Феномен політичних протестів та революцій у постмодерній історії України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен політичних протестів та революцій у постмодерній історії України

Сапицька О.М., Золотар С.А.

У статті досліджені мирні протести населення як періоду існування УРСР, так і незалежної України з періоду «перебудови» до протестів населення, спричинених призупиненням процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною, котрі переросли у масовий протест проти корупції, соціальної нерівності, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, що пізніше отримав назву Євромайдан. Проаналізовано суспільні перетворення, до яких призводили подані протести, зміни суспільно-політичної кон'юнктури України та особливості проведення мирних акцій протесту саме населенням України.

Ключові слова: протест, революція, незалежність, суспільство, Євромайдан, «революція на граніті», шахтарі, Помаранчева революція.

В данной статье ставится цель анализа мирных протестов населения УССР, а затем и независимой Украины, начиная с периода «перестройки» и заканчивая протестами населения, вызванными приостановкой процесса подготовки к подписанию Соглашения об ассоциации между Европейским Союзом и Украиной, которые переросли в массовый протест против коррупции, социального неравенства, произвола правоохранительных органов и сил спецназначения, который позже получил название Евромайдан. Проанализированы общественные преобразования, к которым приводили упомянутые протесты, изменения общественно-политической конъюнктуры Украины и особенности проведения мирных акций протеста гражданами Украины.

Ключевые слова: протест, революція, независимость, общество, Евромайдан, революція на граните, шахтеры, Оранжевая революция.

In this article it is present analysis of peaceful protests of population of the Ukrainian SSR, and later an independent Ukraine, from the period of “perestroika” to protests caused the suspension of the process of preparation for the signing of the Association Agreement between the EU and Ukraine, which escalated into mass protest against corruption, social inequality, arbitrary police and special forces, which later became known as Euromaidan. The social changes, which was caused by the protests, changing social and political situation in Ukraine and the peculiarities of peaceful protest by the citizens of Ukraine.

Keywords: protest, revolution, independence, community, Euromaidan, revolution on granite, miners, Orange Revolution.

Під терміном «політичний протест» ми розуміємо вид участі населення у політичному процесі, що знаходить своє відображення у прояві негативного відношення до політичної системи в цілому, або ж до окремих її елементів, норм, цінностей у відкритій, демонстративній формі. До проявів політичного протесту відносять мітинги, страйки, демонстрації, тероризм тощо [1, с. 198].

Революцією у політології називають політичний процес, що характеризується радикальними політичними змінами, зміною політичної системи або видаленням з її структури тих чи інших елементів, зміною правлячої еліти. Революція (так само, як і будь-яка інша крайня форма політичного конфлікту - прим. авт.) пов'язана з проявами насилля [2, с. 207].

Останні події в Україні, що дістали назву Євромайдан, або ж Революція гідності, спровокували суспільний резонанс та значні соціально-політичні зміни, до яких не призводив ще не один політичний протест в нашій країні. Але внесок протестного руху у демократизацію політичної системи України не можна недооцінювати, бо, на відміну навіть від Росії, де несанкціоновані владою мітинги є забороненими [3], українські посадові особи все ж таки, у багатьох випадках, прислухалися до думки населення країни, бо інакше це призводило до політичного протесту, який, частіше за все, переходив потім у значну політико- економічну кризу, наслідки якої були достатньо помітними у соціально- економічній сфері розвитку України та повсякденному житті українського народу [4][5][6][7][8].

Метою дослідження є визначення ролі політичного протесту українського населення з часів лібералізації радянського режиму - «перебудови» - та до теперішнього часу, його вплив на розвиток громадянського суспільства, особливості цього процесу.

Політичні зміни 80-х рр. ХХ ст. у СРСР показали всьому світові та, перш за все, населенню Радянського Союзу, що країна була на межі занепаду. Задля найшвидшого виходу з кризового стану необхідні були докорінні зміни у політичному, економічному та соціальному житті величезної імперії Рад.

Рух «перебудови», котрий позиціонувався як революція, але не у класичному її розумінні - як явище, спровоковане народом, а як «революція зверху», - вичерпав себе, і на зміну йому прийшов демократичний рух. Сталося так, що саме шахтарям випало почати розбудову демократичної Української держави. Пролетаріат почав політизуватися, що призвело до незворотних змін у соціумі. Люди стали аналізувати й критично сприймати інформацію та оточуючий світ.

Роки становлення демократичного руху стали піком участі населення у різних формах масових виступів. Новим явищем суспільного життя в Україні стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. і свідчили про відродження робітничого руху.

Факт страйкового руху - явище виняткове в системі тоталітарного режиму. Соціалістична держава, в теорії, будувалася робочим класом задля трудящих. Отже, виступи робітників наприкінці 80-х рр. ХХ ст. проти власної диктатури стали винятковим явищем в історії. Вони стали важливим фактором соціально-політичного життя держави, тією силою, що була задіяна для розхитування економічних основ Радянського Союзу та краху його політичної системи [9].

Першими у СРСР на страйк вийшли шахтарі Воркути та Кузбасу, але наймасовіші заворушення почались 19.07.1989 р. на Донбасі. Спочатку страйкувати вийшли шахтарі Макіївки та Донецька, потім до них долучилися гірники більшості міст Ворошиловградської (нині - Луганської) та Донецької областей. Втім, слід зазначити, що шахти, котрі підпорядковувались виробничому об'єднанню «Луганськвугілля» (зокрема, шахти у м. Новодружеськ та Привілля - прим. авт.), страйкувати не вийшли.

Вимоги тогочасних страйкарів можна умовно розділити на три рівнозначні частини: вимоги щодо тривалості робочого часу та оплати праці, щодо соціально- побутових умов життя, щодо технічного стану виробництва та охорони праці.

Тобто, можемо констатувати, що гірників не влаштовувало застаріле матеріально- технічне забезпечення місць праці та їх власна експлуатація державою за найменшу в СРСР заробітну платню серед працівників вугільної галузі.

86% страйкуючих гірників назвали головною причиною виникнення страйків дефіцит продовольчих та промислових товарів [10].

У зв'язку з цими подіями було терміново прийнято Постанову Ради міністрів СРСР № 608 «Про заходи з забезпечення виконання спільних рішень, прийнятих урядовими комісіями за участі Всесоюзної центральної ради профспілок та страйкових комітетів трудящих вугільних регіонів країни», де страйкарям гарантувалося виконання їх вимог [11].

Втім, через неспроможність економічної системи Радянського Союзу виконати поставлені перед нею згаданою Постановою цілі, вимоги страйкарів так і не були виконані. Але цей страйк, з огляду на подальші події, став визначним саме як початок демократичного руху - руху за свої права. І перш за все - за право вільно висловлювати свою думку та прагнути кращого життя.

Не менш значущим політичним протестом кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст. стали події жовтня 1990 р., котрі потім у історіографії отримали назву революції на граніті.

2 жовтня 1990 р. на площі Жовтневої Революції в Києві (нині - Майдан Незалежності) близько 100 студентів розбили наметове містечко та розпочали голодування. Серед їх вимог була націоналізація майна КПРС-КПУ на користь України, суверенітет якої був оголошений відповідною декларацією у липні того ж року; перевибори до ВР УРСР на базі багатопартійності; недопущення підписання Україною-УРСР нового Союзного договору, який тоді вже знаходився на стадії підготовки; відставку голови ВР УРСР Л. Кравчука та голови РМ УРСР В. Масола [12].

Голодування продовжувалось 15 днів, протягом яких, можна сказати, докорінно змінилося мислення комуністичної верхівки України та її відношення до народу. Серед учасників цього протесту були відомі зараз персони - народний депутат Олександр (Олесь) Доній та лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Студент 5 курсу Київського університету Олександр Доній також був і одним з організаторів протесту. Крім, власне, пікету, Доній брав участь у перемовинах з Леонідом Кравчуком. Влада не могла не реагувати на дії студентів - найбільш соціально-активної верстви населення, тому й запрошувала лідерів цього руху на перемовини задля вирішення поставлених перед нею питань [13].

Вже 17 жовтня 1990 р. було прийнято постанову Верховної Ради УРСР, де задовольнялися або створювалися умови для виконання вимог студентів, що голодували на центральній площі столиці за все студентство України. Проведення нових виборів до ВР УРСР планувалося до кінця 1991 р. (але вони не відбулися через отримання Україною незалежності - прим. авт.); рішення про націоналізацію майна могло бути прийнято після декількох відомчих нарад, проведення яких ініціювалось постановою; голова РМ УРСР В. Масол був відправлений у відставку; підписання нового Союзного договору поставало як несвоєчасне та відкладалось до побудови суверенної правової Української держави [14].

На нашу думку, події жовтня 1990 р. можна цілком щиро називати революцією, бо вони спричинили докорінні зміни у політичному житті та політичній системі України.

Після всіх вищезгаданих подій та зворушень в Українській державі, що стали несумісними з існуванням командно- адміністративної системи, з'явилася принципово нова структура - незалежна Україна, вже зі своїми власними соціальними та економічними проблемами, але ця структура вже була більш гнучкою та з більшою готовністю до змін.

Хоча Україна й не була вже частиною СРСР, і вплив КПУ, яку було заборонено та, пізніше, переформовано в Соціалістичну партію України, стрімко падав, колишній голова ВР УРСР Леонід Кравчук став першим Президентом України, а ВР УРСР 12 скликання продовжила роботу як Верховна Рада України І скликання. Можемо констатувати, що політична кон'юнктура української верхівки не змінилася, змінився її підхід до взаємодії з народом, поступово країна переходила від командно-адміністративної системи до виборної демократії та ринкової економіки.

Очевидно, що процес переходу державного ладу від однієї системи до цілком іншої не є легким у будь-якому випадку. Україна не стала виключенням з цього правила. Так, у червні 1993 р. відбувся загальний страйк шахтарів Донбасу. Приводом для нього стало загальнодержавне підвищення цін у 3-5 разів без відповідної індексації заробітної платні. Зокрема, було значно підвищено ціни на продовольчі товари, котрі були головними компонентами шахтарського «тормозку⁷» - напівкопчену, копчену ковбасу тощо.

Отже, у результаті цього 07.06.1993 р. шахта ім. Засядька оголосила страйк, до якого потім приєдналися майже всі вугільні підприємства Донбасу - це стало найбільшим проявом тодішньої економічної кризи. На хвилі цього, 19 червня у Донецьку бу в проведений у становчий з' їзд Комуністичної партії України, заборона якої у 1991 р. потім була визнана неконституційною.

Шахтарі вимагали широкої автономії регіону та референдуми про довір'я (недовір'я) Радам всіх рівнів та Президенту України. Після перемовин з першим віце- прем'єр міністром Юхимом Звягільським, який у 1976-1992 рр. був директором шахти ім. Засядька, та консультацій з прем'єром Леонідом Кучмою, було вирішено прийняти постанову про проведення 26.09.1993 р. консультативного референдуму з питання довіри президентові та парламенту [15], але, за два дні до голосування, Верховна Рада прийняла рішення про його відміну «з організаційних причин» та призначила президентські та парламентські вибори на березень і липень 1994 р. відповідно [16].

Відміна референдуму відбулася, передусім, через економічні чинники, тому що його проведення могло призвести до економічного колапсу в країні. Але також варто зазначити, що, на нашу думку, рішення про проведення дострокових виборів президента та парламенту було епохальним: боротьба між гілками влади закінчилася зверненням до українського народу - саме на нього покладалась відповідальність за подальше українське майбуття, незалежно від того, якими мотивами цю апеляцію до народної думки було продиктовано. Це був компроміс, що привів до нового розподілу влади, закінчення епохи радянського парламентаризму. В той же час, це був перший приклад використання демократичних інституцій задля реалізації інтересів груп впливу, що боролися за владу.

Перші вибори найвищого рівня в незалежній Україні були не стільки результатом розвитку політичної системи, скільки спробою вийти з кризи влади та повернути довіру народу до влади. Також, це був крок для уникнення хаосу, що міг би знищити конкуруючих у політичній боротьбі сили [17, с. 55-56].

Прихід до влади Леоніда Кучми відзначився не лише стабілізацією економіки та політичного життя країни, прийняттям Конституції, але й, у наслідку, призвів до прагнення народу до більшого впливу на механізми державної влади.

Переламним моментом правління президента Кучми стало 02.11.2000 р., коли був знайдений мертвим журналіст Георгій Гонгадзе - засновник часопису «Українська правда». Ця подія. та опублікований О. Морозом запис прослуховування розмов у кабінеті Л. Кучми, спричинили значний суспільний резонанс.

Приймаючи до уваги вищевикладені факти, 30.11.2000 р. на засіданні Верховної Ради було оголошено «Заяву 11» - вимогу 11 фракцій, що складали тоді парламентську більшість, про створення тимчасової слідчої комісії з розслідування «діла Гонгадзе». У відповідь на це президент Кучма звернувся до українського народу, де гарантував, що дострокових парламентських виборів, як і диктатури, не буде. Втім, з ініціативи соціалістів, яких підтримали УНА-УНСО та «Батьківщина», у грудні почалася акція «Україна без Кучми». Наметове містечко, зведене на Майдані Незалежності в Києві, який вже став символом всіх демократичних рухів у країні, дістало назву «зони, вільної від Кучми» [18, с. 279-283].

Проте, 01.03.2001 р. наметове містечко було знесене міліцією. Наступні 4,5 роки Україна прожила під стягом «плівок Мельниченка», що зумовило, фактично, політичну стагнацію, бо всі ініціативи Президента блокувалися Верховною Радою і навпаки [19, с. 39-40].

Наступний сплеск громадянської активності виник, знову ж таки, на Майдані Незалежності наприкінці 2004 р., коли було розпочато так звану «Помаранчеву революцію» - протест населення України проти визнання результатів ІІ туру виборів Президента України та перемоги на них Віктора Януковича.

Після того, як Міжнародна місія зі спостереження за другим туром президентських виборів у своєму звіті надала список епізодів, котрі, на її думку, давали «приводи для занепокоєння», як то використання силовиків на дільницях тощо, В. Ющенко та його довірена особа М. Катеринчук, звернулись до Верховного Суду України з позовом про оскарження результатів ІІ туру голосування.

Паралельно з цим, 22.11.2004 р. на Майдані Незалежності у Києві почався більш, ніж 200-денний протест проти існуючої влади «кримінального капіталу» [20, с. 133]. Вимогою народу було переголосування ІІ туру президентських виборів, за умови їх прозорості, чесності та відсутності правопорушень при проведенні. Розглянувши подану В. Ющенком скаргу, 03.12.2004 р. Верховний Суд України виніс рішення про невідповідність дій Центральної виборчої комісії чинному законодавству, та призначив провести повторне голосування ІІ туру виборів Президента у означений відповідним законом термін [21], у зв'язку з чим 26.12.2004 р. відбулося повторне голосування другого туру президентських виборів, за результатами якого Віктор Ющенко здобув переконливу перемогу, отримавши 52% голосів виборців.

Порівняльні результати кандидатів наведено у таблиці 1.

політичний протест революція

Порівняння результатів В. Ющенка та В. Януковича на виборах Президента України 2004 р.