Соціально-економічне становище українських земель у складі Райхскомісаріату Україна та прифронтовій зоні у 1941-1944 рр.

Размещено на http://allbest.ru

Кафедра історії України

Контрольна робота

на тему:

Соціально-економічне становище українських земель у складі Райхскомісаріату Україна та прифронтовій зоні у 1941-1944 рр.

План

Вступ

1. Економічні заходи і політика окупаційного правління

2. Соціально-культурне становище України в період окупації

3. Політика окупантів до українського населення у прифронтовій зоні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Німецька політика на Сході Європи передбачала принцип «поділяй і владарюй», який вважався єдиним, щоб завадити народам об'єднатися для створення опозиції Німеччині. У зв'язку з цим існувала гітлерівська концепція «життєвого простору», в основі якої лежала програма германізації територій шляхом колонізації. Гітлер зовсім не турбувався про територіальну цілісність завойованих країн. З економічних і стратегічних причин ще менше він переживав про етнографічну цілісність України. Отже, об'єктом дослідження є політичні плани і становище Українських земель у складі рейхкомісаріату Україна у роки Другої світової війни.

Предметом дослідження є місце України в період окупації нацистської адміністрації у 1941 - 1944 рр.

Мета дослідження - на основі переосмислення здобутків історіографії та вивчення архівних матеріалів визначити місце України в німецькій східній політиці у 1941 - 1944 рр. У планах нацистської Німеччини щодо захоплення «життєвого простору» на Сході Європи українське питання займало важливе місце. Уже в перші місяці війни німці почали активно закладати підвалини своєї політики на окупованих територіях, реалізуючи концепцію повного уярмлення українського народу та підпорядкування собі українських земель без будь-яких застережень. Нацистська Німеччина розглядала українське питання в контексті своєї глобальної зовнішньої політики, якою передбачалося створення найбільшої і наймогутнішої у всі часи німецької держави. У цих планах Україні відводилася особлива роль як країні з величезними економічними можливостями і сприятливим географічним положенням, що заклало б основи могутності рейху. При цьому зовсім ігнорувалися національні і політичні інтереси українців.

1. Економічні заходи і політика окупаційного правління

Ідеї економічного пограбування територій, які передбачалось завоювати, викладені в плані «Ольденбург» та деталізовані в «Зеленій течці Герінга» -- «Директивах з керівництва економікою в окупованих східних областях». Основним завданням усіх господарських заходів вважалося постачання для продуктів харчування і промислової сировини Вермахту і Райху, а також підготовка умов для наступної колонізації України. Для їхньої реалізації створювався Головний економічний штаб на чолі з М. Томасом, що складався з керівної групи; групи «La» (продовольче постачання й сільське господарство; групи «В» (промисловість, сировина для підприємств, фінанси й банківська справа, торгівля, автотранспорт); групи «М» (потреби військових частин, воєнна економіка, транспорт). На місцях штабу підпорядковувалось 5 господарських інспекцій (у кожній армійській групі при командувачі тилу); 23 господарських команди в районі дислокації кожної охоронної дивізії; 15 філіалів у найважливіших пунктах госпкоманд. У «військовій зоні» діяла господарська інспекція «Дон--Донець»(Юзівка), до складу якої входило 10 команд (Wikdo) у Харкові, Сумах, Чернігові, Луганську, Юзівці (2), Криму, Курську, Ростові, Воронежі[1,c. 36].

Через евакуаційно-ліквідаційні заходи радянських властей окупантам не вдалося налагодити функціонування важкої індустрії. Відновили роботу 250?під­приємств та цехів (85 -- металооборонних), що ледве сягало 2,3 % великих довоєнних об'єктів. Якщо заходи у видобувних галузях давали відчутний результат (всього видобуто 380 тис. т залізної руди і 1782 тис. т марганцевої), то налагодити роботу металургійних гігантів не вдалося: у Придніпров'ї й Донбасі під час окупації виплавлено 1005 тис. т сталі й чавуну. На Прикарпатті викачано з надр понад 600 тис. т нафти.

Великий німецький капітал передбачав здійснити солідні інвестиції в місцеву промисловість лише після остаточної перемоги на Східному фронті.

Набагато ефективніше німецькі й румунські економічні структури діяли в аграрній сфері. Основним інструментом цієї хижацької політики стало Центральне торгівельне товариство «Ост», головна контора якого -- «Україна» -- перебувала в Ровно. До початку 1943 р. по лінії ЦТТ «Ост» з України вивезено понад 2,8?млн.?т продовольства, а до 1 квітня 1944 р. його кількість сягнула 94,5% всього, що отримав Райх зі «східних територій». 99,5% вивезеного до 31 липня 1943 р. в Ні­меччину зерна 8292,6 тис. т одержано з України. Тут заготовлено 587,8 тис. т олійних культур, 35,3 тис.?т цукру 1 млн. 199,5 тис. голів великої рогатої худоби 228,3 тис. свиней, 10,9 тис. т телят, 158?тис.?овець, 9376?т?домашньої птиці, 331?млн.?шт. яєць. За рахунок українського сільського господарства Вермахт і Німеччина на 80% забезпечили свої потреби в хлібі, на 83% -- у м'ясі, 74% -- у жирах. Тільки від серпня 1941 р. до лютого 1942 р. в Румунію відправлено 75 тис. голів великої рогатої худоби, 12 тис. коней, 100 тис. овець, 30 тис. свиней, 300 тис. голів домашньої птиці, а також майно 19 МТС і 30 майстерень з ремонту техніки.

Для максимального викачування врожаю в Україну з Райху завезли 1000 сіялок, 1 млн. серпів, а також 100 тис. плугів та культиваторів. Берлін пішов навіть на те, щоб звільнити частину військовополонених для виконання сільськогосподарських робіт[1,c. 59].

Задля повного контролю над виробничим процесом і потоком продукції нацисти зберегли колгоспно-радгоспну систему, перейменувавши колишні колективні господарства на «громадські» й «державні».

Обіцянки наділити селян землею так і залишилися невиконаними. Натомість в руслі колоніальної політики стимулювалися хутірські господарства «фольксдойче»: 2215 таких маєтків на українських теренах одержали 6,3 млн. га землі.

5 серпня 1941 р. А. Розенберг видав розпорядження про обов'язкову трудову повинність селян у віці від 15 до 60 років, кожен з яких мав відпрацювати 22 дні в якості «трудового мінімуму». Компенсація трудових затрат була неадекватною: так, на Полтавщині за один «трудодень» видавалося 460 г зернових і 54 коп.

За здану сільгосппродукцію селянам нараховувалися т.зв. «пункти» -- умовні одиниці, за які вони могли придбати інші товари. За 1 ц зерна можна було отримати 10 «пунктів», свиню вагою 110 кг -- 400 «пунктів», 1 л молока -- 1 «пункт» у той час, як 1 коробка сірників коштувала 100 «пунктів», 1 кг цукру -- 100, 1 кг солі -- 30, 1 м простої тканини -- 320, брюки -- 560, шкарпетки -- 120, костюм з грубого сукна -- 1600 «пунктів»[10,c. 95].

Та якщо селяни ще могли якось звести кінці з кінцями за рахунок натурального господарювання, то мешканці міст були поставлені не межу виживання. Сотні тисяч громадян за безцінь продавали або обмінювали меблі, одяг, родинні реліквії, коштовності на харчові продукти, долаючи значні відстані на «мінку» в селах. Господарське й технічне управління були покликані забезпечити практичне розв'язання проблем, пов'язаних з матеріально-технічним та організаційним забезпеченням відбудовних і налагоджувальних робіт у виробничій сфері й використання промислової та сільськогосподарської продукції в РКУ.

Відділи головних управлінь складалися з великої кількості підвідділів. Так, у структурі відділу продовольства й сільського господарства функціонували підвідділи земельно-правової політики, державних помість, ринкових товариств, сільськогосподарських поселень; у відділі науки і мистецтва - підвідділи вищої школи, шкільний,книжковий, образотворчого мистецтва, сценічний; у відділі загальної пропаганди підвідділи пропаганди, преси, радіо, кіно, закордонних зв'язків, виставочний (експозиційний), господарського вербування, обслуговування військ і т. ін. Генеральні комісаріати й гебітскомісаріати мали аналогічну, хоча й дещо спрощену структуру. Свідченням цього є наявність в апараті РКУ «єврейського» підвідділу, наявність підвідділів фольксдойче, німецького й ненімецького у відділах жіноцтва і юнацтва, а також підвідділів поселенської політики (фактично - колонізаційної), сільськогосподарських, поселень

Незрідка поліція й гітлерівці реквізували придбані запаси й прирікали людей на голод. Ще однією можливістю купити їжу були базари, хоча ціни на них перевищували будь-яку уяву: у квітні 1942 р. на київських ринках стакан пшона коштував 18 руб., стакан гороху -- 13 руб., десять картоплин -- 30 руб., 1 кг хліба -- 75 руб. Пайкова норма хліба дорівнювала 700 г на тиждень, а працюючі отримували 2 кг на місяць[10,c. 97].

Відсутність продуктів харчування й системи охорони здоров'я викликали епідемії тифу, дизентерії, туберкульозу, масову смертність населення. Тільки в Харкові від голоду й пов'язаних з ними хвороб загинуло близько 100 тис. його мешканців.

Важливим аспектом економічної політики стало використання трудових ресурсів України. Спеціальними розпорядженнями нижня вікова межа для потенційних працівників знижувались до 13, а потім і 11 років. У «Трансністрії» обов'язкова трудова повинність охоплювала віковий контингент від 16 до 60 років, хоча управляючий Одеського району санкціонував використання на сільськогосподарських роботах 7--12-річних дітей.

Для реєстрації й наступного розподілу робочої сили створювалися біржі праці. За ухиляння від роботи передбачались різноманітні покарання: від штрафів та арештів до смертної кари. Так, 8 липня 1943 р. миколаївський генерал-комісар повідомив про страту десяти 17-річних робітників, які втекли з важливого виробничого об'єкта. Близько 500 тис. осіб працювали у продовольчому секторі під контролем ЦТТ «Ост». Суму неотриманої ними зарплати Надзвичайна державна комісія СРСР з розслідування злочинів та збитків, заподіяних окупантами, оцінила в 2 млрд. 188 млн. руб.

Ще однією драматичною сторінкою окупації стало вивезення громадян республіки на роботи до Райху. Від 2,2 до 2,4 млн. українських «остарбайтерів» працювали в роки війни на чужині, багато з них не дочекалися повернення на батьківщину. Для багатьох наших співвітчизників словосполучення німецька каторга стало не просто історичним поняттям, а частиною їхньої пам'яті.

2. Соціально-культурне становище України в період окупації

Незважаючи на відсутність єдності у поглядах лідерів ІІІ Райху на засоби і характер задоволення культурно-освітніх потреб населення окупованих територій, протекціоністською її назвати не можна. Щоправда, у різних територіально-адміністративних одиницях можливості для цього суттєво відрізнялися. У дистрикті «Галичина», де українська громадськість традиційно багато уваги приділяла вихованню й навчанню підростаючого покоління, справа була поставлена краще, ніж в інших регіонах України. Українські освітні товариства (УОТ), що діяли під егідою Українського центрального комітету на чолі з проф. В. Кубійовичем, за підтримки окупаційної адміністрації налагодили роботу 929 українських шкіл (91,7 тис. учнів, 1415 вчителів).

За сприяння Комісії допомогли українському студентству (КОДУС) при УЦК в Чехії та Німеччині) навчалося 400 студентів, 250 з яких одержували стипендії). Якщо в Галичині дитячі дошкільні установи були оточені турботою громадських та релігійних інституцій, то на решті території України через особливості окупаційного режиму вони перебували в незадовільному стані.

Послідовним противником відновлення освітньої системи був Е. Кох, який усіляко обмежував доступ українців до навчальних закладів. На початку 1942 р. він підписав циркуляр, яким дозволив розпочати заняття тільки в 4-класних «народних» школах для дітей до 11 років. Плата за навчання в школах коливалась від 100 до 350 крб, крім того вимагалось внесення продуктів харчування[8, c. 344].

Спеціальні органи ретельно відстежували відповідність програм, підручників, дидактичного матеріалу суворим ідеологічним приписам нацистів. Прискіпливістю відзначався й підбір педагогічних кадрів. У 7-річних школах помітне місце посідало вивчення німецької мови. До певного часу в освітніх установах викладався Закон Божий, існувала українська національна символіка. Та як тільки окупаційна влада відчувала наявність політичних мотивів у навчально-виховному процесі, вона вдавалася до заборонних санкцій. Саме за спроби «усунути німецький вплив» на маси й роботу, спрямовану на відродження самостійної України, було ліквідовано товариство «Просвіта».

Система вищої освіти практично перестала існувати. Лише якийсь час працювали Харківська національна консерваторія, Національний художній та політехнічний інститути в Харкові, педінститут у Чернігові, Полімедикум у Києві, медичний та педагогічний інститути у Вінниці, Полтавський і Київський сільспінститути і педінститути, Академія музичного і драматичного мистецтва ім. М. Лисенка в Києві[8, c. 350].

З приходом німців на територію України частина інтелігенції, задіяна раніше у видавництві преси, також продовжувала працювати з тією лише різницею, що тепер вона видавала друковану продукцію під пильним наглядом німецької адміністрації. Український дослідник Б.Грановський підрахував, що окупаційна влада дозволила видавати в Україні 239 одиниць періодичних видань . На території рейхскомісаріату «Україна» і військової зони виходили не менше 115 друкованих періодичних видань, що підлягали жорсткій цензурі [1, с. 83].

При Дніпропетровській допоміжній міській управі з осені 1941 р. функціонував відділ мистецтв. Кількість художників. архітекторів, скульпторів, іконописців та інших митців становила 43 особи. Директорами кінотеатрів ставали також особи, яких призначала «нова» влада.

Незважаючи на те, що німецька армія нищила культурні цінності нашого народу, вона дала також дозвіл на функціонування театру, переслідуючи корисливі цілі пропаганди з його сцени. Зокрема, актори окремих міських та обласних театрів з тих чи інших причини залишилися на окупованій території й повинні були якось існувати.

У свою чергу, в німецькій пропаганді серед населення театру відводилася надзвичайно важлива роль. Він був одним із впливових засобів агітації, який використовувало гітлерівське керівництво на окупованих територіях.

Виконуючи як окупаційну повинність обслуговування німецької армії, національний театр водночас спрямував свою духовну енергію на контакти з власним народом. Театр стає таким мистецьким засобом, який допомагає українському народу зберегти свої національні мистецькі традиції. Незважаючи на те, що на сцені українських театрів ставилися й німецькі вистави, українське театральне мистецтво несло ідеї патріотизму й протиставляло гітлерівському геноциду національні мистецькі пріоритети.

Головним напрямом «культуртрегерської» місії нацистів стало насадження уявлень про недосяжність для слов'ян рівня німецької культури. Для цього використовувалися засоби кіно і радіопропаганди, періодична преса. Водночас окупанти виявили цілком практичне зацікавлення історико-культурними цінностями. Співробітники Оперативного штабу райхсляйтера Розенберга відбирали й відправляли до Німеччини рідкісні книги, рукописи, ікони, цінні картини, скульптури, інші мистецькі твори[2, c. 195].

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври». В Галичині українське слово пропагували газета «Краківські вісті» та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У. Самчука і І. Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькими властями україномовні газети населення стало справедливо називати «німецькими газетами з українським шрифтом».

Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміністра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи «Україна», які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ -- батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн книг. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).

Гітлерівськими зарізяками було завдано величезної шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тис. шкільних приміщень. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення[2, c. 198].

Така «поведінка» гітлерівців викликала дедалі зростаючий опір місцевого населення. Рух за збереження культурних цінностей особливо активно розгорнувся в процесі масового вигнання загарбників з української землі. В багатьох місцях патріоти утворювали підпільні групи для врятування від гітлерівських вандалів наукових і культурних цінностей. Такі групи діяли фактично майже в усіх великих музеях. Найактивнішу участь у спасінні культурних надбань українського народу бра робітники, колгоспники, службовці, діти.

Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована перед наступом німецько-фашистських військ углиб СРСР -- на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повернувся з евакуації до рідної домівки. україна німецький окупація евакуація

В період окупації не вдалося відновити систему охорони здоров'я і комунальне господарство. На час визволення України від загарбників кількість лікарень порівняно з 1941 р. скоротилась на 500, родильних будинків -- на 200, поліклінік та амбулаторій -- на 1000, аптек -- на 800, лікарів -- на 55%. У звільнених містах функціонувало 7% водомережі, 6% -- каналізації, 33% -- пралень. На Сумщині працювало 15 лазень, у Києві -- 2, в Одесі й Вороши­ловграді їх не залишилося зовсім. З 64?міських електростанцій діяло тільки 2. Майже 45% житлового фонду республіки в 1941--1943 рр. було зруйновано й виявилося непридатним для використання. Незрідка люди змушені були жити в землянках.

Антисанітарія, відсутність належної медичної допомоги й медикаментів, а також системи постачання спричиняли масові захворювання й високу смертність.

3. Політика окупантів до українського населення у прифронтовій зоні

Північно-східні прифронтові території України (Чернігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавалися в управління військовій адміністрації. Тут були створені оперативні тилові райони, на чолі яких стояли коменданти. На селі німці відновили посаду старости.

Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялася на три адміністративні зони. Перша, евакуаційна зона, відносилася до фронтового району. Населення цієї зони підлягало примусовій евакуації. В другій зоні населення міст і сіл могло вільно пересуватися тільки вдень, У третій зоні існував спеціальний окупаційний режим із комендантською годиною. На всій окупованій території була введена сурова система реєстрації населення. Вводилася обов'язкова примусова праця. За незначні порушення трудової дисципліни могли відправити в концтабір. Жорстокість політики нацистів в Україні не знала меж. За роки окупації тут було знищено близько 6 млн. цивільного населення та військовополонених, депортовано на примусові роботи до Німеччини 2,5 млн. осіб. Фактично була знищена економіка України[7, c. 37].

Порівняно з німецькою румунська окупація була ліберальнішою. На окупованій території була дозволена вільна торгівля, але румуни жорстоко придушували будь-які прояви українського націоналізму.

Починаючи з перших днів бойових дій у прифронтовій смузі адміністративні функції виконувалися безпосередньо німецькими військовими комендатурами за допомогою колабораціоністів: сільських старост і волосних старшин. У тилових районах створювалися більш вдосконалені і розгалужені адміністративні установи, але не об'єднані, проте, в єдину систему. Навіть в умовах окупації західних областей України нацисти не хотіли створювати на цій території будь-яку подобу держави-сателіта. Але при цьому, прагнучи максимально підпорядкувати собі населення, нацисти створювали органи так званої «нової адміністрації», до роботи в якій вони залучали осіб, готових співпрацювати з ними. Німецько-фашистські загарбники відмінно усвідомлювали, що тільки при дієвій роботі органів місцевого самоврядування можна успішно використовувати потенціал окупованих територій.

Застосовувались і традиційні форми допомоги. В квітні 1942 р. відкрилася окрема їдальня для обслуговування інвалідів, пенсіонерів та членів їхніх родин у Юзівці. У м. Лисичанську Ворошиловградської області було відкрито їдальню для «повністю непрацездатних інвалідів та їх дітей» на 260 осіб. В Успенському районі Ворошиловградської області також при районній управі був організований відділ соціальної допомоги.

Існували і спеціальні заклади для утримання інвалідів, де одинокі незабезпечені люди похилого віку могли жити. Так, у м. Алчевську Ворошиловградської області функціонував будинок для людей похилого віку. Судячи з його фінансових документів, для мешканців та працівників згаданого закладу періодично закуповувалися різні необхідні продукти харчування, в тому числі м'ясо, що було рідкістю для тих років. В с. Старо-Михайлівка Мар'їнського району Сталінської області в роки окупації деякий час працював будинок інвалідів. До нього з м. Сталіно та околишніх районів направлялися в основному одинокі, незабезпечені люди[7, c. 40].

Інваліди та працівники будинку інвалідів для кращого харчового забезпечення мали працювати у присадибному господарстві. Навесні 1942 р. ними було засіяно 13,29 га землі 13-ма основними сільськогосподарськими культурами. Можливо, через це харчування восени 1942 р., як для часів нацистського режиму, там було досить непоганим. Аптека відпускала за державними (твердими) цінами лікарські засоби. Збереглася лише одна заява мешканки цього будинку з проханням відрахувати її з цього закладу з причини образи релігійних почуттів (хтось вживав ненормативну лексику в церкві). Хоча офіцери німецької армії, що дислокувалися у м. Сталіно, харчувались набагато краще в їхній раціон часто входили гарячого та холодного копчення риба, м'ясо, шоколад, мед, повидло, соління тощо, але із врахуванням наведених у документах фактів не можна зробити висновок про політику тотального винищення непрацездатного та потребуючого соціальної підтримки населення в роки окупації. А така думка є типовою як для наукової, так і для масової свідомості. Навпаки, підтримка цих верств населення навіть в тих умовах існувала. Але, знову ж таки, не в усіх областях ситуація була однаковою: у Харківській області також було два подібних заклади, туди направляли одиноких людей з Харкова.

Також у місті діяло загалом три «інвалідних» і пенсійних товариства (академічних пенсіонерів, об'єднання сліпих, товариство інвалідів), що намагалися займатися комерційною діяльністю для поліпшення матеріального становища своїх членів. Їх виникнення також диктувалося вкрай важким, зубожілим становищем людей, відсутністю соціального забезпечення впродовж цілого року окупації. Отже, двоякість політики нацистів щодо соціально незахищених верств населення регіону також стала фактором їх виживання у вкрай важких і жорстоких умовах війни. Таким чином, політика щодо інвалідів в роки нацистської окупації була не настільки однозначною та прямолінійною, як це можна уявити з традиційних праць з історії цього періоду[7, c. 53].

Після тактики "випаленої землі", застосованої радянським керівництвам під час відступу з УРСР, провалу бліцкригу та початку вивозу до рейху працездатного населення, окупанти намагалися більш ефективно використовувати ресурси країни. Крім того, нацисти мали запобігти масовим заворушенням серед населення у прифронтовій зоні, через що вони вдавалися до масованої пропаганди, деяких соціальних заходів. Водночас й самі інваліди намагалися використати всі можливості для того, щоб заробити шматок хліба. Підкреслимо, що однозначно політика обох тоталітарних режимів в роки війни мала за мету і призвела до геноциду українського народу.

Висновок

Таким чином, в окупованій Україні впродовж 1941 - 1944 рр. була створена розгалужена система і цивільного, і військового управління, що передбачала використання економічних можливостей України для потреб вермахту та Німеччини. Маніпулювання нацистською верхівкою українським питанням у роки Другої світової війни переконливо довело, що А.Гітлер ніколи не розглядав його вирішення в інтересах українського народу.

Фактично Райхскомісаріат Україна являв собою колонію, яка входила до обсягу німецького «життєвого простору». Він був позбавлений міжнародного і автономного статусу. У повоєнний час райхскомісаріат мав бути з'єднаний з територією Третього Райху і більшість українців (непридатних до германізації) мали бути виселені за Урал, щоб звільнити місце для німецьких колоністів.

У зв'язку з поразками Німеччини на східному фронті Райхскомісаріат Україна було офіційно ліквідовано 10 листопада 1944 р. Доля окупованих територій цікавила його лише під кутом зору успішної реалізації планів Німеччини.

Список використаної літератури

1. Дробот 1.1., Кучер В.І., Чернеча П.М. Україна в Другій світовій війні: навч. посібник. - К.: ІЗИН, 1998. - 124 с.

2. Дубик М. До історії діяльності нацистських установ в Україні під час окупації у 1941-1944 рр. // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. - К., 1996. - Вип. 6. - С. 194-198.

3. Іваньков І.О. Окупаційна політика гітлерівської Німеччини стосовно етнічних німців у Рейхскомісаріаті «Україна»: дис. ... канд. іст. наук: 07.00.02 / Іваньков Ігор Олексійович. - К., 2006. - 238 с.

4. Коваль М.В. Доля української культури за «нового порядку»: 1941-1944 рр. // Український історичний журнал. - 1993. - № 9. - С. 15-38.

5. Коваль М.В. Україна в Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах. - К.: Альтернатива, 1999. - 336 c.

6. Король В.Ю. Історія України. Навч. посіб.. - К.: Академія, 2005. - 496 с.

7. Ніколаєць Ю. Становище та настрої населення України на початку німецько-фашистської окупації (червень 1941 - липень 1942 рр.). - Вінниця: Тезіс, 1999. - 64с.

8. Політична історія України ХХ ст.: У 6 т. / редкол. І.Ф. Курас (голова) та ін. - Т. 4. Україна в Другій світовій війні, 1939-1945. - К.: Ґенеза, 2003. - 584 с.

9. Рекотов П. Плани та характер окупаційного режиму в Україні 1941-1944 рр. (історико-правовий аспект) // Право України. - 1997. - № 3. - С. 78-80.

10. Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. - 1997. - № 3. - С. 90-101.

11. Столокос Н.Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941-1942 рр. // Український історичний журнал. - 2004. - № 3. - С. 91-112.

Размещено на Allbest.ru