Директорія та її місце в Українській революції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра українознавства та ЗМП

Контрольна робота

з дисципліни «Історія України»

Тема: Директорія та її місце в Українській революції

2018

Зміст

Вступ

1. Директорія: її внутрішній курс. Відродження УНР.

2. УНР і ЗУНР. Акт злуки 22 січня 1919 р.

3. Військова і зовнішньополітична діяльність Директорії

4. Друга війна Радянської Росії проти УНР. Падіння Директорії та оцінка її діяльності.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Директорія УНР -- найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Невдала аграрна політика, репресії проти бунтуючого селянства, невирішеність військового питання, цілковита залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, а також поразка держав Центрального блоку призвела до краху Гетьманату.

Директорія УНР прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі).

Основними причинами її утворення були такі - невдоволення внутр. політикою гетьманського режиму, який діяв в інтересах великих власників, бажання лівих партій відновити УНР, розуміння неминучості поразки в ході Першої світової війни Німеччини, яка була основним союзником гетьмана Скоропадського. Український національний союз на чолі з В.Винниченком та Всеукраїнський Земський союз на чолі з С.Петлюрою створили у листопаді 1918 р, Директорію з 5 чоловік для керівництва антигетьманським повстанням і відновлення УНР.

Директорія проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР повинна належати лише працюючим класам. «Слідуючим етапом нашої революції, -- зазначалося в декларації від 26 грудня 1918, -- є творення нових, справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Трудовий конгрес України -- тимчасовий законодавчий орган УНР. У зовнішній політиці Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з усіма народами та державами.

1. Директорія: її внутрішній курс. Відродження УНР

український народний республіка директорія

У серпні 1918 року в умовах кризи гетьманату представники УСДРП, УПСР, УПОФ заснували Український національний союз (УНС), який 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР на чолі з В. Винниченком для організації антигетьманського повстання й відновлення УНР.

Війська Директорії почали наступ з Білої Церкви на Київ і розгромили гетьманські війська під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р. Бій не був великим, однак мав величезне значення для всієї України -- після перемоги у Мотовилівських лісах війська Директорії УНР розпочали наступ на Київ.

14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади й емігрував до Німеччини. Уся повнота влади в Україні перейшла до Директорії УНР.

Директорію УНР було створено у складі: В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка, П. Андрієвського. Директорія оголосила гетьмана поза законом, його декрети та реформи скасовано, відновлено попередню назву держави - УНР і чинність її законів.

Було обрано Раду народних міністрів УНР у складі 18 осіб, яку очолив В. Чеховський і яка відповідала перед Директорією в періоди між сесіями Конгресу трудового народу (своєрідного парламенту).

Дії Директорії у суспільно-політичній та економічній сферах: відновлювалися демократичні свободи; встановлювалася національно-персональна автономія; поновлювався восьмигодинний робочий день; ухвалено закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу; проводилася боротьба із спекуляцією; поверталися селянам зібрані поміщиками контрибуції [1, c. 385].

Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва, її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і на союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за “європейську модель” і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії. Внаслідок цього відбувся розкол у Директорії. Всю повноту влади зосередив у своїх руках С. Петлюра, який проголосив себе Головним отаманом.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Радком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Коли у січні 1919 р. почався новий збройний конфлікт з більшовиками, Директорія практично не могла ефективно управляти своїми військовими з'єднаннями, які були по суті напівпартизанськими загонами і часто переходили на бік ворога. На бік більшовиків перейшли збройні угрупування під керівництвом М. Григор'єва, Н. Махна, Д. Терпила (Зеленого). Ради захопили: Харків (3 січня),Чернігів (12 січня),Полтаву (19 січня), Катеринослав (27 січня), Київ (5 лютого), а до літа 1919 р. всю Україну [1, c. 52].

Намагаючись зміцнити свої позиції та надати взаємну допомогу проти ворогів, уряди ЗУНР і УНР (Директорії), 22 січня 1919 р. проголошують Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.Однак після переговорів Директорії з Польщею наприкінці 1919 р. про передачу полякам частини західноукраїнської території в обмін на визнання незалежності УНР та військовий союз, Президент ЗУНР Є. Петрушевич денонсував Акт злуки .

Навесні 1920 р. українсько-польський союз (С. Петлюра підписав з Ю. Пілсудським Варшавський договір) зазнав поразки від Червоної армії і у 1921 р. було остаточно покладено кінець існуванню УНР.

2. УНР і ЗУНР. Акт злуки 22 січня 1919 р.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки дійшли згоди про об'єднання.

Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у загрозливій ситуації перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної допомоги. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".

Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які привели до повалення Гетьманату, а також перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.

Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу [2, c. 7].

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту -- ухвалу УНР і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "...Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка..." [4, c. 35].

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі. Проте до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском Червоної Армії змушена була покинути Київ. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920 р.

3. Військова і зовнішньополітична діяльність Директорії

В перший місяць своєї діяльності Директорії довелося більше займатися військовими справами, ніж політичними. Отримавши перші перемоги над гетьманцями, провід повстання розпочав створення власних збройних сил -- Республіканської армії. 20 листопада 1918 р. Директорія оголосила мобілізацію у вже підконтрольних їй Бердичівському, Сквирському, Таращанському, Радомишльському, Васильківському, Білоцерківському повітах на Київщині та Вінницькому повіті на Поділлі. 24 листопада Головний отаман С. Петлюра видав наказ про створення регулярної армії УНР «для захисту республіки і всього трудового народу». Її ядром стали військові формування гетьманської армії -- Окремий загін Січових стрільців (СС), Чорноморський кіш, Сіра дивізія, Запорозький загін, 1-й полк Залізничників (Корпусу залізничної охорони), 2-й Український корпус (Подільський) та інші частини, що перейшли на бік повстання.

На тих територіях, де не було регулярних військ, на які могли б спиратись керівники Оперативного штабу, боротьбу з осередками гетьманської влади вели повстанські загони місцевого формування. На чолі їх ставали переважно колишні старшини і солдати російської армії, що брали участь в українському русі з 1917 р. Саме вони першими відгукнулися на заклик Директорії й очолили місцевих селянповстанців. Найбільш потужні формування були створені отаманами Н. Григор'євим на Єлісаветградщині, Зеленим (Д. Терпилом) в районі Трипілля-Обухова на Київщині, В. Оскілком на Волині та ін. Повстанські загони також включалися до складу Республіканської армії.

27 листопада була оголошена загальна мобілізація до лав армії УНР на всій території України. Вона передбачала мобілізацію чоловічого населення у віці від 20 до 35 років, а старшин -- до 43 років «для захисту здобутків революції та боротьби з гетьманом і гетьманським поміщицьким правительством, для здобуття землі і вільних прав трудящому народові, та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в Українській Народній Республіці». Отже, мова фактично йшла не про регулярну армію, яка є неодмінним атрибутом незалежної держави, а про збройну силу для внутрішньої боротьби (громадянської війни). Останнім пунктом наказу повідомлялося, що «ця мобілізація тимчасова і не на довгий строк, щоб закріпити республіканський лад і підготовити нову українську армію по черговому призову».

Військова доктрина УНР не була розроблена, відповідно не був визначений характер збройних сил, які вона будувала. Як видно з документу, при будівництві армії Директорія повністю відкинула зовнішній фактор. Хоча вже на момент початку повстання міжнародне становище України було небезпечним і обіцяло подальші ускладнення. Поразка Центральних держав у Першій світовій війні означала, що німецькі та австро-угорські війська, які для України були гарантом зовнішньої і внутрішньої стабільності, невдовзі залишать її територію. Наслідки цього можна було передбачити, оскільки в результаті складних і тривалих переговорів між РСФРР та Українською Державою мирний договір так і не був підписаний. Радянська Росія демонстративно не визнавала незалежної України, але керівництво Директорії щиро сподівалося, що із зміною політичного ладу більшовики змінять до неї своє ставлення. Натомість на території РСФРР був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який вже мав власну збройну силу -- сформовані у нейтральній зоні дві Українські повстанські дивізії. Так само був проігнорований факт висадки на півдні союзного десанту військ Антанти.

Військові вважали, що рішення про проведення мобілізації було помилковим. Зокрема, командувач Лівобережного фронту полковник П. Болбочан вважав оголошену мобілізацію шкідливою в тій ситуації, передчасною та недостатньо підготовленою через відсутність державного апарату на місцях. З цього приводу він писав до Головного отамана: «Для того, аби прийняти таку кількість людей, треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівно ж і по управліннях повітових військових начальників». На його думку, «розхитана повстаннями на місцях влада» була слабкою а подекуди й взагалі відсутньою. Мобілізація в подібних умовах могла привести до того, що голодні й роздягнуті новобранці завдяки активній більшовицькій пропаганді перейшли б на бік противника. Перш, ніж оголошувати загальну мобілізацію, П.Болбочан пропонував Головному отаману підготувати кадри старшин, які невдовзі могли б очолити нові частини, сформовані з новобранців. Зрозуміло, Директорія не прислухалася до думки військових фахівців.

Поставлена Головним отаманом С. Петлюрою мета повстання -- «дощенту знищити безладдя, заведене гетьманським урядом, і ту силу, на яку вони опирались», було виконано в буквальному сенсі. Значні напрацювання попередньої влади в галузі державного, і зокрема, військового будівництва не були використані. Ще уряд першої УНР, переконавшись у нездатності збройних сил, створених на основі добровольчих формацій, до оборони країни, у березні-квітні 1918 р. поставив питання про регулярну армію. Програму її створення, долаючи спротив окупаційної влади, розробило Військове міністерство гетьманського уряду.

Порядок оголошення мобілізації визначався в ухваленому 24 липня 1918 р. Радою міністрів Української Держави законі про загальний військовий обов'язок. В дусі національних військових традицій були розроблені нові статути, система військових чинів, символіка, уніформа. Зазначимо, що ідеологи і виконавці військової реформи генерали О. Галкин, С. Дельвіг, М. Юнаков підтримали Директорію і залишилися в українських збройних силах, але вплинути на формування військової політики Директорії вони не могли. Про те, що напрацюваннями гетьманату у військовій сфері не скористалася республіканська влада, з жалем згадували пізніше М. Омелянович-Павленко, М. Капустянський та інші воєначальники.

Зокрема, на їх думку, скорочення кадрового контингенту внаслідок переходу офіцерів з гетьманської армії до білих формувань можна було поповнити за рахунок звільнених з армії у 1918 р. офіцерів військового часу. (За наказом військового міністра генерала О. Рогози від 15 липня 1918 р. з армії було звільнено старшин воєнного часу, які не мали повної військової освіти. Переважно це були патріотично настроєні старшини-українці).

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

Політична думка мислителів Атланти та сфера практичної політики цих країн не була прихильною до українців. Політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу [5, с. 167].

4. Друга війна Радянської Росії проти УНР. Падіння Директорії та оцінка її діяльності

Друга війна радянської Росії проти УНР. Ще наприкінці листопада - на початку грудня 1918 р. радянська Росія, яка 13 листопада 1918 р. анулювала Брестську мирну угоду, без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919 р. після тривалих безплідних намагань В. Винниченка, В. Чехівського, М. ІІІаповала Та інших дипломатичними засобами порозумітися з більшовицькою Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи па героїчну боротьбу українських військ проти частин Червоної армії на теренах Лівобережної України (у січні 1919 р. радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав та інші міста), 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації .

Прагнучи ліквідувати хоча б один із фронтів, більшість членів Директорії виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. He погоджуючись з цим рішенням, 11 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С. Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.

У квітні 1919 р. радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Протягом літа - осені 1919 р. Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції 1919-1920 p.p. звели нанівець ці намагання.

Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. Але наприкінці 1920 р. Директорія УНР втратила контроль над територією України, і С. Петлюра був змушений емігрувати [3, c. 24].

Причини поразки Директорії: неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах; відсутність єдності національно-демократичних сил; боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян; у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва; нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би створити широку соціальну основу нового режиму; війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.; розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного характеру, єврейські погроми; союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії; керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею незалежності УНР.

Висновки

Таким чином, уряд УНР, його керівник Сімон Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і відґїзду в еміграцію В. Винниченка) не спромогся виробити політику, на основі якої усі українські політичні сили змогли б обґєднатися і захистити та утвердити українську державність. С. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою іноземних військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФРР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

Відсутність ефективного державного апарату, суперечлива внутрішня та зовнішня політика ослабила соціальну опору Директорії (робітники,інтелегенція,селяни), чим скористалася Радянька Росія, захопивши територію УНР. Офіційно Директорія була ліквідована указом С. Петлюри 20 листопада 1920 року.

Список використаних джерел

1. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: Док. і матеріали. У 2-х томах, Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. - 688 с. // Режим доступу: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0008979

2. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. -- К.: Темпора 2009 - 426 с.: іл. // Режим доступу:http://resource.history.org.ua/cgibin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0002147

3. Коновалець Є. Причинки до історії Української революції. -- Прага, 1928. -- 39 с. // Режим доступу: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0007554

4. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. Док. і матеріали. У 4-х томах. Нью-Йорк, 1969. // Режим доступу:http://irbisnbuv.gov.ua/cgibin/ua/elib.exe?I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=UKR0000819

5. Яневський Д. Загублена історія втраченої держави. Фоліо, 2009. --252с.//Режимдоступу:http://shron1.chtyvo.org.ua/Yanevskyi_Danylo/Zahublena_istoriia_vtrachenoi_derzhavy.pdf

Размещено на Allbest.ru