Конструюючи "селянство": диференціація селянської спільноти на шпальтах часопису "Кіевская старина"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конструюючи "селянство": диференціація селянської спільноти на шпальтах часопису "Кіевская старина"

В.О. Волошенко

Анотація

У статті підіймається проблема конструювання поняття "селянство" на шпальтах часопису "Кіевская старина" (1882-1906 рр.). Розглядається специфіка визначення способів і критеріїв диференціації селянської спільноти.

Ключові слова: українське селянство, часопис "Кіевская старина".

У 1902 р. на шпальтах часопису "Кіевская старина" (далі - "КС") з'явилося повідомлення про опитування, проведене Л.В. Падалкою у Полтавській губернії на тему: "Як називати полтавських селян - "хохлами", малоросами або козаками". Серед опитаних було "25 % козаків, 20,7 % священиків, 16,7 % селян, 15,2 % народних учителів, 7,8 % відставних солдат, 5,7 % дворян, 3,7 % волосних писарів, 5,2 % - інших". Висновок був таким: "За повідомленням абсолютної більшості кореспондентів, основне (авт. кур. - В.В.) населення Полтавської губернії не знає свого власного ім'я... Повсюдно розповсюджене тільки одне визначення: "козаки" і "мужики". Так і говорить населення у діловій розмові". Іноді зустрічалась назва "запорозьке покоління"; дефініція "русские" відкидалась, як "не відповідна дійсності", "хохли" - як бранне прозвище, "малороси" - як книжна назва, знайома тільки учням у школах [1]. Розгубленість респондентів насправді корегувала з коректністю запитання, у якому увиразнилася специфічність уявлень щодо національної та соціальної ідентичності селян і, власне, щодо того, а кого саме можна називати "селянами". Неоднозначність ужитку поняття унеможливлювала його пріоритетність в означенні "населення Полтавщини", та й серед самоназв останнього не згадувалось. Питання у тому, чим було те, що може здатись аналітичною заплутаністю - огріхами при друці, відбитком індивідуальних переконань чи частиною стандартів формування дискурсу про селянство, зокрема в українських інтелектуальних колах, кристалізованих навколо "Кіевскої старины" - цього визнаного органу українознавства зламу ХІХ-ХХ ст. Матеріали часопису надають унікальні можливості ознайомлення із концентрованим згустком емпіричних досліджень і теоретичних побудов, в яких українські інтелектуали визначали та каталогізували селянство у межах власних наукових зацікавлень та ідейних пріоритетів. Тим більше, що розміщення на шпальтах видання матеріалів з історії та культури "народу" було одним з основних тематичних напрямів редакційної політики, позначаючись на відборі наукових та художніх творів, джерел, рецензій та заміток [2].

В існуючій розлогій історіографії "КС" окремі аспекти цього питання підіймалися лише побіжно [3]. Між тим, інтерес до нього підсилений з огляду на сучасні дискусії щодо семантичного наповнення терміну "селянство", його контекстуалізації та можливостей використання як узагальнення і теоретичного поняття [4]. У фокусі уваги цієї розвідки - специфіка визначення критеріїв диференціації українського селянства дописувачами "КС" у спробах пояснення його минулого, дійсності та прогнозування майбуття. селянство часопис спільнота

Українське слово "селяни" стало з'являтись на сторінках "КС" поряд із своїм російським відповідником ("крестьяне") з отриманням редакцією дозволу на друк українських текстів у російській транслітерації.

Поняття використовувалось як узагальнююча категорія або назва однієї з груп сільських мешканців; його замінниками були дефініції "мужики", "народ", "народні маси", "сільські маси", "люди", "пахарі", "гречкосії", "землероби", "населення", "сільське населення", "сільські обивателі", "поселяни" тощо. До того ж, термін "селяни" вживався як етнонім - сільські мешканці не українського походження називались "болгари", "німці" тощо. Не тільки у дослідженні Л.В. Падалки, ай у інших матеріалах "КС" помітна неусталеність визначення дефініцій, що позначували "селянство". Наприклад, для полтавських статистиків "всі загалом сільські стани" - це селяни, дворяни, духовенство, купці та міщани, а "обидва сільські стани" - козацький і селянський [5]. Назва "мужики" вживалась не тільки як синонім "селянства", наводились приклади негативних партикуляристичних її конотацій, що побутували у суспільстві в середині ХІХ ст. [6]. Д. Маркович згадував повчання свого дядька - українофіла О. Марковича: "Мужики?! Хто тебе вчив? Які мужики? Такого слова немає, забудь його! Словом "мужик" люде лаються. Не мужик, а крестьянин, селянин, хлібороб, гречкосій". Той же Д. Маркович був здивований тим, що виходець з хліборобів, кухар Прохор презирливо ставився до "мужла" ("мурла") та необхідності "за землю братись", але у 1861 р. забажав землі, а отримавши її, радів: "у мужлу од волі повернувся" [7].

Сучасні російські історики наразі підносять питання розробки нового єдиного поняття "селяни" у процесі злиття різних категорій землеробського населення після 1861 р. [8]. На матеріалах української минувшини автори "КС" відобразили розмаїття груп українського населення, з яких витворювалось уніфіковане державою податне "селянство" у більш ранній період. Розглядаючи соціально-економічний та юридичний контекст станового оформлення селянської спільноти часів повторного закріпачення та проведення владою заходів з розмежування станів на зламі ХVШ-ХІХ ст., висвітлювали утворення впорядкованого (оподаткованого й залежного) "селянства", розділеного на "розряди", до яких потрапляв "кожний обиватель, а після селянин". За умовами сплати податків до "казенних поселян" були прирівняні особисто вільні "панцирні бояри" та "козаки", асимільовані з іншими податними станами - "загальною масою безправного населення". У 1783 р. стали "кріпаками" (набули "поселянського звання") "піддані"/"тяглі селяни", категорія яких формувались протягом ХVШ ст. переважно з "двох груп селянського населення" - "посполитих" ("пашенних селян" - гетьманських і приватновласницьких) та "козаків", що "омужичувались". До неї також потрапляли вихідці з "міщан", дрібних шляхтичів, євреїв-вихрестів, "невеличких панків та підпанків" з числа значкової та сотенної старшини. Одне з джерел формування слобідського "селянства" складали "люди похожие", "льозние" ("не господари, а люди вольные, легкие и жилища и притулка своего слушного и жодного не маючие"), які ставали кріпаками після закінчення термінів слобод [9]. У Південній Україні "селянство" витворювалося з "оселянених" запорозьких поселенців, іноземних колоністів, міщан - "десятинщиків", біглих і переселених кріпаків, казенних та економічних селян, однодворців, козаків, відставних солдатів, дячків та розкольників [10]. Окрім поміщицьких і казенних, виділялися групи рангових і магістратських селян, а також козаки [11]. У цитованих у "КС" полтавських статзбірниках "селянами всіх найменувань" називались особи, які входили до сільських громад, та чиї права земельної власності були визначені законами 1858-1884 рр.: "казенні селяни", "військові поселяни", "селяни-власники" та "козаки" [12]. "Малоросійські козаки" зламу ХІХ-ХХ ст. також могли згадуватись і як складова "селянства", і як окрема категорія "сільської маси" [13]. "Розряди" мали підгрупи (у дискурсивній практиці існував, напр., вираз "державні селяни всіх найменувань" [14]). У 1904 р. В. Василенко відносив до "множини трудівників з селян" колишніх кріпаків і тих, хто свого часу перебував у веденні міністерства державного майна - малоросійських козаків, казенних селян (колишніх монастирських) та державних (колишніх рангових, магістратських, військових тощо) [15]. На зламі ХІХ-ХХ ст. суттєвим чинником подальшої гомогенізації різних юридично внормованих "розрядів" сільського населення стали процеси модернізації.

В історичному розрізі у виданні переважно висвітлювались сюжети періоду ХVП-першої половини ХІХ ст., згадки про диференціацію селянства до середини ХVП ст. були епізодичними і в основному мали соціоекономічний характер [16]. Так, М. Василенко відзначав, що у Київській Русі населення розділялось "за достоїнством" на вільних землеробів ("смерди", "закупи", "крестьяни", "ізгої") та невільних (кабальні і повні холопи) [17]. О. Єфименко писала про перетворення "вільного селянина- отчича" на "волочного", "напівволочного" чи "чвертьволочного хлопа" у ХVІ ст. на Волині та Поліссі; нетривку межу між "хлопами" та "вільними" на прикордонні, де траплялись "оселянені" шляхтичі та "оказачені хлопи". За ступенем обкладення податками виокремлювала серед "залежного населення" Правобережжя ХVШ ст. "очиншованих та неочиншованих", а за розміром живого інвентарю - "парових, поєдинків та піших" [18]. У ретроспекції минувшини домінувала пильна увага до процесів витворення різних категорій "експлуатованого" залежного населення, причому не тільки в економічній площині. Зацікавлення картинами поміщицького свавілля викликало інтерес до музикантів та акторів кріпосних театрів, хорів та оркестрів, яких могли використовувати і для будівельних робіт, і для "кріпацьких веселощів" [19]. Описувались навіть унікальні категорії "прядильниць" і "гаремних", витворених одним з "державців" з уподобаних ним молодиць-селянок [20].

При тому, що дописувачі "КС" не виробили єдиної термінології для майнової диференціації селянства зламу ХІХ-ХХ ст. (серед "селянських господарств різних типів" могли виділятись "багаті", "середні", "бідні", "мало-/багато робочі", "мало- /багатоскотні" [21]; згадувались категорії "багатих господарів-піших", "сільськогосподарських робітників" та "наймитів"; вживались назви, поширені у селянському середовищі - "господарі із власним плугом та волами", "супряжники", "молотники за коробку", "половинщики", "багатирі", "хазяїни" [22]), сторінки видання сповнені описами матеріальних бідкань селян, уяскравлених на фоні історичних прикладів "експлуатації". Виділення окремих типів селян тільки підкреслювало загальну тенденцію розглядати їх як досить однорідну масу пригноблених виробників ("хлопів", "простолюду", "черні", "мужиків", "підданих"), описуваних у термінах владних відносин. Разом з тим, серед нейтральних означень заможних селян з'являється й різко негативне - "куркулі", тобто селяни-експлуататори, які марили про "наживу", не хотіли працювати в ім'я "народу" та "загального блага", змінювали соціальну та національну ідентичність, зрікаючись свого походження, вважаючи все селянське (читай українське) "мужицькими промислами" [23]. Цікаво, що про розбагатілих селян, які займались благодійництвом, згадувалося з повагою [24].

І. Лисяк-Рудницький зазначив, що М. Драгоманов ототожнював поступ не з технологічними досягненнями, а з високим рівнем духовної культури та соціальної справедливості [25]. Матеріали "КС" засвідчують поширеність подібних поглядів серед тогочасних українофілів, які відокремлювали успіхи модернізації від перспектив еволюції селянства. У жалях за минувшиною взірцевою вважалась "однорідність та простота" суспільного устрою без "класових відмінностей", витвореного у ході повстання Б. Хмельницького й знищеного протягом ХVШ ст.; у етнографічних розвідках ідеалізувалась гармонійність "старовинного" селянського укладу, порушена мірою утвердження технічної цивілізації. Цивілізаційні набутки сприймалися загрозою існуванню "справжнього" автентичного селянства й причиною зникнення "старих типів селян". Наслідки модернізаційного поступу (розвиток міст, промисловості, комунікацій, торговельно-грошових відносин) називались причиною виродження "старовинного" способу землеволодіння, занепаду старовинних промислів та ремесел й щезання їх носіїв, зокрема, коцарок та слобідсько-українських чоботарів, перетворення чумаків на хурщиків-візників [26]; занепаду діяльності цехових братств - ремісничих цехів "старовинної Малоросії", які об'єднували містян і селян й відповідали "потребі народу в організації на началах товариства та братства" [27]. Серед "незабутніх сільських типів", між інших, називався виниклий за церковних братств тип людей "церковних громадських", які впорядковували громадські свята, виказували послуги ближнім [28], та тип помічників родин священиків ("старостихи", "ключниці", "сестричок", "удов") [29].

Прихід "цивілізації" у села пов'язувався з появою особистого розрахунку, "порчі та розтління". Минуле і сьогодення переводились у площину майбуття, у якому не знаходилось місця не тільки "куркулям", а цілому ряду груп селянської спільноти. У протиставленні денаціоналізованому й морально зіпсутому місту, єдино прийнятним для селян визнавався сільський спосіб життя. На сторінки "КС" один за одним потрапляли художні образи селян, які, у прагненні віддалитись від "мужви", покидали село, намагаючись влитися у міське життя: у гонитві за "легкими" грішми та циві- лізаційними благами залишались без громадської підтримки, незахищеними перед соціальними проблемами. Доля таких героїв зображувалася як трагічна: у найгірших випадках вони перетворювались на повій, волоцюг, бродяг і злочинців [30].

За обріями мрії залишалися забобонні "темні" селяни. Двоїсте розуміння "цивілізації" оберталось не тільки запереченням значення модернізаційних зрушень. Згідно теорії еволюційного прогресизму український народ мав слідувати тією ж траєкторією лінійного поступального розвитку, якою вже пройшли "цивілізовані" народи, долаючи залишки свого "дикунства" - невігластво та язичницьке сприйняття довкілля. Поширеним було переконання, що з часом мав зникнути "чисельний клас всіляких знахарів та знахарок, відьом, ворожок", хоча, попри превалювання образу "темних" целителів [31], у виданні траплялися й описи занять "некроманцією" як звичайним промислом [32], а М.Ф. Сумцов, визнаючи підтримку знахарями забобонів, вважав їх потрібними селянству через брак у селах наукової медичної допомоги [33].

Поширення наукових знань потребувало освіти селянства, але дописувачі часопису були прибічниками освіти не просто універсальної, а національної. На шпальтах "КС" стигматизувались селяни, які через освіту, працю у місті, службу в армії чи системі управління денаціоналізувались, зазнаючи асиміляційних впливів інших культур. Тиражувався негативний стереотип вихідців з селянського середовища, які, здавалось, могли би слугувати прикладом ефективності навчання і кар'єрного сходження - старост, писарів, управителів ("дрібного чиновництва і всіляких канцелярських сутяг та наклепників, несимпатичних народу" [34]). Їх називали "пестунами" селянства [35]; звинувачували у кар'єризмі та користолюбстві [36], бажанні "вилізти на панську лінію", зневажливому ставленні до "репаної мужви" - "настоящей необразованной животной"; намаганнях отримати від освіти особисту користь та зашкодити селянському "вихованню" [37]. П.О. Шафранов закидав писарям, що вони, "ледь ознайомившись з великоросійською мовою, бачать у цьому якесь право на вищість над іншим населенням і зловживають вмінням викривляти російську мову для своїх корисних вигід" [38]. Уособленням небажаних наслідків цивілізації вважались солдати та лакеї (цивілізатори нашого сільського люду" [39]). С. Єфремов розумову і моральну темноту народу вбачав не у відсутності загальної освіченості, а у нерозумінні селянами - "перевертнями" власних інтересів, їхньому "презирстві до рідної обстановки, що є результатом горезвісного "обрусіння" і прилучення до лакейської цивілізації" [40].

На шпальтах часопису знайшла відображення й статевовікова диференціація селянства. У антропологічному розрізі центром зацікавлень стали "парубки" (особлива група, що отримала особливе значення у сільській громаді ще за часів існування цехів та братств [41]). Зверталась увага на їхні сімейні та громадсько-політичні позиції: прийом "у парубоцтво" означав вихід з категорії підпорядкованих волі старших "хлопців", а перехід у статус "жениха" остаточно закріплював зв'язок з громадою, адже "славне парубоцтво та чесне дівоцтво" були перехідними ланками до найбільш шанованої й важливої в економічному та громадському житті села категорії одружених селян із дітьми та власним господарством. Увагу дослідників привертали до себе й маргінали селянських громад (сироти, удови, солдатки, молоді бездітні подружжя, покритки, незаконнонароджені, хворі або "зурочені", п'яниці, погорільці, жебраки), доля яких була незавидною через відсутність власного господарства, непристосованість до господарської праці чи втрати працездатності, власності, родини, громадської поваги. Автори часопису відзначали страхи селян втратити можливість вести селянський образ життя, бути "назавжди викресленим з загальної маси людей". Підтримуючи хворих та постраждалих, селяни сторонилися "незвичайних" людей - "заволок" та "біглих" [42].

Отже, визначаючи та каталогізуючи "селянство", автори "Кіевской старины" зафіксували його різні зрізи в історичній, соціоекономічній та антропологічній проекціях, висвітлюючи динамічний і мінливий образ селянської спільноти, яка складалась з різноманітних груп й мала масу маргінальних та перехідних форм. Вибір способів диференціації селянства відображав ідейні пріоритети інтелектуального кола часопису (передусім піднесення соціальної рівноправності та національних цінностей).

Попри різнобарв'я описів, і "ідеальне", й "омріяне", і "сигматизоване" (експлуатоване, "темне", декласоване, зденаціоналізоване) селянство виглядало, у кожному випадку, досить однорідним. В українському минулому вишукувались риси ідеального, позбавленого залежності селянства, яке взаємодіяло з іншими верствами у громадських об'єднаннях, піклуючись про принципи соціальної рівності. "Омріяне" селянство уявляли не тільки освіченим та національно свідомим, а й законсервованим у сільському світі. Подібний элтгистський підхід на сторінках видання сусідував з визнанням унікального статусу окремих селянських груп у етнографічних дослідженнях, особливо при відображенні статевовікової диференціації селянства.

Неусталеність семантичного наповнення термінів, форми репрезентації з різними постановками питання виявили тривкий процес напрацювання аналітичних категорій з визначення "селянства" та його типології, що у подальших дослідженнях цікаво простежити на матеріалах преси іншого ідеологічного спрямування.

Посилання та примітки

1. Интересный опрос // КС. - 1902. - Т. 79 - № 10. - С. 22-23.

2. Палієнко М.Г. "Киевская старина" у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / М.Г. Палієнко. - К., 2005. - С. 98.

3. Палієнко М.Г. Вказ праця; Тиховліс І. О. До історіографії часопису "Киевская старина" / І. О. Тиховліс // Вісник Дніпропетровського університету. - Історія та археологія. - 2008. - № 16. - С. 220-223.

4. Див, зокр.: Шанин Теодор. Понятие крестьянства // Великий незнакомец: крестьяне и фермеры в современном мире: Пер. с англ. / Т. Шанин. - М., 1992. - С. 8-10; Заярнюк А. "Селянство" як категорія соціально-історичного аналізу (на прикладі Східної Галичини ХІХ ст.) / А. Заярнюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - № 15 / 2006-2007; Форум. "Незручний клас" у модернізаційних проектах // Україна модерна. - 2010. - 36 (17). - С. 9-44.

5. Л.С. Л. [Лічков Л. С.]. Новейшие статистические издания Полтавского Губернского Земства / Л.С. Лічков // КС. - 1894. - Т. 44. - № 3. - С. 570-578.

6. Лазаревский Ал. Прежние изыскатели малорусской старины / А. Лазаревский // КС. - 1894. - Т. 47. - № 12. - С. 363-364.

7. Маркович Д. Заметки и воспоминания об Афанасии Васильевиче Марковиче / Д. Маркович // КС. - 1893. - Т. 41. - № 4. - С. 53-54, 61-63.

8. Слепнев И.Н. Пути развития русской пореформенной деревни: крестьянин или фермер? // Крестьяноведение: Теория. История. Современость. Ученые записки. 2005. - Вып. 5 / И.Н. Слепнев. - М., 2006. - С. 160; Ілля Гєрасімов у цьому зв'язку робить посилання на роботу М. Долбілова. На думку самого І. Гєрасімова, "селянство" на межі ХІХ-ХХ ст. так і не перетворилося на самодостатню аналітичну категорію з певним нормативним визначенням: Гєрасімов І. Rusticus nation? / І. Гєрасімов // Україна модерна. - 2010. - 36 (17). - С. 183).

9. Лазаревский Ал. М. Из истории сел и селян Левобережной Малороссии /

А.М. Лазаревский // КС. - 1891. - Т. 32. - № 1; Т. 34. - № 11; Мякотин А. Дела по истории крестьянства Левобережной Малороссии в XVIII в. в киевском центральном архиве / А. Мякотин // КС. - 1891. - Т. 32. - № 2; Н.С. [Стороженко М.В.]. К истории малороссийских казаков в конце ХVIII и в начале ХІХ века М.В. Стороженко // КС. - 1897. - Т. 57. - № 4; Багалей Д. Займанщина в Левобережной Украине ХVП и ХVШ ст. / Д. Багалей // КС. - 1883. - Т. 7. - № 12. - С.585-591 та ін.

10. Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры Д.И. Багалей // КС. - Т. 25. - 1889. - № 5-6. - С. 467-482;

В.Я. [Ястребов В.]. Материалы для оценки земель Херсонской губернии / В. Ястребов // КС. - 1887. - Т. 17. - № 2. - С. 339-342.

11. Павловский И.Ф. Полтавский уезд сто лет назад / И.Ф. Павловский // КС. - 1904. - Т. 87. - № 12. - С. 142-143.

12. Л.С. Л. [Лічков Л. С.]. Вказ. праця.

13. Н.С. [Стороженко М.В.]. Вказ. праця. - С.124-126.

14. Василенко В. Новые историко-статистические материалы по Полтавщине / В. Василенко // КС. - 1893. - Т. 41. - № 5. - С. 311-314.

15. Василенко В. Деревня и ее развлечения / В. Василенко // КС. - 1904. - Т. 84 - С. 135.

16. Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Д. Дорошенко. - К., 1996. - С. 143.

17. Н.В. [Василенко М.]. В. Сергеевич. Русские юридические древности / М. Василенко // КС. - 1895. - Т. 48. - № 2. - С.269-270.

18. Ефименко А. Очерки истории Правобережной Украины по І. Ролле / А. Ефименко // КС. - 1894. - Т.45. - С. 395409; Т. 46. - С. 188198; № 8. - С. 313; Т. 49. - 1895. - С. 166.

19. [От редакции]. Залесский А. Из быта крепостного времени // КС. - 1888. - Т. 21. - № 6. - С. 7879.

20. Полницкий А. Малороссийский сарданапал / А. Полницкий // КС. - 1898. - Т. 61. - № 5. - С.191, 196.

21. Л.С. Л. [Лічков Л.]. Линевич Д.М. О разверстании и хуторском хозяйстве / Л. Лічков // КС. - 1903. - Т. 81 - № 5. - С.136-137.

22. Рыльский Т. К изучению украинского народного мировоззрения / Т. Рильський // КС. - 1890. - Т. 30. - С. 366; Василенко В. Для характеристики "багатырей" / В. Василенко // КС. - 1892. - Т. 39. - С. 461-463; Кудринский Ф.А. Шарон / Ф.А. Кудринский // КС. - 1896. - Т. 55. - С. 155; Милорадович В. Рабочие песни Лубенского уезда Полтавской губернии, собранные в 1890-93 гг. // В. Милорадович // КС. - 1895. - Т. 51. - № 10; М.Щ. [Щербаківський М.]. Детский Эдем до вкушения плода от древа познания добра и зла / М. Щербаківський // КС. - 1895. - Т. 49. - № 4-6. - С. 333-234.

23. Глагол. [Горленко В.П.]. М.М. Марковский / В.П. Горленко // КС. - 1893. - Т. 43. - № 12. - С. 494495; Сумцов Н.Ф. Вказ. праця. - 1890. - Т. 29. - С. 492; 1889. - Т. 25. - С. 499.

24. Клебановский П. Воспоминания о фирме братьев Яхненко и Симиренко / П. Клеба- новский // КС. - 1895. - Т. 52. - № 1. - С. 102.

25. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Його ж. Історичні есе / І. Лисяк-Рудницький. - К., 1994. - Т. 1. - С. 306.

26. Сумцов Н.Ф. Вказ праця // КС. - 1890. - Т. 29. - С. 478.

27. Там само. - С.485489; Николайчик О. Отголосок лирницкого языка / О. Николай- чик // КС. - 1890. - Т. 29. - № 4. - С. 122-129; Кудринский Ф. Цеховые братства в местечке Степани (Волынской губернии, Ровенского уезда) / Ф. Кудринский // КС. - 1890. - Т. 30. - № 7. - С. 89-104; В.М. [Милорадович В.]. Полтавские цехи в конце 17-го и начале 18-го века / В. Милорадович // КС. - 1893. - Т. 43. - № 12. - С. 497-499.

28. Киселевич Лука. Вымирающие типы украинской деревни / Л. Киселевич // КС. - 1884. - Т. 8. - № 3. - С. 515-522.

29. Храневич К. При старых порядках / К. Храневич // КС. - 1896. - Т. 55. - № 12. -

С.290-292.

30. Гринченко Б. Серед темнои ночы / Б. Гринченко // КС. - 1901. - № 5; Яновская А. Городянка / А. Яновская // КС. - 1901. - Т. 74. - № 7/812; Ефремов С. Выдавныцтво "Вик". На вичну памьять Котляревскому / С. Ефремов // КС. - 1905. - Т. 89. - № 4. - С. 24 та ін.

31. Кудринский Ф. Пошисть / Ф. Кудринский // КС. - 1895. - Т. 49. - № 4-6; Ста- рыцький М. Лыхо / М. Старицький // КС. - 1901. - Т. 73. - № 5; Малинка А. Родыны и хрестыны / А. Малинка // КС. - 1898. - Т. 61. - № 5 та ін.

32. К.М. [Мельник К.]. Путевые очерки Подолии / К. Мельник // КС. - 1884. - Т. 10. - № 10. - С. 273.

33. Сумцов Н.Ф. Вказ. пр. // КС. - Т. 27. - № 11. - С. 321-327.

34. Житецкий П. Странствующие школьники в старинной Малороссии / П. Житецкий // КС. - 1892. - № 2. - С. 192.

35. К.Ц. [Лебединцев Ф.]. Движение народного образования в Юго-Западном крае / Ф. Лебединцев // КС. - 1884. - № 8. - С. 729.

36. П-ский Борис. [Познанський Б.]. Воспоминание из недалекого прошлого (О школе и грамотности в Киевской губернии) / Б. Познанський // КС. - 1885. - № 2. - С. 244.

37. Сумцов Н.Ф. Вказ. пр. // КС. - 1889. - № 5-6. - С. 499; Гринченко Б. Вказ. пр.; Из недавнего прошлого Слободской Украины // КС. - 1896. - № 4; Шафранов П.А. К истории народного образования в южнорусских губерниях / П.А. Шафранов // КС. - 1902. - № 11. - С. 78-79 та ін.

38. Шафранов П.А. Вказ. праця.

39. Чалый М. Очерки народной жизни (1862 год) / М. Чалий // КС. - 1897. - С. 495-496.

40. Ефремов С. Бытописатель пореформенной Украины / С. Ефремов // КС. - 1905. - № 1 - С. 110.

41. Боржковский Валериан. "Парубоцтво" как особая группа в малорусском сельском обществе / В. Боржковский // КС. - 1887. - Т. 18. - № 8. - С. 765-769; 772-776; Сумцов Н.Ф. Вказ. праця // КС. - 1890. - Т. 29. - № 6. - С. 492-493; Рыльский Т. Вказ праця.

42. Боржковский В. Вказ. праця. - С.772-776; Сумцов Н.Ф. Досветки и посиделки / Н.Ф. Сумцов // КС. - 1886. - Т. 14. - С 438-439; Його ж. Малорусские пьяницкие песни / Н.Ф. Сумцов // КС. - 1886. - Т. 15. - С. 272-288; Барвинок Г. Молотники / Г. Барвинок // КС. - 1888. - Т. 21. - С. 342-362; Левицкая-Пащенко Ю. Порченная / Ю. Левицкая-Пащенко // КС. - 1888. - Т. 22. - № 8. - С.289-314. - С. 500 та ін.

Размещено на Allbest.ru