натомість, замість очікуваного вірнопідданства та співпраці волинські губернські предводителі дворянства, як і інші члени зібрання, взяли активну участь у Листопадовому повстанні 1830 р., що стало причиною значного зменшення повноважень й компетенції дворянських інституцій, і, як наслідок, - обмеження їх участі в управлінні губернією.

Після участі місцевого дворянства у заворушеннях початку 1860-х рр. і, як наслідок - заборони дворянського зібрання у Волинській губернії, губернський предводитель дворянства отримав більше прав та повноважень. Він продовжував свою діяльність, активніше залучаючись до державних справ. При цьому, гарантією діяльності в імперських інтересах стало російське походження претендентів на посади губернських предводителів дворянства. На час падіння династії Романових у Волинській губернії однією із станових інституцій самоврядування залишався губернський предводитель дворянства, діяльність якого повністю перебувала під контролем держави.

Джерела та література

1. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК України). Ф.442. Оп. 1. Спр. 1262. - 75 арк.

2. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 1265. - 249 арк.

3. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 2214. - 4 арк.

4. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 2631. - 510 арк.

5. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 3867. - 245 арк.

6. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 5603. - 475 арк.

7. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 6476. - 69 арк.

8. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 1. Спр. 8238. - 425 арк.

9. ЦДІАК України. Ф.442.Оп.36. Спр. 41. - 260 арк.

10. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.38. Ф.442. Спр. 881. - 45 арк.

11. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.44. Ф.442. Спр. 679. - 85 арк.

12. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.46. Спр. 45. - 110 арк.

13. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.47. Спр. 177. - 98 арк.

14. ЦДІАК України. Ф.442. Оп.520. Спр. 146. - 11 арк.

15. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 662. Спр. 267б, ч. ІІІ. - 62 арк.

16. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 663. Спр. 68. - 199 арк.

17. ЦДІАК України. Ф.442. Оп. 809. Спр. 3. - 31 арк.

18. ЦДІАК України. Ф.553. Оп. 1. Спр. 1399. - 302 арк.

19. Державний архів Житомирської області (далі - ДАЖО). Ф. 146. Оп. 1. Спр. 281. - 146 арк.

20. ДАЖО. Ф. 146. Оп. 1. Спр. 294. - 715 арк.

21. ДАЖО. Ф. 146. Оп. 1. Спр. 299. - 473 арк.

22. ДАЖО. Ф. 146. Оп. 1. Спр. 303. - 470 арк.

23. Милорадович. Списки губернских предводителей дворянства Российской империи. 1785 - 1895. - Чернигов, 1895. - 39 с.

24. Полное Собрание Законов Российской империи (далі - ПСЗ). - СПб., 1830. - т. 20. - №14392.

25. ПСЗ, 1 собрание. - СПб., 1830. - Т. 22: 1784 - 1788. - №16187.

26. ПСЗ, 1 собрание. - СПб., 1830. - Т. 23: 1789 - 1796. - №17108.?

27. ПСЗ, 1 собрание. - СПб., 1830. - Т. 28: 1800 - 1801. - №21176.

28. ПСЗ, 2 собрание. - СПб., 1832. - Т. 6: 1831. - №4382.

29. ПСЗ, 2 собрание. - СПб., 1832. - Т. 6: 1831. - №4989.

30. ПСЗ, 2 собрание. - СПб., 1841. - Т. 15: 1840. - №13591.

31. ПСЗ, 2 собрание. - СПб., 1865. - Т. 37: 1862. - №37992.

32. ПСЗ, 2 собрание. - СПб., 1866. - Т. 38: 1863. - №39359.

33. ПСЗ, 2 собрание. - СПб., 1866. - Т. 38: 1863. - №40180.

34. Свод законов Российской империи повелением. Законы о состояниях. - СПб., 1842.

35. Списки уполномоченных 39 объединенных дворянских обществ, членов Государственного совета от дворянских обществ, губернских предводителей дворянства, приглашенных к участию в ХІ съезде лиц и личного состава постоянного совета объединённых дворянских обществ. - Петроград, 1915. - 110 с.

36. Бармак М.В. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець ХУІІІ - перша половина ХІХ ст.) - Тернопіль: Видавництво Астон, 2007. - 512 с.

37. Беккер С. Миф о русском дворянстве. Дворянство и привилегии последнего периода императорской России. - М.: НЛО, 2004. - 347 с.

38. Броневский Д. Из служебных воспоминаний мирового посредника в Юго-западном крае // Русский архив. - 1893. - Кн. 3, вып. 12. - С. 497 - 522.

39. Государственность России. Словарь-справочник. Книга 5, ч. 2. - М.: Наука, 2005. - 389 с.

40. Ефименко А. Очерки истории Правобережной Украины. - К., 1895. - 174 с.

41. Имеретинский Н.К. Дворянство Волынской губернии. - СПб., 1867. - 189 с.

42. Имеретинский Н.К. Дворянство Волынской губернии. // Журнал Министерства народного просвещения. Седьмое десятилетие. Ч. ССХСІІ, апрель. - СПб., 1894.- С. 326 - 372.

43. История России в ХІХ в. Дореформенная Россия. - М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001. - 589 с.

44. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад. - Львів: В-во Укр. Католицького у-ту, 2005. - 360 с.

45. Корелин А.П. Институт предводителей дворянства. О социальном и политическом положении дворян // История СССР, 1978, май, июнь. - С.31 - 48.

46. Кутшеба С. Очерк истории общественно-государственного строя Польши. - СПб, 1907. - 231 с.

47. Опытов. Волынская революция первой четверти ХІХ в. // Киевская старина, 1883, т. V, январь. - С. 121 - 144.

48. Свербигуз В. Старосвітське панство. - Варшава, 1999. - 249 с.

49. Шандра В.С. Документування виборів та виборної служби у Правобережній Україні 19-початку 20 ст. - С. 195 - 211. - Електронний ресурс. - [Режим доступу]: http://archive.nbuv.gov.ua/portal.

50. Щербак Н. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець Х^ІІІ - початок ХХ століття). - К., 2005. - 616 с.

51. Яблочков М. История дворянского сословия в России. - СПб., 1876. - 679 с.

52. Bardach J. Historia sejmu polskiego. T. 1. Do schylku szlachetskiej Rzeczypospolitej. - Warszawa: PWN, 1984. - 452 s.

53. Radziminski Z.L. Marszalkowie Wolynskiej ziemi przed Uniq Lubelskq i miana ich spadkobiercy. Marszalkowie szlachty Wolinskiej w porozbiorowej dobie // Kwartalnik Historyczny, 1915. - S. 55 - 104.

Размещено на Allbest.ru