Формування особистості та початок церковно-громадської діяльності адміністратора автокефальної церкви в Україні митрополита Полікарпа (Сікорського) в роки німецько-радянської війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування особистості та початок церковно-громадської діяльності адміністратора автокефальної церкви в Україні митрополита Полікарпа (Сікорського) в роки німецько-радянської війни

Скиба І. Б., протоієрей, аспірант Національного

університету «Острозька Академія»,

проректор з навчальної роботи

Волинської Православної Богословської Академії

Анотація

полікарп сікорський духовний культурний

Зверхник Автокефальної православної церкви в Україні в роки німецької окупації митрополит Полікарп (Сікорський) -- представник духовного та церковно-громадського середовища Київщини. Формування П. Сікорського як особистості відбувалося в родинному колі, в сім'ї українського православного священика. Навчання в початкових та середніх духовних навчальних закладах, згодом праця в церковно- адміністративних установах Київської єпархії, членство в українських громадських інституціях обумовили його духовну й національно- культурну ідентичність.

Ключові слова: Українська православна церква, Полікарп (Сікор- ський), Київська єпархія, українське православ'я, ідентичність.

Annotation

Metropolitan Polikarp (Sikorsky), a representative of the spiritual and ecclesiastical community of the Kyiv region, was the head of the Autocephalous Orthodox Church in Ukraine during the German occupation. The formation of P. Sikorsky as a person took place in a family circle, in the family of the Ukrainian Orthodox priest. Studies in primary and secondary schools of thought, later work at church and administrative institutions of the Kyiv diocese, membership in Ukrainian public institutions caused his spiritual and national-cultural identity.

Keywords: Ukrainian Orthodox Church, Polycarp (Sikorsky), Kyiv diocese, Ukrainian Orthodoxy, identity.

Виклад основного матеріалу

Уродженець Київщини Петро Сікорський упродовж 20-40-х рр. ХХ ст. став не лише дієвою особою церковного життя Волині, але й одним із його лідерів. Духовна та життєва позиція майбутнього православного архієрея сформувалася у середовищі українських церковних і політичних сил, котрі після падіння Російської імперії стали в авангарді інституційної розбудови українського православ'я й Української держави.

Постать Петра Сікорського привертала увагу вітчизняних [4; 25; 19; 6; 27] та зарубіжних [22; 30; 2; 29] науковців. Однак, донині відсутнє комплексне дослідження життєвого та архіпастирського шляху глави Автокефальної православної церкви в Україні в роки Другої світової війни. Період становлення П. Сікорського як особистості та перші кроки його в церковно-громадському житті науковці характеризували описово.

Тому, на основі архівних документів та опублікованих джерел спробуємо визначити духовні, антропологічні, національні й етнографічні чинники, котрі зумовили формування Петра Сікорського, окреслити вектори церковно- громадської роботи, дати характеристику фаховим та громадським досягненням.

Народився Петро Дмитрович Сікорський 20 червня 1875 року у с. Зеленьки Канівського повіту Київської губернії в родині православного священика Дмитра Сікорського. Дитинство Петра Сікорського - це простір української сім'ї православного священика, сільських традицій, місцевої історії, котрі живили дитячу уяву. Це поєднання формувало світогляд майбутнього митрополита, його життєві пріоритети.

У другій половині ХІХ ст. с. Зеленьки Канівського повіту знаходилося по обидві сторони річки Кагарлик неподалік її впадіння в Росаву на понад п'ять кілометрів. За однією із версій, назва села походила від імені осадника козака Зеленого.

Зеленьки - населений пункт, який стрімко розвивався упродовж XVIII і ХІХ ст. Про це, зокрема, свідчив ріст населення. У 1740 р. у 100 його дворах мешкало 800 осіб, а через п'ятдесят років - у 235 дворах їх нараховувалось 1127. А вже у 60-х рр. ХІХ ст. у цьому населеному пункті мешкало вже понад три тисячі осіб [21, с. 558]. На початку ХХ ст. кількість мешканців Зеленьків зросла до 5 тисяч.

Батько Петра Сікорського о. Дмитро служив настоятелем місцевої Покровської церкви. Її збудували у 1758 р. за традиціями української дерев'яної архітектури. Поряд із храмом постала дзвіниця. Із часом, коли споруда храму просіла, її підняли на мурований фундамент. Одночасно із цим церкву пофарбували як зовні, так зсередини.

Хоча парафія в Зеленьках фінансувалася за найнижчою, третьою категорією, однак мала майже 100 га землі.

У 1739 р. граф Юрій Любомирський заповів на утримання Покровської церкви у с. Зеленьки частину своїх земель. До 1795 р. громада була уніатською, а після третього поділу Польщі ці терени стали частиною Російської імперії. Того ж року настоятель церкви у Зеленьках о. Михайло Грушецький приєднався до Російської Православної Церкви. Вже на початку ХХ ст. Покровська парафія с. Зеленьки була у складі сьомої благочинницької округи Канівського повіту. До неї також належали села Вахутинці, Дешки, Карапиші, Миронівка, Михайлівка, Ольховець, Пустовійти, Росава, Семигори, Чайки, Шупики і Юхни [17, с. 31].

Необхідно зауважити, що с. Зеленьки та увесь Канівський повіт були переважно україномовним середовищем. За даними перепису 1897 р., 88,7% з 268 860 осіб розмовляли українською. Майже десять відсотків мешканців спілкувалися єврейською мовою і лише один відсоток - російською. Водночас в Умані, де згодом навчався П. Сікорський, лише третина її населення розмовляла українською, дві третини - єврейською і лише 8,7% - російською. У Києві ситуація була ще драматичнішою: 22,2% послуговувалися українською, 54,2% - російською, 12,1% - ідиш і 6,7% - польською. Ці мовні особливості територій, де Сікорському випало провести значну частину життя, вплинули на формування особистості майбутнього митрополита.

Початкову освіту П. Сікорський здобув у церковно-парафіяльній школі. Зазначимо, що Київська єпархія мала розгалужену й достатньо добре організовану мережу таких навчальних закладів, після початку їх діяльності в 1859 р. Так, на Київщині у 1881 р. уже нараховувалося 1063 православних церковно-парафіяльних шкіл, де навчалося 29 975 хлопчиків і дівчаток.

Здобуття освіти П. Сікорський продовжив в Уманському духовному училищі, що було традицією для багатьох дітей із сімей православних кліриків [28, арк. 94-94]. Існуюча на той час система корпоративної підтримки духовенства та мережа станових навчальних закладів забезпечувала освіту практично усім вихідцям із родин кліриків/священиків. Це було пов'язано не лише з особливим статусом духовенства, але й відповідною політикою царату, котрий через духовні школи формував лояльних владі священиків і церковнослужителів.

Уманське духовне училище як ланка загальноімперської системи освіти постало 1823 р. Спочатку воно розташовувалося в дерев'яній будівлі, а через три десятиліття було зведено муроване приміщення, що суттєво покращило умови навчання. Бюджет училища формувався за рахунок пожертв від церков і монастирів Києва і Київської єпархії, приватних осіб, відсотків від розміщених у банках капіталів, а також внесків від кожного причту Уманського повіту.

Термін навчання в Уманському духовному училищі тривав чотири роки. Петро Сікорський опановував у ньому священну історію, катехизис, чистописання, російську, церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, географію, арифметику та церковний спів. За кілька років до вступу Петра Дмитровича в училище наглядачем там був М. Фаворов, а його помічником - А. Кукулєвскій. Відомо, що 1882 р. в цьому училищі навчалося 189 дітей.

Функціонування Уманського духовного училища забезпечували наглядач, помічник наглядача, вчителі та почесний блюститель, котрий відповідав за господарську сферу навчального закладу. Загальне керівництво ним здійснювало училищне правління, до складу якого окрім представників адміністрації та педколективу входили делегати від духовенства. На безкоштовне навчання в училище приймали дітей духовенства у віці 10-12 років.

Духовний центром містечка, зокрема, всіх його православних мешканців, був Успенський собор. Під час навчання в Умані П. Сікорського настоятелями собору служили о. Іоан Зелінський, а згодом - о. Наркіс Олтаржевский. Обидва священики були ревними пастирями, котрі дбали про духовне настановлення вірних. Відвідування П. Сікорським соборних служб залишило відчутний слід у його релігійній свідомості. Вони стали взірцем для його наступного пастирського служіння [13, с. 86].

Після студій в Уманському духовному училищі П. Сікорський продовжив навчання в Київській духовній семінарії. Цей навчальний заклад постав як одна із ланок тих перетворень у духовно-освітній сфері Російської імперії, які відбулися в ній на початку ХІХ ст. За статутом 1814 р., із числа студентів Київської духовної академії сформували училище та семінарію, а відкриття нової академії відклали на два роки. Першим ректором Київської духовної семінарії став бакалавр Петербурзької академії, ієромонах Мойсей (Антіпов). 1832 р. семінарію розмістили у приміщеннях Петропавлівського або Грецького монастиря, де цей навчальний заклад знаходився до кінця століття. 1867 р. в імперії було видано новий статут духовних семінарій та училищ. Серед іншого він передбачав певну демократизацію управління та формування корпорації викладачів. Київська духовна семінарія мала шість класів, де 1881 р. навчалося 427 вихованців [18, с. 113].

Упродовж 1888-1892 рр. ректором семінарії був архімандрит Борис (Плотніков). Виходець із сім'ї столоначальника Красноярського духовного правління Володимир Плотніков навчався в Красноярському духовному училищі та Томській духовній семінарії. Вищу богословську освіту він отримав у стінах Казанської духовної академії, де пізніше працював викладачем. Там він пізніше захистив магістерську дисертацію. Після прийняття чернечого сану та кількох років праці інспектором Московської духовної академії архімандрита Бориса призначили керувати Київською духовною семінарією. Одночасно він став редактором журналу «Руководство для сельских пастырей», що видавався при семінарії. Він же очолив комітет з видання «Воскресного чтения», головою Київської єпархіальної училищної ради.

1892 р. архімандрита Бориса відрядили до Петербургу, де він очолив тамтешню духовну академію. На посаді ректора Київської семінарії його замінив архімандрит Петро (Другов). Уродженець Москви, він також здобув середню і вищу богословську освіту, мав ступінь кандидата богословських наук. У Київ він прийшов з посади інспектора Московської духовної академії.

Ці призначення на посаду ректора свідчили про високий статус Київської семінарії у системі духовних навчальних закладів Російської церкви. Отже, й вимоги до вихованців у ній були відповідними.

В цей час у стінах Київської семінарії, незважаючи на політику її керівництва, виникає гурток національно свідомої молоді. Зазначимо, що в 90-х рр. ХІХ ст. у низці духовних семінарій на теренах підросійської України на хвилі національно-культурного піднесення виникають таємні українські гуртки. Пізніше, 1917 р., низка їх членів стане відомими духовно-культурними і політичними діячами.

Не офіційним керівником українського гуртка у стінах Київської духовної академії та семінарії був відомий пізніше політичний і громадський діяч Олександер Лотоцький. У 90-х рр. ХІХ ст.

О. Лотоцький студіював у Київській духовній академії. Оскільки серед академістів існувала традиція опікуватися молодшими колегами з дочірньої семінарії, то виглядало вповні природнім, що О. Лотоцький активно спілкувався із семінаристами. Нагадаємо, що до цього кола належав також П. Сікорський. Український гурток київських духовних шкіл мав своїм головою Луку Скачковського, дяка Йорданської церкви на Подолі, а пізніше урядовця Київської духовної консисторії.

І. Власовський писав, що бібліотекарем і скарбником цього гуртка був семінарист Петро Сікорський [5, с. 291].

Прикметно, що пізніше і Л. Скачковський, і П. Сікорський, перебуваючи на службі в Київській духовній консисторії, підтримували національно свідомих випускників Київської духовної семінарії, дбаючи про їхнє відповідне працевлаштування в Київській єпархії.

1898 року Петро Сікорський закінчив навчання у семінарії. Він вийшов зі стін навчального закладу у віці 23 років. Тоді це була вповні зріла молода людина із вже окресленими ціннісними установками. Традиційно на час закінчення духовної семінарії вихованці визначалися із майбутнім: одні продовжували навчання в духовних академіях чи університетах, інші одружувалися й приймали священний сан, а також існувала категорія тих, хто йшов на службу в єпархіальні структури. Саме серед таких опинився Петро Сікорський.

Успішне оволодіння курсом наук у духовній семінарії давало право на вчительську посаду у початковій школі. Отже, першій рік після закінчення семінарії П. Сікорський працював учителем двокласної церковно-парафіяльної школи, яка діяла при Вознесенській церкві Києва. Якщо говорити про його життєву перспективу, то рішення залишитися в Києві було стратегічно правильним, оскільки міське духовне та культурно- освітнє середовище вже у недалекому майбутньому давало значні переваги.

До моменту більш відчутного кар'єрного просування, Петро Дмитрович також рахувався запасним учителем церковно-парафіяльних шкіл Києва, діловодом Київської єпархіальної шкільної ради. Після року вчителювання П. Сікорський влаштовується дяком у Києво- Печерській Вознесенській церкві, а також стає столоначальником позаштатного будівельного столу Київської духовної консисторії. Очевидно, що оскільки ці посади забезпечували йому надто скромні матеріальні ресурси, він паралельно виконує й іншу роботу. Так, 1899 р. він служив діловодом Ревізійної комісії Київського єпархіального свічного заводу.

Упродовж дев'яти років Петро Сікорський перебував на посаді столоначальника позаштатного будівельного столу, здобуваючи уміння і досвід адміністративної роботи. У той час духовні консисторії як органи єпархіальної влади були неукраїнського походження. Акцентуємо, що після приєднання Київської митрополії до Російської православної церкви на теренах України поступово було запроваджено органи її влади. У Російській православній церкві консисторії з'явилися за часів правління Петра Першого. Конкретизація повноважень консисторій припала на 1841 р., коли було видано відповідний статут. Із незначними змінами він діяв до падіння Російської імперії 1917 р.

Традиційно штат консисторій складався з чотирьох осіб. В окремих випадках могло бути більше співробітників, але на безоплатній основі. Отже, Петро Сікорський як керівник відділу- столу у справах церковного будівництва працював без заробітної плати з казни. Винагорода за роботу призначалася з єпархіальних резервів за рішенням консисторії, яке затверджував єпархіальний архієрей. Попри це служба в консисторії була хорошою школою життя, можливістю продемонструвати свої ділові якості, компетентність, продуктивність.

Однією з підстав кар'єрного зростання серед іншого могла стати вища освіта. В особових документах П. Сікорського зафіксовано, що упродовж 1906-1910 рр. він прослухав курс наук юридичного факультету Київського університету святого Володимира. Знання в царині юриспруденції через кілька років стали йому корисними на посаді столоначальника судового столу Київської духовної консисторії. Отже, 1908 р. Петро Дмитрович обійняв посаду столоначальника судового столу, а в 1911 р. він стає керівником його третього господарського столу. Щоб кваліфіковано виконувати доручені обов'язки, П. Сікорський 1912 р. закінчує бухгалтерські курси Бобиря, відкриті з дозволу Міністерства освіти Російської імперії. Додавши таким чином до духовної та юридичної освіти знання в галузі фінансів він підвищує професійну компетентність і відповідність обійнятій посаді.

На 1912 р. припала низка визначних подій у житті Київської єпархії, котрі від Петра Сікорського як керівника господарського столу Київської духовної консисторії вимагали мобілізації професійних умінь і фізичних ресурсів. Цього року за розпорядженням із Петербурга з метою зміцнення російського духовно-культурного домінування на підконтрольних українських землях в руслі загальноімперських заходів відзначалося сторіччя війни 1812 р. Тоді владою цілеспрямовано православним українцям нав'язувано думку, що це була їхня вітчизняна війна.

У січні 1913 р. у редакційному привітанні «Киевских епархиальных ведомостей» духовенству Київської єпархії серед іншого йшлося про необхідність гідного відзначення духовенством трьохсоліття Дому Романових. У ньому зверталася увага на те, що підпільна інтрига діячів революції, котрі вливають убивчу отруту в голови людей, повинна стати одним із стимулів для кліриків у справі здорового, правильного і відповідного приготування ним народу до очікуваного історичного ювілею [26, с. 1-5]. В усіх церковнопарафіяльних школах у день святкування учителі мали провести відповідні бесіди, читання та демонстрацію портретів монарших осіб засобами «туманних картинок» [16, с. 13-15]. Відтак за таких умов, тобто серед російських шовіністів, доводилося Петру Сікорському працювати й докладати зусиль, щоб зберегти власну українську ідентичність.

Окрім забезпечення реалізації масових загальноімперських церковно-політичних проектів роботі Петра Сікорського в Київській духовній консисторії був притаманний буденний ритм під час якого вирішувалися питання, пов'язані з потребами церковного організму. Наприклад, у січні 1913 р. єпархіальний офіціоз надрукував розпорядження місцевої церковної влади про виплату благочинними поштою утримання церковним пенсіонерам [23, с. 16]. Кошти з каси взаємодопомоги були скромними, а їхній приїзд у Київ суттєво зменшував суму пенсії.

У липні 1912 р. «Киевские епархиальные ведомости» опублікували короткі відомості про операції Київського єпархіального свічкового заводу. Вони дають можливість оцінити той обсяг роботи, що доводилося виконувати Петру Сікорському як діловоду Ревізійної комісії заводу. Станом на початок 1912 р., цей єпархіальний завод володів ресурсами на більш як півмільйона рублів. Упродовж року найбільші надходження давали кілька свічкових крамниць заводу - понад 400 тисяч рублів [11, с. 480-485]. Київський єпархіальний свічковий завод забезпечував свічками, ладаном, смирною, деревним вугіллям, вином усі церкви і монастирі великої Київської єпархії. Прибутки заводу формувалися за рахунок комісійних. Так із кожної пляшки вина отримували прибуток від 5 до 10 копійок. Зазначимо, що тільки 1912 р. православним громадам було реалізовано понад 30 тисяч пляшок [12, с. 492-501].

Свічковий завод став прибутковим підприємством для Київської єпархії. З моменту заснування 1891 р. і по 1912 р. він дав понад 1,3 млн. рублів прибутку. За два десятиліття роботи це підприємство збільшило прибуток у шість разів. Отже, це був складний господарський механізм, успішність діяльності якого залежала від злагодженої праці всіх співробітників.

Духовне життя духовенства та вірних Київської єпархії поза традиційним ритмом отримувало особливе забарвлення через специфіку соціальних процесів. У липні 1913 р. київський митрополит доручив Київській духовній консисторії зібрати через благочинних інформацію про негативні тенденції поведінки сільського населення. Отримані відомості мали лягти в основу вироблення порядку денного окружного з'їзду духовенства. На початку вересня благочинні зібралися в Києві для наради під керівництвом Чигиринського вікарного єпископа Никодима. Під час неї було наголошено, що молодь у селах пиячить, дебоширить, тероризує односельців, демонструє аморальність, відгукується на соціалістичну та анархічну агітацію [10, с. 104-113].

Поширення в селі революційної друкованої продукції, а рівно ж і українських видань, було названо злом з яким потрібно боротись. Спробу зупинити моральну деградацію села намагалися за допомогою часописів «Свет», «Хуторянин», «Сельский вестник» та інших російських періодичних видань. Але ж ці видання утверджували лише російські моделі поведінки, багато чому чужі українському народові.

У лютому 1914 р. у Києві в приміщенні міської біржі було проведено організаційні збори Київського відділення Всеросійського національного союзу [8, с. 155]. На них прибули вікарії київського митрополита, генерал-ад'ютант Ф. Трєпов, представники різних інституцій. Це ще одне підтвердження тісної співпраці російського єпископату з російськими великодержавними силами. Через кілька років вона мала негативні наслідки для всього церковного організму.

На початку 1914 р. у складі Київської духовної консисторії відбулися кадрові зміни. На місце попереднього секретаря консисторії призначили Ніколая Лузгіна, а невдовзі його було затверджено постійним членом Київської єпархіальної училищної ради [24, с. 57-58]. До рішення св. Синоду Н. Лузгін рахувався виконувачем обов'язків секретаря консисторії. В російській системі єпархіального управління секретар консисторії займав впливове становище, оскільки від цієї особи залежав загальний ритм роботи всього консисторського колективу. Про важливість посади секретаря консисторії свідчить хоча б той факт, що його річний оклад рівнявся виплатам єпархіальному архієреєві. Оскільки Петро Сікорський продовжив виконувати обов'язки столоначальника, можемо стверджувати, що він порозумівся з новим керівником.

Важливою подією єпархіального життя Київщини стала реорганізація в лютому 1914 р. Київського братства святого Володимира За нею, відбулося чітке структурування братства не лише в межах Київської, але й Волинської та Подільської єпархій. Царські урядовці вбачали в реформуванні братства нові можливості для зміцнення позицій існуючого режиму. Микола ІІ підтримав ці зміни і прийняв братську відзнаку. Вже упродовж 11-12 лютого зібрання благочинних і соборних протоієреїв Київської єпархії під головуванням єпископа Никодима Чигиринського обговорило шляхи втілення в життя статуту реорганізованого братства [9, с. 187]. У наступні місяці перед вибухом війни в парафіях та благочиннях активно створювалися відділення цієї церковно- громадської інституції.

Перша світова війна внесла суттєві корективи в життя Києва та багатьох його мешканців. 1915 р. Петро Сікорський призначається спочатку помічником наглядача, а згодом наглядачем Київського першого військового продовольчого магазину (складу). Обов'язки керівника магазину він виконує не полишаючи праці в консисторії та діловодства в Ревізійній комісії Київського єпархіального свічкового заводу.

1917 р. посада діловода перестає бути актуальною, а 1918 р. Петро Сікорський з консисторії переходить у Міністерство ісповідань уряду Української Народної Республіки. Там він очолює господарчу частину [20, арк. 1-3]. Одночасно з професійними заняттями Петро Дмитрович активно включається у процес організаційного оформлення українського православ'я. Так, 1917 р. він стає членом Всеукраїнської церковної ради.

Революція в Росії дала старт відновленню патріаршого устрою Російської православної церкви, а в Україні серед православного духовенства та вірних набуває поширення ідея створення незалежної від Москви церковної інституції. Під час різноманітних нарад і зібрань, які відбувалися в містах, часто лунали думки щодо майбутнього устрою Церкви, реформування церковно- управлінського апарату, зміни ролі духовенства в житті суспільства. У суспільстві поширювалася недовіра до старих органів церковної влади. Скрізь виникали виконавчі комітети, як провісники змін [4, с. 12].

Під час одного із зібрань духовенства виник Виконавчий комітет духовенства і мирян міста Києва. В цей час влада єпархіального архієрея багато в чому втратила авторитет саме через причетність багатьох єпископів до корупційних скандалів останніх років правління Миколи ІІ. Так, Харківський архієпископ Антоній (Храповицький) під тиском громадськості вимушений був оголосити про залишення кафедри і перехід на спочинок. Православна церква в Україні в особі прогресивних священиків і мирян прагнула позбутись державного диктату синодального періоду, зокрема, багатьох неприродніх політичних функцій, що їх нав'язав царський режим.

У квітні-травні 1917 р. в українських єпархіях було проведено єпархіальні з'їзди з участю мирян. Оскільки за Російської імперії світський елемент був усунутий від вирішення церковних справ, падіння режиму відкрило цю можливість. Відтак, кожен із єпархіальних з'їздів обговорював питання запровадження української мови у богослужіння, повернення до українських церковних традицій, автономії чи автокефалії Київської митрополії. Найбільш рішучі рішення було прийнято на Подільскому церковному з'їзді. Так, його делегати висловилися за українізацію церковних відправ та науки в церковно-парафіяльних школах, за друк проповідей, книг, періодики українською мовою, а головне - за автокефалію Української православної церкви [1, с. 11].

Більш стримані рішення щодо дерусифікації церковного життя в Україні було ухвалено на інших єпархіальних з'їздах. Натомість полтавське духовенство і миряни в травні 1917 р. говорили про необхідність запровадження в церковне життя стародавніх українських звичаїв та обрядів, українських церковних співів, української вимови під час відправ, проповідей українською та визволення Української церкви з-під влади Москви та проголошення її автокефалії. Такі вимоги були очікуваними. Саме Поділля і Полтавщина виявились тими теренами, де місцеві клірики та вірні зберегли максимальну міру духовно- національної ідентичності.

Отже, в Україні прихильники автокефалії Української православної церкви становили меншість. Незважаючи обставини вони розгорнули активну проукраїнську діяльність. Результатом її стало те, що у грудні 1917 р. у Києві вони об'єдналися у Всеукраїнську церковну раду [7, с. 51]. Українське духовенство і миряни Ради ініціювали проведення Всеукраїнського церковного собору, котрий мав компетенцію вирішити питання організаційного статусу Київської митрополії. Церковна рада не отримала від української влади відповідної підтримки. Представники соціалістичних партій, котрі становили більшість Центральної Ради, ігнорували роль Православної церкви в українському державотворенні. Ця обставина разом із іншими вплинула на розстановку сил на Всеукраїнському православному соборі.

На початку січня 1918 р. у Києві було скликано Всеукраїнський церковний собор, учасником якого від Київської єпархії став Петро Сікорський [14, арк. 13]. Собор мав авторитетне представництво: в ньому взяли участь майже всі єпархіальні архієреї, а також представники від духовенства та мирян. розпочато Соборні засідання було розпочато під головуванням єпископа Пімена. Чотирнадцятого січня доцент Київського університету Іван Огієнко виголосив півторагодинну доповідь «Відродження Української церкви». У відповідь на переконливі аргументи І. Огієнка щодо повернення української мови у відправи архієпископ Євлогій (Георгієвський) запропонував йому увійти до складу богослужбової комісії.

Нездатність Центральної Ради організувати військову відсіч російським більшовикам, призвела до захоплення ними значної частини території України. Окупаційна влада спрямувала вістря терору і проти православного духовенства. Найвідоміша жертва більшовизму - київський митрополит Володимир. Проте перемовини з Німеччиною та Австро-Угорщиною й укладення відповідної угоди про військово-економічне співробітництво дозволило очистити країну від російсько-більшовицьких військових частин уже упродовж лютого-березня.

Всеукраїнський церковний собор продовжив роботу після відновлення української влади. Друга його сесія відбувалась під знаком домінування російських сил: Київським митрополитом було обрано українофоба Антонія (Храповицького), зі складу собору виключено представників Всеукраїнської церковної ради, зігноровано ініціативу уряду про автокефалію Української церкви.

1918 р. Петро Сікорський переходить з Київської духовної консисторії на посаду керівника господарського відділу Міністерства ісповідань уряду УНР. Потрібно зауважити, що пропозиції про створення відповідного державного органу, котрий би курував питання Православної церкви неодноразово, надходили до Української Центральної Ради. Лише у середині листопада 1917 р. з ініціативи генерального писаря Олександра Лотоцького прийнято рішення про розробку положення управління у справах віри при Генеральному Секретаріаті [3, с. 47-58]. Невдовзі Мала Рада розглянула пропозицію і дала час на доопрацювання законопроекту. У грудні український уряд приймає рішення про створення відповідного органу.

Одночасно Всеукраїнська церковна рада ініціювала створення Генерального Секретаріату церковних справ, а на керівника пропонувала доцента Київського Володимирського університету Івана Огієнка. Однак проти виступив Михайло Грушевський. Зрештою лише у січні 1918 р. при Міністерстві внутрішніх справ було організовано департаментісповідань. Його керівникомпризначили бувшого православного єпископа Миколу Безсонова. Він відмовився від єпископського сану й одружився з колишньою своє ученицею. Це призначення містило потенційний конфлікт у зносинах із єпископатом і духовенством Православної церкви в Україні, де домінували консервативні погляди на державно-церковні відносини. Штат департаменту був невеликим і його функції звелися до ролі посередника між владою і церквою. Вони полягали в інформуванні кліру про державні розпорядження різного характеру та контролю за їхнім виконанням. Цей департамент також працював над підготовкою соборного рішення щодо проголошення автокефалії Української православної церкви.

Інше ставлення до православного питання продемонстровано владою гетьмана Павла Скоропадського. У травні 1918 р. першим міністром ісповідань в уряді став професор Київського університету В. Зіньківський. Саме у цей час це Міністерство структурується і в Департаменті загальних справ створюється господарський відділ. За півроку діяльності воно зробило багато для реалізації державної релігійної політики, зокрема налагодило зв'язок із церковними інституціями. Перед самим падінням режиму П. Скоропадського міністром ісповідань було призначено Олександра Лотоцького. Він терміново розпочав невідкладне упровадження заходів, спрямованих на проголошення автокефалії Православної церкви.

1919 р. П. Сікорський - уже віце-директор Департаменту загальних справ Міністерства ісповідань уряду УНР. Структура Департаменту була наступною: канцелярія, бухгалтерія, господарський відділ, інформаційне бюро, реєстратура, архів. Отже, попередній досвід праці П. Сікорського в Київській духовній семінарії став корисним під час праці у цьому міністерстві.

Після Олександра Лотоцького Міністерство ісповідань очолював Іван Липа, а з вересня 1919 р. його керівником став професор Іван Огієнко. У структурі Міністерства ісповідань Петро Дмитрович Сікорський працював до липня 1920 р.

Поразка українських визвольних змагань змусила Петра Сікорського разом із колегами з уряду УНР емігрувати на територію Польщі, де місцем їхнього тимчасового розміщення став табір для інтернованих осіб у Каліші. Навіть за цих умов П. Сікорський продовжував активну громадську діяльність. Так, він очолив таборове відділення Українського Червоного Хреста.

Спільний похід українських і польських військ проти більшовиків і визволення Києва 1920 р. здавалося б дали надію на повернення, однак зберегти здобутки перемоги не вдалося. За цих умов Петро Сікорський вирішив виїхати на Волинь і прийняти чернечий постриг [15, с. 2]. Так закінчився один і важливих періодів життя майбутнього глави Української православної церкви.

Отже, на формування духовних цінностей та свідомості П. Сікорського впливали традиційне українське родинне коло, батько-священик, україномовне село та містечко Умань. Упродовж навчання в Києві, незважаючи на значний тиск російської побутової та шкільної культури, він зберіг духовно-національну ідентичність і посилив її завдяки однодумцям. Праця в церковно- адміністративних структурах Київської православної єпархії та духовній школі дали необхідний пізніше управлінський досвід, педагогічні навики. Завдяки участі в роботі Всеукраїнського православного церковного собору, Міністерства ісповідань П. Сікорський здобув масштабність мислення, здатність оперативно приймати рішення, бачити специфіку функціонування як церковних, так і світських інституцій.

Перспективними залишаються також вивчення родинного коріння П. Сікорського, конкретизація й деталізація його позиції під час роботи Всеукраїнського православного собору 1918 р. та масштабів і значимості виконаних завдань в уряді Української Народної Республіки.

Список використаних джерел

1. Біднов, В., 1921. `Церковна справа в Україні', Тернів: Видання Українська автокефальна церква, 47 с.

2. Беркгоф, К., 2005. `Чи було релігійне відродження в Україні під час нацистської окупації', Український історичний журнал, №3, березень, с.16-36.

3. Владиченко, Л., 2007. `Етапи розвитку державного органу у справах релігій в Україні (ХХ-ХХІ ст.)', Пріоритети державної політики в галузі свободи совісті: шляхи реалізації: Зб. наук. матеріалів, Київ: вид--во «Світ Знань», с.47-58.

4. Власовський, І., 1961. `Нарис історії Української православної церкви', Нью Йорк-Бавнд Брук: УПЦ в США, Т.4, кн.1, 384 с.

5. Власовський, І., 1977. `Нарис історії Української православної церкви', Нью Йорк-Бавнд Брук: УПЦ в США, Т.3, 390 с.

6. Волошин, Ю., 1997. `Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-1944 рр.)', Полтава, 127 с.

7. Дорошенко, Д., 1940, `Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу', Берлін, 70 с.

8. `Из епархиальной хроники. Открытие Киевского отделения Всероссийского национального союза', 1914, Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная, №7, 16 февраля, с.155.

9. `Из епархиальной хроники. Съезд духовенства епархии', 1914, Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная, №8, 23 февраля, с.187.

10. `Краткий обзор главнейших событий в жизни Киевской епархии за минувший 1913 год', 1914, Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная, №5, 2 февраля, с.104-113.

11. `Краткие сведения об операциях Киевского епархиального свечного завода за 1912 год', 1913, Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная, №30, 28 июля, с.480-485.

12. `Краткие сведения об операциях Киевского епархиального свечного завода за 1912 год', 1913, Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная, №31, 4 августа, с.492--501.

13. Кузнець, Т., 2006. `Православне духовенство Уманьщини ХІХ - поч. ХХ ст.', Київ: Видавництво «Київський університет», 419 c.

14. `Лист митрополита Полікарпа (Сікорського) протоієрею Петру Білону, 20 квітня 1951 р.', Центральний державний архів зарубіжної україніки, Ф.51, Оп.1, Спр.2, арк.13.

15. Л. К. Блаженніший Митрополит Полікарп, 1953. `Українське православне слово', Ч.11, листопад, с.2.

16. `Определение Святейшего Синода от 17 декабря 1912 года за №11637', 1913, Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная, №2, 13 января, с.13-15.

17. `Памятная книжка Киевской губернии на 1906 год', 1905, Киев: Издание Киевского губернского статистического комитета, 142 с.

18. `Памятная книжка Киевской епархии. Историко статистические сведения об учреждениях духовного ведомства Киевской епархии, статистические списки церквей епархии и общие статистические сведения по всем сторонам епархиальной церковно-религиозной жизни', 1882, Киев: Типография Г. Т. Корчак--Новицкого, 262 с.

19. Пащенко, В., 1997. `Православ'я в новітній історії України', Полтава: б.в., Ч.1, 356 c.

20. `Послужний спис братії Мілецького Св.-Миколаївського монастиря за 1922 р.', Державний архів Тернопільської області, Ф.148, Оп.1, Спр.189, арк.1-3.

21. Похилевич, Л., 1864. `Сказания о населённых местностях Киевской губернии или сатистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, сёлах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся', Киев: Типография КиевоПечерской лавры, 765 с.

22. Раневский, С., 1948. `Украинская автокефальная церков', Джорданвиль: Типография преподобного Иова Почаевского в Св.Троицком монастыре, 22 с.

23. `Распоряжение епархиальных начальств', 1913, Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная, №2, 13 января, с.16.

24. `Резолюция митрополита Киевского и Галицкого Фла- виана, №421 от 28 января 1914 года', 1914, Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная, №7, 16 февраля, с.57-58.

25. Савчук, С., 1984. `Історія Української греко-православної церкви в Канаді'. У 4-х т., Вінніпег: Накладом видавничої спілки «Екклезія», Том перший: Київська традиція українців Канади, 616 с.

26. `С новым годом', 1913, Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная, №1, 6 января, с.1-5.

27. Стоколос, Н., 2003. `Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.)', Рівне: Ліста, 480 с.

28. `Формулярний спис ієромонаха Полікарпа в миру Петра Дмитровича Сікорського, 1922 р.', Державний архів Тернопільської області, Ф.148, Оп.1, Спр.41, арк.94-95.

29. Шкаровский, М., 2007. `Крест и свастика. Нацистская Германия и Православная Церковь', Москва: Вече, 512 с.

30. Heyer, F., 1953. `Die Orthodoxe kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945', Kцln-Braunsfeld: Verlagsgesellschaft Rudolf Muller, 271 s.

Размещено на Allbest.ru