Карл Великий як особистість та державний діяч

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Криворізький державний педагогічний університет

Кафедра всесвітньої історії

Курсова робота

з всесвітньої історії

Карл Великий як особистість та державний діяч

Студентки ІІ курсу групи ІМ-17

спеціальність 014.03 Середня освіта (Історія)

Суржиної Юлії Сергіївни

Керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Яшин В.О.

Кривий Ріг-2019



Вступ

карл великий історія династія

Актуальність теми. Серед галереї славетних полководців, чиї імена знає майже кожна людина, що має безпосереднє відношення до воєнної історії, одне із центральних місць займає Карл Великий. Державний діяч і Полководець найвищого ґатунку.

Значення Карла Великого для історії полягає перш за все в тому, що він був вірним патріотом своєї батьківщини і намагався якомога більше розширити кордони своєї держави, він об'єднав різні народи під своєю владою на принципах, які залишаються актуальними досі. Ідея про те, що «ми - один світ, хоча ми різні», покладена в основу Євросоюзу, йде з каролінгської епохи. Саме тому особистість Карла I так цікава сьогодні. По-друге, те, що він слугує прикладом, того як одна людина шляхом мозкової діяльності могла кардинально змінювати хід історії. Не зважаючи на те, що ми живемо в сучасному світі, такі речі як війни до сих пір грають важливу роль в політичному житті тієї чи іншої країни або світу в цілому.

Метою курсової роботи є дослідження історичної постаті Карла Великого.

Поставлена мета обумовлює такі завдання дослідження:

- проаналізувати історичну літературу та джерельну базу з даної теми;

- подати біографічні відомості про Карла Великого;

- схарактеризувати особливості Франкської держави за правління Карла Великого;

Об'єкт дослідження - Карл Великий - як особистість.

Предмет - Особливості Франкської держави.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період правління Карла Великого(768-814)

Географічний регіон - Західна і Центральна Європа (утворилося на території Західної Римської імперії)

Методи дослідження - у процесі наукового дослідження були використані такі основні методи та підходи. (1) історико - пошуковий метод використано для знаходження потрібної інформації з теми; (2) метод класифікації та типологізації для характеристики джерел; (3) принцип об'єктивності застосовано для з'ясування.



Розділ 1. Аналіз джерел та історіографія проблеми

Джерельну базу відомостей з життя Карла Великого складають, зокрема, свідчення його сучасників. З них можна назвати франкського вченого, історика і письменника Ейнгарда, який подав багато свідчень про Карла у своїй праці «Життя Карла Великого». Оскільки Ейнгард був очевидцем життя імператора, у своїй книзі він розповів про приватне життя Карла, а також про його зовнішній вигляд заняття і звички, ставлення до оточення. Матеріал про воєнно-політичну діяльність Карла Великого Ейнгард знайшов в офіційних джерелах, зокрема, в «Анналах королівства франків».

Ми не можемо повністю довіритись цьому джерелу з тієї причини, що Ейнгард, як наближена до імператора особа, не в повній мірі викривав його життя та діяльність, часто описуючи все с гарної сторони.

Ще одним джерелом служать «Аннали королівства франків», які велися при дворі Карла Великого з 741 по 829 роки. В анналах детально описується проведення військових кампаній, приймання посольств та інші політичні події світського характеру. За анналами можна найповніше відтворити воєнну і частково дипломатичну діяльність Карла Великого. Разом з тим матеріал анналів інколи не відповідає історичній дійсності. В них перекручено записи про воєнні невдачі в Іспанії й Саксонії. Так про невдалий результат першого іспанського походу Карла Великого у 778 році в анналах немає жодного слова. Що ж стосується поразок франків у Саксонії у 775 і 778 роках, то під пером анналіста вони перетворились на перемоги.

Наступним джерелом є робота Стефана Лебека - французького історика медієвіста в його праці «Історія Франції. Том 1. Походження франків». Щодо відомостей про Карла Великого, дослідник пише, що імператор наслідував політику Хлодвіга; розповідає про боротьбу між Карлом та Карломаном; і зрештою, подає відомості про політику самого Карла Великого як імператора.

Авторитетний російський дослідник А.П. Левандовський говорить, що імперія Карла породила Європу.

Спроби Карла принести в імперію просвітництво відображенні у виданнях харківської письменниці Л. Кричевської. Зокрема, «Історичних анекдотах і обраних висловах відомих людей». Одне з 229 оповідань, включених Л. Кричевською в дане видання, носить назву «Карл Великий і Алкуїн». Але це видання мало популярний характер і наукового значення не мало.

У працях професора кафедри римського права Харківського університету К.П. Пауловича згадувалося про значення законодавчої діяльності франкського імператора. У своєму «Конспекті, або короткому огляді дипломатики взагалі» К.П. Паулович доводив, що постійне вживання монограми на дипломах йде від Карла Великого: «Який, не вміючи писати, замість власного підпису ввів монограми» і при цьому він, «здається, був перший з государів, який з 800 р. в дипломах, хоча зрідка, вживав християнське літочислення » [5, с. 48].

Найбільш критичну оцінку правлінню Карла Великого у своїх лекціях дав професор Харківського університету В.К. Надлер. Гучну славу імператора він схильний був пояснювати в першу чергу «великою кількістю джерел, пов'язаних з його часом» [9, с. 259]. «Каролінзька імперія, - вказував вчений, - була природним продовженням монархії меровінгської ... Єдина відмінність між колишніми й новими порядками полягає в тих християнських ідеях, які лежали в основі монархії Карла Великого »[]. Чи не тільки нова система освіти, а й «всі заходи Карла відрізняються характером чисто церковним» []. Відзначимо, що автори кращих в той час узагальнюючих видань з всесвітньої історії німецьківчені Ф. Шлоссер і Г. Вебер, розходячись один з одним в деяких, майже цілком позитивних, оцінках діяльності Карла Великого, проте однаково вважали, що його зусиллями на німецьку ґрунті була пересаджена «іноземна цивілізація».

Діяльність Карла Великого й історія створеної ним імперії займали одне з центральних місць в навчальних посібниках. Першим таким посібником, виданим в українських землях Російської імперії, став підручник професора Університету Св. Володимира В.Я. Шульгіна «Курс загальної історії для вихованок благородних інститутів і вихованців гімназій. Середні віки» (1858). Царювання Карла Великого, на думку В.Я. Шульгіна, «є найважливіший період в середньовічній історії» [15, с. 45]. Франкський імператор не тільки поєднав в одну державу майже всю Західну Європу, а й «скріпив її загальними установами й законами, і вперше відновив просвітництво на заході» [15, с. 45]. До аналізу різних аспектів історії Каролінгської імперії зверталися у другій половині XIX - на початку XX ст. у своїх лекціях і вчені юридичних факультетів. Так, професор Харківського університету А.Н. Стоянов в курсі лекцій «Історія найважливіших західних законодавств» розглядав державний лад і законодавство Каролінгів. «Імперія Карла Великого, - вказував він, - виникла як самобутній плід німецько-романської культури при особливих обставинах, а тому-то отримали тоді ж індивідуальний своєрідний характер всі установи законодавства епохи Карла Великого »[19, с. 151-152]. Можна зробити висновок, що особу Карла Великого розглядала велика кількість дослідників. В їх працях імператор постає і як підкорювач, і як об'єднувач, і як політичний діяч, і як законодавець.



Розділ 2. Початок правління династії Каролінгів

2.1 Перші з династії Каролінгів

Король Хлодвіг під час свого правління підніс Франкську державу до нових висот, заклав основи державності і союзу з християнською церквою.

За його синів держава була поділена на чотири частини. Вони жили в злагоді, спільно ходили в походи на сусідні племена. Але за дальших королів настали внутрішні спори в королівській династії, і навіть приходило до кривавих війн. Особливо грізну славу добули собі дві королеви: Брунгільда і Фредегунда, що впродовж довгих років нищили країну братовбивчою боротьбою.

Згодом державну владу перейняли у свої руки мажордоми, цей рід виводиться з Австразії над долішнім Рейном. З 639 р. останніх монархів з династії Меровінгів називали «Ледачими королями». Один із мажордомів Піпін Герістальський мав велике значення, адже в 688 році він взяв під свою владу цілу державу, усунувши своїх суперників.

По смерті Піпіна уряд мажордома дістав правом спадщини його малолітній син - така була могутність роду, що цей уряд переходив з батька на сина. Цим сином був Карл Мартел (Молот), він створив соціальну і військову базу монархії - оформив феодальну систему, на основі «дворянських маєтків», зупинив натиск ісламського проекту - битва при Пуатьє. Папа Григорій ІІІ надав Карлові титул римського консула і прислав йому ключі від гробу св. Петра на знак його високого становища у християнському світі.

Наступником Карла Мартелла став Піпін Короткий, який ще мав титул мажордома. Він звернувся до Папи Римського зі словами: «Що краще, коли один має королівський сан, а інший несе тягар влади, чи коли той хто несе тягар влади має ще й королівський сан?» Папа Захарій І розуміючи що від нього очікують відповів «Краще щоб називали королем того, хто має владу, ніж того хто влади не має зовсім». Рід Меровінгів, з-поміж якого франки звикли обирати собі королів, припинився на королі Гільдерикові, якого за наказом папи римського Захарія було детронізовано, пострижено і запроторено до монастиря, де, як вважають, він і дожив свого віку. В 751 р. Піпін став королем, а щоб довести священний характер влади, провів обряд помазання в лицарі. Він пообіцяв папі що віднині буде захищати Рим від усіх його ворогів, що у свою чергу робило його заступником церкви. Він двічі усмирив лангобардів і віддав зайняті ними землі Риму. В результаті виникла світська держава пап. Відбулася повна переорієнтація Риму зі Сходу на Захід. Союз Каролінгів з Римом відкрив широку дорогу майбутньої Європи. Закладався фундамент європейської (романо-германської) цивілізації.

Нова династія отримала назву Піпінідів, а згодом завдяки сину Піпіна Короткого-Карла Великого «Каролінгами». «Представники дому Каролінгів правили Франкською державою з кінця VII до середини IX ст. Цей період в історії Франкського королівства називають каролінзьким»[1].

Карл Великий вважався не лише найвидатнішим з династії Каролінгів, а й найзнаменитішим монархом у Середньовіччі. Він об'єднав у межах своєї держави майже всю Західну Європу.

2.2 Особистість Карла Великого

Точна дата народження Карла невідома. Це може бути 742, 744, 747 або 748 рік, його біограф Єйнхард, не зміг отримати точні відомості про народження і дитинство майбутнього короля. Також не відомо де саме він народився, деякі історики важають що в місі Ахен, мешканці котрого вважають так саме. Його батьком був перший король з династії Каролінгів - Піпін Короткий. Мати - Бертрада Лаонская (Берта Велика Нога). Батько став рано привчати хлопчика до державних справ. Карл брав участь в придворних нарадах, дипломатичних справах, аквітанских походах Піпіна. 28 липня 754 року, папою Стефаном ІІ, в церкві Сен-Дені, були охрещені Карл зі своїм братом Карломаном. Коли батько помер в 768 році, Карл уже був дорослою людиною. Якщо взяти за основу дату народження в 742 році, йому було 26 років.

Карл Великий увійшов у історію, як один із засновників європейської цивілізації і засновник першого «Європейського союзу». Воюючи практично все своє життя, Карл створив Франкську імперію, до якої увійшли території сучасної Франції, Бельгії, Голландії, Швейцарії, Північній Італії, Західної Німеччини і частина Іспанії. Крім того, Карл увійшов в історію як правитель, який зіграв вирішальну роль в просуванні християнства за межі колишньої Римської імперії (імператор Заходу вважався спадкоємцем і продовжувачем справи цієї імперії). «Вогнем і мечем» хрестили язичників Центральної і Північної Європи. Ще за життя Карл отримав прізвисько «Великий».

Карл Великий був видатною людиною, одним із найбільш войовничих королів Європи, став героєм оповідань, легенд. При ньому було скоєно 53 військових походи, половину з яких очолив сам король. Але не тільки цим славиться знаменитий правитель. Його по праву вважають одним з найбільших державних діячів в історії Європи. Однак якби не було цих завоювань, навряд чи король зміг би вдихнути в життя Заходу той дух, яким він жив протягом декількох наступних століть і який не вивітрився навіть в наш час.

У віці 12 років Карл вже супроводжував батька в військових походах і допомагав в управлінні державними справами. Вже в дитинстві він доволі добре бився на мечах. Хроніки оповідають, що король легко ламав залізні підкови й піднімав однією рукою воїна, закутого в залізо.

За час його правління Франкська держава досягла найбільшої могутності. Сучасників вражала його кипуча, невтомна енергія, здатність заглиблюватися у всі деталі управління державою, у справи адміністрації, господарства, військові, дипломатичні, справи освіти тощо. За описів сучасників, Карл Великий був величезного зросту, міцної статури. Для свого часу він був досить освіченою людиною - цікавився літературою і поезією, зокрема античною, знав латинську і грецьку мови, хоч писати так і не навчився.[3, с. 147]. Історик того часу, Єйнхард, дав таку характеристику: «Карл визначався широкою і міцною будовою тіла і великим зростом,- тому його постать, чи він стояв, чи він сидів, відзначалася гідністю. Він мав енергійну ходу, мужеську постать тіла і виразний голос. Постійно віддавався кінній їзді й ловам, за звичаями свого народу, бо рідко де найдеться у світі народ, що міг би змірятися в цьому мистецтві з франками. Любив також плавати й так навчився плавби, що ніхто не міг його в тому випередити. З цією метою побудував у Аквізграні палац, в якому постійно проживав і провів останні роки життя. Запрошував туди купатися не лише своїх синів, але й вельможних осіб і друзів, а іноді й челядь і охоронців. Бувало, що сто або й більше людей купалися там одночасно. Був поміркований в їді й питтю, особливо в питтю. Рідко коли видавав бенкети, і то тільки при особливих святах. Вимову мав багату і виразну та вмів легко і ясно сказати те, що хотів.[5,с. 54-55]». Як зазначив Єйнхард: «Карл був схильний до повноти. Його обличчя відрізняв довгий ніс і великі, живі очі. В нього було світле волосся. Голос Карла був надзвичайно високим для такого знатного чоловіка. З роками король почав страждати від кульгавості. Прижиттєвих портретів Карла не зберіглося, і багато художників зображували його відповідно до своєї фантазії, використовуючи лише деякі риси з цього опису.»[14, с. 238].

Король носив вбрання яке не відрізнялося від одягу простолюдина. На тіло вдягав льняну сорочку, а поверх цього облямований шовковою торочкою жупан і штани; на ногах мав онучі й черевики; взимку накидав на плечі й груди соболине або видрове хутро і все це прикривав блакитним плащем. Завжди носив меч з золотими чи срібними руків'ям і перев'язом. Інколи брав з собою меч, прикрашений дорогоцінним камінням, але тільки з нагоди особливих урочистостей або зустрічі з закордонними послами. Одяг його був франкський, чужоземні вбрання, навіть найкрасивіші не бажав носити. Лише у двох випадках зодягнувся за римським звичаєм: першого разу на прохання папи римського Адріана, а вдруге -- на побажання його наступника папи Лева, коли Карл накинув на себе довгу туніку і хламиду, а також узув черевики, пошиті на зразок римських. Під час урочистих подій з'являвся в гаптованих золотом шатах, оздоблених коштовним камінням черевиках і зашпиленому золотою пряжкою плащі, а на голові мав діадему з золота і дорогоцінних каменів.

Карл ненавидів пияцтво, сам пив мало. Обід його в будні складався всього з чотирьох страв, не рахуючи смаженого м'яса, яке самі мисливці подавали прямо на рожнах і яке Карл вважав кращим за будь-яку іншу страву. Полюбляв слухати музику або ж читання під час обіду. Після обіду з'їдав кілька яблук і випивав ще один кубок, потім, роздягнувшись догола, відпочивав дві-три години. Спав він не спокійно, за ніч міг декілька разів прокинутися. Під час ранкового одягання Карл приймав друзів, а також, якщо була термінова справа, яку без нього важко було вирішити, вислуховував спірні сторони й виносив вирок. Водночас він віддавав розпорядження своїм слугам і міністрам на весь день.

Вченим висловлював велику пошану. Він сам навчався граматиці, астрономії, діалектиці, риториці, сам міг обчислювати церковні свята. Читати він не міг, тому читали слуги, також він вчився писати, але робота його занадто пізно розпочата, не мала успіху, задля розвитку своїх навичок, клав під подушку дощечку для письма, аби привчати руку виводити букви. Церкву він в усі роки глибоко шанував і свято дотримувався усіх обрядів.

Карл допомагав бідним, не тільки у своїй державі, а в усьому королівстві. Присилав гроші у заморські країни -- Сирію, Єгипет, Африку і Єрусалим, Александрію і Карфаген, в будь яке місце, де бідують християни. Шанував собор святого апостола Петра в Римі; до скарбниці якої поклав багато грошей золотом і сріблом, також дорогоцінне каміння. Бажав аби собор був не тільки безпечним і захищеним, а й найвеличнішим і найбагатшим. Найважливішим завданням свого життя Карл вважав піднести Рим до давньої могутності. Однак за все своє життя в Римі він був лише чотири рази.

Як зазначав вищезгаданий біограф Карла Великого, монарх був дуже добрим і великодушним, йому було тяжко втрачати своїх синів і дочок, доходило до сліз. Коли він дізнався про смерть Адріана, котрий був його другом, оплакував його так, ніби втратив дорогого сина чи брата.

Будучи вдома, він слідкував за тим, аби ніколи не обідати без своїх дітей. Дочки були в нього гарні, Карл їх дуже любив і не хотів віддавати замаж ні за свого, ні за чужоземця, та тримав їх в себе вдома до самої смерті. Через це ходили чутки про близькість між ним і його дочками, це дуже злило Карла, проте він міг робити вигляд, ніби ніяких чуток і не існує.

2.3 Перші роки правління Карла

Після смерті Піпіна, франки на загальних зборах урочисто обирають своїми королями його синів, Карла й Карломана, за умови, що ті порівну поділять країну поміж собою для панування. Карл має одержати частину, що належала його батькові Піпіну: Австразію, Нейстрію і Західну Аквітанію, він отримав у володіння землі у формі великого півмісяця, резиденцією Карла був Нуайон. Карломанові - та, якою володів їхній дядько Карломан, йому дісталась краща територія, охоплюючи басейн Рони і верхні течії Луари, Сени, Маасу і Рейну. Однак Карломан був незадоволений таким розподілом, він вважав що в нього більше прав, адже він був народжений після одруження Піпіна з Бертрадою, а після цього іхній батько був коронований.

З самого початку Карл і Карломан мали погані відносини, незважаючи на відчайдушні намагання їх матері Бертради зблизити їх всупереч всім і всьому. В 769 році сеньйор з південного заходу на ім'я Гунальд, котрий зайняв Аквітанію, після смерті Вайфарія, чиї володіння опинилися поділеним надвоє між землями Карла й Карломана. Гунальд зробив спробу відновити майже закінчену війну і підняв на повстання західних аквітанців і гасконских басків. Карл був вимушений самостійно погасити повстання, так як Карломан відмовився приєднатися до нього зі своїм військом. Карл змусив Гунальда, тікати до Гасконії. Проте не залишив його й там у спокої, перебравшись через ріку Гаронну, він вимагав через послів у Лупа, герцога Гасконії видачі втікача. Якщо ж той не виконає його прохання, Карл піде на нього війною. Луп не тільки видав Гунольда, але й сам визнав владу короля франків.

Побоюючись змови між Карломаном і лангобардом Дідьє і створення осі Суассон - Павія, Карл вирішив випередити події. Кузен Карла Великого, герцог Баварський Тассілона, який, зберігаючи вірність традиціям свого народу, став зятем лангобардського короля. У 770 році, мати Карла, Бертрада, здійснила поїздку в Рим, провела переговори з Дезидерієм і привезла з собою його молодшу дочку Дезидерату, яка стала дружиною Карла. Вона змусила Карла відмовитися від першої дружини - Хімільтруди. Можливо він зробив це аби поширити свій вплив в Італії, в справи якої втручався ще його батько Піпін. Однак, миротворча політика матері вже через рік завершилася повним крахом. Занадто сильні протиріччя існували між основними центрами сили. Лангобардский король вирішив, що з півночі йому тепер нічого не загрожує, посилив тиск на Рим, став відбирати у папи одну область за іншою. Папа Стефан III просив допомоги у Карломана і Карла, але не отримав її. Йому довелося підкоритися королю лангобардів. Франкськая держава швидко втрачала позиції в Італії. Тут Карл різко змінив свою політику. Період нерішучості завершився. Він розірвав відносини з Дезідератой, відправив її до батька і одружився на Гільдеграді, з швабського племені, котра народила йому трьох синів, Карла, Піпіна і Людовіка і стільки ж дочок, Гертруду, Берту і Гізелу Відносини з Карломаном йшли до розриву і війни.

В 771 році помер Карломан, Карл став правителем королівства, незважаючи на права спадкоємців його молодшого брата. Він привернув на свій бік деяких найбільш близьких Карломану діячів, включаючи і Фулрада з Сен-Дені. Тоді дружина Карломана разом із синами і деякими найвельможнішими його прихильниками втекли до Італії і попросили заступництва у Дезидерія.

2.4 Держава за правління Карла Великого

Останні Мервінги не мали фактичної влади, проте Карл Великий підняв високо значення королівської влади. Умілість управляти державою та вдалі війни забезпечили йому авторитет у суспільстві. Спочатку франкські пани були вище за королів, тепер признавали в усьому провід короля. За давніми звичаями монархія у Франконії була виборна, тепер рід Карла мав запевнене спадщинне володіння. Щоб скріпити зв'язки підданих із династією, Карл наказав, щоб кожний вільний громадянин складав йому присягу вірності. Це обв'язувало всіх від 12-го року життя.

Карл залишив давній звичай народних віч, на яких король міг зустрітися зі своїми підданими. Ці віча б були сполучені з переглядом війська і відбувалися весною, зазвичай у травні, тому й звались «травневим полем». Там король проголошував народові нові закони і розпорядки, проводив суд. Ці закони названо капітуляціями. Вони давали інструкції урядовцям. Ось приклади: «Бажаємо, щоб те, що ми самі накажемо, або король, або наші урядовці, було виконане в означеному реченці. Коли хто дістане наказ і його занедбає, нехай так довго стримується від пиття, поки не стане перед нами або королевою і не дістане прощення. Кожен управитель має дбати, щоб усе, що доставлене до нашого столу, було найкраще приготовлене. З особливою увагою треба дбати, щоб усе, що обробляють своїми руками, як сало, сушене м'ясо, ковбаса, вино, оцет, морвове вино, муштарда, сир, масло, солод, пиво, питний мед, бджільний мед, віск, мука,- було зладжене з найбільшою чистотою. Щоб у кожній нашій волості були в коморах покривала, подушки, перини, лляні простирадла, скатерки на стіл, посуд мідний, олов'яний, залізний, дерев'яний, ланцюги, гаки до казанів, долота, сокири, свердла, щоб не треба було деінде шукати їх і позичати… .[7, с. 58]».

Король особисто доглядав урядовців, видавав розпорядки, виконував суд та ін. Через те Карл не мав постійної столиці, подорожував з однієї частини держави до іншої. Урядові справи виконували урядовці, їх було не багато, вони повністю залежали від короля. Уряд мажордома вже не існував. Перше місце зайняв канцлер, що вів королівську канцелярію. Це був звичайно священик, надворний капеллан короля. Підкоморій наглядав за скарбницею, палатногограф мав управу над палатою і судівництвом, а королівських посланців король відправляв для контролю нижчих урядовців. Один із них був світський, другий духовний - і вони разом об'їздили одну округу, відбували суд від імені короля, скликали віча, приймали скарги. Також для того аби вони були об'єктивними в своїх рішеннях, вони не могли мати земельні власності в окрузі, який контролювали.

Держава поділялася на повіти, якими управляли графи. Карл дуже дбав про те, щоб на графів набирали людей талановитих і справедливих, щоб вони добре відносилися до суспільства. Але з його капітуляріїв видно, нелегко було найти відповідних урядовців, і народ усе нарікав на перекупність і здирства управителів.

Незважаючи на те, що Карл майже все своє життя був зайнятий поширенням своєї держави, він у різних місцях розпочав численні будівельні роботи, деякі з них завершив. Усіх їх спрямовано на користь і примноження краси королівства. Найвизначнішим з них слушно можна вважати чудову базиліку Пресвятої Богородиці Марії в Аквізграні і міст через Рейн біля Майнцу. Цей міст згорів за рік до скону короля, чия раптова смерть перешкодила його відбудові, хоча існував задум спорудити кам'яний міст замість дерев'яного. Карл розпочав будову прекрасних палаців: один з них неподалік від Майнца, поблизу маєтку, званого Інгельгайм, а другий в Новіомагумі над річкою Вааль, що з півдня омиває острів батавів. Однак, найбільше король турбувався про святі храми в усьому королівстві, які були під опікою єпископів та абатів і з часом приходили в занепад.

Король наказував відновлювати ці будівлі і призначав наглядачів, аби ті стежили за виконанням його розпоряджень. Спорядив флот на війну з норманами, побудувавши з цією метою кораблі поблизу річок, що витікають з Галіїї і Германії і впадають до Північного океану. З огляду на те, що нормани постійно нападали і спустошували галльське і германське узбережжя, він розтавив укріплені пости і сторожів в усіх портах і при гирлах річок, де могли б зупинитися ворожі кораблі. Те саме зробив на півдні вздовж узбережжя Нарбонської провінції і Септиманії, а також проти маврів, які вдавалися до піратських нападів. Завдяки цьому ані Італія не зазнала великої шкоди від маврів, ані Галлія і Германія - від норман. Лише Центум Целли, місто в Етрурії, через зраду було захоплено і спустошене маврами, а у Фризії нормани сплюндрували декілька островів поблизу германського узбережжя.

2.5 Ставлення імператора до церкви

Карл Великий дуже шанував церкву, став її захисником. Імператор узаконив церковну десятину, якою стало обкладатися все населення. Через що церква мала великі кошти.

Захищаючи церкву, Карл дуже швидко підпорядкував її собі. Для військового зміцнення і політичного процвітання своєї держави він використовував проповідь християнства. Під цим прапором Карл почав спустошливі війни, прагнучи підкорити всю Європу. Вчений Карл Алкуин сподівався, що таким шляхом християнство швидше пошириться, і він був правий, сакси прийняли хрещення, після своєї поразки і асимілювались з франками.(«Війна з саксами» див. на с. 16)

Карл завоював всю Італію до Риму, всю територію сучасної Францію і більшу частину Германії. «У пісні про Роланда», зазначається що після походу Карла на цих територіях язичників не залишилося, вони були хрещені, або вбиті.

Карл мріяв, щоб в державі були дві влади, а саме: світська і духовна, але при неодмінному пануванні влади світської.

Незважаючи на те, що Карл християнізував народи Європи мечем, він разом з тим доклав величезних зусиль до духовного виправлення суспільства і Церкви. Карл всіляко сприяв підвищенню рівня пастирської проповіді, яка повинна була стати доступною простій людині і служити йому керівництвом в житті. Під забороною, у духовенства було брати участь у світських справах, вони не могли брати участь у війні, торгівлі. Суворо карали за продаж церковних посад.

У своїй роботі Мюссо-Гулар Рене «Карл Великий» зазначає що діти повинні бути охрещені не пізніше, ніж за рік після народження. А той хто не виконає це у відведений термін, не маючи дозволу священика, має сплатити штраф. Той хто не дотримується церковного посту і їсть м'ясо, карою йому повинна бути смерть.

Як зазначає Єйнхард, він побудував собор в Ахені, обдарував його золотом, сріблом, решітками і воротами, вилитими з відмінною міді. Коли не мав змоги для її будівництва колон і мармуру, то намагався привезти це з Риму і Равенни.

«Ходив до церкви вранці і ввечері, в нічні години, поки дозволяло йому здоров'я. Дуже слідкував, аби все, що відбувалося в церкві, проходило якнайурочистіше і часто нагадував паламарям не допускати в храмі бруду і неподобства. Нагромадив у базиліці так багато священного посуду з золота й срібла, а також стільки священичих риз, що під час богослужіння навіть воротарі, які займають останній щабель у церковній ієрархії, були гідно зодягнені. Уважно стежив, щоби псалми правильно читались і проспівувались, бо був вельми тямущий як у тому, так і в тому мистецтві, хоча сам не читав псалми привселюдно, а якщо й співав, то тільки тихенько і в хорі.» [12, с. 253-254].



Розділ 3. Завоювання Карла Великого

3.1 Війна Карла Великого

Битва з ланобардами

В VI ст. Лангобарди завоювали Італію і створили своє королівство, зайнявши майже всю територію Апеннинського півострова, за виключенням Риму з прилягаючими районами, які знаходилися під папською владою і Візантійські володіння на півдні Італії і навколо Равенни. Лангобардські володіння вкочали до себе власне королівство на півночі півострова, зі столицею в Павії, і два васальних герцогства на півдні- Беневент і Сполето. Папському престолу скоріш за все не подобалась ця ситуація, лангобарди претендували на підпорядкування Рима.

В 752 році Піпін Короткий, пообіцяв папові, що буде захищати Рим від лангобардів. В 754-756 рр. він провів дві успішні війни з ними, відвойовані у них землі і віднятий у візантійців Равенський екзархат, були подаровані Піпіном Риму і утворилась папська держава (проіснувавша до 1870 р.).

Тоді зрозуміло таке погане ставлення лангобардів до франків. Франська сторона намагалася уникнути конфлікту, в тому числі і мати Карла, Бертрада. Як ми вище згадували, вона привезла доньку Дизидерія до франкської держави, на якій Карл і одружився. Це повинно було скріпити добрі відносини з франками. Рим почав відділятися з франкської сфери впливу.

Новий папа Адріан І мав саме профранську орієнтацію, що змусило Дезидерія вдатися до спроб, приєднати папську область воєнним шляхом. Це призведе до лангобардсько-франкської війни. Адріан попросив допомоги у Карла. Задля того щоб показати свою готовність до дій, Карл розлучився з Дезидератой, що дуже образило короля лонгобардів, і охоче погодився на прохання Папи Римського приборкати «невірного і вонючого народу» лангобардів. В травні 773 року франки оголосили йому війну. Основна армія Карла, очолювана ним самим, через перевал Мон-Сені підійшла до Сузам і несподівано зіткнулася з Дезидерієм, який вже зміцнив свої позиції і був готовий зупинити їх. В цей час друга армія франків під керівництвом дядька Карла-Бернгарда, перейшли Альпи, скориставшись перевалом Сен-Бернар, погрожуючи перерізати комунікації лангобардців. Як тільки війська Дезидерія оцінили цю небезпеку, то негайно відійшли під захист фортечних стін: частина в Павії, а частина в Верону. Верона здалася франкам взимку 773-774 років, і племінники Карла потрапили прямо йому в руки. Їх доля невідома, але ясно одне, вони більше не доставляли занепокоєння королю. Після довгої облоги, влітку 774 року, здалася і Павія. Дезидерій з дружиною, які переховувалися в цьому місті, були схоплені і закінчили свої дні в монастирі Корбі на річці Сомма.

Наступного року, герцог Фриуля, Сполето і син Дезидерія Адальгіз, котрий емігрував в Константинополь, після поразки батька, вони здійснили похід на Рим. Папа знов попросив допомоги у Карла, в 776 році він знов прибув в Рим і розбив їх. Для зміцнення франкського впливу на Апеннинському півострові в 781 році на лангобардський престол посадив свого сина Піпіна. Він повернув римлянам усе, що у них було забрано. У Павії і інших містах королівства були розміщені франкські гарнізони, а на державні і церковні посади стали призначатися франки. Деяким лангобардським герцогам на півночі і в центрі Італії було дозволено зберегти свою владу, але відтепер вони стали васалами завойовника. Будинок герцогів Беневентських, лангобардів за походженням, які підтримували Дезидерія, фактично залишився незалежним від Карла. В середині 80-х років утворилася коаліція герцога Аріхіза Беневентського(зятя Дезидерія) і Адальгіза, які спиралися на допомогу Візантії, зацікавленої у збільшені своєї присутності на Апеннинах. Аріхіз претендував на лангобардський престол.

Це змусило Карла, рушити з військом на Беневент, в 787 році. Аріхіз вирішив що краще відступити. Таким чином й Беневент втратив свою самостійність. Невдовзі після цього Аріхіз помер. Проте його вдова Адальберга, намагалася вступити в змову з Адальгизом роти Карла. В 788 році Адальгиз з візантійським загонами висадились в Калабрії, восени на кордонах Беневента розпочали бій з франко-лангобардськими військами, під проводом Карла і лангобардським герцогом Гримольдом. Війзантійці зазнали поразки, було вбито близько 4000 воїнів і забрано в полон 1000 чоловік. Так було остаточно придушено опір в Італії, ставши частиною імперії Карла.

В 788 році правлячий герцог будинку Беневентських погодився платити щорічну данину, датувати хартії роками царювання франкського короля і писати його ім'я на монетах. Карл не став втручатися в грецькі володіння на півдні Італії: Калабрію, Апулію, Неаполь і Салерно, але трохи пізніше він приєднав до свого королівства грецькі провінції, Венецію, Істрію і Далмацію.

Війна з саксами

Велика кількість саксів з англами і Ютами в V ст. брали участь у кельтському завоюванні, де і утворили свої королівства. Інша частина саксів, котра залишилася на континенті, не встигли створити державу, продовжуючи жити племенами.

По закінченню справ з Дезидеріем, саксонська війна яка на деякий час припинилася, відновилася з колишньою силою.

Сакси майже безперервно воювали з франками з початку епохи Меровінгів. Сакси займались піратством, через це цілі райони узбережжя Британії і Галії мали назву «Саксонські берега». Сухопутні набіги, в тому числі і на франків. Франки відповідали військовими експедиціями в 718 і 734 рр., при Карлі Мартеллі в 744, 753 і 758 рр. Карл Великий вирішив приєднати Саксонську державу, аби раз і назавжди припинити набіги саксів.

Ворожнеча між цими двома народами ще посилилася внаслідок того, що Каролінги дбали про навернення язичників в християнство. Тому війни між франками і саксами мали стільки ж релігійний, скільки політичний характер; цим пояснюється і відчайдушний жорстокість, з якою воювали сакси.

Карл вів довгу тридцятирічну боротьбу на сході із саксами. Вони проживали у нижньому Везері. Для війни вони збиралися під проводом герцогів, обраних між членами знатних родин. Вони складалися з чотирьох племен, яке взагалі не змішувалося одне з іншим, - з вестфальцев, остфальцев, ангрійцев, нордальбінгцев. В них були загальні збори, які відбувалися в Маркло на березі Везера.

Дуже закорінена була віра в місцевих богів, а особливу пошану віддавали святому дереву під назвою Ірмінсуль. Одною із причин початку війни стало те що, кордони франкської держави на рівних місцях майже всюди були суміжні з кордонами саксів, за виключенням деяких пунктів, де франкські поля відділялися від саксонських або великими лісами, або проміжними хребтами гір, на певних суміжних кордонах змінювалися по черзі вбивства, грабежі і пожежі. Такими злочинами саксів франки були роздратовані до того, що, нарешті, визнали за необхідне не тільки платити їм злом за зло, але і вжити проти них відкриту війну. Отже, почалася з ними війна, яка продовжувалась 33 роки (772-804). [10, с. 241]

Сакси поступались франкам у володінні військовим мистецтвом і озброєнні, проте природні зміцнення їх земель: горбиста місцевість, гори, глухі непрохідні ліси в Тевтобурге і Гарце, річки Везер і Ельба з їх численними притоками служили прекрасними природними перешкодами і ускладнювали швидке просування франків в глиб країни або відступ.

Військо франків було здатне вести військові дії тільки в літній час, і дуже складно виявилося укомплектувати гарнізони для розміщення на завойованій території.

Сакси були неодноразово погромлені, вони покірно здавалися королю, обіцяючи без зволікань виконувати його веління і видати заручників, яких від них вимагали, і приймаючи намісників, яких їм призначали. Інколи сакси були вже настільки знесилені й приборкані, що навіть обіцяли облишити культ демонів і прийняти християнську віру. Але якщо вони інколи й були схильні це виконувати, то потім ще завзятіше відмовлялися від своїх намірів, тому нелегко було збагнути, як саме вони чинитимуть далі. Від початку війни майже кожного року вони раптово змінювали свої наміри[5, с. 55]. Проте Карл не допускав аби котрась із їх витівок, залишилася безкарною: посилаючи війська під начальством своїх графів, він мстився за зраду, поки, нарешті, вразивши всіх, які чинили опір, і підпорядкував їх своїй владі. Війна продовжувалась багато років, проте Карл особисто брав участь у битві лише два рази: у гори Оснегги, при місці, відомому під назвою Теотмелла, а у другий раз біля річки Гази; обидві ці битви відбулися в одному місяці, з різницею у декілька днів. В обох цих битвах ворог був до того розбитий, що не наважився більше викликати короля на бій.[10, с. 242]

Карл видав не один закон, що стосується завойованих земель. Його Capitulatio de Partibus Saxoniae (Саксонський капитулярий, можливо, 785 року) призначав найжорстокіші покарання, які виносилися ідолопоклонникам і тим, хто йшов проти церкви і священнослужителів.[5, С. 55]. Капітулярій також зобов'язував все населення завойованих земель платити десятину церкві. «Бажаємо, щоб керуючі наші десятину з усього врожаю повністю давали церквам нашого фіску, а іншим церквам нашої десятини не давати, хіба тільки де встановлена ??здавна. І не інші клірики нехай стоять на чолі цих церков, а тільки наші - з людей наших або з нашої капели».[20, № 6].

Новий Саксонський капітулярій 797 року, виданий після наради з представниками Саксонії, вносить деякі зміни в основне право народу саксів, приводячи його у відповідність з франкским законодавством. Це основне право було зафіксовано в Законі Саксонії, але час цієї події не встановлено.

У Саксонії Карл заснував кілька єпархій: у Мюнстері, Міндена, Оснабрюке, Падерборне і Бремені. На чолі кожної з них стояв обраний Карлом з місцевої знаті граф, який на вимогу імператора проводив слухання в судах, згідно франкського законодавства. Карл зобов'язав священнослужителів доповідати йому про ті округи, в яких неправильно вершилася правосуддя. Народні збори в Саксонії володіли законною силою лише в тому випадку, якщо вони були скликані офіційними представниками імператора. При такій системі управління після 804 року в Саксонії встановилося спокій. У IX столітті сакси, зберігаючи велику частину свого примітивного законодавства і культури, стали справжніми християнами і повністю змирилися з франкским правлінням.

Похід до Іспанії

Араби зробили спробу експансії на північ від Піренеїв. Посилення в арабській Іспанії утворившогося Кордовського халіфата, керуючою династією Омейядов, викликало незадоволення у місцевих дрібних арабських емірів Північної Іспанії вони не бажали підкорятися владі кордовських халіфів. В 777 році емір Сарагоси попросив допомоги у Карла.

Під час війни із Саксами, Карл розмістив у потрібних місцях прикордонні залоги і рушив в 778 році до Іспанії. Коли король перейшов Піренеї, при наближенні йому здавалися всі міста і замки. Потім військо й король поверталися додому цілими й неушкодженими, але в самих Піренейських горах вони зазнали деяких втрат через віроломство гасконців. Річ у тім, що військо просувалося видовженим строєм, як на це дозволяло вузьке міжгір'я, а гасконці, причаївшись на гірських вершинах, вкритих суцільними тінистими лісами (а саме такі місця зручні для засідки), напали згори на кінцеву частину обозу. Вояків, що замикали колону й захищали її від нападу ззаду, вони поскидали в ущелину і в бою повбивали всіх до одного. Пограбувавши обоз під покривом ночі, що насувалась, гасконці чимдуж порозбігалися навсібіч.[10, с. 243]. У цьому нападі гасконцям допомогло те, що вони були легко озброєні і добре знали місцевість, а важке спорядження і несприятливе місце бою поставили франків у гірше становище. З - поміж інших у тій битві полягли: королівський стольник Еггігард, придворний граф Анзельм і правитель Бретані Роланд. Цей наскок залишився безкарним, бо нападники зникли безслідно і невідомо було, де їх шукати.

В 786 році Карл придушив бретонців, вони жили на заході, В окремій частині Галії. Король Франків, відправив проти них військо, котре змусило видати заручників і обіцянку виконувати, все, що буде наказано. Після цього направився до Італії, підійшов до Капуе, місту Кампанії, де розташував свій табір і загрожував війною беневентинцям, якщо ті самі не здадуться. Герцог Арагиз, відправив двох своїх сині Румольда і Гримольда, з великою кількістю грошей і проханням взяти їх у заручники, сам герцог обіцяв виконувати всі накази короля, аби тільки не звав його особисто. Із синів в заручниках Карл залишив лише молодшого. Старшого відпустив , відправив послів, потребував у Арагіза присягу в вірності. Повернувся до Риму і провів там декілька днів для поклоніння святим містам.[11, с. 244].

Баварська війна

Невдовзі, в 788 році розпочалася баварська війна, яка дуже швидко закінчилася. Лиутберга, донька Дезидерія, була розлючена через вигнання свого батька. Вона хотіла з допомогою чоловіка, герцога Тассілона, помститися Карлові. Герцог намагався укласти союз із гуннами, східними сусідами байоваров і розпочати війну з франками. Карл розгніваний такою зухвалістю, зібрав військо й напав на Баварію, з усією армією підійшов до ріки Лех, Ця ріка розділяє байоварів від алломаннів. Розташувавши свій табір на її берегах, не вступаючи в саму область, він намагався через послів розвідати наміри герцога. Проте, сам герцог, не вважав корисним, ні для себе, ні для свого народу подальшого опору, виявив покору і віддав заручників, разом з ними і свого сина Теодона. Герцог пообіцяв Карлові, що той ніколи не повстене проти Короля. Незабаром, Тассілон був покликаний до короля й не отримав свободи повернутися, провінція, котрою він володів була віддана декільком графам.

Війна з слов'янами, гунами і аварами

Втихомиривши баварців, Карл розпочав війну проти слов'ян, яких, їхньою мовою звуть велятабами. Серед інших народів, які за велінням короля воювали під його прапором і виявляли удаваний але ненадійний послух, у цьому поході брали участь і сакси. Причиною цієї війни було те, що велятаби постійними нападами непокоїли ободритів, які віддавна були союзниками франків. Велятабів не вдавалося втихомирити жодними наказами. Від Західного океану на схід простягається затока недослідженої довжини. Її ширина ніде не перевершує ста тисяч кроків, а в багатьох місцях вона ще вужча. Навколо цієї затоки жило багато народів. Данці й шведи, яких названо норманами, населяють північне узбережжя і всі прилеглі острови. Натомість, на південному березі живуть слов'яни й різні інші народи, серед яких головними є велятаби, на котрих король і пішов війною. Під час цього походу, яким він сам керував, їх було одного разу так розгромлено, що це приборкало велятабів і вони більше не насмілювалися чинити опору.

Найбільшою з проведених королем воєн, не враховуючи саксонської, була та, що настала після неї, а саме війна з аварами і гунами. Аварський каганат був грабіжницькою державою степових кочівників, існуючий за рахунок спустошливих рейдів і збору данини з оточуючих племен, а сама слов'янських. «Франки впервые столкнулись с аварской угрозой в конце 780-х гг., когда разные противники франков - лангобарды, Бавария, саксы- все как один обращались с просьбами о помощи к аварам. Это обстоятельство поставило Карла перед необходимостью принять адекватные меры»[Центр истории..реалии и мифы, с. 32].

Як найретельніше приготувавшись, він приступив до війни з небувалим раніше завзяттям. Король особисто керував походом до Паннонії, бо саме там проживали авари, а інші походи доручав очолити синові Піпіну, намісникам провінцій, графам, а також полководцям. Війська рушили зі столиці Баварії Регенсбурга трьома потоками і почали переслідувати аварів аж до Венського лісу і злиття рік Раб і Дунай «Лишь неожиданно начавшийся падёж лощадей во франкском войске помешал Карлу закрепить достигнутый успех и довершить разгром авар» [Центр истории..реалии и мифы, с. 33]. Карлові вдалося підкупити частину аварської знаті.

Карл, заключив союз з князем Хортун Войномиром. В795 році Франкський полководець і Войномир, взяли столицю Аварського каганату,Ринг. В 796 році Карл відправив свого сина Піпіна- короля Італії до Панонії , при наближені війська авари самі вбили короля і запропонували мир, проте франки вирішили що кращим шляхом буде винищити аварів вогнем і мечем. «Погибли аки обры».

Обезлюднена Паннонія свідчить, скільки відбулося боїв і скільки пролито крові, а те місце, де стояв королівський палац кагана, так спустошено, що там не залишилось і сліду людського житла. На цій війні загинула вся родовита верхівка гунів, цілковито занепала їхня слава, а всі нагромаджені скарби і багатство відібрано. Народ не пам'ятає іншої війни, яка принесла б франкам таку могутність і багатство, бо на той час вони вважалися радше бідними. У королівському палаці гунів вони знайшли дуже багато золота й срібла, а в битвах захопили безліч дорогоцінної здобичі. Отож, слід вважати, що франки справедливо відібрали у гунів безправно загарбане в інших народів.

Тільки двоє франкських можновладців полягло у цій війні. Це Ерик, князь Фріюлю, який загинув у Лібурнії під морським портом Терзато, потрапивши в засідку, влаштовану мешканцями цього міста, а також Герольд, намісник Баварії, коли в Паннонії шикував військо до бою з гунами. Він був убитий невідомо ким, коли разом з двома супутниками об'їжджав ряди вояків, підбадьорюючи їх. Зрештою ця війна була майже безкровна для франків і завершилась успішно, хоча й затяглася через своє велике значення.

3.2 Обнова західного цісарства

Лев ІІІ, ставши Папою, одразу відправив Карлові ключі від гробу св.. Петра і прапор Рима та запропонував йому, аби той прийняв від римлян присягу вірності.

Через що римські пани повстали проти папи, напали на нього під час процесії і страшно з ним обійшлись.З деяких свідчень, його «осліпили і вирвали йому язик».[5, с. 56] На захист папи став Карл і удруге відправився до Риму у 800 році. Відбувся суд на якому Карл виправдав папу від докорів, з яким виступали його противники. В подяку Папа Лев ІІІ під час Різдвяних свят увінчав його цісарською короною. Тодішнє громадянство прийняло цей акт як обнову римського цісарства, що занепало в 476 році. Характер нового цісарства різнився від давнього. Цісар міг перебувати в Римі тільки при святочних нагодах. Нове цісарство не мало такої необмеженої влади, як за римських імператорів. Східноримські цісарі уважали себе спадкоємцями давнього Риму, тому Візантія неприхильно віднеслася до обнови західного цісарства. Але Карл намагався здобути з Візантією добрі відносини. Ходили чутки що він хотів взяти за жінку цісареву Ірину. В 812 році вони дійшли згоди, коли Карл віддав Візантії Венецію і Далматію. Натомість Карл відразу увійшов у приязні зв'язки з багдадським каліфом славним Гарун ар Рашидом. Обидва володарі обмінялися святочними посольствами. Обох володарів єднала спільна ворожнеча проти іспанських Омеядів. Єрусалимський патріарх прислав Карлові ключі від Христового грбу.[5, c. 57].

3.3 Змови проти Карла Великого

За свідченнями Єйнхарда, в Карла був син Піпін, від наложниці, він був гарним, але з горбом. Карл воюючи проти гуннів, зимував в Баварії. Піпін склав змову, проти батька разом з декількома знатними франками, вони обіцяли йому престол. Коли ж Карла дізнався про змову, він покарав змовників, а Піпінові дозволив віддатися релігіозному життю і постригтися в Прюмский монастир.

Також до цього була змова проти Карла у Германії «виновники которого были частью ослеплены, а остальные без повреждения членов отправлены в ссылку; ни один из них не был умерщвлен, за исключением трех, которых нельзя было инче взять, потому что они защищались, обнажив мечи, и даже убили нескольких.»[12, с. 250-251]. Причиною цьому слугувала жорстокість Фастради. В обидвох випадках заколотники виступили проти короля, тому що він, очевидно, потураючи нелюдяності своєї дружини, жахливим чином відступив від властивої йому доброти і лагідності. Зрештою, протягом всього свого життя він так ласкаво і доброзичливо ставився до людей як у своїй країні, так і поза її межами, що ніхто не міг закинути йому і крихти невиправданої суворості.



Список використаних джерел

1. Вебер Г. Всеобщая история / [пер. с нем. Андреева]. -- М., 1893. -- Т. 5.

2. Лиман С.И. Империя Карла Великого в курсах лекцій и исследованиях медиевистов украинских земель Российской империи (ХІХ- начало ХХ вв.).

3. Хэгерманн Д. Карл Великий. Москва, 2003.

4. Шлоссер Ф. Всемирная история / Ф. Шлоссер. -- СПб.; М., 1869. -- Т. 2.

5. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія: навчальний посібник. Київ, 2007.

6. Киндер Г., Хильгеман В. Всемирная история. Москва, 2003.

7. Крип'якевич І.П. Всесвітня Історія (Середньовіччя і Нові часи). Київ, 1995. с. 54-55.

8. Лебек Стефан. История Франции. Том I. Происхождение франков. Издательский дом: Скарабей, 1993.

9. Надлер В.К. Лекции по истории средних веков. [Литография]. -- Х.:, 1887.

10. Паулович К.П. Конспект, или краткое обозрение дипломатики вообще. -- Х., 1829.

11. Стоянов А.Н. История важнейших западных законодательств. Курс лекций 1883/84 уч. г. -- Х., 1884.

12. Эйнхард. Жизнь Карла Великого: Институт философии, Теологии и истории св. Фомы. Москва, 2005.

13. Шульгин В.Я. Курс всеобщей истории для воспитанниц благородных институтов и воспитанников гимназий. История средних веков. -- К., 1858).

14. Практикум по истории средних веков. Часть I. Воронеж: Издательство Воронежского госуниверситета, 1999.

15. Центр истории западноевропейского Средневековья и Раннего Нового времени. Карл Великий реалии и мифы. Москва, 2001.

16. Єйнхард. Життя Карла Великого: http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/162/41/.

17. Карл Великий: https://royallib.com/read/martov_vladimir/karl_velikiy.html#0.

18. CAPITULARE DE VILLIS О ПОМЕСТЬЯХ. Капитулярий Карла Великого: http://nobles.narod.ru/capitul.htm.

19. Анналы королевства франков: http:// www.vostlit.info Texts/rus17/Annales http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Annales_regni_ francorum/frametext1.htm.

...