Теорія і практика ренесансної дипломатії в західній та центральній Європі раннього нового часу (XVI-XVІІІ ст.): політико-інституціональний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теорія і практика ренесансної дипломатії в західній та центральній Європі раннього нового часу (XVI-XVІІІ ст.): політико-інституціональний аспект

Вячеслав Ціватий

Анотації

У статті аналізується зовнішня політика і дипломатія європейських держав доби раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.). Особливу увагу приділено інституціональному розвиткові суспільно-політичної думки та інституціонально-дипломатичній практиці в Західній та Центральній Європі. Визначено напрями розвитку теорії та практики зовнішньої політики і дипломатії в Європі доби раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.) та особливості їх формування та становлення в провідних державах Європи.

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, моделі дипломатії, інституціоналізація політики, Європа, ранній Новий час (XVI-XVIII ст.).

Вячеслав Циватый. Теория и практика ренессансной дипломатии в Западной и Центральной Европе раннего Нового времени (XVI- XVIII ст.): политико-институциональный аспект. В статье анализируется внешняя политика и дипломатия европейских государств раннего Нового времени (XVI-XVIII веков). Особое внимание уделяется институциональному развитию общественно-политической мысли и институционально-дипломатической практике в Западной и Центральной Европе. Определены направления развития теории и практики внешней политики и дипломатии в Европе раннего Нового времени (XVI-XVIII веков) и особенности их формирования и становления в ведущих государствах Европы.

Ключевые слова: внешняя политика, дипломатия, модели дипломатии, институционализация политики, Европа, раннее Новое время (XVI- XVIII вв.). політика дипломатія європейський

Vyacheslav Tsivatyi. Theory and Practice on the

Aspects. The article deals with the analysis of the foreign policy and diplomacy of the European states of the early Modern period (XVI-XVIII centuries). Particular attention is given to the institutional development of public and political opinion as well as to the institutional and diplomatic practices in Western and Central Europe. The directions of the theoretical and practical development of diplomacy and foreign policy in Europe of the early Modern period (XVI-XVIII centuries) are defined, as well as their formation peculiarities in the leadingcountries of Europe.

Key words: foreign policy, diplomacy, models of diplomacy, institutionalization of policy, Europe, early Modern period (XVI-XVIII centuries).

У добу раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.), поряд з виникненням і еволюцією європейської системи держав, відбувається об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення, становлення і розвитку дипломатичних служб держав Європи. Ренесансна дипломатична практика і дипломатичні служби європейських держав інституціоналізувалися у відповідь на зміцнення державної влади, нові виклики і загрози соціуму 1.

Для вивчення цих історичних процесів, явищ і подій автор пропонує до раніше існуючих досліджень підійти з нових методологічних засад, а саме - використати теорію інституцій та інституціональних змін у політичних, правових, суспільних системах і дипломатичних системах. Такий методологічний підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування дипломатичних систем і систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду.

Ранній Новий час (XVI-XVIII ст.) був для європейського суспільства часом різнопланових змін та інновацій. Найбільш чітко нові тенденції виявили себе у формуванні нового суспільства в Західній та Центральній Європі в цілому, та зокрема - формуванні ментальних установок та особистості нового типу. Одним із таких чинників впливу, наприклад, слугувало поширення у Франції практики книгодрукування як нового напряму розповсюдження інформації у європейському суспільстві2.

Одне із центральних місць у теорії та практиці дипломатії раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.) посідали саме проблеми розуміння сутності, функцій і методів реалізації влади у сфері зовнішніх зносин. Ь цією проблематикою пов'язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інститутціональних політико-дипломатичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань та практичної діяльності влади, у тому числі у сфері зовнішніх зносин і дипломатичної практики.

У нових політичних умовах формуються й нові погляди на зовнішню політику, дипломатію та їх інститути. Одним із перших послідовно ці нові погляди на державу та її зовнішню політику і дипломатію виклав у своїх працях Нікколо Мак'явеллі: "... державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути уміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби"3, тобто вміти вступати і на шлях зла, якщо це необхідно. ідеї та політичний реалізм Н. Мак'явеллі, витоки якого чітко окреслюються в потребах ренесансної епохи, поділяли видатні політичні діячі й дипломати Середньовіччя та раннього Нового часу 4. Ця нова дипломатична практика ренесансної Європи виникала, обособлювалася та оформлювалася на тлі світового багатовікового дипломатичного досвіду, що стало передавався від формації до формації, від держави до держави.

Грань Середньовіччя та раннього Нового часу ознаменувалася появою на політичній арені нової та в подальшому провідної сили міждержавних відносин - постійної дипломатії. Середньовічна дипломатія Заходу, яку англійський історик Джон Чарльз Картер вірно класифікував як "оказійну" поступалася місцем тій дипломатії, якої вимагав відповідний інституціональний, соціально-економічний, політичний і правовий рівень розвитку держав Європи. Саме дипломатія раннього Нового часу цілком відповідала об'єктивним потребам історичного процесу.

Дипломати доби ренесансної Європи беззаперечно пов'язували кожен зовнішньополітичний крок своєї держави з міжнародними координатами часу, навчилися враховувати позиційне розташування зовнішньополітичних сил і визначати місце своєї держави в цьому розташуванні. Вони здійснювали прелемінарні переговори і готували проекти майбутніх угод, опанували посольський церемоніал, систему дипломатичних стереотипів. Проте, доки ще формувалися постійні дипломатичні кадри, глави держав багато в чому самоособисто займалися зовнішньополітичною діяльністю та дипломатією.

Розвиток економічних зв'язків сприяв і врізноманітненню форм міжнародних контактів. Зовнішня політика провідних європейських держав далеко вже не обмежується суто міждержавними відносинами, головним чином, із державами-сусідами. Їх зовнішня політика і дипломатична практика поступово поширюється на всю Європу, тобто саме з кінця XV століття формується система міжнародних відносин зі своїми законами й правилами функціонування. Гострота конфліктів в аналізуємий період (перш за все події Ггалійських воєн (14941559 рр.) вочевидь окреслювала необхідність взаємного обміну думками, діалогу між державами посередництвом постійної дипломатії.

Уже наприкінці XV - початку XVI століття надто швидке поширення міжнародних зв'язків було відзначено переходом в Європі, перш за все - у Західній та Центральній Європі, до сучасної системи організації посольської служби - постійним дипломатичним представництвам, було покладено початок процесу інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому. Беззаперечно, саме Італія по праву вважається країною- фундатором постійної дипломатії.

Перші спроби теоретичного обгрунтування постійної дипломатії та її форм здійснив відомий італійський політичний мислитель і публіцист того часу - Нікколо Мак'явеллі. Саме за його оцінкою, дипломатія вважалася війною на іншій території, а звичною зброєю - неправда й лукавство. Посли обов'язково мали добре знати історію. Історія, згідно з тлумаченням сучасника Н. Мак'явеллі - Філіпа де Комміна - це "пані усіх шахрайств, одурювань і віроломств"5. А Нікколо Мак'явеллі повчав до цього ж, що дипломат спочатку повинен виявити себе як із найкращого боку - "хорошою людиною", лояльним і відвертим, щоб опісля добиватися хитрощами довіри у своїх співрозмовників і вміти краще ошукувати в сприятливий момент.

Але слід зазначити, що не всім італійським республікам і монархіям судилося розвивати та вдосконалювати цей процес. Після початку Італійських воєн чільна позиція переходить до Франції й Іспанії. Ці дві держави зіграли одну з найважливіших ролей у міжнародних відносинах кінця XV - першої половини XVI століття, адже саме франко- іспанські відносини були визначальними на рубежі Середньовіччя і ранньої Нової історії. Суперництво Франції й Іспанії, яке знайшло свій прояв в Італійських війнах, було тією віссю, навколо якої формувалася система європейських держав та їх взаємовідносини.

У той же час французький дипломат Філіп де Коммін закликав до мирного співіснування двох провідних держав Європи - Франції й Іспанії - висуваючи ідею єднання двох великих держав і жалкував, що ці дві держави на сьогодні "не мають співчуття одне до одного"6.

У Франції вже наприкінці XV - початку XVI століття починають утверджуватися форми й методи дипломатії Нового часу. В Іспанії цей процес дещо стримувався, що можливо пояснювалося, на думку автора, певною системою поглядів (дещо консервативного до процесів інституціоналізації) її владарів-державців, які побоювалися створення постійної дипломатичної служби в Іспанії, як свого часу вони з пересторогою відносилися і до поширення та інституціоналізації юриспруденції. Так, наприклад, Мішель-Еквем де Монтень зазначає: "Король Фердинанд, надсилаючи колоністів в Індію, мудро передбачив, щоб серед них не було вчених законників, висловлюючи побоювання про те, що у Новому Світі розплодяться суди, адже саме юриспруденція як наука природно породжує суперечки й розбіжності у поглядах. Король, як у свій час і Платон, убачав, що будь-яка країна лише потерпає від юристів та медиків..."7. Цілком ймовірно, що аналогічна точка зору поширювалася і на дипломатів, які мали багато спільного з юристами. Але цей стан був не надто тривалим. Іспанія, сприйнявши вочевидь позитивний досвід Франції у формуванні дипломатичної служби, розпочала цю справу й у себе, усвідомивши необхідність і доцільність існування постійної дипломатії.

Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510-х років - у Папській державі, із 1520-х - в Англії, в Імперії - за доби Карла V. До середини XVI століття це вже стало європейською традицією. Філіп де Коммін відзначає: "Два могутніх владарі-державці, якщо вони мають бажання жити в злагоді, не повинні часто бачити одне одного, а спілкуватися їм належить посередництвом досвідчених і мудрих осіб, які будуть проводити переговори і залагоджувати супе- речки"8. Інформація про внутрішнє становище в інших державах та їх зовнішньополітичні плани незвично розширилась. Можливість співставлення відомостей, які надходили від послів із різних держав, розвивала вміння дипломатів критично розбиратися в інформації та сприяла розширенню їх світогляду.

Ренесансна дипломатія ще недостатньо враховувала економічні чинники. Політики, подекуди і дипломати, продовжували мислити категоріями середньовічного династичного права 9. Шлюбна дипломатія саме наприкінці XV - першій половині XV! століття досягає вищого ступеня витонченості. Переговори про шлюби між принцами й принцесами розпочиналися буквально зі дня їх народження, при цьому - до найдрібніших деталей обумовлювалися розміри приданого, територіальні поступки тощо 10. Династична політика багато в чому сприяла впровадженню в реалії тенденції на створення єдиних національних держав, яка знайшла свій яскравий прояв на початку XV! століття у розвитку державності Франції, Іспанії, Англії. Шлюбні союзи (і перш за все за сприяння посередництва дипломатів), між династіями сусідніх, тяжіючих одне до одного у економічному, мовному і культурному відношенні держав та областей були не випадковістю, а закономірністю, що поновлювалася з покоління в покоління.

Не менш важливим аспектом даної проблеми, була й тенденція щодо релігійної мотивації зовнішньої політики і дипломатичного інструментарію держав Європи. Саме релігійний фактор у зовнішній політиці і дипломатії раннього Нового часу, у тих процесах, що їх супроводжували, зіграли досить помітну історичну роль. Але поряд із "шлюбною дипломатією" і релігійною мотивацією зовнішньої політики, які своїм корінням історично пов'язанні із Середньовіччям, наприкінці XV - першій чверті XVI століття зароджується й розвивається нова дипломатична традиція, а саме - раціоналістична.

Наприкінці XV століття у Франції розпочинається процес інституціонального розвитку книгодрукування як відзив на підйом економіки, централізацію французької держави, зміцнення і централізацію королівської влади та зростання ролі зовнішньополітичного чинника, і зокрема - французької дипломатії та французької культури. У добу раннього Нового часу (XVI-XІІІ ст.) посилюється потреба в алфабетизації населення та книгодрукуванні як новому способі передачі текстів, стає супутнім чинником політико-дипломатичних процесів, які активно розвиваються в цей період та поширюються через процес культурних трансформацій нового суспільства та ментальних установок особистості раннього Нового часу.

Перший друкарський верстат з'явився у Франції порівняно пізно - багато перешкод чинили синдикати писарів. Першу книжку у Франції надрукували латиною лише 1470 року. Перші друкарні було створено в Парижі при Сорбонні як допоміжні структури при університетських центрах. Перші приватні друкарні як самостійні приватні підприємства з власною інфраструктурою з'являються в Парижі й Ліоні. Починається повільний, але невпинний процес орієнтації книговидавців на споживача - у Ліоні книжки не підлягали цензурі Сорбонни, крім того, їх розцінювали як звичайний товар, і вільно продавали на будь-якому міському ринку. Перша книжка французькою мовою була надрукована у 1477 році. З кінця XV - початку XVI століття видавці друкують переважно масову літературу - лицарські романи, календарі, казки, політичні та наукові трактати тощо. У XVI-XVIII століттях друк книг був пов'язаний тісно безпосередньо з продажем, адже зазвичай власник друкарні був одночасно і власником книгарні. Перша Королівська друкарня - перша державна друкарня Франції - була заснована за наказом політика і дипломата кардинала Рішельє і розпочала функціонувати наприкінці XVII століття.

У переважно світські та політико-дипломатичні сфери французька книжка знову переорієнтувалася у XVIII столітті. У цей період створюються енциклопедичні видання (наприклад, "Енциклопедія..." Дідро), друкуються збірки міждержавних договорів та інші дипломатичні видання. Усі традиції книгодрукування і французької книги були успішно рецепійовані в нові інституції доби Нового і Новітнього часу.

Книгодрукування у Франції початку XVI століття вже уособлює власне французьку книжкову культуру і відповідно відбувається процес французького впливу на європейську книжкову культуру, та процес взаємозбагачення між різними книжковими культурами Європи

У цілому ж французька книга раннього Нового часу є джерелом для вивчення соціопрофесіональних груп та соціально-культурних верств населення та її рецепції як на європейському, так і світовому рівнях. Професійно соціоорієнтованими групами доби раннього Нового часу були перш за все - духовенство, панівна верхівка, банкіри, дипломати та інтелігенція.

Французька книга XVI-XVIII століття стає важливим носієм інформації та формує певне інформаційне поле французького суспільства, оскільки вже в цей період можна говорити про історію та особливості окремих елементів структури книги (марка друкарів і видавців), типографський матеріал, історію окремих типографій, історію окремих видавців, особливості взаємовпливу рукописної та друкованої книги тощо.

Отже, доба раннього Нового часу (XVI- XVIII ст.) - це період процесу інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії, ери постійних посольств, постійної дипломатії та інституціоналізації дипломатичних служб провідних держав Європи, етап розвитку й удосконалення дипломатичної теорії, практики і моделей дипломатії досвідом багатьох держав і народів, і, безперечно, що в центрі цієї практики споконвічно стояли питання війни й миру. У цей період чітко окреслюється проблема книгодрукування як нового етапу в інформаційній культурі Західної та Центральної Європи, та її ролі в інформаційному розвиткові європейського інформаційного простору в цілому. Для цього періоду характерна специфіка формування зовнішнього вигляду, структури, допоміжного апарату, декору та ілюстрацій європейської друкованої книги доби раннього Нового часу.

Першими війнами доби раннього Нового часу стали Італійські війни (1494-1559 рр.). Саме в цей історичний період відбувається генезис інституціональних процесів нової зовнішньої політики і дипломатії, які, у подальшому, знайдуть своє виявлення в інституціоналізації дипломатичних служб держав Європи протягом доби раннього Нового і Нового часу.

Література

1. Див. дет.: Le Goff J. Les mentalites: une histoire ambig^ / Ed. J. Le Goff, P. Nora // Faire de LhistoireilL - Paris, 1974. - P. 76-94; Vovelle M. Ideologies et mentalites. - Paris, 1982; Chartier R. Histoire intellectuelle et histoire des mentalites. Trajectories et questions // Revue de Synthese. - Ser. 3. - 1983. - V.8. - P. 277-307.

2. Макиавелли Никколо. Государь / Н. Макиавелли // Макиавелли Н. Избранные сочинения. - М.: Художественная литература, 1982. - C. 345.

3. Namer Emile. Machiavel / E. Namer. - Paris: Presses universitaires de France, 1961. - C. 23-29.

4. Цит. по: Mousnier Roland. Le XVIе et XVIIе siecle / R. Mousnier. - Paris: Presses universitaires de France, 1961. - T.4. - C. 140.

5. Коммин Ф. де. Мемуары / Филипп де Коммин. - М.: Наука, 1987. - Кн. 8. - Гл. XXIV. - С. 377; Commines Ph.de. Memoires / Ph. de Commines. - P., 1924-1925. - T.3. - Ch.VIII.

6. Монтень М. Опыты / Монтень. - М. : Правда, 1992. - Кн.3. - Гл. XIII. - С. 332.

7. Коммин Ф. де. Мемуары / Филипп де Коммин. - М. : Наука, 1987. - Кн. 1. - Гл. XIV. - С. 43.

8. Попов Н.В. Династические браки и "брачная дипломатия" в Центральной и Восточной Европе XV - начала XVII в. / Н.В. Попов // Новая и новейшая история. - 2000. - № 2. - С. 170-179.

9. Див. дет.: Фаулер К. Эпоха Плантагенетов и Валуа: Борьба за власть. 1328-1498 гг. / Кеннет Фаулер. - СПб. : Евразия, 2002. - 352 с.; Mowat R.B. A History of European Diplomasy (1451-1789) / R.B. Mowat. - Hamden-Connecticute, 1971.

10. Гринишина І.І., Марченко Т.М. Еволюція французької книжки: від книгодруку до інтернету / І.І. Гринишина, Т.М. Марченко // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - Луцьк, 2011. - Вип. 5, ч.2. - С. 27-30.

11. Книга в культуре Возрождения. - М.: Наука, 2002. - 270 с.; Историческая память в культуре эпохи Возрождения / отв. ред. Л.М. Брагина. - М. : РОССПЭН, 2012. - C. 196-214. Эльфонд И.Я. Образ власти: Pro et contra. Политическая мифология, пропаганда и культура во Франции XVI в. / И.Я. Эльфонд. - Саратов, 2011. - C. 166-179.

Размещено на Allbest.ru