Громадсько-політична діяльність М. Брайчевського у 1991-2001 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477)"19"+929 БРАЙЧЕВСЬКИЙ

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М БРАЙЧЕВСЬКОГО У 1991 - 2001 РР.

В. Галішевський

Робота присвячена висвітленню громадсько-політичної діяльності Михайла Брайчевського у 1991 - 2001 рр. У статті проаналізовано викладацьку діяльність вченого, висвітлено проблему співпраці Михайла Юліановича з українською діаспорою, його діяльність у сфері захисту української історико-культурної спадщини. Значну увагу приділено суспільному внеску М. Брайчевського у питаннях захисту та відродження української мови в умовах незалежності.

Ключові слова: М. Брайчевський, українська діаспора, “.мовне питання”. Києво-Могилянська академія.

громадський брайчевський викладацький культурний

Work was devoted social-political activities M. Braychevskiy in 1991 - 2001's. In the article discovered M. Braychevskiy's teaching scholar, the problem of cooperation between Michael Yulianovich and Ukrainian diaspora, his activities for the protection of Ukrainian cultural heritage. Special attention is paid to the contribution of M. Braychevskiy in the protection and revival of the Ukrainian language in terms of independence.

Keywords: M. Braichevskiy, Ukrainian Diaspora, “language issue”. Kyiv-Mohyla Academy.

Проголошення незалежності України докорінно змінило суспільно-політичну кон'юнктуру українського суспільства. Відійшли в небуття радянські основні громадсько-політичні реалії, почали розвивалися базові цінності характерні для демократичних держав: плюралізм думок, багатопартійність, свобода віросповідання та ін. М. Брайчевський, отримавши з здобуттям незалежності України ширші можливості для реалізації себе не лише як історика, а й громадського діяча, чітко бачив сучасні йому вади у процесі державного будівництва. У період з 1991 по 2001 рр. громадсько-політична активність Михайла Юліановича з зрозумілих причин йшла на спад. Насамперед, до цих причин варто зарахувати, те, що вченого почало підводити здоров'я (похилий вік, вважаємо, основна тому причина). Проте не варто недооцінювати масштаб його громадсько-політичної діяльності та їх вплив на українське суспільство та політикум цього періоду.

Насамперед, варто підкреслити, що з проголошенням незалежності України для вченого було зняте табу на викладання в вищих учбових закладах. Така можливість була надана Михайлу Юліановичу у стінах новоствореної Києво-Могилянської академії, де він почав викладати історію України. Як вказує Ю. Кухарчук професор М. Брайчевський став одним з перших, хто почав викладати курс історії України не переобтяжений “ідеологічними міфами та комплексами меншовартості” [12, с. 24]. Задля цього вченим протягом 1991 - 1992 рр. був написаний “Конспект історії України”, один з перших підручників з української історії, який відійшов від радянської традиції історіописання у напрямку до українськоцентричної національної історії.

Наступною важливою ланкою громадсько-політичної діяльності М. Брайчевського, вважаємо, стала його співпраця з науковими колами української діаспори (в основному, заокеанської). Перші елементи взаємної цікавості і уваги між заокеанськими науковцями та М. Брайчевським проявилися задовго до Акту проголошення Незалежності України.

Перші контакти з українською діаспорою безпосередньо на “особистому рівні” були налагоджені в 1990 році, коли Михайло Юліанович зустрівся з Любомиром Винаром на Конгресі україністів в Києві. Проте прізвище Брайчевського неодноразово згадувалося на сторінках Українського Історика, а отже було добре відоме українським діаспорним науковцям. Перша рецензія на працю М. Брайчевського “Коли і як виник Київ” вийшла друком в 1963 році [1]. Приблизно з цього часу наукова і громадська діяльність Михайла Юліановича знаходиться в об'єктиві уваги української діаспори. Монографію “Походження Русі” на Заході було названо “новим і дуже важливим кроком вперед на шляху до з'ясування проблеми походження Русі”, а високий дослідницький рівень, об' єктивність та незаангажованість автора у вирішенні наукових проблем ставилися за приклад російським вченим, які “які... залюбки протягують в ужиток антинаукові, імперіалістичні та русифікаторські тенденції” [2, с. 151].

Згідно зі спогадами Любомира Винара, значну популярність у США та Канаді здобула праця М. Брайчевського “Приєднання чи воз'єднання”, що засвідчила “мужність історика та його боротьбу з партійною фальсифікацією та русифікацією історії України” [8, с. 106]. Дослідження А. Атаманенко виявили, що діаспора беззастережно позитивно оцінювала діяльність О. Апанович, М. Брайчевського, Г. Логвина, М. Марченка, Ф. Шевченка та ін. [3, с. 244].

Беручи до уваги, без применшення, популярність творчості М. Брайчевського в українській діаспорі, не дивно, що першим вченим з материкової України, хто отримав змогу опублікуватися в “Українському історику” став саме Михайло Юліанович. у четвертому номері журналу “Український історик” за 1989 р. було опубліковано виступ М. Брайчевського, виголошений під час Установчого з'їзду Народного руху України за перебудову під назвою “Про українську державність” [3, с. 427].

Починаючи з 1990 року розпочинається новий етап співпраці Михайла Брайчевського з Українським історичним Товариством. Того року на ІІІ конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві, Михайло Брайчевський вперше особисто зустрівся з головою Українського історичного товариства, та, по сумісництву, головним редактором журналу “Український історик”, Любомиром Винаром. Ця зустріч, на переконання самого Л. Винара заклало підвалини спочатку тісної співпраці, а згодом і міцної дружби між ним та М. Брайчевським. Фактично духовне зближення відбулося на основі спільних наукових інтересів. Предметом їхньої розмови став стан української історіографії в Україні та діаспорі [9, с. 60]. Однак, пізніше тематика таких наукових бесід значно розширилася. Л. Винар, зокрема, згадував, що вони з М. Брайчевським передусім “говорили про історичну схему Грушевського і етногенез українського народу (зокрема про роль антів в українській історії). Спільне зацікавлення історією української писемності призвело до обміну дослідженнями, досвідом наукових пошуків у рамках даної теми” [8, с. 109 - 110]. Такого роду співпраця з заокеанськими вченими, була, свого роду, ноу-хау серед українських істориків поч. 1990-х рр., окрім кількох дослідників, що мали певну популярність серед діаспорних кіл, таких як Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич і т.д. В тому ж таки 1990 році Л. Винар запросив М. Брайчевського до співпраці в Українському історику [9, с. 60].

В 1991 році Михайло Юліанович став головою ініціативної групи Українського історичного товариства у Києві, а вже 20 серпня 1992 року очолив Київський осередок УІТ ім. М. Грушевського[8, с. 109]. Вже у 1993 році Михайло Юліанович організував першу наукову конференцію в УІТ в Києві на тему “Міфологія в українській історіографії (ХІХ - ХХ століття)”. На думку Л. Винара, активна діяльність Київського осередку УІТ відбувалася, в першу чергу, завдяки М. Брайчевському, який, як вважав голова УІТ “мав особливий дар об'єднувати дослідників, що репрезентували різні генерації істориків” [8, с. 112].

Організаційні питання роботи Київського осередку УІТ часто слугували предметом обговорення М. Брайчевського та Л. Винара. Так, значну увагу М. Брайчевський приділяв фінансовій стороні діяльності КО УІТ, деякі аспекти якої висвітлені у листуванні Михайла Юліановича з головою УІТ. Найбільш болючою проблемою діяльності Київського осередку М. Брайчевський вважав проблему членських внесків. У той час інфляція в Україні набрала великого масштабу, фактично нівелювавши нормальний рух цінних паперів й купонів, що заміняли грошову одиницю, тому, внаслідок галопуючого зростання цін вартість поштових відправлень також зростала. Спочатку діяльності Київського осередку Українського історичного товариства суму членських внесків планувалося визначити в розмірі 1.000 карбованців [9, с. 69]. Однак уже через кілька років карбованець знецінився остаточно. Внаслідок встановлення Росією ціни на нафту та газ на рівні світових інфляція переросла у гіперінфляцію [11, с. 63]. Курс валюти впав відповідно з 1 до 4539 у 1993 році до 1 до 147307 у 1995 році відповідно [15]. Невідповідність статуту реаліям могла призвести до припинення діяльності КО УІТ, саме тому М. Брайчевський й обговорював ці питання з головою УІТ, сподіваючись отримати заокеанські дотації для розвитку української науки.

В середні - наприкінці 1990-х років внаслідок проблем зі здоров' ям М. Брайчевський фактично припиняє активну наукову діяльність (закидає археологію, припиняє викладати в КМА), і тому саме Українське історичне товариство стало для Михайла Юліановича ледь не єдиним місцем де він спокійно продовжував працювати. Фактично, лише в середовищі української діаспори вчений уник так званого “шоу на пошану”, отримавши в травні 1993 року звання академіка УВАН, надання якого лобіювали Любомир Винар та президент УВАН Марко Антонович [8, с. 111]. Того ж року М. Брайчевський став членом Редакційної колегії журналу Український історик та співредактором УІ. В обов'язки М. Брайчевського, як редактора УІ входило редагування та рецензування статей з стародавньої та середньовічної історії України. Як голова Осередку УІТ в Києві він сприяв популяризації ідей УІТ і УІ в Україні.

У 1996 році М. Брайчевський став заступником голови “Міжнародного академічного комітету для вшанування 130-ої річниці з дня народження Михайла Грушевського” [8, с. 109]. У рамках діяльності цього комітету він взяв участь у Міжнародній науковій конференції присвяченій 130-річчю від дня народження М. С. Грушевського, яка пройшла під егідою Національної академії наук України у серпні 1996 року, а також взяв безпосередню участь у процесі започаткування наукового щорічника “Збірник Михайла Грушевського”, створення якого пройшло у рамках програми заходів про відзначення 130-річчя від дня народження М.С. Грушевського у 1996 році, затвердженої постановою № 886 Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 р. [13].

Варто зауважити, що співпраця М. Брайчевського та УІТ була і у сфері видавничої діяльності. Як вказує І. Гирич, Михайло Юліанович співпрацюючи з УІТ, сподівався за їх сприяння та фінансування видати свої “рукописи для шухляди”, яких за роки вимушеного існування за межами радянських наукових інституцій накопичилося досить багато. Серед десятків малих і середніх наукових й науково-популярних праць залишилися ненадрукованими й великі монографічні дослідження про антів, Хазарію, про автора “Слова про Ігорів похід”, соціальні відносини у Київській Русі [9, с. 61]. І, зрештою, такі сподівання були небезпідставними, оскільки історія публікацій напрацювань М. Брайчевського у діаспорних виданнях були досить обширною. Починаючи з першої публікації твору “Приєднання чи возз'єднання” в 1972 році, М. Брайчевський немало публікувався за океаном. Вище згаданий виступ на установчих зборах НРУ став лише першою ластівкою у вирі публікацій вченого у УІ. Так, у 1994 році в органі УІТ було опубліковано доповідь М. Брайчевського, прочитану на київській конференції Українського історичного товариства “Історіософські підвалини історичного поступу”. Через рік головний редактор Українського історика Любомир Винар опублікував спогади М. Брайчевського про відзначення сторічного ювілею М. Грушевського. У 1997 році на сторінках УІ з'явилися дві статті Михайла Юліановича: про антів й документ про позбавлення праці за інакодумство. У 1998 році друкується, нарешті, монографія М. Брайчевського про антів, яка згодом була уміщена у Вибраних творах (1999) [9, с. 68].

Громадсько-політична активність М. Брайчевського не оминула й проблем українського державотворення. Мовному питанню вчений відводив одне з найголовніших місць у державній політиці. Воно і зайняло ключове місце у його громадській діяльності 1990-х - поч. 2000-х років. Це і не дивно, оскільки українська суспільно-політична реальність, особливо у мовно-культурному питанні, не могла не викликати занепокоєння палкого патріота України, яким безперечно був Михайло Юліанович.

Насамперед, необхідно зауважити, що тривале перебування України у складі СРСР значно вплинуло на український культурний простір. Це стосувалося і мовного питання. Політика русифікації України неодмінна складова імперської політики Росії щодо України, однак найбільший за розмахом, та, найголовніше, за наслідками, етап русифікації розпочався з поч. 1960-х рр. коли на XXII з'їзді КПРС М. Хрущов проголосив: “не можна не відзначити зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва” [17, с. 191]. Оскільки доповідь першого секретаря КПРС виконувала роль матриці для засобів масової інформації і сфери гуманітарних наук, теза про російську мову як другу рідну мову стала однією з домінант культурної політики в СРСР. У період правління Л. Брежнєва наступ на українську мову особливо посилився. У 1978 р. вийшов т.зв. “Брежнєвський циркуляр” - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови й літератури; у 1983 р. - “Андроповський указ” - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах [14]. Таким чином, зі складу СРСР Україна вийшла наполовину зрусифікованою, передусім у східних, південних, південно-східних і північно- східних регіонах. Російськомовність половини населення країни стала перешкодою для мовної і культурної консолідації не лише титульного етносу, а й усього суспільства [16, с. 983]. Такий стан речей, фактично і надихнув М. Брайчевського звернутися до Президента України Л. Кучми з “Відкритим листом” на захист української мови.

Окрім того, з здобуттям незалежності України мовне питання практично відразу було перенесено з мовної площини в суто політичну. Воно хоч і актуалізувалося у суспільстві спорадично, було (та й залишається) вкрай заполітизованим [18]. На перший план воно виходило зазвичай лише у період виборчих перегонів, коли з метою привернення уваги виборців та підняття свого рейтингу суб'єкти української політики свідомо йшли на актуалізації цього питання [10, с. 284]. Карта мовного (а як наслідок й цивілізаційного) розколу неодноразово розігрувалася різними політичними силами для здобуття електоральних дивідендів та заграння з іноземними спонсорами, а також використовувалася іноземними державами для поглиблення свого впливу на Україну. Саме тому, мовному питанню у українській державній політиці Михайло Юліанович надавав одне з найважливіших місць.

Проблема української мови та її місця у сучасній українській державі була піднята М. Брайчевським у статті “Нація та держава” написаній у 1993 році. До того, вчений торкався чого питання досить побіжно у своїх публіцистичних працях (наприклад у статті “Про новий союзний договір” (1991) вчений, одним з недоліків нового союзного договору назвав пункт про російську як єдину державну мову у межах Союзу, додавши, що така постановка питання - “кричущий факт шовіністичного розбою, дискримінація всіх інших націй” [7, с. 3]). У “Нації і державі” М. Брайчевський зауважив, що задля консолідації українського народу та недопущення втрати спочатку культурної, а потім й державної незалежності українська мова повинна отримати ряд преференцій, що забезпечили б її належний розвиток [6, с. 5]. Окрім того, вважав вчений, конче необхідне розширення сфер застосування української мови - від державних установ до “культурних закладів, підприємств, торгівлі, громадському харчуванні, обслузі тощо” [5, с. 121].

Наступним, не менш важливим для нас твором М. Брайчевського є його “Відкритий лист до Президента України” опублікований у 2000 році. Як вказує Ю. Кухарчук, цей лист був справжнім набатом для суспільства, застерігши останнє на чолі з державною верхівкою проти обвальної русифікації як чиновників, так і нації вцілому. На думку М. Брайчевського такі процеси вели до втрати Україною незалежності. Зокрема, вчений підмітив, що частина українського політикуму вже перебуває у залежності від Москви, відстоюючи її інтерес у тому числі і в мовному питанні, зауваживши, “що навіть вельми помірковані спроби деяких урядовців порушити питання про приведення державної мови у відповідність з належним її статусом, щоразу викликають цілу зливу обурливих нападів не тільки з боку Росії, а й з боку її запопадливих російськомовних прислужників в Україні” [4, с. 12].

В цьому листі М. Брайчевський обґрунтовує ідею одномовності України. “Світовий історичний досвід, - писав Михайло Юліанович, - свідчить, що виживають і розвиваються ті постколоніальні держави, в яких питання відродження національної мови й культури було винесено в ряд першочергових завдань національної політики” [4, с. 12]. На підтвердження своєї тези він навів приклад єврейського народу, який “консолідувавши зусилля навколо відродження мови і національних традицій зумів створити одну з наймогутніших держав світу”. Також вчений звернув увагу на країни Центрально-Східної Європи та Прибалтики, які на його думку завдяки націоцентричній державній політиці зуміли вибудувати європейську модель економічного, соціального та культурного розвитку.

Задля забезпечення українській мові, як державній мові та мові титульного етносу належного стану (як де-юре, так і дефакто), М. Брайчевський запропонував низку заходів, що повинні були б сприяти розвитку української мови.

По-перше вчений наголосив на обов' язковості використання та вживання української мови в усіх державних інституціях. “Незнання її, - на його думку, - повинно автоматично робити неможливим посідання будь-яких адміністративних посад у державних установах” [4, с. 12].

Наступним блоком пропозицій, висловлених Михайлом Брайчевським у “Відкритому листі”, були питання, що стосувалися освітньої сфери. Як колишній працівник в сфері освіти, М. Брайчевський не міг не бачити тих небезпек, що випливали внаслідок русифікації освітнього процесу та тих переваг, які відкривали б ся перед Україною завдяки належному статусу української мови у навчальних закладах. Насамперед вчений закликав у всіх без винятку дошкільних закладах, школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах вести викладання лише українською мовою. Стосовно шкільного навчання, винятком, на думку М. Брайчевського, могло бути створення шкіл з викладанням мови національної меншини з обов'язковим предметом української мови та літератури лише у місцях компактного проживання національних меншин. “Кількість таких шкіл не повинна перевищувати відсоток україномовних шкіл” [4, с. 12]. Викладання в школах російської мови як окремого предмету М. Брайчевський пропонував відмінити, а “для осіб, які бажають її вивчати, передбачити факультативні заняття у позаурочний час (як для другої іноземної мови)” [4, с. 12]. Згідно цієї ж пропозиції, “російська література не має виділятися в окремий предмет, а вивчатися в рамках предмету з світової літератури” [4, с. 12].

Для забезпечення можливості опанування українською мовою тим, хто нею не володіє, у “Відкритому листі” пропонувалося створити “курси прискореного вивчення української мови з гнучким графіком занять (у денних і вечірній час) та забезпечити їх кваліфікованими викладачами, оплата праці яких (а також оренда приміщення та ін.) мала б здійснюватись не за державний рахунок, а коштом слухачів курсів” [4, с. 12].

У культурній сфері М. Брайчевський відстоював ідею протекції, насамперед, вітчизняного книгодрукування. Зокрема, він закликав ввести щонайменше вдвічі вищий “податок на друк та продаж російськомовних друкованих видань порівняно з україномовними”. Також передбачалося введення значно вищого податку на російськомовну рекламу та рекламні видання у порівнянні з рекламою державною мовою України. Прибуткову різницю М. Брайчевський пропонував використати на україномовні видання. За таким же принципом, на думку Михайла Юліановича, мала б будуватися й робота телебачення - в усіх, без винятку, регіонах України. М. Брайчевський був переконаний, що така політика мала б “забезпечити українській літературі реальну, а не декларативну підтримку з боку держави, а також посприяти збільшенню україномовних видань, видруку необхідної кількості навчальних посібників, перекладу найкращих зразків української літератури англійською та європейськими мовами” [4, с. 12].

“Відкритий лист до Президента України” так і залишився непочутим українською владою. Мовне питання, як і раніше, залишилось у сфері політики, й слугувало засобом додаткового притягнення електоральних балів. Таким воно є й сьогодні. На цьому громадсько-політична активність Михайла Юліановича практично завершується і найголовнішою тому причиною бачиться важкий стан здоров'я вченого. 23 жовтня 2001 року його не стало.

Загалом громадсько-політична діяльність М. Ю. Брайчевського протягом 1991 - 2001 рр. мала неабияке значення для української держави та суспільства. Викладацька діяльність Михайла Юліановича стала прикладом для освітянської спільноти у процесі становлення нової системи викладання історичних дисциплін, заснованій на свободі, незаангажованості та націоцентричних позиціях у висвітленні історії України. Публіцистичні статті вченого з проблем політичного устрою, мовного питання, вплинули на суспільну активність у процесах державотворення, сприяли процесу демократизації українського суспільства та націлювали на відхід від радянського імперського мислення. Співпраця М. Брайчевського з українською діаспорою сприяла як популяризації України та її історії в світі, так і розвитку української науки всередині країни. Підняття М. Брайчевським мовного питання сприяло формуванню громадської думки щодо становища української мови, й таким чином впливало на формування державної політики у цій сфері.

Джерел та література

Антонович М. М. Ю. Брайчевський. Коли і як виник Київ. - К.: Вид-во АН УРСР, 1963 - 163 с. / М. Антонович // Український історик. - Нью- Йорк; Мюнхен, 1964. - Т. I. - С. 48 - 49.

Антонович М. М. Ю. Брайчевський. Походження Русі. - К.: Вид-во АН УРСР, 1968 - 224 с. / М. Антонович // Український історик. - Нью-Йорк; Мюнхен, 1969. - Т. VI. - С. 150 - 152.

Атаманенко А. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність / А. Атаманенко. - Острог, 2010. - 670 с.

Брайчевський М. Державній мові - державну підтримку. Відкритий лист Президенту України Леоніду Кучмі / М. Брайчевський // Столиця. - № 39 (244). - 2000. - С. 12.

Брайчевський М. Нація і держава (ІІ) / М. Брайчевський // Київ. - № 3. - 1993. - С. 121 - 126.

Брайчевський М. Нація і держава (історіографічні роздуми. Фрагмент) / М. Брайчевський // Літературна Україна. - № 4 (4517). - 1993. - С. 5.

Брайчевський М. Про новий союзний договір / М. Брайчевський // Самостійна Україна. - № 1. - 1991.^- С. 2 - 3

Винар Л. Михайло Брайчевський: співпраця з УІТ і УВАН / Л. Винар // Український історик. - Нью-Йорк; Київ; Львів; Острог; Торонто; Париж, 2009. - Т. XLVI. - С. 103 - 123.

Гирич І. Михайло Брайчевський та УІТ // Український історик. - Нью-Йорк; Київ; Львів; Торонто; Париж, 2003. - Т. XL. - С. 60 - 71.

Жовтяк-Тараскіна Д. С. Мовне питання в діяльності політичних партій у період виборів / Д. С. Жовтяк-Тараскіна // Ефективність державного управління: збірник наукових праць Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. - Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2012. - Вип. 30. - С. 283 - 289.

Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття / С. Кульчицький // Український історичний журнал. - № 3. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - С. 48 - 68.

Кухарчук Ю. Просвітник українського народу / Ю. Кухарчук // М. Брайчевський. Твори. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2004. - Т. 1. - С. 5 -36.

Про заходи відзначення 130-річчя від дня народження М.С. Грушевського Кабінет Міністрів України; Постанова від 02.08.1996 № 886 // Офіційний портал Верховної ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/886-96-%D0%BF

Седнєва Н. Роль політичних партій у формуванні та регулюванні мовної політики в Україні / Н. Седнєва // Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Npchdu/Politology.

Средний курс национальной денежной единицы Украины к иностранным валютам (1992-1999) // U-kraina.com - Веб-визитка Украины [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.u-kraina.com/index.php?option=com_

content&view=article&id=44: 1992-1999&catid=19&Itemid=32.

Україна: політична історія ХХ - початок ХХІ століття / за ред. В. Барана, О. Бойка, В. Верстюка [та ін.]; голова ред. ради В. Литвин. - К.: Парламентське видавництво, 2007. - 1028 с.

Хрущев Н. О программе коммунистической партии Советского Союза. Доклад Н. С. Хрущева 18 октября 1964 года / Н. Хрущев // Материалы ХХІІ съезда КПСС. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1964. - С. 121 - 231.

Шумлянський С. “Мовне питання” після парламентських виборів: від політичної кон'юнктури до державної політики / С. Шумлянський // Український центр політичного менеджменту [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid /magcontent.php3?m=1&n=58&c=1245.

Размещено на Allbest.ru