Освіта від упадку Києва до половини XVI ст. за С. Сірополком

Размещено на http://www.allbest.ru/

Освіта від упадку Києва до половини XVI ст. за С. Сірополком

Надія Сікорська

Політичний підупад Київської держави почався після смерті Ярослава Мудрого (1054) внаслідок тої безперервної боротьби, що її вели різні представники княжого роду за право володіння Києвом. Через неможливість міцно засісти на київським престолі, претенденти на той пристіл вирішили перенести поняття про старшинство в руській землі в інші центри. Отож Київ перестав бути політичним центром, ту роль перебрало на себе Галицьке князівство, де з половини ХІ ст. засів онук Ярослава Ростислав Володимирович. Зруйнування Києва Батиєм (1240) привело до того, що вже вкінці ХІІІ ст. Київ опинився під безпосередньою владою татар.

Деякі історики вважають, що татарська навала привела Наддніпрянську Україну до повного запустіння, тащо, мовляв, не може бути мови не лише про дальший розвиток освітньої справи, а й про будь-яке культурне життя. Однак уже у 1882 році В.Антонович своєю працею «Київ, його доля і значення з XIV по XVI ст.» переконливо довів, що загальноприйнята думка про запустіння Київської Русі від ХІІІ по XVI ст. «є не більше як історичне марево» [1, с. 18].

Правильнішу позицію займають ті історики, які вважають, що татарська навала затримала успіхи освіти, бо під час татарських наїздів гинули у вогні пожеж церкви, бібліотеки і школи при них.

Проте школа продовжувала своє існування, як це видно, наприклад, з життєпису св. Степана Мокрицького, де вказується, що у Києві у XIV ст. були школи. Хоча татарська навала не зруйнувала нашого шкільництва, однак привела до підупаду культурного життя на Наддніпрянщині.

Щодо освіти в Галичині та на Волині до часу приєднання першої до Польщі (1387 р.), а другої - до Литви (1377 р.), то можна твердити, що Галицько-Волинська держава зберігалакультурно-національну традицію Київської Русі, а рівночасно все більше зближалася з західною культурою [1, c. 502].

Галицько-Волинські князі розмовляли латинською мовою, а населення толерантно ставилося до католицтва і католицької віри.

Найголовнішою літературною пам'яткою Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис, що з мистецького боку перевищує київські літописи. Проте ні той літопис, ні усі інші твори, що дійшли до нас з часів XIII-XIV ст., не можуть дорівнятися до головніших пам'яток староруської літератури XI-XII ст.

До Галицько-Волинської держави один час (від 1280 до 1323) належала теперішня Закарпатська Україна, де Мукачівський та Грушівський монастирі були першими осередками поширення писемності Закарпатської України, а за панування Ярослава Осмомисла (1153-1187) до неї належала також Буковина. На жаль, нема жодних згадок про те, що у той час, чи перед тим існував на Буковині якийсь культурний центр чи були там якісь школи.

Розбиті білоруські та українські землі (Поділля, Чернігово-Сіверська і Переяславська) підпадають під владу Литовської держави з 1340р., а Галичина від першої половини XIV ст. стає провінцією польського королівства [1, с. 48]. Згодом внаслідок Люблінської унії землі, за винятком Чернігівщини, що ще була під Москвою (1503-1618), Буковини, що опинилась під владою Молдавії та Закарпатської України, що була під владою Угорського королівства, приєднуються до Речі Посполитої.

Литовська держава, що протягом мало не двох сторіч була державою українського народу, не вносила значних змін у його культурно-національне життя, і це з тої причини, що литовська культура стояла нижче української. Отож, литовські князі та магнати підпали під вплив освіченіших українців, що дали їм свою мову, літературу, віру і взагалі культуру.

Українська мова стає мовою управи законодавства та суду. У ІІ Статуті литовськім прямо узаконювалося: «Писар земський мав по руському, літерами і словами, всі листи і позови писати, а не іншою мовою і словами». Українська мова в той час розвивалася спільно силами українського і білоруського народів, а тому інколи важко було встановити національність автора чи перекладача якогось твору, а до того і українець, і білорус однаково називали себе русинами.

Литовські князі, прийнявши згодом (Кревська унія, 1385р.) католицьку віру, присвоїли собі право призначати осіб на посади православних єпископів і архімандритів.

Малопридатне до своїх пастирських обов'язків православне духовенство не дуже ретельно ставилося і до своїх учительських обов'язків та й самі литовські князі були мало зацікавлені в розвиткові українського шкільництва.

До того саме на той час припадає майже цілковитий розрив у відносинах українців з Констатинопільським патріархом.

Втративши свою самостійність, знать Візантії сама звернулася до Заходу, де процвітала наука й мистецтво.

Для українців відкрилася можливість вступати через Польщу в безпосередній зв'язок з європейською культурою. Так, у 1397 р. польська королева Ядвіга, маючи на думці культурно зміцнити зв'язок між Польщею іі Литвою, заснувала на свої гроші при Празькому університеті (відкрито 1348 р.) спеціальний інтернат для студентів з литовських і інших сусідніх земель.

У 1409 році такий самий інтернат утворено при Краківському університеті. Українські магнати почали посилати своїх синів до Краківського університету (заснований 1364 р.) та інших польських шкіл. Захоплення польською культурою, презирство до своєї рідної мови й віри були звичайним наслідком навчання українського панства в чужій школі. Серед синів заможного міщанства також було чимало осіб, що закінчили вищу освіту в чужих країнах. Так, у XV ст. серед бакалаврів і студентів Українського університету були особи з Перемишля, Бересту, Пинська Вільна та інших міст Литви [1, c. 50]. Є дані про те, що немало студентів з українських земель вчилося в XV-XVII ст. у Празькому університеті [1, c. 50]. Проте українське незаможне міщанство і селянство міцно трималося своєї віри, бо вбачали запорукою збереження своєї національності, вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків.

Наприклад, за свідченням пастора Одерборна, який довгий час перебував у Великім князівстві Литовськім, православні завжди мають при церквах приходські школи [1, c. 50].

Учителями в церковних школах були переважно дяки, паламарі, ремісники, що дістали назву «бакалавра», або «дидаскала». За свою педагогічну діяльність учителі одержували деяку нагороду від батьків учнів після закінчення певного курсу навчання. Перехід від букваря до Часослова, від Часослова до Псалтиря і т.д. був справжнім святом і для вчителя, і для учнів. Саме свято відбувалося так: учень приносив до школи горщик каші з грошима зверху, ставив його на стіл. Учитель, відібравши гроші, разом з учнями йшов на площу біля школи. Там ставили горщик на землю та кидали в нього кілками, поки не розбивали його на черепки. Далі відбувалися всякі ігри та забави.

У XV-XVII ст. з'явилися у нас так звані мандрівні дяки та світські майстри грамоти. Назву мандрівник отримали ті вчителі, які не мали постійного місця проживання, а переходили з села до села, з хутора до хутора і там вчили дітей читати, писати й співати.

Головною причиною появи таких мандрівних учителів, треба думати, було те, що в Україні по хуторах не було церков, а отже, і шкіл.

Отож мандрівні учителі виконували велику культурну місію, організовували пересувні школи. Правда, один старожитель у розмові з дослідником шкільництва на Харківщині інакше пояснював появу мандрівних дяків «Учитель-дяк при школі, навчаючи майбутнього такого самого дяка, звичайно, говорив йому таку приказку: як зробишся сам учителем, учи так, щоб учень не відбив у тебе школи, тобто не відкривай своєму учневі всього , щоб він не відбив у тебе в парадній школи та не сів би на твоє місце. Бродячий чи мандрівний дяк приходив до сільської школи удавав з себе, що він нічого не знав здобував частину потрібних йому відомостей від одного учителя-дяка, частину - від іншого, йшов один та незабаром ставав знавцем усього, перехитривши своїх учителів [1, c.296].

Щодо підручників, то в той час першим підручником був буквар, але до нас ні один з тих букварів не дійшов.

Підтвердження, що букварі, безперечно, уже були в той час, знаходимо в листі новгородського архієпископа Генадія до московського митрополита Симона в кінці XV ст. У тім листі є згадка про азбуку-границю. Нема сумніву, що азбука-границя могла дістатися до московії лише з України, що вже у той час дала її свою культуру.

«Назва «азбука-границя» надано буквареві тому, що абетка подавалася там у формі вірша, кожний рядок якого починався з літери в абетковім порядку, причому на другу границю» на край кожного окремо виносилася ще його перша буква»[1, c. 51].

За букварем йшов часослов як перша читанка. Наприкінці XV ст. з'явилася перша друкована кирилицею словянська книжка. Це був «Часословець», виданий німцем Швайпольтом Фіолем у Кракові у 1491 р.

У XV ст. вже застосовувалася букво складальна методика навчання читати. Учень мав вивчити всі комбінації складів з двох, трьох і більше букв. Відпала потреба вчитися читати після Псалтиря - «Апостола» чи інших книжок в певній послідовності, як це було раніше.

Історичні, природничі та географічні відомості черпали з книжок зі специфічними релігійними явищами та з матеріалу, що мало відповідав потребам життя.

Також не можна не згадати, що Київська Русь залишила по собі цілу низку оригінальних історичних творів, які довгий час були найпопулярнішими творами широких кіл громадянства. В їх числі перше місце зайняв Печерський Патерик, що з початком нашого друкарства, за висловом М.Грушевського «став «золотою» книгою українського писемного люду» [1, c. 52].

Школа в той час зберігала церковний характер, як і вся наша тодішня література.

Визначніші монастирі, як і раніше, зберігали в себе скарби літературної творчості. Так, є відомості, що Печерський монастир 1554 р. мав значну кількість книжок не лише церковних, але й світських.

Ще більшу бібліотеку мав Супральський монастир, що налічував за описом 1557 року 203 книжки, в тім числі 5 друкованих.

Переписуванням книжок у той час займалися не лише духовні та світські особи ради спасіння душі, але й писарі-ремісники, що ставилися до своєї праці з меншою побожністю, ніж переписувачі попередніх століть.

Від XІV-XVст. вводяться у нас нові способи письма, так званий півустав і скоропис.

Півустав визначався такими прикметами: літери мають простіший вигляд, ніж устав; замість прямих літер вживаються ламані. Кожна буква пишеться окремо, не зв'язується з іншою та має декілька форм, так що писар ту саму букву міг писати по різному. Букви в скорописі відзначалися ще більшою різноманітністю напису [1, c. 53].

Освітню справу на українських землях за період від половини ХІІ до половини XVI ст. можна було б стисло охарактеризувати так: вищі верстви українського громадянства, спонукані привілеями шляхетського стану, почали швидко і помітно підпадати під вплив польської культури та користуватися польською мовою, залишаючи рідну мову та церковну школу для простих людей. Цей розрив верств українського громадянства з його основним ядром привів до ослаблення розвитку української культури, що особливо виявилося як у відсутності середньої вищої української школи, так і в занепаді оригінальної літературної творчості.

«Але це не дає права твердити, що українська культура за вказаний період загинула перед сяйвом польської культури. А саме таке твердження висловлює проф. Станіслав Кот, говорячи, що в шкільництві православної Русі XV ст., панує похмура темрява. Причиною усього упадку освіти не був татарський наїзд, а низька культура самого громадянства темного і пасивного. Тільки вступ Польщі на Галицьку Русь за Казимира Великого, а на Литовську Русь - Ягайла впровадив там перші промені західної культури» [1, c. 54].

Не треба забувати, що XIII-XIV ст. староруська культура сама зближалася до західної культури ще перед прилученням Галичини до Польщі, а Волині - до Литви, що шкільництво на українських землях і українська культура до половини XVI ст. підтримувалися нижчою верствою українського громадянства, - народними масами та нижчим духовенством, яким власне і завдячує той освітній рух, що веде свій початок від другої половини XVI ст.

Таким чином, не зважаючи на складні історичні умови (міжосібна боротьба між князями, татарська навала тощо), на українських землях розвивалася освіта та культура. Українське незаможне міщанство і селянство вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків. Мандрівні дяки організовували пересувні школи там, де не було церков.

Першим підручником був «Буквар», а потім «Часослов». У XVст. дітей навчали читати по складах. У цей час була надрукована кирилицею перша словянська книжка «Часословець».

Література

ярослав мудрий княжий

1. Сірополко С. Історія освіти в Україні /Степан Сірополко. - К.: Наукова думка, 2001. - 912 с.

Размещено на Allbest.ru