Організаційно-педагогічна діяльність Степана Сірополка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційно-педагогічна діяльність Степана Сірополка

Лілія Сушенцева

У сузір'ї імен відомих українців, які переслідувалися або замовчувалися протягом багатьох років, сяє коштовним діамантом ім'я видатного вченого, громадського і культурно-освітнього діяча Степана Сірополка. Його величезна наукова спадщина лише тепер може стати надбанням вітчизняної педагогіки.

Дослідження українськими науковцями творчої спадщини та життєвого шляху Степана Сірополка, як і багатьох інших незаслужено забутих педагогів, стало можливим лише після проголошення незалежності України.

Науково-педагогічна, публіцистична спадщина, громадська, організаційна і просвітницька діяльність Степана Сірополка дають підставу віднести його до подвижників національної педагогіки, що відповідала духовності народу, його історичній місії і потребам державного будівництва [2, с. 1].

Степан Онисимович Сірополко народився у сім'ї дрібного поштового урядовця 15 серпня 1872 року в селі Обучеві на Полтавщині. Мати була кузиною дружини Симона Петлюри. Середню освіту Степан здобув у Прилуцькій гімназії, відтак навчався на правничому факультеті Московського університету. Після його закінчення викладав у Народному університеті, що існував на кошти Л.А. Шанявського; з 1899-1905 був завідувачем відділу народної освіти Тульської, а потім Московської губернських земських управ.

Працював в культурно-просвітницьких товариствах, організаціях національного спрямування, що існували в Москві напередодні революції 1917 року. Серед них: Товариство «Кобзарь», українська секція Товариства слов'янської культури в Москві та ін. Редагував педагогічні журнали «Народное образование» та «Педагогический листок», працював у Московському товариству грамотності.

Період від 7 листопад 1917 р. до 23 січня 1918 р, тобто час, коли проголошено ІІІ та IV Універсали Української центральної ради (УЦР), був дуже плідним у розвитку освіти. Було підготовлено низку основних законопроектів, складено план управління освітою. Комісія під головуванням Степана Сірополка підготувала і скликала 15-20 грудня 1917 року з'їзд, на якому було розглянуто проблеми народної освіти в Україні та схвалено план управління народною освітою в Україні [1].

За Гетьманщини (29 квітня - 15 грудня 1918р., гетьман Павло Скоропадський), хоч і було відкинуто багато нормативних актів попередньої влади, але все ж було відкрито багато початкових, середніх шкіл, українських університетів, Академію наук.

Часи Директорії УНР (грудень 1918 - січень 1919 р.) стали періодом рішучого національного курсу, який сприяв відновленню освітнього руху, започаткованого УЦР. Але Директорія довго не втрималася. Спочатку Уряд переїхав з Києва до Вінниці, а потім до Проскурова, а на початку січня 1919 року осів у Кам'янці-Подільському, куди прибув і Степан Сірополко. За Гетьманщини в цьому місті було відкрито Український університет, де Степан Сіропоко читав лекції з педагогіки, шкільництва та завідував університетською бібліотекою.

З листопада 1920 року після втрати Україною самостійності численні урядові, військові, культурно-освітні чинники опинилися за кордоном, зокрема Польщі та Чехословаччині. Українські військовики були інтерновані, а цивільні дістали статус емігрантів. Екзильний уряд УНР (уряд у вигнанні -- уряд тієї чи іншої держави, що з тих чи інших причин, які унеможливлюють його діяльність у своїй країні, працює за межами кордонів цієї країни, представляючи її (цієї країни) державу в стосунках з іншими державами) розташувався у Тарнові, а цивільна еміграція опинилася у Чехонстові (Польща). Перебуваючи в Тарнові, Міністерство освіти, кероване Степаном Сірополко, зайнялося культурно-освітньою роботою серед дітей емігрантів та військовиків, інтернованих у таборах. Було відкрито дві українські гімназії у Тарнові та Чехонстові, в яких, як писав Степан Сірополко, навчання проводилося за програмою та статутом єдиної школи, над якими Міністерство освіти продовжувало працювати в Тарнові.

Головні засади статуту Степан Сірополко формулював так: автономія школи, активна участь громадян у шкільній справі та упевнення службового стану вчителя [3].

У Польщі Степан Сірополко написав перший підручник з бібліотекознавства українською мовою, в основу якого покладено курс лекцій, прочитаний у Київському фребельському педагогічному інституті в 1917-1918 рр., де здійснювалася підготовка бібліотекарів.

27 липня 1923 р. наказом Голови Директорії Симоном Петлюрою Степан Сірополко був затверджений керуючим Міністерством внутрішніх справ, шляхів, пошти й телеграфу.

На початку 1925 р. С. Сірополко переїздить до Праги (Чехословаччина), де розпочинає працю в освітніх установах й здійснює наукові дослідження, що тривали до 1959 р. Період перебування у Празі ознаменований утвердженням громадянської позиції С. Сірополка і був досить плідним у діяльності вченого, педагога і бібліотекознавця. Незважаючи на вимушене перебування на чужині, С. Сірополко залишається незламним поборником незалежної соборної України, її патріотом.

Після переїзду до Праги Степан Сірополко став професором педагогічних дисциплін Російського педагогічного інституту, а потім Українського високого педагогічного інституту ім. М Драгоманова. На який покладалося завдання готувати педагогічні кадри для українських шкіл та для позашкільної освіти серед широких кіл українського населення.

Варто зауважити, що у Чехії в міжвоєнний період існували такі високі українські школи, як Український вільний університет у Празі, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі та гімназія при ньому в Ржевницях, Українська господарська академія в Чехії (Подєбради), Українська студія пластичного мистецтва у Празі та Український інститут громадознавства (соціологічний), який у 1920р. був заснований М. Грушевським.

Паралельно з викладацькою роботою в інституті Степан Сірополко виконував з 1927 по 1934 рр. обов'язки голови Українського товариства прихильників книги. Особливої уваги заслуговує друкований орган товариства «Книголюб», редактором якого був Степан Сірополко. Тематика збірника була різноманітна: історія української книги, літературно-критичні погляди, українська філософська література, педагогічна українська література з пластичного мистецтва. Особливо широкою тематикою відзначалися статті Степана Сірополка.

21 березня 1929 року професора Степана Сірополка було обрано почесним членом товариства «Просвіта» у Львові. Як писав С Сірополко, «акт іменування мене почесним членом товариства «Просвіта» є одним із світлих і радісних моментів мого життя. Переходячи до категорії почесних членів товариства «Просвіта» у Львові, я не маю наміру виходити в тираж, а навпаки, бажаю й надалі - до кінця свого життя в міру своїх фізичних і духовних сил - залишатися дійсним активним членом дорогого мені товариства» [5].

Наприкінці 1930 року у Празі було засновано Українське педагогічне товариство, головою якого обрано Степана Сірополка. На засіданнях товариства вигилошували реферати не лише українські вчені, педагоги, а й чеські. Плідною була діяльність Степана Сірополка в Українському історико-філологічному товаристві в Празі (1925-1938 рр.). Степан Сірополко входив до складу ревізійної комісії товариства. На засіданнях товариства питання освіти, навчання та виховання висвітлював у своїх доповідях, рефератах професор Степан Сірополко.

Наведемо для прикладу часткову тематику його виступів: «Іван Стешенко - перший генеральний секретар народної освіти й міністр освіти», «Праця бібліографічних комісій та педагогічної секції з'їзду слов'янських філологів у Празі», «Праця М. Грушевського з історії освіти на Україні» та ін.

21 березня 1932 року у Празі на другому Українському науковому з'їзді на пленарному засіданні Степаном Сірополко був виголошений реферат на тему «Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років». У ньому професор підкреслив, що заслуга педагогів в еміграції полягає в тому, що «вони пустили в широкий обіг серед українського вчительства правдиві ідеї педагогічної науки. Ознайомили своїх і чужих з сучасним становищем народної освіти на Совєтській Україні та інших українських землях, з увагою стежать за шкільною реформою на чужині, підготували до практичної роботи вчителів початкових класів і середніх шкіл, які вже працюють на Закарпатті, на Волині і в Галиччині» [4, с. 15].

Великою заслугою Степана Сірополка є також і те, що він виконував обов'язки голови Комітету допомоги голодуючим України.

Найбільшим виразником світогляду, освітніх та історичних поглядів Степана Сірополка є його монографія «Історія освіти на Україні» (1937) [6], яка стала першою узагальнюючою працею з цієї проблеми й належить до кращих надбань української наукової думки. Знаючи особисто М. Грушевського і сповідуючи розроблену ним періодизацію історії України [7], автор розглядав початковий розвиток освіти в Україні з часів княжої доби ІХ-ХІІІ ст., зазначив високі її стандарти і досягнення в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві і як наслідок - розвинене літописання. Як відомо, радянська історіографія визнавала початки України лише з ХІV cт. Чимало уваги учений приділив дослідженню процесу виникнення, розкриттю ролі і значення діяльності братських шкіл для утвердження української освіти у ХVI-XVIII ст. [8, с.8]. У книзі піддано нищівній критиці політику насильницької русифікації української освіти, що втілювалася в Наддніпрянській Україні російським самодержавством у ХІХ - на початку ХХ ст. Послідовно обґрунтовуючи саме уявлення про українську освіту як цілком окрему, а не периферійну частину російської, автор наголошує на відмінності й тих історичних обставинах, що гальмували її розвиток. Загальна характеристика освітянської справи у дослідженнях С. Сірополка є оригінальною й має непересічне значення у процесі переосмислення як змісту, так і методів сучасної освіти [9].

Багатогранною та плідною була його науково-педагогічна діяльність як професора педагогічного інституту. Він був автором або співавтором таких праць, як «Історія освіти на Україні» (Львів, 1937), «Народна освіта на Совєтській Україні» (Варшава, 1934), «Школознавство (конспект лекцій, прочитаних в Українському високому педагогічному інституті у 1925 навч. р.; Прага, 1926), «Українське шкільництво в Галиччині» (Прга, 1939), «Завдання нової школи» (м. Нова Ушиця на Поділлі, 1919), «Дальтон-план в шкільному вихованні та навчанні» (Львів, 1928),» «Проект єдиної школи в Україні» (Львів, 1938) та ін.

Степан Онисимович Сірополко усвідомлював складнощі проведення реформи, очікування позитивних результатів і успіхів у найближчій перспективі, оскільки в умовах революційних, суспільних змін, «школа не може зоставатися такою, якою вона була до сього часу.» Він вказував на принципово нові засади та принципи освітньої політики, закликав громадськість (у першу чергу педагогів) до активної роботи на ниві боротьби з «народньою темрявою». Свою працю С. Сірополко завершив словами, що «Тільки культурний народ - здатний утримати і зміцнити здобуті свободи».

З-під пера професора вийшла значна кількість статей, в яких аналізується педагогічна концепція визначних українських педагогів, письменників, громадсько-політичних діячів, імена яких замовчувалися. Ці статті нині мають безсумнівну цінність, бо заповнюють той вакуум, що утворився внаслідок вихолощування української науки, культури, шкільництва.

Перебуваючи в Празі, Степан Сірополко редагував український відділ місячника слов'янської бібліографії «Слов'янська книга». Заслуговує на увагу зроблений ним у цьому часописі огляд педагогічної літератури.

Варто відзначити велику кількість рецензій, які вчений-педагог писав як на чеську, так і на українську педагогічну наукову літературу. У рецензії професора особливий наголос робиться на критерії доцільності, що його рецензент застосовує при оцінці окремих видань. До прикладу, у рецензії на книжку професора Софії Русової «Теорія і практика дошкільного виховання» (Прага, 1924). Степан Сірополко підкреслював не тільки наукову сторону її праці, а й дуже важливе значення для пробудження української національної свідомості.

Одну із своїх рецензій український вчений присвятив дослідженню педагогічної спадщини професора педагогіки та філософії Карлового університету Отокаря Каднера.

Основною ідеєю життя і творчості Степана Онисимовича Сірополка стала українська національна ідея, а сенсом життя - служіння їй.

Провідними напрямами його науково-педагогічної, публіцистичної, організаційної, культурно-просвітницької діяльності були: розробка основних положень теорії і практики національної освіти і виховання, теоретичних основ культурно-просвітницької роботи; історико-педагогічні дослідження, викладацька діяльність; робота в комісіях; державних органах управління освітою, бібліотеках, українських культурно-просвітницьких товариствах, організаціях українського національного спрямування.

Основними ідеями в науково-педагогічній спадщині Степана Сірополка щодо національної освіти і виховання є [4]:

У державі має існувати цілісна система національної освіти і виховання, яка включатиме дошкільні заклади, школу, позашкільні установи.

Дошкільні заклади, в яких виховуються діти дошкільного віку, повинні будувати виховну роботу на сімейному принципі, культивувати розвиток дитини, допомагати саморозвитку свободи, почуття і розуму на основі загальної праці.

Дошкільний заклад повинен забезпечувати єднання дитини з природою та своїм народом і бути пов'язаним з початковою школою.

Школа кожного народу має бути національною. Національна школа - головна умова збереження та розвитку нації, основа її матеріальної і духовної культури, її мета - підготовка свідомих з активною суспільною позицією громадян - майбутніх будівників незалежної держави.

Національна школа має бути: єдиною, обов'язковою, загальноосвітньою, виховною, трудовою, світською, відокремленою від церкви, захищеною від партійних впливів.

Держава має здійснювати контроль в управлінні школою, у вирішенні питань шкільної освіти, при цьому заперечується її монополія у шкільній справі.

Діяльність національної школи має будуватися на таких основних принципах: національності, демократизму, гуманізму, наступності та спадкоємності поколінь.

Національна система освіти і вихованнявключає: загальноосвітню школу (12 років навчання), фахову (1-2 роки), вищі школи.

Загальноосвітня (єдина) школа складається з основної (молодшої і старшої основної - 8 років навчання) і колегії (4 роки навчання). Фахова створюється на базі молодшої основної або старшої основної школи (1-2 роки навчання).

Навчання в національній школі має здійснюватись рідною мовою, а виховання має бути національним. Мета національного виховання - формування національної свідомості підростаючого покоління, яке зможе захистити національні права і свободи народу, здійснити свій внесок у розвиток і процвітання держави, визнати взаємозалежність та взаємозумовленість особистих інтересів та національних, існування національної культури як складової загальнолюдської культури.

Головна роль у вирішенні завдання школи належить учителю, обов'язки якого визначаються статутом, а особисті якості характеризуються сукупністю духовних, моральних, релігійних цінностей у поєднанні з професійними знаннями, уміннями та навичками, для формування яких мають бути створені навчально-виховні заклади шкільної і позашкільної освіти.

Важливим етапом ціложиттєвого процесу освіти і виховання є позашкільна освіта, головне завдання якої - самоосвіта і самовиховання.

Основними інституціями позашкільної освіти є недільні школи; бібліотеки,читальні; музеї, народні університети; гуртки самоосвіти, театри, а основними формами роботи - народні читання, лекції, вистави, екскурсії, читання книг, письмові роботи, виставки.

Науково-педагогічний доробок Степана Онисимовича Сірополка, що нараховує 320 праць, з яких 88 присвячено ідеям національної освіти і виховання, є актуальним і значущим матеріалом для розбудови національної школи в сучасних умовах відродження Української держави.

В сучасних умовах реалізації розбудови української національної школи, відродження національної культури, інтеграції української педагогічної думки залишаються актуальними і можуть бути творчо використані ідеї Степана Сірополка [4]:

- пріоритетність ролі національної освіти у політичному, економічному, культурному становленні кожного народу, в інтелектуальному розвитку особистості;

- забезпечення співпраці й гармонії школи, сім'ї, громадянськості у національному вихованні дітей і молоді;

- піднесення престижу культурно-освітньої місії учителя.

Література

сірополко історик творчий спадщина

1. Беднаржова Т. Степан Сірополко - подвижник українського шкільництва / Т. Беднаржова. - Львів: Вільна Україна, 1998. - 318 с.

2. Вільчинський Ю. Степан Сірополко як історик освіти в Україні (до виходу в світ другого видання С. Сірополка «Історія освіти на Україні») / Ю. Вільчинський // Рідна школа. - 1994. - № 8. - С. 7-9.

3. Грушевський М. Спомини. Ч. ІІ (М. Грушевський про візит до С. Сірополка) / М. Грушевський // - К., 1989. - № 8. - С. 112-113.

4. Кіра Р.В. Культурно-просвітницька діяльність та педагогічні погляди Степана Сірополка: автореф.дис. … канд. пед. наук : 13.00.01 / Р.В. Кіра. - Київ, 2001. - 19 с.

5. Самоплавська Т. Степан Сірополко як історик освіти України / Т. Самоплавська // Шлях освіти. - 1999. - № 4. - С. 45-49.

6. Сірополко С. Освітня політика на Україні за часів Директорії / С. Сірополко /Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879-1926). - Прага, 1939. - С. 169-171.

7. Сірополко С. Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років / С. Сірополко. // Тризуб. - 1932. - Ч. 18-19. - С. 15.

8. Сірополко С. Історія освіти на Україні / С.О. Сірополко. - Львів, 1937. - 274 с.

9. ЦДІА у Львові.- Ф. 348, оп. 1, од. зб. 779, арк. 68.

Размещено на Allbest.ru