Микола Костомаров як історик та громадській діяч

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ І.І.МЕЧНИКОВА

ФАКУЛЬТЕТ МАТЕМАТИКИ, ФІЗИКИ

ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

РЕФЕРАТ

з історії України

на тему:

«Микола Костомаров як історик та громадській діяч»

Тюртюбек А.М.

Одеса 2019

Вступ

Микола Іванович Костомаров - видатний історик, етнограф і фольклорист, письменник, громадський діяч.

І хоч його доля не була настільки трагічна, як у його соратника Тараса Шевченка, але і в той же час його життєвий шлях не був простий і усіяний трояндами. костомаров українська мова найковий

Про життєвий шлях, почуттях і діях ми можемо дізнатися безпосередньо з його автобіографії [3,4]. Ця праця (фактично мемуари) можна назвати історико-літературним, він не тільки дає можливість дізнатися про автора, а й про епоху в якій він жив.

Постать Миколи Костомарова в історії суспільно-політичної думки України була неординарною, цікавоюта протирічною. Його ім'я стоїть поруч зі славетнимиіменами М. Карамзіна, С. Солов'йова, В. Ключевського,М. Грушевського. Наукова творчість М. Костомарова досліджена вченими різнобічно, предметно та глибоко.Змістовно проаналізовані його праці, книги, статті.Свої роботи цій тематиці присвятили В. Семевський(НиколайИванович Костомаров (1817-1855) (1886)),М. Захарченко (Соціологічна думка України (розділІІ, глава 5)), М. Яценко (М. І. Костомаров - фольклористі літературознавець (1994)), О. Унгурян (Мойизбалованый старик (2012) та інші.

1. БІОГРАФІЇ МИКОЛИ ІВАНОВИЧА КОСТОМАРОВА

Сам факт йогонародження був цікавим. З'явився на світ майбутніймислитель 4 травня 1817 року в селі ЮрасівкаОстрозького повіту Воронезької губернії. Його батькоІван Костомаров був російськийпоміщик з козацьким корінням, учасником військовихпоходів під керівництвом О. Суворова, брав участь уштурмі турецької фортеці Ізмаїл, належав до дворянського роду, а мати Тетяна Мельникова була простою українкою-кріпачкою. Лише після народження сина він із нею одружився, що на той час було явищемнеординарним і часто викликало осуд з боку іншихдворян. Треба відмітити, що російський дворянськийрід Костомарових бере свій початок із першої половини16 ст. Давній предок Миколи Івановича СтепанМатвійович Костомаров був пожалуваний вотчиноюще у 1634 році за заслуги перед державою.Будучи освіченою людиною, яка вільно володіладекількома іноземними мовами, Іван Костомароввідправив свою майбутню дружину вчитися до Москви.Повінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні1817 року. Коли хлопчикові було 11 років (14 липня1828 р.), його батько помер (було вбито). Це спричинило низкупроблем у його житті. Народжений від кріпачкиМ. Костомаров, згідно із законами Російської держави,автоматично ставав кріпаком свого батька, а зважаючина той факт, що родичі Івана Костомарова пани Ровнєвиуспадкували статки та землі батька Миколи і якінегативно ставилися до цього шлюбу, то і моральнізнущання над Миколою були закономірними. Щоб немати близьких стосунків із матір'ю Миколи, ними булоприйнято рішення відкупитися від неї. «Коли Ровнєвизапропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятинродючої землі вдовину частку - 50 тис. карбованцівасигнаціями (надзвичайно мало), а також волю хлопчикові, вона погодиласябез зволікань. Щоб урятувати сина від кріпацькоїневолі, жінка була готова на все».Фактично мативикупила сина з кріпацтва у родичів покійногочоловіка.

З дитинства майбутній вчений перебував у двокультурному просторі, де однаково добре йому булизнайомі росіяни та українці. Батько володів багатющою бібліотекою і привчав свого позашлюбного сина до світової класики,про що неодноразово пізніше згадував Микола Іванович у своїхавтобіографіях. Читання захопило його з дитинства, але ще однапристрасть була у маленького панича - це спілкування з українським селянством. Глибоко в душу запав йому народний спів таусна творчість, які у поєднанні з квітучою природою малипотужний вплив на нього до останніх днів життя.

Микола Костомаров був надзвичайно здібноюдитиною, яка прагнула до знань, тому він спочаткубув відданий на навчання до Московського пансіону, згодом, після смерті батька, враховуючи скрутне матеріальне становище усім'ї, був переведений до Воронезького пансіонату.Вчився хлопчик дуже добре, за що отримав прізвисько«чудесна дитина», а згодом за порушення правилповедінки був переведений до гімназії. Після їїзакінчення у 1833 році, вступив на навчання доХарківського університету на історико-філологічнийфакультет, який закінчив у 1837 році. Йому легкодавалися іноземні мови, виявляв велику зацікавленістьдо української мови та літератури.

Цікаво зазначити, що шлях в українську науку Микола Костомаров розпочав із вивчення мови, яка була йому знайома, алевін прагнув вивчити її досконало. Усна народна творчість українського народу пізнавалася молодим дослідником через здобуттяґрунтовних мовних навичок. Уроки лінгвістики проходили підкерівництвом Ізмаїла Срезневського, зв'язок з яким пізніше довгіроки Костомаров підтримував через листування. Він оцінювавперші літературні спроби вченого, критикував і редагував їх.

Назавжди закохавшись в Україну, Костомаров так само палкополюбив мову її народу, користувався нею все життя, писавпоетичні та прозові літературні твори, а у науково-історичних таепістолярних працях часто-густо використовував дуже влучніукраїнські фразеологізми, які назавжди залишилися його стильовою «родзинкою».

Зближення з гурткомукраїнських романтиків Харківського університету,керівником якого був професор-славіст, літературо романтик Ізмаїл Срезневський, та значний впливМ. М. Луніна, А. О. Валицького незабаром визначилойого захоплення переважно фольклором і козацькимминулим України. Члени гуртка сприймалифольклор як вираження народного духу, звертаючисьдо народної творчості, самі складали вірші, балади іліричні пісні. А прослухані навесні 1838 року вМосковському університеті лекції літературознавцяСтепана Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.

Ці дослідження переростали у серйозні науковіпраці. Спираючись на них М. Костомаров першимпорушив питання про узаконення мови українськогонароду та його історії. Доводив, що історію творитьсам народ, а не царі, але при цьому обожнював великих людей.

В університетські роки Микола дуже багато читав.Перевантаження відобразились на його здоров'ї, щопризвело до погіршення його зору. У січні 1837-гоКостомаров склав іспити з усіх предметів і 8 груднятого ж року був затверджений у статусі кандидата.Після закінчення університету він пішов на військовуслужбу, був юнкером в Кінбурзькому драгунськомуполку. Але поганий зір заважав службі і щоб неприймати участь у військових навчаннях, він влаштувався полковим істориком, розбираючи велику кіпуархівних матеріалів колишнього Слобідського козачогополку. Це його зацікавило і він захотів простежитивсю історію Слобідської України. Поєднуючи архівнідослідження і власні етнографічні пошуки він написав«ЭтнографическиеэкскурсииизХарьковасоседнимисёлами и кабаками». Як результат він насміливсявизначити історичну місію слов'янських народів і,насамперед, українського. У своїх творах він оспівувкняжу добу, козацькі перемоги. Літературні збірки«Українські балади» (1838), і «Ветка» (1848) підпсевдонімом «Ієремія Галка» він надрукував у різнихальманахах. У цей час під впливом творчостіВ. Шекспіра він написав історичну драму «СавваЧалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).Перша магістерська дисертація Костомарова («Опричинах и характереУнии в ЗападнойРоссии», 1841)викликала протест із боку церковної влади і булазнищена за розпорядження міністра народної освітиС. С. Уварова, друга - «Об историческомзначениирусскойнароднойпоэзии» дала йому ступінь магістра (1844). Це дало йому змогу у 1844-1845 роках викладати історію в Рівенській і Київськійгімназіях, а у 1846 р. був призначений адьюнктпрофесором Київського університету на кафедрі російської історії.

Поряд із викладацькою роботою М. Костомаровактивно займався політичною діяльністю. У Києві у1846 р. він разом з В. Білозерським, М. Гулаком,П. Кулішем, Т. Шевченком та ін. заснували Кирило-Мефодіївське братство. М. І. Костомаров був ідеологомКирило-Мефодіївського братства і зарекомендувавсебе як передовий громадський діяч. Але гурток доситьшвидко припинив своє існування. У перший деньРіздва 1847 року на квартирі у Миколи Гулака (ниніце вулиця ім. Хмельницького) на засідання зібралисятаємно члени братства, на якому був присутній і ТарасШевченко. Як відомо, братчики ставили собі за метусприяти об'єднанню в єдину федерацію слов'янськихнародів. Розмову братчиків підслухав студент університету Олексій Петров, який втерся до них у довіру, іповідомив про це помічнику попечителя Київськогоучбового округу Юзефовічу, приклавши як свідоцтвоосновний документ братчиків «Закон Божий» («Книгубытияукраинскогонарода»), який він отримав відчленів братства. Київський губернатор І. Фундуклей,великий шанувальник творчості Костомарова, післятого як узнав про намір поліції арештувати вченого,намагався попередити Миколу Івановича про небезпеку.У записці, яку він відправив посильним, він просивКостомарова терміново зайти до нього, але той,заклопотаний перед весільною підготовкою, не знайшов для цього часу. Члени організації були заарештовані іотримали різні покарання. Цікавим є той факт, що у30-річного професора Миколи Івановича Костомарова,який мав заручини 13 лютого 1847 року з АліноюКрагельською, своєю колишньою ученицею (коли вінв неї закохався йому було 28 років, а їй - 15),молодшою за нього на 13 років, повинно було в деньарешту відбутися вінчання. Але прощальна зустріч знареченою в цей день відбулася в присутності поліції.Про цей епізод Костомаров згодом писав так: «Сценабула роздираюча. Потім мене посадили на перекладнуі повезли до Петербургу… Стан мого духу був до тоговбитий, що у мене з'явилася думка в дорозі заморитисебе голодом…». Але за порадою жандарма,який по-дружньому ставився до Костомарова, вінприпинив голодування. Як пише Ольга Унгурян: «ВПетербурзі з арештованим спілкувалися шеф жандармерії Олексій Орлов та його помічник генерал-лейтенант Дубельт… і скоро обидва генерали впевнилися, щомають справу не з небезпечним змовником, а зромантиком-мрійником». Суду не було. Рішення пропокарання у вигляді одного року заточення у фортеціта безтермінове висилання в одну з віддаленихгуберній під нагляд поліції та забороною викладаннястало відоме Костомарову від Дубельта 30 травня того ж року. Але і тут, в ув'язненні та засланнівчений залишався вірний собі. За короткий періодчасу від вивчив грецьку мову і вже дуже скоро воригіналі читав Гомера. А згодом подолав іспанськудля читання «Дон Кіхота». Із цікавістю вивчавстарообрядництво. Крім того, М. Костомаров активнопрацював у Саратовському губернському управліннісекретарем комітету з селянських питань, статистичному комітеті, редактором неофіційної частини«Саратовскихгубернскихведомостей».

Тут, у Саратові, він познайомився з М. Чернишевським.

Згодом після того, як М. Костомаров відмовився підтримати протест проти висилки професора П. Павлова,що обурило передових студентів, він вимушений був піти з університету і це стало причиною розриву з М. Чернишевським.

В особистому житті М. Костомарова багато щоскладалося не так, як хотілося. Закоханий молодийпрофесор мріяв, що після відбуття покарання узасланні він зможе врешті-решт одружитися на своїйнареченій. Але цьому не судилося статися. МатиАліни категорично заборонила дочці виходити заміжза політичного в'язня і власноруч викинула весільнуобручку у води Неви. Але дочка мала своюдумку з цього приводу. Отримавши потайки дозвілвід Дубельта, який знав її з дитинства, поїхала докоханого у Саратов, куди він був засланий післявідбування річного покарання у фортеці аж до1856 року, для вінчання з нареченим. Але, як це недивно, Микола Костомаров не зробив крок назустрічдівчині, відмовившись написати заяву у жандармеріюз цього приводу. Тому одруження не відбулося.М. Костомаров це так пояснював сам собі: «Алінадала обітницю вірності не злочинцю та ізгою, а вільнійта успішній людині, а тепер ситуація змінилася, і вінповинен звільнити її від цієї обіцянки». Томувона повернулася додому ні з чим. Піддавшись наматеринські умовляння Аліна Крагельськау 1851 роцівийшла заміж за поміщика з Прилук Марка Киселя. Зним вона народила трьох дітей: два хлопчика ідівчинку. Згодом вони переїхали до Петербурга, а наліто приїжджали у свій маєток Дідовці, що недалеко від Прилук.

Після заслання та дозволу владиу 1859 році М. І. Костомаров переїхав до Петербурга.Згодом він був обраний професором університету накафедрі російської історії. У цей час М. Костомаровпоновив свою дружбу і зустрічі з Т. Г. Шевченком(1859-1861 рр.), який мав величезний вплив на нього.Але в суспільно-політичних питаннях між Шевченкомі Костомаровим були досить значні розходження.Поет-революціонер хоч і присвятив Костомаровуодин зі своїх віршів, але засуджував його царистськіілюзії та ліберальне культурництво.

В особистому житті Микола Костомаров невідчував себе щасливим. Він все ще кохав ту, якійвідмовив у шлюбі. Свої душевні страждання та покаяннявін виклав у «душевній посвяті до п'єси античнихчасів «Кремуцій Корд», яку написав ще у саратовськомузасланні». Костомаров згадав той день, коливони присягалися один одному у вірності. Аліначитала цю посвяту і розуміла, які почуття до неї у її колишнього нареченого. Пам'ять про минулепривела Миколу Івановича до того будинку, де вінвинаймав квартиру багато років тому для спільногожиття з Аліною. Ольга Унгурян так описує цю зустрічз минулим: «Навкруги нічого не змінилося, тількидерева біля тину сильно розрослися. У вікні Костомаровпобачив оголошення про те, що будинок здається унайм. Їх зустріла молода жінка, донька колишньоївласниці і провела їх по кімнатах. Костомаров буввражений цією зустріччю з минулим». ПавлоЧубинський, який супроводжував Костомарова, помітивхвилювання свого товариша. Коли довідався про йогопричину, вирішив допомогти другові. Він виявив, щоАліна після смерті чоловіка живе одна і дуже скороповинна приїхати до Києва для лікування відревматизму. Почувши про це Костомаров написав їйлиста. Зустріч відбулася через 26 років післяостаннього побачення. Обидва шкодували про втраченіроки і тому розлучатися більше не хотіли. Знаючинерішучий характер Костомарова, Аліна перша зробилакрок на зустріч, запросивши Миколу Івановича досебе у гості в Дідовці. Він декілька разів відвідувавцей маєток, допомагав влаштувати до Смольногоінституту доньку Аліни Софію і виконав свою обіцянку.

Але про одруження мова поки не йшла. У1875 році М. Костомаров тяжко захворів (на думкулікарів у нього був інсульт). Ситуація кардинальнозмінилася. За час його хвороби його мати захворіла натиф і померла. Спочатку від нього приховували фактсмерті близької людини, яка все життя турботливоставилася до нього, а він жив під її постійним наглядом.«Костомаров не міг обійтися без Тетяни Петрівнинавіть у дрібницях - коли треба було знайти носовичоку комоді або запалити люльку. Мати турбувалася пройого одяг, годувала, поїла і пов'язувала краватку». Микола Іванович тяжко переживав смертьматері. І коли Аліна запропонувала йому свої послугипо догляду за ним, він відразу погодився. Врешті-рештвони почали жити разом. Весілля відбулося 9 травня1875 року в маєтку нареченої. У цей рік Костомаровувиповнилося 58 років, а його дружині 45». Уособі Аліни М. І. Костомаров знайшов собі вірноготовариша, помічника, турботливу господиню, дружину.Вона була його секретарем, вичитувала його праці,давала слушні поради тощо.

Разом вони прожили10 щасливих років. У 1885 році у Костомаровазагострився туберкульоз. Хвороба давала про себевзнаки. Але незважаючи на поради лікарів берегти своєздоров'я, Микола Іванович до морозів купався в Неві,ходив легко одягнений навіть у 16-градусний мороз,відігріваючись потім вдома горілкою та теплим чаєм. Зневажливе ставлення до свого здоров'я далосвої негативні результати - хвороба прикула його доліжка. Турботлива дружина доглядала його до самоїсмерті і виконала останнє прохання свого«избалованного старика», який висловив його такимисловами: «Добра моя жінка! Ти догледіла мене досмерті, заплющ мені очі». «Я виконала бажання могодруга: закрила йому очі», - писала згодом Аліна. Вона пережила свого чоловіка на 23 роки.

2. Громадьска та наукова діяльність

Найбільшою заслугою перед усім українством була боротьба за його права на самобутнє минуле і краще майбутнє.Цьому М. Костомаров присвятив усі сили своєї душі та інтелекту.Палке бажання боротися за долю народу було реалізоване у40-х рр. ХІХ ст., коли молодий історик обіймав посаду ад'юнктпрофесора Імператорського університету Св. Володимира у Києві.Авторські лекції Костомарова з руської історії були розроблені ним з урахуванням студентської аудиторії тих часів, коли київське повітря було насичене романтичними ідеями оновленнясуспільства і відродження українських історичних традицій волелюбності, справедливості і рівноправного розвитку в сім'ї слов'янських народів. Ці настрої відчув Костомаров, і переосмисливши європейський досвід, створив ідеалістичний проект новоїУкраїни, відобразивши його у документах Кирило-Мефодіївського товариства. Він був створений цілком у дусі романтизму імесіанізму, а тому не міг стати практичним керівництвом до дії вумовах самодержавної Росії. Лише спроба здійснити щось подібне була подвигом і свідчила, що Миколу Костомарова пригнічували думки про жалюгідне становище українського народу.

Тому він був готовий боротися за надання українцям громадянських прав, серед яких найголовнішим було право вільного вибору майбутнього і розвитку самобутньої культури й мови.У числі однодумців М. Костомарова були П. Куліш, В. Білозерський та Т. Шевченко, кожен з яких по-своєму вплинув надолю України, але однозначно негативно ставився до цілеспрямованих дій влади щодо асиміляції українства у загальноросійський простір на правах меншовартісного соціуму. Для царської влади саме існування ідеї руйнування імперії уже здавалосястрашним злочином і державною зрадою, а тим більше, що цимзахоплювалася переважно молодь, яка мала стати опорою царизму у реалізації проекту загальноруської нації. Тому покараннякирило-мефодіївців було занадто жорстким, особливо Т. Шевченка та М. Костомарова. За рік перебування у Петропавлівськійфортеці останній ледве не втратив здоровий глузд. Важкий психічний стан та жахливі умови тюремного утримання згодом сталипричиною втрати фізичного здоров'я, яке Микола Костомаровтак і не відновив до кінця життя.

Трагедія кінця 40-х рр. ХІХ ст. полягала ще й у тому, що крімзламаної кар'єри, він втратив надію на щасливе сімейне життя.Покохавши раз і назавжди, Костомаров збирався одружитися зАліною Крагельською та напередодні весілля його заарештували.Такий удар долі міг стати фатальним, однак сильний духомвчений і його пережив. Єдиною втіхою під час десятирічногозаслання до Саратова йому була наукова робота, яка попри усізаборони продовжувалася. Прикметно, що саме тоді він збиравджерела для написання праці про Богдана Хмельницького, продовжував вивчати козацькі сторінки нашої історії, а після повернення зреалізував їх у найвизначніших історичних творах, щопережили століття, стали класикою української історіографії ізалишаються актуальними до сьогодні. Прикметно зауважити, щонавіть у засланні думки Костомарова тягнулися до України, проце він писав у своїх листах до друзів і колег. Соціокультурнеоточення вченого у Саратові і друзі з різних куточків Російськоїімперії сприяли поглибленню українознавчих студій. Достатньозгадати, що тоді розпочалася багаторічна дружба з відомим письменником Данилом Мордовцем, яка стала взаємозбагачуючимфактором їх наукової творчості.

Повернувшись із заслання, Микола Костомаров планував знову оселитися у Києві, де колись захистив магістерську дисертацію, де вперше закохався, де мав десятки друзів, але ярликнеблагонадійності зняти виявилося неможливим. Тому попри«олександрівську відлигу», влада вирішила залишити його у себе«під носом», аби не дозволити вченому-бунтівнику збуджуватисвідомість освіченої української молоді. Подальша доля вченогобула пов'язана з холодним і несприятливим для підірваногоздоров'я містом Санкт-Петербургом. Однак наукова кар'єра тутзазнала свого розквіту, а творчий потенціал продовжував працювати на Україну.

Спочатку був часопис «Основа», де публікувалися твори наукраїнську тематику. Активна участь Костомарова у його створенні і діяльності сприяли популярності видання, але дискусії зредколегією щодо тематики нерідко були занадто палкими.Зрештою журнал проіснував недовго, однак залишив помітнийслід у суспільно-політичному та культурному житті України.Співпраця з «Основою» поєднувалася з плідною діяльністю уПетербурзькій громаді. Відкриття недільних шкіл, збір коштів навидання україномовних підручників, обговорення у засобах масової інформації українського лінгвістичного та освітнього питань - ось тільки основні події громадського життя Миколи Костомарова, яке він успішно поєднував з науковим. Нарештівиходить довгоочікувана і вистраждана монографія «БогданХмельницький», народжуються плани на подальше висвітленняяскравих сторінок нашої історії. Але з літа 1863 року українськепитання регламентується вже шляхом конкретних обмежувальних законодавчих актів, першим з яких був таємний циркулярміністра внутрішніх справ Петра Валуєва. Усі спроби громадівцівпокращити освітній стан українства в Російській імперії зазнавкраху. Микола Костомаров не зміг промовчати, незважаючи нанеоднозначність свого авторитету перед владою. Він наважуєтьсяобговорити абсурдність документу під час особистої зустрічі зсамим міністром, але успіху не досягає. Варто наголосити, що цебув дуже мужній крок, після якого у Костомарова був шанс зновуопинитися за ґратами, але запальна душа справжнього українцябунтаря не давала йому спокою.

Яскравою сторінкою його життя того часу було короткочасневикладання історії в Петербурзькому університеті. Тоді він провів публічний диспут про походження Русі з одним із найвідоміших істориків Росії Михайлом Погодіним, з якого студентивинесли Костомарова на руках, супроводжуючи палкими аплодисментами. Слава про історика-новатора поширилася далеко замежі імперії. Зрілість Миколи Костомарова пов'язана з йогоневтомною працею на науковій ниві, все це ознаменовувалосявиходом десятків історичних монографій, переважна більшістьяких присвячувалася Україні і її славному народному минулому.

Вченому вдалося по-особливому підійти до історіописання і«надати історії привабливість роману». Видавництва ставали учергу в очікуванні нових праць, кожна з яких претендувала в тійчи іншій мірі на сенсацію. Здавалося, таке життя можна назватибезхмарним, але Микола Костомаров ніколи не був у захваті відсвоєї слави і тим більше не користувався її плодами.Навпаки,страждав від постійних нападок наукових і політичних візаві,змушений був багато часу витрачати на відповіді у засобахмасової інформації, які часто зливали на нього бруд. Єдиноювтіхою для вченого було кохання, яке за 28 років розлуки зкоханою не залишило його серце.

Враховуючи складнийфізичний стан, втрату зору, оніміння рук, дружина стала і подругою, і особистим секретарем, і підтримкою у важкі хвилинивідчаю. На старості Костомаров не зменшував темпів науковихпошуків, творив і мріяв, що Україна буде вільною, а її народщасливим і успішним. У роки абсолютної наруги над українською мовою, яка настала після прийняття Емського указу 1876року, вчений як міг боровся за можливість її збереження і розвитку. І нині його незаслужено звинувачують у створенні теоріїукраїнської мови як мови «для домашнього вжитку», яка обмежувала її функції і була наче б то проявом його лояльності довлади. Але для того, щоб зрозуміти висловлену вченим ідею,необхідно глибоко знати історичний контекст. Давайте поглянемо на проблему з точки зору суспільно-політичної ситуації, якатоді склалася в Росії.

«Олександрівська відлига» закінчилася, надії на послабленнятиску влади на українство були досить примарними. МиколаКостомаров прийняв рішення про недоцільність політизації питання, тому і висловив таку думку. Насправді його хвилювалалише можливість зберегти здобуте звитяжною працею українофілів у попередні десятиліття. Після смерті Олександра ІІ у 1881 р.ситуація дещо покращилася, і боротьба за майбутнє Українинабула нового дихання. Ледве живий Костомаров сприяє створенню українського професійного театру, пише ряд монографій, вт.ч. й «Мазепа», «Мазепинці» і мріє про нові книги.

Наприкінці життя він називав себе українцем і стверджував, щойого серце болить за Україну. Цей маловідомий епістолярнийфакт яскраво підтверджує, що ми маємо повне право і мусимовважати Миколу Костомарова своїм не тільки за його величезнийвнесок в науку, але й за переконання і громадянську позицію.

В одній з біографічних О. Дутко, яка висвітлює педагогічну і науково-просвітницьку діяльність М. Костомарова. Дослідниця на «основі вивчення передумов і основнихчинників формування особистості М. Костомарова як видатногоукраїнського суспільно-культурного діяча» зробила спробу окреслити періодизацію зазначених напрямів його праці. Тема цікава та малодосліджена в історіографії. О. Дутко пропонує власний варіант, в якому актуалізовано процес формування наукових інтересів. Отже, перший - підготовчийперіод або період формування світогляду і визначення галузінаукових інтересів (дитинство - 1843). Тут основними факторами, що вплинули на молодого вченого, є «спілкування і співпраця... з українськими суспільно-культурними діячами, ознайомлення з україномовними творами та перебування у середовищі, деконцентрувалася діяльність, спрямована на утвердження ідеїсамодостатності української народності, її мови, культури».

Другий - період наукових пошуків та удосконалення М. Костомаровим педагогічної майстерності (1844-1847) - пов'язаний зпереїздом вченого спочатку до Рівного, а згодом до Києва.Протягом цього часу він працював у Рівненській гімназії таКиївському університеті, де поєднував педагогічну із напруженою науковою роботою, а також взяв участь у діяльностіКиївської археографічної комісії та Кирило-Мефодіївського братства. Одночасно М. Костомаров знайомиться з цілою низкоювідомих вчених, культурних і громадських діячів, кожен з яких вплинув на його свідомість.

Третій період - заслання (1947 -квітень 1859) - став часом найбільших життєвих випробувань.Однак це не завадило вченому продовжувати нарощувати свій науковий і освітній потенціал.

Четвертий - період розквітунауково-педагогічної і громадсько-просвітницької праці (1859-1863). Особливістю цього етапу став тріумф Миколи Костомарова як професора і лектора, його активна участь у розбудовіосвітнього процесу у вищих навчальних закладах, також боротьба за утвердження української літературної мови, запровадження її в навчальний процес початкових шкіл.

П'ятий - періодреалізації наукових задумів (1864-1885).

О. Дутко вважає, що кожен з етапів зумовлений зовнішніми (політичними і суспільними) чинниками, атакож власними світоглядними переконаннями і принципами М. Костомарова.

У 40-х рр. ХІХ ст. М. Костомаров багато подорожував поУкраїні. Зокрема, у 1844 р. він об'їздив всю Волинь. Ці подорожібули надзвичайно змістовними. Молодий дослідник не тількиспостерігав за природою і пам'ятками старовини, він брав участьу археологічних розкопках, спілкувався з народом, записуючинародні повір'я, пісні, перекази й інші зразки народної творчості.У листі від 9 грудня 1844 р. М. Костомаров пише К. Сементовському, що його наміри записати народні пісні викликають у«благомислячих» осіб підозри у змові з київським генерал-губернатором Д. Бібіковим щодо існування в народі смутнихпісень. Але це не дуже засмучувало молодого україніста.Основне, що він прийшов до висновків про необхідність переходу від фіксування українського фольклору до етнографії.

Знайомства з народним побутом надзвичайно вразило МиколуКостомарова. Він збентежено повідомляє про нестерпне становище селян («каторга краща була б для них!»). На Полтавщині,наприклад, селяни працюють замість встановлених трьох днів натиждень, всі сім, відпочиваючи лише у свята. Більшість з нихнастільки безграмотна й темна, що не знають навіть імені ІсусаХриста. Для освіти у селян немає ніяких можливостей. Становище їх видалося Миколі Івановичу абсолютно нестерпним:безмежні побори й податки, а також загальне знущання переходять будь-які межі. «Одним словом, - підсумовує він, - проселян місцевих у ХІХ столітті залишається сказати, що говоривБоплан в XVII-тому. І не забудьте, що, при цьому всьому,лібералізм страшний!» Далі Микола Костомаров продовжує неменш емоційно: «В Росії страшне варварство; в Росії, коли проїжджаючи від великоруських губерній до західних можна прослідкувати, як поступово погіршується побут народу по мірі того,скільки залишила слідів зникла Річ Посполита! Між іншим, молиБога, встаючи і лягаючи, щоб зцілив бідний народ Руський відтієї язви…» Костомаров просить Сементовського «плюнути в очіпершому поляку, який насмілиться хвалити своє чи жалітися науряд». Крім того вчений заперечує закиди поляків, що в західнихгуберніях більше польського елементу, ніж руського. Лояльністьдержави до нащадків поляків, які залишилися тут, бентежитьКостомарова. Ніяких утисків, пов'язаних з унією, він не помітив:«Ліквідація унії нікого не принизила, крім самолюбства католиківі переважно ксьондзів; гоніння за віру ту ніякого не було, та й якімогли бути гоніння, коли народ мало розумів якої він віри». Небуло й репресій відносно польського дворянства, яке живе вдостатку, смітить грішми і при цьому плете наклепи на Росію.Він не розуміє, чому поляк на чужій землі живе краще, аніжавтохтонне населення. Ми навмисне докладно зупинилися назмісті цього листа щодо становища українського селянства, оскільки вважаємо цікавим висновок, до якого прийшов Костомаров у ході свого дослідження. Він визначив, що на Волинінарод розмовляє українською мовою, а «що стосується російськоїмови, то тут її страшенно не люблять і навіть гордяться тим, щовстигнуть забути її».

Отже, як ми бачимо, екскурс Миколи Костомарова у соціально-економічний стан однієї із західних губерній наводить надумку про те, що вчений уже на початку 40-х рр. був абсолютновпевнений, що українська мова - цілком самостійний засіб спілкування українського народу, а не «наріччя великоросійськоїмови», як намагалися стверджувати вчені - прихильники самодержавної ідеї «єдиного російського народу». Вже в той період уМиколи Костомарова зародилися думки щодо необхідності підвищувати не тільки економічний, але й культурний рівень українського народу, насамперед розвивати рідномовну початковуосвіту для населення. Тут слушним видається висновок О. Козачка, що контраст між славним козацьким минулим і глибокимсоціальним приниження народу схилив емоційно вразливого вченого до боротьби за долю селян «та врешті спонукало до участі утаємній організації».

Насправді, 40-і роки ХІХ ст. були дуже важливим етапом установленні Миколи Костомарова і як українського патріота, і яквченого, основним науковим інтересом якого було дослідженняукраїнської історії як цілісного процесу розвитку народу. Безумовно, визначальним фактором стало оточення, в яке потрапивмолодий дослідник.

Як свідчать джерела особового походження, напочатку 40-х рр. ХІХ ст. Микола Костомаров не завжди визначавсебе українцем, але однозначно був серед тих, кого хвилюваладоля народу, її славної історії, мови та культури. Бажання пізнатифеномен українського народу, оприлюднити його наукову оцінкуі виокремити суспільну значимість українознавства - ось що булопріоритетним для молодого вченого, національна самосвідомістьякого формувалася у тісному зв'язку з науковою творчістю.

Визначальним для цього було знайомство Миколи Костомарова з Пантелеймоном Кулішем, яке відбулося за допомогоюМихайла Юзефовича в жовтні 1844 р. у м. Києві. Яскраві враження після зустрічі і розмови залишилися в обох практично навсе життя. У своїй «Автобиографии» М. Костомаров згадував, яквони розмовляли про джерела з української історії, гуляли помісту, а потім зайшли до Пантелеймона Олександровича, який натой час обіймав посаду наглядача повітового училища на Подолі.П. Куліш продемонстрував М. Костомарову рукопис зібраннянародних пісень. Згодом він познайомив Миколу Івановича зМихайлом Максимовичем.

У свою чергу, П. Куліш згадував, як побачив у М. Костомаровіталановиту людину, що володіє рідкісним даром «слова і пам'яті» і захоплює «своїми історичними, етнографічними і політичними бесідами240. Тоді ж у П. Куліша народився задум проспільне видання збірки українських пісень та українськогонауково-популярного альманаху. Це питання та багато іншихпроблем українознавства висвітлює їх листування 1840-х рр., атакож листування М. Костомарова з колегами А. Метлинським таІ. Срезневським. Багато цікавих дрібних деталей знаходимо і впосланнях П. Куліша до згаданих адресантів та Т. Шевченка,О. Бодянського та М. Юзефовича.

Проблема української мови та літератури отримала свій розвиток у період діяльності Кирило-Мефодіївського братства(1846-1847). Насамперед зазначимо, що спілкування Миколи Івановича з П. Кулішем складалося переважно здискусій, одна з яких стосувалася української мови, літератури ікультури взагалі. Свідчення про це зберігає переважно листування до М. Костомарова, оскільки епістолярій самого вченогозберігся гірше і, ймовірно, загинув під час арешту разом з іншимипаперами. Так, 21 червня 1846 р. Пантелеймон Куліш, відповідаючи на послання Миколи Костомарова, спростовує думкуостаннього про раціональність вивчення української мови шляхом «ходіння в народ». На його думку, для цього необхіднопобувати в родинах освічених українців і подивитися, як вонинавчають своїх дітей рідної мови (наприклад, до Білозерських).

На думку М. Костомарова, народну історію і культуру требавивчати, відділяючи їх від європейської культури, а українськоюмовою можна писати лише про життя народу. П. Куліш, навпаки,виступає за дослідження української культури на загальноєвропейському ґрунті. У приклад ставить Т. Шевченка, який викладаєукраїнською і «псалми Давида, і почуття, варті вуст самогонайвищого суспільства».

Паралельно з дискусіями братчики разом з іншими українофілами все ж по можливості вели конкретну роботу для організації видання літератури для народу. М. Костомаров підтримав ініціативу П. Куліша зі збору коштів наукраїнознавчі видання ще наприкінці 1845 р. Саме до МиколиІвановича стікалася інформація з різних куточків України і певнасума була зібрана, але через ряд обставин справа не булазавершена. Микола Іванович пропонував Тарасові Григоровичу надсилати вірші для друкування,очевидно, не тільки через те, що й досі знаходився під враженнямвід поезії Кобзаря, а й тому, що надавав великого значеннялітературі для розвитку національної самосвідомості українського народу. Микола Іванович вишукував можливість виданняйого творів за рахунок зібраних разом з Пантелеймоном Олександровичем коштів.

Після арешту, як свідчить обвинувальний висновок і вирок, контролюючі органи (ІІІ Відділення, зокрема) та імперський судцілком адекватно для тогочасної політики влади зробили належнівисновки стосовно провідної ролі вченого у створенні і діяльності Кирило-Мефодіївського братства, докладно проаналізувавши вилучені під час обшуку папери, насамперед твори самогоМиколи Костомарова. Зокрема, цивільний генерал-губернаторД. Бібіков (який начебто був прихильним до вченого) надіславсвій висновок щодо змісту збірок «Українські балади» і «Вітка»,де виклав свої думки щодо пропаганди арештантом ідей безправного становища українського селянства, його бажання помститися, а також вказував на зв'язок з закликами польськогоантиурядового руху. Зрештою у висновку ІІІ Відділення констатовано, що Микола Костомаров причетний до популяризаціїідеї визволення слов'ян від самодержавства, був рупором європейського панславізму і таким чином, як професор університету,підбурював молодь до вільнодумства та антидержавної діяльності. Окремим доказом його політичної неблагонадійності буливилучені під час арешту твори українською мовою «Українськібалади» і «Вітка».

Попри жорсткий контроль і заборони, у Саратові для МиколиКостомарова поступово склалися сприятливі обставини для задоволення його дослідницьких інтересів. У цьому визначальну рольмало оточення. На щастя, тут він потрапив у середовище літературної інтелігенції, яка теж цікавилася історичним минулимукраїнського народу та була небайдужа до проблем реформування Російської імперії. Ключовими персонами для Костомаровастали письменники і вчені Данило Мордовець, Олексій Пипін іМикола Чернишевський, з якими він проводив довгі вечори убесідах на різноманітні наукові й громадські теми.

Пізніше, у 1868 р., вчений намагався зосередитися лише назадоволенні своїх дослідницьких інтересів.Крім написання праць з історії України, вінобдумував шляхи подальшого розвитку українського народу іобговорював це питання з колегами.

А тим часом у Російській імперії відбулися деякі зміни. Довлади прийшов цар Олександр ІІ. Розпочався період «відлиги», іукраїнське питання знову вийшло на арену, поки що наукову.Досить згадати диспут двох відомих вчених М. Погодіна зМ. Максимовичем щодо прав «великоросів» і «малоросів» накиєворуську спадщину, матеріали якого були опубліковані насторінках часопису «Русскаябеседа» у 1856-1857 рр. М. Максимович звернувся до М. Погодіна з «Филологическимиписьмами», в яких виступав проти його теорії, що населення Київської Русі було великоруським, а малоруси прийшли у КиївськуРусь лише після татарської навали. Михайло Олександровичнаголошував на українському характері культури Київської Русі,проте не міг відкрито про це сказати, тому змушений був виступити за рівноправність малоруського наріччя з великоруським, тоді як М.П. Погодін називав це претензіями на те, що«належить нам (тобто Великоросам) здавна». Отже, він мимоволі погодився з поділом, але виступав за провідну роль великоруського племені. Натомість М. Максимович висловлювався зарівні права, але не відкидав єдності трьох руських племен -великоруського, малоруського і білоруського.

Ця дискусія мала, на перший погляд, лише науковий характер.Матеріали, опубліковані у слов'янофільському журналі, булипереобтяжені складною лінгвістичною термінологією, тому упересічного читача не викликали особливих емоцій. Але самвихід лінгвістичної проблеми на суспільну арену став передвістям майбутнього серйозного суспільно-політичного конфлікту- типового історичного явища для початкового етапу формуванняєвропейської нації.Поширення інтересу до українського культурного феномену уРосійській імперії був названий українофільством.

За довгих десять років заслання любов М. Костомарова доУкраїни зміцнилася разом з твердою вірою у велике майбутнєукраїнського народу. Вона надихнула вченого на активну діяльність, спрямовану на незалежний розвиток самобутньої української культури та науки. Він знаходить підтримку у давніх друзів.Про це ми дізнаємося з його листування з Т. Шевченком 1857-1859 рр. Зокрема, вчений ділиться своїми роздумами з приводународної просвіти рідною мовою, виданні навчальної літератури,а саме «Букваря» і «Граматки» та перекладу на українську мову«Євангеліє».

Отже, М. Костомаров одним з перших підняв питання необхідності підготовки і видання підручників українською мовою,оскільки ще у 1859 р. з'явилися україномовні недільні школи, івони відчували гостру потребу у навчальній літературі. І хочшколи проіснували недовго (до травня 1862 р.), проте ця справане закінчилася забороною.

Тоді ж М. Костомаровим була оприлюднена програма народної просвіти (докладніше розглянемо її пізніше) і відновленасправа видання книг українською мовою, в т.ч. підручників.Спільними зусиллями було видано такі підручники, як «Щотниця» О. Кониського, «Оповідання зі Св. Письма» С. Опатовича,«Арифметика» Д. Мороза тощо.

Тим часом, в колі українських прихильників сформуваласяідея популяризації української літератури мови шляхом створення спеціального друкованого органу, і цим насамперед опікувалися В. Білозерський та П. Куліш. З листа М. Костомарова доТ. Шевченка від 2 серпня 1859 р. дізнаємося, що, від'їжджаючидо Києва Білозерський просив, «щоб думали об його журналі і готовили, що можна». Очевидно, останній був натхненникомнового українського видання і т.зв. головою авторського колективу, а М. Костомаров, Т. Шевченко та ряд інших україністівпідтримували не тільки саму ідею, а й допомагали її реалізуватипрактично. Так, у листі до М. Семевського М. Костомаров згадував, як у 1859 р. досить часто бачився з Т. Шевченком - одинабо два рази на тиждень. Під час зустрічей вони спілкувалися нарізноманітні літературні теми, читали один одному свої твори, апотім гаряче їх обговорювали. Шевченко навіть залишав Костомарову свої рукописи для першопрочитання, покладаючись нависокі літературні здібності останнього. Також разом вони відвідували салон графа Ф. Толстого, де збиралася культурна еліта Петербурга.

Роль М. Костомарова у підготовці «Основи» була величезною.Він дуже серйозно готувався до нового видання. Обдумавшистратегію видання, він визначив для себе основні завдання, середяких найважливішим було боротьба з «ворогами» українськоїмови, які не визнавали її самобутність і намагалися за допомогоюрізних теорій віднести її до т.зв. «наріччя» російської або польської мов. Запорукою успіху стало згуртування навколо часописуфахівців з української мови.

Тим часом Олександрівська відлига закінчилася і змінилася політика щодо національних мов.

Голова київського цензурного комітетуО. Лазов, повністю солідаризуючись із генерал-губернатором,стверджував, що за допомогою українофілів «мова простолюдинів» може витіснити загальноросійську.

Захист М. Костомаровим права української мови на існуваннявикликав спротив не тільки імперських чиновників, а й представників російської еліти. Багато хто з оточення вченого нетільки не розумів його потуг, а й вважав їх необґрунтованими. Як зазначає історик в«Автобиографии», його ідея про федеративне начало Русі заставила декого переживати, що він намагатиметься перенести їїна сучасність і майбутнє. Але відкрито звинуватити його ніхто ненасмілювався, оскільки підстав для того не було. Статтю «Дверусскиянародности» часопис «РусскийВестник» назвав «позорною», оскільки великодержавна верхівка сповідувала ідеюнаціональної єдності. Звинувачення в «українському сепаратизмі» посипалися на історика після польського повстання 1862-1863 рр. Почалося все із публікацій у журналі «Основа», деМ. Костомаров виступив на захист української мови і літератури.

Хвиля українського і польського національно-визвольногоруху, змусила уряд перейти до застережних дій. У липні 1863 р.підписується Валуєвський циркуляр, який мав запобігти розвиткуі поширенню українофільства як шкідливої течії, що порівнювалася з польським повстанням. І це цілком зрозуміло: по обидвабоки від Москви народи заявили про своє бажання вільно розвиватися. Досвід двохсотрічної давності попереджував про небезпеку. Царизм поступово затискав лещата, почавши із заборонивидання навчальної та наукової літератури українською мовою.

Справа М. Костомарова та його соратників набула незаконногохарактеру, а вогонь навколо неї призупинив еволюцію української літератури майже на ціле десятиліття.

Навіть після всіх поневірянь, пов'язаних з Валуєвським циркуляром, Микола Костомаров не здався. Він продовжував збирати кошти для видання українських книг. Справа розгорнуласятак широко, що спинити її було дуже важко.

Влада була надзвичайно стурбована великим впливом МиколиКостомарова на громадську думку щодо українського питання вРосійській імперії, особливо серед молоді, побоюючись повторуподій 40-х рр., тому постійно тримала під його контролем. Про цесвідчать звіти флігель-ад'ютанта ІІІ-го відділення М. Мезенцова,який у вересні 1863 р. був спеціально відряджений до українських губерній для оцінки діяльності українофілів і Костомаровазокрема. У своїх доносах чиновник відзначав, що ідейним підґрунтям українофільства на Україні є часопис «Основа», який небув би таким впливовим, «якби поряд з ними деякі впливові засвоїм талантом особистості, як Костомаров, Куліш і їх спільники,не проводили систематично такі начала, утвердження яких тягнуть за собою позитивну політичну сепарацію Малоросії відіншої частини Російської імперії». В той час, як Микола Костомаров все ще переймався справою попри всі заборони влади.

Про те, що Микола Костомаров залишався провідником українського руху, свідчить його лист до О. Пипіна, написаний1 грудня 1880 р. У ньому історик повідомляє, що отримав трилисти з Кишинева та Єлизаветграда (один з них від І. Нечуя-Левицького), яких до нього звертаються з проханням вплинути наМ. Стасюлевича як члена комісії з перегляду законів про друк.М. Костомаров прагнув зустрітися з О. Пипіним, щоб обговоритипроблему варварського відношення до української літератури іукраїнців взагалі, яким забороняють співати на концертах своїпісні, проводити вистави рідною мовою, а неграмотних за однулише любов до своєї народності можуть вислати. Микола Іванович, гостро вболіваючи за український народ, хотів порадитися зОлексієм Миколайовичем, як співробітником «ВестникаЕвропы», з приводу того, як можна через М. Стасюлевича та йогочасопис винести цю проблему на суд громадськості. Очевидно,зустріч з О. Пипіним була вдалою, оскільки за п'ять днів потомуМ. Костомаров надіслав до журналу статтю «Малорусское слово», про що повідомив запискою.

За свідченнями різних джерел, в т.ч. й особового походження,ми можемо прослідкувати за подіями, які розгорнулися у 80-хроках ХІХ ст. Шалена українофобія йде на спад з грудня 1880 р.Так, 8 грудня Микола Костомаров подав прохання до Академіїнаук про призначення премії на видання українського словника. Вона носила його ім'я і визначалася розміром того фонду, що започаткований був ще у 40-х рр., поповнений стараннямукраїнофілів у 50-70-х рр. і навколо якого точилися чвари. Сумаскладала понад 4000 руб., а цього було достатньо для масштабного україномовного видання. Так історик розв'язав конфлікт,який виник у середовищі українського руху, і роз'єднав його у60-70-х рр., коли й суспільно-політична ситуація була напруженою.

У своїх працях про історика О. Пипін374, В. Беренштам,В. Антонович підкреслювали, що М. Костомаров завжди бувзалежним від суспільно-політичних обставин. Пильна увага донього влади протягом майже всього життя не давала можливостівисловитися гостріше і чіткіше, як того хотілося вченому, і томувін інколи замасковував свої погляди. Зняти завісу над справжнімМ. Костомаровим допомагає залучення широкого кола історичних джерел, яке відкриває нам його громадянську позицію, наукові погляди і психологічні переживання, пов'язані з різнимижиттєвими обставинами, а також реакцію влади на його діяльність.

Глибину й повноту справжніх поглядів історика на правоукраїнського народу на власну мову і літературу відкриваєтьсянам у його листуванні з І. Палімпсестовим.

Позиція Миколи Костомарова як вченого і активного діячаукраїнського руху яскраво проявилася з 1881 р. і до середини1884 р., коли він був причетний до існування часопису «Киевскаястарина», що ставив собі за мету, як наголошували у програмнійзаяві його автори, друкувати «самостійні дослідження з історіїПівденної Росії і різноманітні матеріали до неї», що складають«належність і характерну особливість народного побуту, або єпроявом народної творчості й світосприймання». Ідея журналубула дуже близька історику, котрий присвятив цій справі чималороків свого життя.

За ініціативи історика протягом 1882 р. в найбільш відомихпетербурзьких періодичних виданнях - газетах «Новоевремя» і«Правительственныйвестник» з'явилися рецензії на перші числа«Киевскойстарины», що сприяло підвищенню інтересу до українського часопису серед читачів у межах усієї країни, а такожзбільшенню числа передплатників.

ВИСНОВОК

Отже, протягом всього свідомого життя Микола Іванович Костомаров був палким борцем за майбутнє України. В моло діроки він з ентузіазмом вивчав мову, культуру та побут українського народу, будував плани про рівноправне місце України у союзі вільних слов'янських держав. В роки зрілості прийшов до висновку, що його завданням є дослідження ролі народу в історії,а результатом всієї діяльності стало «відтворення і реконструкція безперервності українського історичного процесу, а також обґрунтування його самостійності стосовно загальноросійської та польської історії». Разом з науковим світоглядом протягом всього життя формувалася його національна самосвідомість, і коли він був готовий відкрито назвати себе українцем, таку можливість у нього відібрали. Але беззаперечні свідчення різноманітних історичних джерел відкривають нам справжню патріотичну душу великого українця.

Неоціненною є роль М. Костомарова у становленні і формуванні української мови та літератури. Далекоглядність йоговисновків про процес розвитку української культури та роль інтелектуальної еліти в ньому знайшли своє відображення у діяльності наступних поколінь українців, підтверджуються нині державотворчими і націєтворчими перетвореннями в сувереннійУкраїні та, безумовно, матимуть вплив на національну самосвідомість українського народу в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський М. Зпубліцистичнихписань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічніписання Костомарова. --К., 1928.

2. Бобров Е. Эпизод из жизни Н.И.Костомарова: По архивным документам // Русская старина.1904. -- №3.

3. Автобиография Н.И.Костомарова. - М., 1922. -С. 95.

4. Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль, 1885. -- №5.

5. Белозерская Н. Николай Иванович Костомаров в 1857-1875 г.г. // Русская старина, 1886. --№3.

6. Крип'якевич І. АрхеографічніпраціМиколи Костомарова // ЗНТШ, 1918. -- Т. 126.

7. Яворницький Д.І. ІсторіяЗапорізькихкозаків. --К., 1990. -- Т.1.

8. ІсторіяУкраїни в особах: ІХ - ХVIII ст. -- К., 1993. -С. 317.

9. Костомаров Н.И. Гетманство Выговского // Собр. соч. в 21 т. -- СПб., 1903. -- Т.2.

10. Гончар Ольга.Микола Костомаров: постать історика на тлі епохи. - К.: Інститут історії України НАН України, 2017. - 274 с.

Размещено на Allbest.ru