Деякі особливості революційної діяльності російських євреїв у народницьких організаціях у 70-х роках ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі особливості революційної діяльності російських євреїв у народницьких організаціях у 70-х роках ХІХ століття

Анотації

Аналізуються особливості революційної діяльності російських євреїв у народницьких організаціях Російської імперії у 70-х рр. ХІХ ст., їхня участь у технічному та організаційному забезпеченні народницьких, у тому числі терористичних, груп, а також, місце і роль окремих російсько-єврейських революційних лідерів у загальному контексті розвитку революційного руху напередодні вбивства Олександра II.

Ключові слова: євреї, народництво, революція, тероризм, Росія.

Александр Безаров. Некоторые особенности революционной деятельности российских евреев в народнических организациях в 70-х гг. ХІХ века. Анализируются особенности революционной деятельности российских евреев в народнических организациях Российской империи в 70-х гг. ХІХ в., их участие в техническом и организационном обеспечении народнических, в том числе и террористических, групп, а также, место и роль российско-еврейских революционных лидеров в общем контексте развития революционного движения накануне убийства Александра II.

Ключевые слова: евреи, народничество, революция, терроризм, Россия.

Alexander Bezarov. Some Features of Revolutionary Activity of Russian Jews in Populist Organizations in the 70-s of the ХІХ-th century. The features of revolutionary activity of Russian Jews are analyzed in populist organizations of the Russian Empire in the 70-s of the ХК-th century, their participating is in the technical and organizational providing of populist, including terrorist, groups, and also, place and role of Russian-Jewish revolutionary leaders in the general context of development of revolutionary motion in eve murder of Alexander II.

Key words: Jews, populism, revolution, terror, Russia.

Постановка наукової проблеми та її значення. Обрана тема дослідження видається актуальною в науково-теоретичному розумінні проблем революційного руху в Російській імперії наприкінці ХХХ століття. Зокрема, важливими, з нашого погляду, є проблеми революційної активності російських євреїв, характер та форми їхньої участі у народницьких організаціях в Російській імперії, особливо напередодні царевбивства 1 березня 1881 року. революційний єврей терористичний

Історіографія проблеми. Проблеми революційної активності російських євреїв у пізньоімперській Росії залишаються вельми актуальними, як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії революційного руху в Російській імперії1. Особливо гострими виявляються теми, що пов'язані з визначенням причин і характеру активізації участі євреїв у російських революційних організаціях. Неоднозначною є оцінка "єврейського фактору" у загальноросійському революційному процесі. Прикладом може бути історико-публіцистичне дослідження відомого російського письменника 2, котрий, незважаючи на критичні зауваження щодо його доволі суперечливого твору 3, натомість, був абсолютно правим у тому, що "єврейський революційний рух став якісно важливим чинником у загальноросійській революційності"4. Оригінальний підхід стосовно характеру участі російських євреїв у російський революції продемонстрував Ю. Сльозкін, котрий запропонував розглядати революційність євреїв, як вимушену реакцію єврейської архаїки на виклики модернізованого суспільства 5. Проблеми становлення єврейської революційності на російському ґрунті, стали предметом дослідження Е. Хаберера 6, в якому англійський історик детально проаналізував діяльність "єврейських генералів російської революції" у другій половині ХК століття 7. Натомість сучасна історіографія, на жаль, на дає вичерпної відповіді з приводу особливої ролі, яку, за нашою думкою, відгравали російсько-єврейські революційні діячі у народницьких організаціях у зазначений нами період історії.

Метою пропонованої статті є визначення особливостей революційної діяльності російських євреїв у народницьких організаціях у 70-х рр. ХХХ ст.

Досягнення зазначеної мети вимагає розв'язання наступних завдань:

• характеристика історичних передумов революційної активності російських євреїв у 70-х рр. ХГХ ст.;

• розкриття місця і ролі відомих російсько- єврейських революціонерів у народницьких організаціях у зазначене десятиліття;

• виокремлення загальних тенденцій у становленні народницького руху, що впливали на особливості революційної діяльності російських євреїв.

Виклад основного матеріалу. Російські євреї, котрі наприкінці 1870-х рр. у загальному революційному русі кількісно поступалися лише росіянам, перетворилися, за словами міністра юстиції Російської імперії графа К. І. Палена, на "керівну силу усього революційного руху..."8. Революційність єврейських діячів, як нам видається, виявилася результатом складних процесів маргіналізації російсько-єврейської інтелігенції внаслідок яких утворився прошарок "вільних радикалів" - євреїв, що "звільнилися від свого єврейства" й у такому пограничному статусі спробували подолати власну негативну ідентичність у спосіб ототожнення революційної боротьби із самодержавством із боротьбою за рівноправність російських євреїв. Тож не дивно, що перший в Російській імперії революційний гурток єврейської молоді, на меті якого було "повалення державного та економічного ладу в Росії"9, було засновано у стінах Віленського єврейського учительського інституту - своєрідному інкубаторі революційних ідей та революційних кадрів для російських радикальних груп та організацій.

Організатором таємного гуртка у Вільно був Я.А. Фінкельштейн, котрий також очолював, наприкінці 1870-х рр., революційну організацію у Кенігсберзі. З-поміж інших засновників Віленського гуртка були А.Ш. Ліберман, А.І. Зунделевич, Л.Ш. Вайнер, В.І. Йохельсон, Л.М. Давидович та інші (всього 15 осіб), які поширювали свої революційні ідеї у середовищі студентської молоді без різниці у національності. Єдиним виключенням тут, мабуть, був А.Ш. Ліберман, котрий розглядав революційну пропаганду поміж євреями не лише як засіб для вербування радикальної молоді для російського революційного руху, але й як спосіб для піднесення національної свідомості єврейства. Незважаючи на те, що кількість учасників Віленського гуртка зросла до 56 осіб, у 1876 р. його діяльність було викрито, а на свободі залишилося не більше десятка активістів.

Натомість кількість євреїв у російських революційних групах дедалі зростала й до кінця 1870-х рр. сягала майже 15% від загальної маси усіх революціонерів в Російській імперії10. Дехто з єврейських революційних діячів ставали помітними учасниками таких гучних судових процесів, як "справа 50" (Г. Гельфман і Б. Камінська) та "справа 193" (С. Аронсон, М. Кац, І. Павловський, М. Рабинович, Л. Тетельман, С. Чудновський, М. Едельштейн і Е. Пумпянська); інші - активно допомагали революційним групам за кордоном, виконували різноманітні агентурні завдання. Отже, як нам видається, головними особливостями революційної діяльності євреїв у 70-х рр. ХІХ ст., були, по-перше, їх активна участь у технічному та організаційному забезпеченні загальноросійського революційного процесу, у тому числі й терористичної діяльності російських народників. По-друге - спроби деяких російсько- єврейських радикалів, зокрема А.Ш. Лібермана, поєднати ідеї революційного народництва з ідеями єврейського націоналізму, що зароджувався в середовищі східноєвропейського єврейства. По-третє - поширення та утвердження російсько-єврейськими лідерами ліберального народництва (М.А. Натансон, П.Б. Аксельрод, Л.Г. Дейч) принципів європейської соціал-демократії на російському ґрунті.

Розглянемо одну з таких особливостей, а саме: технічне та організаційне забезпечення народницьких груп. Очевидно, що помітними особистостями тут були А.І. Зунделевич і М.А. Натансон.

Як уже зазначалося, Аарон Ісаакович Зунделевич (1854-1923 рр.) розпочав свою революційну діяльність ще студентом Віленського рабинського училища у 1870 р. та забезпечував нелегальне транспортування революційної літератури до Росії. Разом із Г.М. Епштейн (дружиною народовольця Д.О. Клеменца), А.І. Зунделевич встановив зв'язки з "чайковцями" у Петербурзі та з групою П.Л. Лаврова у Лондоні. Влітку 1875 р. він та В.І. Йохельсон рятуючись від арешту в Росії, втекли до Європи, після чого їхня революційна активність стала ще жвавішою. Зокрема, завдяки розгалуженій системі прикордонної контрабанди, що контролювалася місцевими євреями, А.І. Зунделевичу вдалося переправити до Росії дві типографії (які згодом стануть "Вільною російською типографією" й ти- пографією "Народної волі"), а також динаміт. "Він був царем на кордоні, - із захопленням пригадували про А.І. Зунделевича його товариші, - він перевозив сотні пудів усіляких книг, переводив, немовби через калюжу, десятки людей закордон, - і жодної невдачі, жодного нещасного випадку"11. За думкою видатного російсько-єврейського народницького діяча В.І. Йохельсона, А.І. Зунделевич був надзвичайно корисним для "Землі і Волі" членом не тільки у сфері виконання складних технічних завдань, але й талановитим організатором і теоретичним натхненником багатьох революційних акцій, "хоча його неможна було вважати ані оратором, ані письменником, але думки, які той висловлював, завжди були зрозумілими та оригінальни- ми"12. З-поміж землевольців А.І. Зунделевич був чи не єдиним, котрий від самого початку тверезо й адекватно ставив питання про необхідність політичної свободи. З усіх російських революціонерів, зазначав з цього приводу В.І. Йохельсон, він був першим соціал-демократом, адже визнавав парламентську діяльність, яку російські революціонери, особливо бакунінського напрямку, відкидали, проте, коли легальна політична боротьба неможлива, тоді необхідна революційна боротьба проти уря- ду 13. "Щоправда, він визнавав особливий, від Західної Європи, шлях розвитку Росії, але соціальний лад, казав він, неможливо змінити у 24 години. Необхідна організація і розвиток народних мас, але для цього необхідна свобода совісті, зборів і слова, і цю свободу можна здобути за допомогою терористичної боротьби"14. Але й стосовно терористичної діяльності А.І. Зунделевич виявляв неабияку обачність, особливо у національному питанні. Коли у березні 1879 р. було вирішено питання про організацію замаху на царя, він виступив проти участі у ньому єврея Г.Д. Гольденберга, адже, за думкою

А.І. Зунделевича, "за умови схильності християнського світу приписувати усій єврейській нації злочин, що скоїв один із її членів, звинувачення у цьому випадку легко могло обернутися проти усіх євреїв"15. Натомість А.І. Зунделевич брав участь у Липецькому з'їзді, на якому було утворено партію "Народна воля" та ухвалено рішення про царевбивство. Також чимало зусиль він витратив на те, аби перевести майно відомого українського поміщика Д.І. Лизогуба, котрий свого часу фінансував революційну діяльність "Землі і Волі"16, до партійної каси "Народної волі". Натомість такі спроби виявилися марними.

Не менш помітною фігурою у російському революційному русі була постать талановитого організатора та відданого революціонера Марка Андрійовича Натансона (1850-1919 рр.) - вихідця з єврейської купецької родини Вільни. Після вступу наприкінці 1860-х рр. до Медико-хірургічної академії в Петербурзі, М.А. Натансон одразу стає лідером студентського руху та організатором студентського гуртка М.В. Чайковського. Очевидно, що вже тоді М.А. Натансон уперше виявив свій талант революційного практика, який згодом буде ним застосований у процесі створення першої російської кадрової революційної партії "Земля і Воля". Однією з резонансних акцій, яку провела "група Натансона", до якої, до речі, входила і дружина засновника - О.О. Шлейснер (брати і сестри якої також були доволі активними революціонерами) була організація втечи П.О. Кропоткіна з Миколаївського військового госпіталю 30 липня 1876 року. "Русявий, із правильними рисами обличчя 27- річний Натансон, мало походив на єврея"17, але, як пригадувала В.І. Фігнер, був людиною неперевершеної енергії, котра мала унікальну здатність залучати людей, організовувати їх та згуртовувати їх у спільній роботі. "Він був людиною широкого розмаху, в котрої у планах був великий, всеросійській масштаб діяльності"18. Крім своїх феноменальних організаторських здібностей, М.А. Натансон зарекомендував себе і як талановитий ідеолог, котрий "пристрасно шукав завершеного теоретичного й практичного мислення - доктрини, революційної етики, яка б санкціонувала революцію - як теоретичний і практичний розум"19.

Водночас революційна активність єврейської молоді не могла не бути поміченою російським суспільством і державою, які відреагували сплеском антисемітизму і новими репресіями. За думкою російських урядовців, "тепер не поляки і росіяни підтримували соціально-революційні ідеали, а євреї, які, завдяки доволі складній організації своєї діяльності змогли підготувати молоді кадри для систематичної підривної діяльності та підтримувати тісні зв'язки із революційним рухом у головних російських містах, передусім, у Мінську, Вільно, Києві, Варшаві, С.-Петербурзі та Одесі"20. Власті особливо були налякані хвилею тероризму, що захлеснула країну наприкінці 1870-х рр.., а те, що майже за кожним скоєним терактом "майоріла" фігура єврея посилювало підозри уряду у тому, що головними агентами революції відтепер стають саме євреї. "Якщо, - звертався до єврейської громадськості Віленський поліцмейстер, - ми вважали вас лише шахраями, то відтепер ми вас вважатимемо й заколотниками"21. За повідомленнями поліції, помітними постатями у терористичній діяльності наприкінці 1870-х рр. були А.І. Гобст, С.Я. Віттенберг і Г.Д. Гольденберг. До того ж крайньоправа російська преса, на сторінках якої розгорнулася справжня антисемітська кампанія, розпочала вперто експлуатувати новий міф про "революційну змову євреїв проти Святої Русі", що додавало нових імпульсів до антиєврейських настроїв, які зростали у російському суспільстві.

Підозри уряду та певних суспільних груп з приводу активізації єврейського тероризму, набули свого цілковитого змісту після арешту у 1880 р. Г.Д. Гольденберга, який не тільки вбив Харківського генерал-губернатора Д.М. Кропоткіна, але й був причетним, разом із А.І. Зунделевичем і О.К. Соловйовим, до організації невдалого замаху на царя 2 квітня 1879 року. На допиті Г.Д. Гольденберг повідомляв про себе, як про соціаліста за переконаннями, котрий належить до фракції терористів 22. Нарешті 22 лютого 1880 р. ще один терорист з євреїв І.Й. Млодецький у С.-Петербурзі скоїв невдалий замах на Верховного розпорядчого М.Т. Лоріса-Мелікова, що, за думкою кореспондента тодішньої "Times", остаточно переконала російський уряд і консервативну російську пресу в "єврейському" характері революції23.

Справді, героїчна боротьба "Народної волі" не могла не викликати глибокої симпатії у серцях ідеалістично налаштованої єврейської молоді, яка сприймала цю таємну організацію як можливість реалізувати рахметовський ідеал. Для багатьох маргіналізованих єврейських особистостей "Народна воля" ставала своєрідним лицарським орденом, жорстка ієрархічна структура якої, створювала у них відчуття причетності до загальної справи і додавала впевненості у собі. Психологічні чинники відігравали очевидно важливу роль у формуванні фанатично відданої революційній справі особистості, проте не слід, мабуть, і перебільшувати їх або сприймати їх в якості вихідного мотиву для терористичної діяльності. Влада сама культивувала тих, хто незабаром її поховає, адже не відчувала тієї межі, коли пара від застосовного нею тиску на суспільство могла підірвати політичну систему зсередини. У своєму непримиренному протиборстві уряд і революціонери змагалися між собою у процесі деморалізації суспільства: "вбивства та ешафот набували чарівливої сили щодо свідомості молодих людей, і тоді, коли у молоді не вистачало терпіння, а навколишнє життя ставало дедалі нестерпним, революційний терор призводив її до екзальтованого стану"24.

Особливу схильність до революційної екзальтації виявляли молоді єврейські жінки, для яких участь у терорі була радикальним і водночас доволі ефективним методом подолання власної подвійної (національної та тендерної) кризи ідентичності25. Наприклад, зі 124 жінок-студенток, які навчалися в європейських університетах наприкінці 1870-х рр., росіянками та єврейками були 75 і 24 особи відповідно, але "усі вони були уражені революційною заразою"26. Однією з перших єврейських жінок- терористок, ім'я якої в історії російського революційного руху має очевидно вже символічне значення, була Г.М. Гельфман 27, яка була безпосередньо задіяна у практичній підготовці до царевбивства. Народовольці високо цінували її внесок у справу з підготовки багатьох терористичних актів 28.

Зазначимо, що для молодих єврейських радикалів тероризм був найпростішим і відчайдушним методом подолати не тільки соціально-психологічну, але й національну складову своєї маргінальності, адже належність до терористичних організацій насичувало їхнє колишнє "нікчемне" існування новим - сакралізованим змістом майбутньої самопожертви в ім'я усіх нужденних і ображених. "Кожний єврей вважав себе носієм великої істини, в ім'я якої він був готовий пожертвувати найбільшим благом: своїм життям та життям своїх близьких"29. Прикладом ідеалізму та віри "нових людей" може бути С.Я. Віттенберг, син бідного ремісника, заарештованого і засудженого до смертної кари у 1878 р. за спробу встановити міну в одеському порту напередодні візиту Олександра II.

Отже, коло замикалося. "Упродовж одного десятиліття, факти і упереджене ставлення народили новий і доволі живучий міф про те, що євреї були відповідальними за "хворобу нігілізму", кульмінацією якої стало вбивство Олександра II"30. Участь у царевбивстві однієї лише єврейки Г.М. Гельфман було достатнім для того, аби переконати російське суспільство у тому, що саме євреї винні в усіх бідах, а отже, вони є законним об'єктом для народної помсти за вбивство "царя-визволителя селян". Новопризначений міністр внутрішніх справ М.П. Ігнатьєв незабаром після скоєння замаху на Олександра II, висунув тезу, згідно до якої "іудаїзм проголошувався природнім нерестилищем для підривної діяльності", а революційні євреї, котрі солідаризувалися із поляками, мали найбільше підстав для антиурядової діяльності31. Натомість участь окремих єврейських радикалів у терористичній діяльності, що мала для наступної історії російського єврейства доволі зловісний відтінок, дещо суперечила загальній логіці розвитку російсько-єврейського революційного руху, адже вони у своїй більшості залишалися маскілами "шестидесятниками", що були схильними до політичної лояльності режимові за умови гарантій з його боку елементарних прав і свобод. Тому вбивство Олександра II, за нашою думкою, навряд чи могло задовольнити політичні інтереси російсько-єврейських революціонерів, більшість з яких сповідували принципи соціал- демократії, ніж ідеали бакунізму або нечаївщини, які, у свою чергу, відображали історичні традиції російського бунтарства та утопічного анархізму. Наприклад, відомий народоволець, активний учасник замахів на царя у складі петербурзької терористичної групи "Свобода або смерть" А.Б. Арончик, у 1879 р. на суді заявляв, "...що я за своїми переконаннями - соціаліст, але, повторюю, я - не революціонер"32.

Таким чином, якщо припустити, що народництво було соціалізмом для бідних, жорстокою реакцією на майбутнє що не настало, світоглядним проривом на шляху до єднання інтелігентів зі своїм народом, то радикалізм російсько-єврейських революційних діячів у народницьких організаціях знаходив собі цілком адекватне функціональне призначення, адже можна із впевненістю зазначати про важливу технічну, організаційну функцію єврейських груп у народницьких організаціях (робота у типографіях, транспортування революційної літератури, переховування революціонерів, нелегальний перетин кордону тощо). Багато хто з євреїв- народників ототожнювали свої інтереси з інтересами російських селян та робітників, а дехто навіть і хрестилися з цієї причини (наприклад, Й.В. Аптекман, В.Г. Богораз). Вони були впевненими у тому, що це полегшить їм єднання із народом, якому вони збиралися нести істини соціалізму. Нарешті, наявність таких визначних імен єврейських революційних діячів з-поміж лідерів народницького руху (М.А. Натансон, П.Б. Аксельрод і Л.Г. Дейч), які відіграватимуть у наступні десятиліття помітну роль у політичному житті Російської імперії, доводили фактичний бік революційної ідентичності російсько-єврейських радикалів. Проте, якщо народницький соціалізм був націлений на революційну діяльність в межах однієї російськомовної партії, що концентрувала свої сили у центрі, то у західних губерніях імперії величезні маси єврейської бідноти, що спілкувалася їдиш, залишалися майже не задіяними у процесах народницької пропаганди, внаслідок того, що в ідеології народництва міські єврейські низи поставали в ролі паразитів на тілі селянства, а отже, усі спроби революціонаризувати єврейських пролетарів начебто були абсурдними. Натомість соціалістичні погляди народницьких лідерів містили твердження з приводу того, що єврейський народ, його життя вимагає радикальних змін. В економічній сфері це означало, що євреї, котрі на той момент у більшості своїй були представниками середніх класів, стануть робітниками фізичної праці та індустріального виробництва, рівноправними членами суспільства, що буде вільним від експлуатації та дискримінації. В культурному й духовному розумінні очікувалося становлення суспільства, в якому релігійний світогляд буде секуляризований, а його місце посяде агресивний антропоцентризм, що заснований на науковому, світському і раціоналістичному підході. Проте потужний сплеск суспільного антисемітизму, що відобразився у масовому побитті євреїв на півдні Росії на початку 1880-х рр.., призвів до глибокої духовної кризи у розвитку російських євреїв та змусив багатьох єврейських революційних діячів переглядати свої політичні позиції як щодо власного народу, так і щодо свого місця у загальноросійському революційному русі.

Размещено на Allbest.ru