Михайло Брайчевський про "походження Русі"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра давньої історії України та архівознавства

Реферат

з давньої історії України

Михайло Брайчевський про «походження Русі»

студентки II курсу

історичного факультету

Заволоки А.О.

Львів 2019

Проблема походження Русі в східнослов'янській історіографії така ж стара, як і сама історіографія. Питання про те, звідки взялася Русь, завжди цікавило наших предків, і вже найдавніші згадки про далеке минуле Русі містять у собі перші спроби відповісти на це питання.

Давньоруські літописи завжди починаються з викладу етнографічної проблеми, але цей виклад, звичайно, не міг мати наукового характеру і відзначався своєю наївністю. По суті, справа зводилася до спроби вивести генеалогію Русі від всесвітнього потопу, зв'язавши, таким чином, історію східних слов'ян з біблійною історією.

Класичний зразок такого розв'язання проблеми знаходимо у найвизначнішому історичному творі епохи Київської Русі -- «Повісті временних літ»: «Се начнем повесть сию. По Потопе трие сынове Ноеви разделиша землю, Сим, Хам, Афет...» Далі йде перелік країн, що, згідно з біблійними переказами, становили «жребії» Сима, Хама та Афета; слов'яни (в тому числі і Русь). Втім далі йдуть згадки, які мають більш реальний історичний зміст: перекази про перебування слов'ян у Подунав'ї, про розселення слов'янських народів на широкому просторі Центральної і Східної Європи, про розселення східнослов'янських племен і т. д. Всі ці згадки, хоч і відзначаються подекуди неясністю і непевністю, становлять собою виняткової ваги джерело, що проливає світло на початки історії наших народів. Разом з тим вони є визначною пам'яткою зрілості історичної думки давньої Русі, що піднялася до розуміння своєї історії як невід'ємної частки світової історії і шукала шляхи для визначення справжнього місця Русі серед решти народів оейкумени. Подібні згадки і перекази знаходимо і в інших літописних текстах. Доводиться констатувати, що досягнення перших руських істориків XI ст. продовжували залишатися надбанням вітчизняної історіографії протягом наступних дев'яти століть. Разом з тим пізніші літописці та історики завантажили етногенічну проблему новими домислами, запозиченими переважно з тієї ж біблійної традиції.

В той же час спроби відшукати якісь матеріали щодо початкової історії Русі в античних джерелах при відсутності надійних методів дослідження і належної критичності у ставленні до використовуваних документів приводили до нових малореальних побудувань, в яких трохи не всі народи, відомі в Східній Європі (кімерійці, скіфи, таври, сармати, гунни, хозари та ін.), зв'язувалися з слов'янами і Руссю -- переважно на підставі випадкових і дуже ризикованих філологічних співставлень, а то й простих домислів і здогадів. Це було характерне навіть для кращих представників російської історіографії XVIII ст.-- В. Татищева, М. Ломоносова та ін. Взагалі вся тодішня дворянська історіографія -- як російська, так і українська -- зовсім не просунула проблему етногенезу Русі від тієї стадії, на яку її піднесла давньоруська традиція. По суті, єдиним серйозним досягненням науки XVIII -- початку XIX ст. була запозичена з тієї ж «Повісті временних літ» концепція про розселення східних слов'ян з наддунайської прабатьківщини. Взагалі для істориків цього часу давньоруські літописи були осяяні ореолом недоторканого авторитету і кожна фраза в них сприймалася як абсолютно достовірне і незаперечне джерело. Справжньою вершиною дворянської історіографії в Росії була «Історія держави російської» М.М. Карамзіна; вона по суті знаменувала собою початок нової історіографії. Очищаючи історію Русі від фантастичних домислів, відокремлюючи реальні свідчення джерел від усього наносного і міфологічного, Карамзін прокладав шлях до створення принципово нової концепції, основаної на застосуванні наукових критичних методів. На жаль, явно недостатня на той час кількість джерел не дозволила підійти до справді наукової постановки етногенічної проблеми. Історичні джерела застають Русь в цілком сформованому вигляді; передісторія народу губиться в темряві доісторичних часів. Повідомлення античних авторів -- ті, що безсумнівно могли бути використані для висвітлення найдавніших етапів розвитку слов'янських племен \ -- мали надто стислий і уривчастий характер. Археологічних джерел в той час практично взагалі ще не існувало. Єдиним фактом, що міг бути взятий без сумніву, залишалося повідомлення літописів про розселення слов'ян з-над Дунаю під тиском волохів.Відсутності прогресу в цій проблематиці чимало сприяла норманістична тенденція, що стала явно переважати у вітчизняній історіографії після М.М. Карамзіна, особливо ж -- у зв'язку з створенням так званої теорії родового побуту І.-Ф.-Г. Еверса, С.М. Соловйова, К.Д. Кавеліна. Таких істориків, як А.А. Кунік або М. Погодін, цілком влаштовувала неясність щодо походження слов'янської Русі, оскільки на місце останньої вони ставили Русь норманську. Питання про походження Русі з царини історії слов'янщини переносилося до сфери історії скандінавських народів. Для слов'ян залишалася роль інертної маси, підложжя для історичної активності норманських зайд. Антинорманістичний струмінь не спромігся піднестися вище рівня XVIII ст. і, зрештою, обмежувався повторенням малоправдоподібних тверджень щодо слов'янського походження сарматів, роксоланів і навіть гуннів.

Справжній прогрес у галузі вивчення проблеми східнослов'янського етногенезу протягом XIX ст. намітився зовсім з іншого боку. Він був справою не істориків, а мовознавців; наша проблема вийшла за рамки історичної науки і стала проблемою лінгвістичною. Порівняльно-історичний метод, розроблений в першій половині XIX ст. німецькими вченими (Ф. Бопп, А. Шлейхер, В. Гумбольдт), тріумфально увійшов у європейську лінгвістику, відкривши перед нею нечувані доти горизонти. Незважаючи на свої серйозні хиби, цей метод відіграв у розвитку науки загалом прогресивну роль, дозволивши розробити загальну і науково обґрунтовану класифікацію мов, основану на їх історичному розвитку. Але справа не обмежилася власне лінгвістичною проблематикою. Створена внаслідок порівняльно-історичного вивчення мов, індоєвропейська теорія вторглася в сферу історії; поряд з традиційними письмовими джерелами--хроніками, актами, мемуарами--з'явилися нові категорії джерел -- лінгвістичні. Індоєвропейська теорія виходила з визнання фундаментального припущення, що історія мови завжди збігається з історією народу, який цією мовою говорить. Отже, реконструюючи історію конкретних мов, порівняльно-історичне мовознавство претендувало і на реконструкцію етнічної історії народу -- носія даної мови.

Незважаючи на хибність цієї засади, компаративістика відіграла благотворну роль у розвитку етногенічної проблематики, зрушивши її з місця, на якому та зупинилась ще в XII ст., вона дала історику ряд дуже важливих фактів, що безперечно сприяли розв'язанню поставлених питань.

Головною основою індоєвропеїзму було уявлення про прамову і прабатьківщину. Виведення мов кожної сім'ї (слов'янської, германської, іранської та ін.) з спільного кореня -- прамови (загальнослов'янської, загальногерманської та ін.), пояснення їх виникнення шляхом поділу, роздріблення прамов передбачало розуміння процесу етногонії кожного конкретного народу, як наслідок відповідної етнічної диференціації -- розпаду єдиного «пранароду» на кілька споріднених народів -- носіїв мов тієї чи іншої сім'ї. Самий же процес розпаду етнічної спільності не міг бути інтерпретований інакше, як наслідок розселення «пранароду» з своєї первісної прабатьківщини. Стан історичних знань того часу робив таке уявлення цілком можливим, оскільки жодних демографічних даних щодо давніх європейських країн у розпорядженні істориків тоді не існувало. Завдяки успіхам порівняльно-історичного методу проблема слов'янського етногенезу набула нового змісту. Основним питанням в уяві дослідників XIX ст. стало питання про слов'янську прабатьківщину. На перших етапах з індоєвропейською теорією дуже добре узгоджувалася концепція Нестора про розселення слов'ян з Наддунав'я; отже, перш за все з'явилася теорія дунайської прабатьківщини слов'ян. Саме так і розв'язували проблему представники раннього індоєвропеїзму починаючи з П. Шафарика. Ця гіпотеза дуже охоче була прийнята і вітчизняною історіографією Але дуже скоро з'явилися такі факти, що спонукали дослідників до рішучого перегляду традиційних поглядів. Внаслідок цього виникли, з одного боку, нові концепції прибалтійської, привіслянської, прикарпатської, поприп'ятської прабатьківщини слов'ян, а з другого боку -- тенденція розширити рамки прабатьківщини до таких масштабів, за якими по суті зникало саме розуміння цього терміну: Л. Нідерле, наприклад, визначав слов'янську прабатьківщину в межах території від Середнього Дніпра до Лаби і від Карпат до Балтійського моря.

Разом з тим з'явилися поліпрапатріальні гіпотези, що в дальшому послужили основою для теорій міграціонізму. В російській історіографії, зокрема, представником цієї тенденції був О.О. Шахматов, який вважав, що вперше слов'яни, виділившися із загальної індоєвропейської спільності, займали басейн Вісли (де їх під іменем венедів знають античні автори рубежа н. е.), але пізніше, десь в середині І тис. н. е. (точніше-- в першій чверті VI ст.), вони переселилися в Подунав'я, де продовжували зберігати себе як загальнослов'янську етнічну єдність до VIII--IX ст., і лише в цей час почали розселюватися по всій Східній і Центральній Європі. Переважна більшість дослідників-індоєвропеїстів вбачала кілька ступенів в процесі утворення східнослов'янських народів. Вважалося, що спочатку із загальнослов'янської спільності виділилася східнослов'янська єдність Русь, яка пізніше розпалася на три народи -- російський, український та білоруський. О.О. Шахматов припускав навіть ще один попередній етап: згідно з його поглядами, праслов'янська єдність спочатку розпалася на дві великі групи племен -- західних слов'ян і південно-східних, з яких пізніше виділилися з одного боку східні, а з другого -- південні слов'яни. Спільним, в кожному разі, було визнання реальності давньоруської народності як спільного предка українського, російського і білоруського народів і, отже, спільного періоду в їх етнічній історії. Але були й інші погляди. Деякі дослідники заперечували факт існування давньоруської народності, вважаючи, що процес розпаду загальнослов'янської спільності привів зразу ж до утворення трьох східнослов'янських народів як відособлених етнічних явищ. Такого погляду, як відомо, дотримувався найвизначніший представник буржуазно-націоналістичної школи М.С. Грушевський, що у зв'язку з цим починав історію українського народу від першої половини І тис. н. е., від антської епохи. Грушевський всупереч російській великодержавній школі розглядав українців як окремий народ, але існування останнього стверджував ще в антську епоху, ототожнюючи антів з пізнішими українцями.

Ця точка зору викликала критичне ставлення з боку переважної більшості інших учених, що стояли на позиціях індоєвропеїзму з його уявленням про прабатьківщину і пранарод.

Концепція індоєвропеїзму являла собою хіба найбільш повне виявлення досягнень порівняльно-історичного мовознавства, з якими наука вступила в XX ст. Але вже в другій половині XIX ст. почали з'являтися певні ознаки майбутньої кризи. Ці ознаки були зв'язані з успіхами археологічної науки. Виникнення археології як науки в Росії і на Україні припадає ще на першу половину XIX ст. і зв'язане з іменем ряду видатних дослідників, як-от Адама Чернецького (3. Доленга-Ходаковського), І.О. Стемпковс.ького, В. Пасека, І.Е. Забеліна та ін. Останній цікавився і проблемами етногенезу слов'ян, але явна недостатність матеріалів в середині XIX ст. не дозволила йому побудувати міцну концепцію, засновану на міцній базі речових джерел; використання ж письмових даних обумовило таку ж фантастичність побудувань, яка була характерна і для його попередників -- незважаючи на цілий ряд блискучих здогадок, які розсіяні по тексту його праці.

Справжнє зрушення припадає на рубіж XIX та XX ст. Воно було зв'язане з поступовим виявленням і вивченням тих пам'яток, що могли бути пов'язані з давніми слов'янами. Правда, панування індоєвропеїзму приводило до того, що й археологи в своїх побудуваннях виходили з загальновизнаних уявлень щодо прабатьківщини і первісного розселення. Розроблялися навіть спроби археологічно обгрунтувати поширені концепції (наприклад, спроба Д.Я. Самоквасова відродити гіпотезу про дунайську прабатьківщину ). Але чим далі, тим більше стає очевидною необхідність внесення серйозних коректив у загальновизнані схеми.

Найбільш важливим наслідком цього було сформулювання основної тези автохтонізму. Чеський археолог та історик Л. Нідерле, не пориваючи ще з індоєвропеїзмом та теорією прабатьківщини, розширює її територіальні рамки майже до тих масштабів, які характеризували розселення слов'янських народів в раннє середньовіччя. Український археолог В. В. Хвойка, що перебував під впливом чеської археології, на підставі вивчення і широкого порівняння матеріалів з Середньої Наддніпрянщини будує струнку і послідовну концепцію автохтонного розвитку населення цієї території (що була головним ядром майбутньої Русі) на протязі всього періоду від неоліту до раннього середньовіччя. Ця концепція лежить в основі сучасних уявлень, пануючих в радянській науці, хоча, само собою зрозуміло, дальший розвиток знань неминуче вносить до неї певні корективи і доповнення.

З другого боку, розвиток археології наприкінці XIX та на початку XX ст., показавши надзвичайну складність історичного процесу в передісторичній Європі, привів до сформулювання різних напрямів міграціонізму (школа культурних кругів чи кіл, так звана Siedlungsarchaologie Г. Коссини тощо), згідно з якими основу історичного розвитку завжди і всюди становлять переселення окремих етнічних груп. Виступаючи антитезою автохтонізму, цей напрямок (особливо в німецькій історіографії) набрав значення політичної доктрини. Як відомо, міграціоністські побудови типу «готської» теорії входили до арсеналу ідеологічної зброї гітлерівської кліки при здійсненні нею агресивних планів щодо інших народів Європи. Обидва напрямки, що виникли і розвивалися на базі зростання археологічного матеріалу, хоча й виросли в лоні класичного індоєвропеїзму, означали його очевидну кризу. Стало ясним, що старих, досить таки наївних, уявлень про прямий, однозначний процес поступового дроблення етнічних праспільностей на споріднені народи явно недосить для того, щоб осмислити і пояснити реальну картину розвитку людства. Та, зрештою, і лінгвістичні дослідження в рамках компаративістики показали недостатність класичного індоєвропеїзму. Наслідком цього з'явилася, зокрема, теорія субстрату, що має надзвичайно важливе значення саме з погляду етногенічних студій. Індоєвропейська теорія була висаджена в повітря зсередини.

Радянська історична наука від самого свого виникнення почала переоцінку цінностей -- тотальний перегляд усього набутку попередніх поколінь дослідників у світлі марксизму-ленінізму. Звичайно, цей процес не міг бути завершений протягом короткого часу. Радянська історична наука успадкувала старі кадри, які далеко не зразу були готові до тієї перебудови, що була поставлена на порядок денний. В перші пореволюційні роки продовжували працювати такі загальновизнані авторитети, як О.О. Шахматов, С.Ф. Платонов та інші, які вступили в нову еру з уже виробленими, цілком завершеними поглядами, витриманими в дусі традиційних концепцій.

Головна увага перших радянських істориків-марксистів була спрямована на розв'язання соціально-економічної проблематики, якій дореволюційна історіографія приділяла надто мало уваги. Питання етнічної історії тривалий час були відсунуті на другий план, а проблема виникнення Русі висвітлювалася на базі традиційного. Дослідження цих часів внесли ряд нових цікавих (часом дуже її оригінальних, як, наприклад, у Пархоменка) ідей, але вони не ставили перед собою завдання створення принципово нової концепції етногенезу взагалі, яку б можна було протиставити індоєвропейській теорії. Процес соціологізаторства, що в кінці 20-х і на початку 30-х років захопив історичну науку, безпосередньо відбився і на стані археології. Нагромадження нового матеріалу було утруднено не тільки нестачею коштів на-проведення широких розкопок, але й тим, що головна увага дослідників була спрямована на вироблення загальних соціологічних схем і подолання буржуазних концепцій, що не обходилося без певних перекручень; нерідко це призводило~до взаємних обвинувачень в «антимарксизмі» та «протаскуванні ворожих концепцій».

Новий етап у розробці проблеми етногенезу знову-таки визначився лінгвістами. Маємо на увазі школу акад. М. Я. Марра, який був фундатором ГАІМК -- головної наукової установи, що займалася вивченням передісторичних епох,-- і керував нею до самої своєї смерті. Своєрідна і яскрава постать Марра лишила помітний слід в історії радянської науки, хоча з оцінкою його наукової спадщини ще й зараз не все ясно. Спочатку авторитет його стояв надто високо; так зване «нове вчення про мову» або «яфетична теорія» була проголошена найвищим науковим досягненням, єдино правильною марксистською концепцією в мовознавстві. Всяка спроба критики поглядів Марра, всякий відхід від його тверджень кваліфікувалися як антимарксистський, а тому й неприпустимий виступ, що повинен долатися методами організаційного впливу. Цілком очевидно, що така ситуація аж ніяк не сприяла нормальному розвитку творчої думки. Оскільки ж головні інтереси самого Марра лежали в сфері глоттогонії та етногонії, ця ситуація в першу чергу відбилася на стані саме етногенічної проблематики. В 1950 р., внаслідок-проведеної газетою «Правда» дискусії з питань мовознавства, а особливо -- участі в ній й. В. Сталіна, безроздільному пануванню нового вчення про мову було покладено край. М.Я. Марр був проголошений вульгаризатором марксизму, а його ідеї -- як хибні, так і правильні -- були дезавуовані; навіть звичайні посилання на його роботи вважалися неприпустимими. Так разом з водою було виплеснуто й немовля.

Найсумнішим же фактом було те, що на місце «розвінчаного» нового вчення про мову по суті не було поставлено жодного нового методу, жодної нової концепції, у зв'язку з чим дискусія з питань мовознавства влітку 1950 р. привела лише до відродження старого індоєвропеїзму і,-- принаймні в плані розвитку етногенічних студій,-- відіграла скоріше негативну, ніж корисну роль. Гадаємо, зрештою треба спокійно розібратися в спадщині М. Я. Марра і відокремити в ній свіже і прогресивне від помилкового і невірного, що заважало виробленню закінченої і стрункої системи глоттогонічного процесу. Тепер не час розбирати нове вчення про мову в повному обсязі і зокрема такі важливі сторони його як «теорію стадіальності», «четвертого мовного елементу», «чотириелементного аналізу» і т. п., що викликають гостру критику мовознавців. Спинимося лише на принципово новій постановці глоттогенічної проблеми. Заслугою М.Я. Марра було те,що він рішуче виступив проти уявлень про виняткову роль мовної диференціації в процесі утворення нових мов і замість того висунув ідею мовного схрещення, як основного фактора глоттогонії. Традиційному уявленню про походження мов лише внаслідок розпаду «прамов», згідно з яким загальна тенденція мовного розвитку йде від єдності до множини («піраміда вершиною донизу»), Марр протиставляв тезу про утворення нових мов шляхом злиття різних за походженням мовних субстратів, згідно з якою загальною тенденцією розвитку є рух від первісної множини до єдності («піраміда вершиною догори»).

Помилка М.Я. Марра полягала в тому, що він абсолютизував процес мовної інтеграції і зовсім заперечував значення диференціації; справедливо відкинувши ідеї міграціонізму, разом з тим заперечував всяке значення переселення, розселення, пересування окремих племен взагалі, вважаючи, що самої внутрішньої динаміки цілком досить для виникнення нових мов в кожному конкретному випадку. Останній процес він розглядав як такий, що протікає дуже швидко і приводить не просто до створення нових якостей, але й до втрати безпосередніх зв'язків з попередньою стадією мовного розвитку, ігноруючи очевидні факти мовних і етнічних традицій. Захоплюючись далекими співставленнями явищ з мов різних систем і сімей, М.Я. Марр часто-густо втрачав історичну перспективу, внаслідок чого його глоттогенічні і етногенічні побудування були позбавлені історичної конкретності. Наприклад, ставлячи в багатьох своїх працях так чи інакше питання про походження Русі і про її мовних і етнічних предків, М.Я. Марр не бачив якоїсь суттєвої різниці між скіфами, сарматами та іншими східноєвропейськими племенами, що жили в районах, де відбувався цейпроцес, та, скажімо, етрусками, басками і т. д., які (принаймні в плані історичному) ніякої участі в етногенезі Русі не брали і брати не могли. Звичайно, такі моменти не могли не відштовхувати від М.Я. Марра та його концепції дослідників, які звикли до історичної конкретності в своїх дослідженнях. Тому-то, незважаючи на велику кількість виконаних і опублікованих праць самого Марра та його учнів, проблема етногенезу східних слов'ян практично мало посувалася вперед.

Але справжній (і досить помітний) прогрес був намічений в працях ряду істориків і, особливо, археологів, які, засвоївши деякі ідеї М.Я. Марра (переважно в їх критичній частині, спрямованій проти індоєвропеїзму), створили нову концепцію етногенезу. Глибокий інтерес до проблеми слов'янської етногонії в радянській історичній науці виник в кінці 30-х років у зв'язку з підготовкою макету І тому «Історії СРСР», а особливо підсилився в роки Великої Вітчизняної війни і перші післявоєнні роки завдяки загальному патріотичному піднесенню радянського народу, що викликало підкреслену увагу до свого минулого. В цей час з'явилося чимало значних праць, присвячених походженню слов'ян і Русі, побудованих на всій сумі наявних джерел -- письмових, археологічних, мовних, антропологічних та ін. Маємо на увазі роботи П.М. Третьякова, М.І. Артамонова, Б.О. Рибакова, О.Д. Удальцова, С.П. Толстова, Б.Д. Грекова, В.В. Мавродіна. Ці праці справді внесли в досліджувану проблему дуже багато цікавого і дозволили обґрунтувати автохтонну концепцію походження східних слов'ян. Головною ідеєю всіх цих студій була теза про участь в процесі східнослов'янського етногенезу різних етнічних груп (скіфи, сармати, алани, фракійці та ін.), що зрештою дозволило історично конкретно подолати головну підвалину індоєвропеїзму про принципову відособленість кожної лінії етнічного розвитку. Проте ця продуктивна робота (особливо у післявоєнні роки) супроводилася деякими перегинами і надмірностями. Межі слов'янської сейкумени надто розширялися; до неї, наприклад, включалося майже все Поволжя, Крим, Північний Кавказ; слов'янськими проголошувалися такі археологічні явища, які до слов'ян не мали ніякого відношення (салтівська культура, городища Дякового типу, пам'ятки типу Суук-Су, навіть пізні культурні шари причорноморських античних міст). Справжньою перешкодою успішній роботі в цей час була недостатня забезпеченість джерелами з історії слов'янських народів до X ст. Письмові джерела відзначаються уривчастим і неповним характером; археологічні ж пам'ятки І тис. н. е. були до кінця 40-х років або зовсім невідомі, або відомі на підставі обмеженої кількості недосить досліджених комплексів. У зв'язку з цим промахи і помилки у розв'язанні конкретних питань були неминучими. Наприклад, активно розроблювана в 30-х роках проблема археологічної атрибуції літописних племен (праці А.В. Арциховського, Б.О. Рибакова, що продовжували роботу, розпочату ще до революції О.А. Спіциним ) мала в своєму розпорядженні лише пізні матеріали X--XIV ст., тобто того часу, коли ці племена були вже перемелені в процесі формування Русі. У зв'язку з цим у літературі виникла гостра полеміка між названими авторами і П.М. Третьяковим щодо правомочності притягати ці матеріали для розв'язання поставленого питання. Спроби ж самого П. М. Третьякова поставити це питання на базі дослідження більш давніх матеріалів упиралися в очевидну недостатність останніх.

У 50-і роки внаслідок активного розгортання польових досліджень відбувається швидке нагромадження фактичного матеріалу, в тому числі і такого, що стосується І тис. н. е. Було виявлено нові культурні типи, про які раніше ніхто не мав ніякої уяви (пам'ятки типу Луки-Райковецької, Волинцева, Пастирського городища, Пеньківки тощо). На той час теорія акад. М.Я. Марра була вже підважена дискусією 1950 р. і відсутність виробленої загальної уяви щодо характеру етногенічного процесу обумовила теоретичну плутанину і відхід від постановки конкретних питань етногенезу. Очевидно, не випадковим є факт, що після 50-х років ми не знаходимо в нашій літературі праць, присвячених походженню Русі як народу, а в загальноісторичних роботах ця проблема в кращому випадку згадується лише самими загальними словами. Етногенічні роботи П.М. Третьякова, що з'явилися після його книги 1953 р. присвяченій східнослов'янським племенам, в якій відбито досягнення попередньої доби, відзначаються надто загальним підходом до постановки проблеми. Йдеться про походження слов'ян взагалі; ключ для розв'язання проблеми відшукується в епосі бронзи, в сфері культур шнурової кераміки, або в лужицькій, або в тщинецько-комарівській культурі,-- в чому не можна не вбачати впливу зарубіжної літератури (зокрема польської), яка базується на старому, індоєвропейському автохтонізмі. Поряд з цим великий внесок в етногенічну проблему становлять наслідки систематичних і широких досліджень археологічних пам'яток Верхньої Наддніпрянщини, нещодавно підсумовані П.М. Третьяковим у великій і грунтовній монографії. Криза етногенічної проблеми стає очевидною від 1955 р., коли було взято під сумнів тезу про слов'янське походження черняхівської культури. М.І. Артамонов, який ще в 1940 р. першим висунув гіпотезу про її приналежність антам, в 1956 р. знову-таки першим (у друкованій праці) -- виступив з категоричним запереченням цієї тези. Те, що цей виступ мав успіх серед значної групи радянських археологів, почасти пояснюється реакцією на певні перегини щодо «слов'янізації» не слов'янських районів і культур (про що йшлося вище). Слідом за черняхівською культурою надходить черга й інших груп археологічних пам'яток, на яких доти базувалася постановка етногенічної проблеми: верхньодніпровських городищ смоленського типу, пам'яток Верхнього Поволжя типу Березняків , пам'яток басейнів Оки, Десни, Сейму, а й навіть Прип'яті щонайменше до середини І тис. н. е. Цим коло замикається, і слов'янам взагалі не залишається місця в Східній Європі.

Необхідність зрештою розібратися в теоретичних основах проблеми етногенезу стає чим далі, тим більш очевидною. Про це починають писати дослідники різного профілю і різних спеціальностей. З матеріалів, опублікованих останнім часом, видно, що мовознавство, яке досі вело проблему етногенезу, обумовлюючи своїми досягненнями її перехід на принципово нові етапи, тепер явно втрачає своє авангардне місце. І якщо у виступах мовознавців помітне бажання залишитися в рамках традиційного індоєвропеїзму (яскравий приклад цьому -- недавно опублікована книга Ф.П. Філіна, то з боку археологів чуємо інші голоси, що закликають до нового підходу до теми . Очевидно, для того, щоб наша проблема перейшла нарешті на якісно новий щабель розробки (чого безумовно вимагає сучасний стан науки), необхідні серйозні дослідження, щоб розібратися в теоретичних питаннях і виробити таку концепцію загального етногенічного процесу, яка б знаходилася у відповідності з нагромадженим фактичним матеріалом і дозволила б розглядати його як єдину систему, що не має недоречностей і зовнішніх (недіалектичних) протиріч.

У даній роботі викладено різні версії "походження русі" такі як: норманістична теорія, індоєвропеїзм, археологічні, радянська історіографія та дискусії 50-х років і усі вони мало пов'язані з тієї причини що у кожній своя версія походження і немає точного визначення "звідки пішла русь?". Отже можна сказати що немає точної версії про походження русі.

східнослов'янський історіографія індоєвропеїзм

Размещено на Allbest.ru