Створення та розбудова міжнародної організації у справах біженців у контексті зовнішньої політики адміністрації президента США Гаррі Трумена

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Київ, Україна)

Створення та розбудова міжнародної організації у справах біженців у контексті зовнішньої політики адміністрації президента США Гаррі Трумена

Юшкевич В.В.

кандидат історичних наук

докторант кафедри нової та

новітньої історії зарубіжних країн

Одним з наслідків Другої світової війни стало відчутне посилення позицій США на міжнародній арені. Як країна-лідер західного демократичного світу, Сполучені Штати активно включилися у побудову повоєнного світового порядку, приділивши велике значення розвитку інституцій ООН. Серед найгостріших питань, що потребували негайного колективного втручання та невідкладного вирішення була тема біженців та переміщених осіб у зруйнованій війною Європі. Подібна загроза була передбачена американським лідером Ф. Рузвельтом раніше. Ним не лише було напрацьовано рекомендації стосовно подолання масштабної демографічної кризи, а й випробувано на практиці інструментарій - створення міжнародної організації (Міжурядовий комітет у справах біженців), залучення до цього процесу максимальної кількості країн світу, пошук придатних територій світу для переселення європейських біженців, тісна співпраця з країнами Латинської Америки та активне використання фінансових та людських ресурсів громадських благодійних організацій. Його наступник серйозно поставився не лише до питання допомоги біженцям, а й до проблеми відбудови Європи в цілому. Після 21 січня 1947 р. ці завдання мав вирішувати призначений на посаду держсекретаря Джордж Кетлетт Маршалл-молодший. Також серед пріоритетів нового очільника американського зовнішньополітичного відомства перебувало питання ухвалення всеосяжного договору про права особи.

Важливим елементом реалізації американської політики стала участь у роботі ООН. До компетенції Третього комітету Генасамблеї ООН віднесли питання культури, соціальної та гуманітарної сфери, проблем прав людини. Проблему біженців передали на вивчення Економічній та Соціальній раді ООН (далі - ЕКОСОР). 12 лютого 1946 р. Генеральна асамблея ООН схвалила резолюцію, за якою ЕКОСОР мала зайнятися питанням створення міжнародної організації, що б опікувалася проблемами біженців та переміщених осіб. У документі визнавалася необхідність нагального вирішення проблеми біженців та переміщених осіб. Головним завданням створюваного органу мало стати сприяння репатріації ді-пі. Питання німецьких вигнанців не розглядалося, а мало стати предметом окремої угоди між чотирма союзними державами.

Невдовзі, 16 лютого 1946 р. ЕКОСОР ухвалив рішення про створення Спеціального Комітету з питань біженців і переміщених осіб, який би мав дослідити всі аспекти проблеми. До його складу мали увійти представники дванадцяти урядів. Спецкомітет засідав у Лондоні з 8 квітня до 1 червня 1946 р. За цей час вдалося розробити і подати для ЕКОСОР проект бюджету і Статуту Міжнародної організації у справах біженців (далі - МОБ), яку задумували як правонаступника Міжурядового комітету у справах біженців (далі - МКБ) і ЮНРРА після 1 липня 1947 р.

Проект Статуту 21 червня 1946 р. передали на обговорення зацікавленим країнам-членам ООН. Тоді ж було створено Економічну та Соціальну раду Фінансового комітету МОБ. На її засіданнях протягом 6-20 липня 1946 р. обговорювали бюджет МОБ та питання членських внесків. 3 жовтня 1946 р. після вивчення експертами проект Статуту передали до Генасамблеї ООН. 15 грудня 1946 р. Статут МОБ було офіційно схвалено. За це проголосували представники тридцяти країн- членів ООН, проти висловилося п'ятеро (СРСР, УРСР, БРСР, Югославія, Польща), ще вісімнадцять репрезентантів утрималися [26, р. 59].

Під юрисдикцію МОБ потрапили переміщені особи (жертви нацизму, іспанські республіканці, особи депортовані нацистами) та біженці (особа поза країною громадянства чи місця попереднього проживання, хто не може чи не хоче користуватися опікою власногоуряду; діти без нагляду).Також мали розрізняти «справжніх» біженців з військовими злочинцями та колаборантами, зрадниками. СРСР намагалися прискорити роботу організації та надати їй «антифашистського характеру». МОБ, залучивши до своїх лав колишніх співробітників МКБ та ЮНРРА не могла не враховувати принципів гуманітаризму та намагалися розглядати кожен випадок індивідуально, що одразу викликало роздратування з боку СРСР та його союзників. У питаннях щодо віднесення осіб до категорії колаборантів консультувалися з розвідками союзників, робили запит до Берлінського архіву.

15 грудня 1946 р. одночасно з ухваленням Статуту МОБ було схвалено угоду про тимчасові заходи, яка передбачала створення Підготовчої комісії (далі - ПКМОБ),яка у відведений час мала б створити Міжнародну організацію у справах біженців, а також засновано Спеціальний комітет з питання біженців та переміщених осіб. На першій сесії головою комісії обрали француза Анрі Понсо, виконавчим секретарем - американця Артура Алтмеєра, представника США в ЕКОСОР. На третій частині першої сесії у липні 1947 р. після відставки А. Алтмеєра його місце посів американець Вільям Так.

Після того, як 1 липня 1947 р. Підготовча комісія перебрала на себе права і обов'язки МКБ, ЮНРРА та ВКЛНБ, вона стала найбільшою оонівською структурою за обсягом операцій та чисельністю персоналу. Місії та відділення розташовувалися у 25 країнах. У новоствореній структурі працювали близько двох тисяч штатних співробітників та трьох тисяч місцевих сумісників. Вона мала чотири окремі штаб-квартири - МКБ у Лондоні, ЮНРРА у Парижі, Фінанси ЮНРРА у Лондоні та ПКМОБ у Женеві [24, р. 4]. Також від МОБ лишилося американське відділення - Вашингтонський офіс, очолюваний В. Вудом. Від трьох згаданих структур ПК МОБ одержала під свою опіку сімсот чотири тисячі біженців та ді-пі. За рік діяльності ПК

МОБ було репатрійовано п'ятдесят одну тисячу осіб, переселено двісті п'ять тисяч осіб (силами ПК МОБ 123820 осіб, силами інших урядів та приватних агенцій - 66377 осіб). Після цих заходів під опікою комісії залишалося 598 000 біженців [24, р. 28-29].

При створенні МОБ засновники передбачали трирічний бюджет організації у розмірі 155 860 500 доларів, з яких сто п'ятдесят один мільйон мав піти на фінансування переселенських операцій. Внески США встановлювалися на рівні 45,75%. У липні 1947 р. ПК МОБ ухвалило рішення знизити кошторис до 119 мільйонів доларів [24, р. 7]. Керівництво Підготовчої комісії використовувало напрацювання МКБ та ідеї Ф. Рузвельта щодо активного залучення до вирішення європейської демографічної кризи латиноамериканських країн. Представники організації встигли укласти угоди або вели переговори з Аргентиною, Австралією, Бельгією, Бразилією, Канадою, Чилі, Колумбією, Францією, Нідерландами, Перу, Туреччиною, Британією та Венесуелою стосовно їх залучення до переселенських проектів.

Великим дипломатичним здобутком організації мало стати залучення до своїх лав Китаю. У зв'язку з цим в МОБ прагнули поширити свою юрисдикцію на двадцять шість тисяч зарубіжних китайців. Підготовча комісія була причетна до репатріації 6300 осіб з Бірми в Китай. Велися перемовини з Філіппінами.

Загалом до складу ПК МОБ увійшли 24 уряди, які підписали статут організації без або з деякими застереженнями: Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Велика Британія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Данія, Домініканська республіка, Ісландія, Ліберія, Люксембург, Канада, Китай, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Перу, США, Філіппіни, Франція. За час існування ПК МОБ відбулося її сім засідань (останнє - 1 вересня 1948).

Працюючи над розвитком нової структури США мали й самі показати приклад підтримки МОБ першими особами країни. Не менш важливим кроком мала активна участь у розселенні європейських біженців, у тому числі й на території США. Проте, операції МОБ з переселення до США є предметом окремого дослідження, тому в даній статті не розглядаються. 24 лютого 1947 р. Президент Г. Трумен звернувся з Посланням до Конгресу стосовно ратифікації Статуту МОБ для набуття США повноправного членства в структурі. Вже 1 березня 1947 р. у сенатському комітеті із закордонних справ відбулися слухання. Доповідачі від Держдепу Д. Хілдрінг та Д. Ачесон повідомили, що організація не буде постійною. Її мандат, за очікуванням американської сторони мав тривати три-п'ять років. Також у матеріалах йшла мова про особливості репатріації. Адже, якщо не видавати «спірних біженців» комуністам, то або слід шукати ресурси для продовження їх утримання в таборах або активізувати переселенські проекти. Останній сценарій виглядав перспективнішим у контексті напрацювань ПК МОБ, якій вдалося досягти домовленостей про початок переселення фахівців з числа ді-пі до країн Латинської Америки (Чилі погодилися прийняти дві тисячі біженців та переміщених осіб, Перу - 1000, Венесуела - 15000, Болівія та Еквадор - пару сотень осіб). Чиновники Держдепу наголошували на активній участі США у Бразилії - 5000 цих процесах. Розпочалася бельна програма, за якою МКБ зафрахтувала три американські армійські транспорта (General Sturgis, General Heintzelman, General Stewart) на рейси з Бремена до Ріо-де-Жанейро та венесуельського порту Ла-Гуайра. Окрім того, ціла низка американських чиновників були залучені до роботи зі створення МОБ [23]. 1 липня 1947 р. Сенат США схвалив резолюцію №77, а Президент Г. Трумен підписав розпорядження стосовно приєднання США до МОБ [6]. Представником країни в організації було призначено Ворена Остіна.

Перші оптимістичні очікування американської сторони стосовно фактичного переформатування існуючих після Другої світової міжнародних структур з допомоги біженцям за рахунок підтримки ООН не справдилися. Статут МОБ зголосилися підписати далеко не всі країни-члени, а бюрократизація процесу ратифікації загрожувала відкласти початок роботи новостворюваної організації на середньострокову перспективу. Щоб пришвидшити цей процес, у Підготовчій комісії обговорювалося два плани, висунуті США та Францією. Враховуючи досвід МКБ із затримкою виплати членських внесків, американська сторона вимагала фінансового зміцнення організації. Головні суперечки відбувалися стосовно умов приєднання Швеції [19].

Статут МОБ допускав перспективу участі усіх тодішніх 54 країн-членів ООН, у тому числі й Української РСР. Очікувалося, що радянська Україна буде сплачувати 0,62% загальних внесків [1, р. 15-16]. Проте, офіційно Статут МОБ міг набрати юридичної сили після ратифікації щонайменше п'ятнадцятьма учасниками (три четвертих підписантів). Станом на 23 травня 1947 р. до створюваної організації приєдналися Австралія (13 травня 1947 р.), Бельгія (1 травня 1947 р.), Канада, Китай (29 квітня 1947 р.), Домініканська республіка, Франція, Гватемала, Гондурас, Ісландія (12 травня 1947 р.), Ліберія, Нідерланди (28 січня 1947 р.), Нова Зеландія (17 березня 1947 р.), Норвегія (4 лютого 1947 р.), Філіппіни, Велика Британія (5 лютого 1947 р.) та США. Держдеп намагався пришвидшити ратифікацію Статуту МОБ, щоб організація розпочала роботу. Ініціювалися звернення до латиноамериканських країн. Зокрема, 22 січня 1947 р. відповідний запит надійшов до американського посольства у Парагваї. Держсекретар Д. Маршалл просив наголосити, що членство не накладає зобов'язань приймати ді-пі чи змінювати національне законодавство [21]. Американським дипломатам вдалося пришвидшити ратифікацію країнами латиноамериканського регіону, у результаті чого невдовзі Болівія (5 червня 1947 р.), Бразилія (1 липня 1947 р. із застереженнями), Перу (25 липня 1947 р.), Панама (23 червня 1947 р.) завершили необхідні правові процедури.

Зусилля до залучення світової спільноти у справі формування нової міжнародної організації з опіки над біженцями не завжди були успішними. Посол у Кабулі Елі Палмер, повідомляв, що афганський уряд не зможе долучитися до МОБ. Міністр закордонних справ Алі Мохамед Хан пояснював це складною економічною ситуацією в країні [18]. Уряд ПАС мотивував свою відмову відповідальністю за долю «корінного населення» [22].

Після передачі п'ятнадцятого за ліком повідомлення про ратифікацію, Генсек ООН 20 серпня 1948 р. офіційно повідомив про завершення ратифікації Статуту МОБ. Це дало можливість вже 13-25 вересня 1948 р. провести в Женеві Перше засідання Генеральної ради МОБ. У конгресі взяли участь представники п'ятнадцяти країн-членів за винятком Ісландії, яка не змогла делегувати свого репрезентанта. Окрім того, на форум прислали спостерігачів Бразилія, Італія, Ірландія, Швейцарія, Ватикан, ООН, МОП, ВОЗ. До складу американської делегації увійшли: Голдтвейт Дорр (голова). Джордж Воррен, Роберт Фішер, Александр Сквадріллі (сектор переміщених осіб відділу громадських справ ЄКЗС США), полковник Гарольд Бротертон (голова відділу міжнародних справ та переміщених осіб ОАСА), помічниця Елеонора Барнетт. Керівними органами МОБ стали Генеральна рада та Виконавчий комітет. До складу останнього на два роки увійшли представники дев'яти країн (Австралія, Бельгія, Велика Британія, Венесуела, Канада, Китай, Норвегія, США, Франція). Головою виконкому обрали канадського дипломата Жана Дезі, виконавчий секретар Підготовчої комісії Вільям Так став генеральним директором МОБ. Учасники Генеральної ради схвалили проект угоди з ООН. Женеву затвердили місцем перебування організації [11]. Погодили повторний перегляд кошторису у бік збільшення допочатково запланованих 150 мільйонів доларів. Ці кошти мали витратити на завершення переселення 725 000 європейських ді-підо середини 1950 року [25, р. 765-767]. Також обговорювалися потенційні виклики для організації - вирішення проблем нових вигнанців, що наразі не потрапляли під дію її мандату (центральноєвропейські фольксдойче та арабські біженці в Палестині).

Друге засідання Виконкому МОБ пройшло 7-11 грудня 1948 р. Американський делегат наполягав на продовженні фінансування та підтримки виїзду євреїв з Центральної та Східної Європи до Палестини. Вважав, що прибульці не створюють тиску на арабів, так як селяться на нових незайнятих землях. Також пропонував закласти фінансування на переселення 20 000 біженців до Австралії [13]. На Третьому засіданні Виконкому МОБ американський делегат Д. Воррен запропонував організацію профінансувати витрати на перевезення до Палестини єврейських біженців у межах п'ятдесятитисячної квоти. Реалізація проекту могла обійтися в чотири мільйони доларів. Пропозицію підтримали представники Австралії та Венесуели. Питання відклали через опір Британії. Згідно інструкцій, представник США також порушив питання щодо поширення юрисдикції організації на три тисячі албанських біженців у Греції та три тисячі італійців з Венеції Джулії й Істрії [11, р. 2]. Учасники засідання констатували досягнення у вирішенні «шанхайської проблеми». 2400 євреїв одержали візи на в'їзд до Ізраїлю та чекали на транспорт, тисячу російських емігрантів вивезли на філіппінський острів Самар, 150 - до Японії.

Для початку роботи МОБ, Підготовчою комісією було укладено низку договорів. Перебрання функцій та наступництво від МКБ відбувалися за угодою 27 червня 1947 р. між директором Г. Емерсоном та виконавчим секретарем ПК МОБ Артуром Алтмеєром [4]. Взаємовідносини з ЮНРРА регламентувалися договором від 29 червня 1947 р., який своїми підписами засвідчили генеральний директор Ловел Рукс та А. Алтмеєр [5]. Обидві організації передавали свої функції, персонал та майно для підтримки переміщених осіб у Європі починаючи з 1 липня 1947 р.

Варто зазначити, що особливий інтерес для США становили питання, пов'язані з опікою, репатріацією, працевлаштуванням та розселенням переміщених осіб, які перебували на території американських окупаційних зон в Австрії та Німеччині. Для їх вирішення представники Держдепу та військових адміністрацій намагалися максимально використати можливості МОБ. Так, за угодою між ПК МОБ та командуванням американських окупаційних сил в Австрії, підписаною В. Таком і бригадним генералом Д. Балмером 12 вересня 1947 р., МОБ перебирала на себе питання опіки, скрінінгу, репатріації, утримання, працевлаштування і розселення біженців та переміщених осіб [8]. У свою чергу, командування зобов'язувалося забезпечити співробітників транспортом, зв'язком, харчуванням, охорону таборів тощо. Такі ж умови містилися в договорі між ПК МОБ та командуванням американської окупаційної зони в Німеччині від 9 липня 1947 р. На відміну від британців та французів, США демонстрували вищий рівень довіри і підтримки новоствореній структурі, передавши МОБ управління таборами.

Також організація виступила посередником в працевлаштуванні діпійців закордоном. Базовою стала угода, укладена ПК МОБ з урядом Нідерландів 5 травня 1947 р. «Нідерландська схема» передбачала рівні умови з місцевими працівниками, юридичний захист, можливість одержання підданства після п'яти років перебування в країні [3]. Подібні угоди було укладено з Великою Британією (27 вересня 1947 р.) [9], Бельгією (10 березня 1947 року) [2], Люксембургом (10 грудня 1948 р.) [10]. 21 липня 1947 р. виконавчий секретар Підготовчої комісії А. Алтмеєр домовився з австралійським міністром імміграції А. Колвелом про вербування 4000 біженців в окупаційних зонах Австрії та Німеччини, на Середньому Сході та Італії [7].

Питання розширення юрисдикції було одним з найбільш обговорюваних під час діяльності МОБ. Переміщені особи дісталися «у спадок» від ЮНРРА в таборах і спеццентрах в Німеччині, Австрії та Італії, біженці - від МКБ та ВКЛНБ. Головними темами було питання можливого поширення допомогових операцій МОБ на величезні контингенти фолькслойче, осіб, що відмовлялися повертатися в країну походження та арабських біженців з Палестини. Так, 11 грудня 1947 р. в розмові з американським послом Волтером Доннеллі міністр закордонних справ Венесуели Гонсало Барріос повідомив про протест радянського посла Фоми Требіна стосовно прийому українців. Проте йому повідомили, що офіційний Каракас не визнає юрисдикцію Москви над ними [12]. Питання продовження операцій МОБ в австрійській американській окупаційній зоні 30 листопада 1949 р. поставив представник МОБ генерал В. Вуд. Він попрохав продовжити дію існуючих угод на перше півріччя 1950 р. Головним пріоритетом мало стати вирішення проблеми німецьких біженців. Проте федеральний канцлер Австрії Леопольд Фігль виступав за продовження угод лише за умови максимального скорочення витрат на утримання таборів для переміщених осіб [14].

Варто зазначити, що американські громадяни посідали вагомі позиції в МОБ. У першу чергу, для США важливе значення мало обрання їх представника очільником структури. Кандидатура колишнього активіста гуверівської комісії допомоги Бельгії Вільяма Така здобула підтримку з боку Президента США. Після консультацій американських дипломатів вдалося заручитися підтримкою Франції, Китаю та Британії [20]. На засіданні підготовчої комісії, яке пройшло 15 липня 1947 р. у Лозанні В. Так був обраний виконавчим секретарем, а через два роки, у липні 1949 р. подав у відставку. Замість нього новим генеральним директором МОБ став інший громадянин США Джон Дональд Кінгслі.

Наступного дня після інавгурації, Г. Трумен 21 січня 1949 р. новим держсекретарем США призначив Діна Гудерхема Ачесона. У цей час перед американською дипломатією стояли виклики, пов'язані з подоланням стрімко зростаючих комуністичних загроз. Проте на цьому фоні, Білий Дім не відмовився від надання допомоги політичним біженцям як на внутрішній так і на міжнародній арені. Так, Президент США заснував посаду помічника держсекретаря зі співпраці з міжнародними організаціями. Першим цю посаду 8 лютого 1949 р. посів Девід Дін Раск. 24 червня 1949 р. Президент Г. Трумен замінив його на Джона Хайкерсона. Того ж дня в структурі Держдепу було створено Бюро у справах міжнародних організацій, яке за посадою очолював помічник Держсекретаря.

У середині 1949 р. для ефективної реалізації американської зовнішньої політики у Женеві було створено Офіс американського представника при Міжнародних організаціях. Окрім МОБ, він опікувався відносинами з Міжнародною організацією праці та Всесвітньою організацією охорони здоров'я. Репрезентант двічі брав участь у засіданнях Виконкому та Генеральної ради МОБ (28 червня - 8 липня 1949 р., 6-22 жовтня 1949 р.). Під час засідань обговорювалися питання майбутньої організації з опіки над біженцями, що мала замінити МОБ у короткостроковій перспективі, проект Міжнародної конвенції щодо апатридів, допомога у переговорах з австрійським урядом, плани стосовно повторного вивчення можливих територій потенційного розселення біженців, скарги польської сторони з питання виїзду польських дітей до Канади, узгодження порядку денного офіційних засідань організації, питання поширення юрисдикції на біженців- менонітів, питання опіки над біженцями в Іспанії та Португалії, перебрання відповідальності над біженцями Сінцьзяну, юридичні умови праці біженців на бельгійських шахтах, передача опіки над біженцями в американській окупаційній зоні місцевій владі, вирішення проблеми шанхайських біженців шляхом тимчасового переведення на Філіппіни, питання взаємовідносин МОБ та Комісії з питань переміщених осіб США, інтерес у наймі біженців з боку американської Адміністрації економічної співпраці у світлі реалізації «плану Маршалла» [15, р. 1-3]. Наприкінці 1940-х рр. питання біженців залишалося одним з головних пріоритетів у діяльності Держдепу. Варто зазначати, що на МОБ припадало 70% американських членських внесків до всіх міжнародних організацій. Зростання уваги до біженської проблеми підтверджувалася відвідинами штаб- квартири МОБ у Женеви групою американських парламентарів. Зокрема, сенатор-демократ з Невади Партік «Пет» МакКаран, та конгресмен- демократ зі штату Коннектикут Абрахам Рібікофф вивчали питання працевлаштування біженців та переміщених осіб. 22-28 вересня 1949 р. в Женеві перебували члени «підкомітету Волтерса» Судового комітету Палати Представників.

Чи не найбільшим досягнення організації стало здійснення масштабних переселенських акцій. Так, за три роки діяльності Підготовчої комісії, та власне, МОБ з 1 липня 1947 до 30 червня 1950 рр. було репатрійовано 70 253 біженців, переселено 790 398 осіб, надано матеріальну підтримку 950 тисячам, іншими послугами змогли скористатися 548 тисяч біженців та переміщених осіб [16, р. 1]. Переселення згаданих семисот дев'яноста тисяч відбувалося з максимальним географічним розширенням. Чиновникам МОБ за підтримки Держдепу США вдалося здійснити переселенські акції до сорока двох країн світу та залежних територій. Найбільшу кількість вимушених мігрантів прийняли такі країни: Австралія (145 407 осіб), США (194 403 особи), Ізраїль (118 428 осіб), Франція (37 425 осіб), Аргентина (29 373 особи), Бельгія (22 295 осіб), Бразилія (23 845 осіб), Канада (86 789 осіб), Велика Британія (83 497 осіб), Венесуела (14 240 осіб). Більше тисячі біженців та ді-пі завдяки МОБ переїхали до Уругваю (1176 осіб), Туреччини (1980 осіб), Швеції (3402 особи), Перу (2237 осіб), Парагваю (5627 осіб), Нової Зеландії (1168 осіб), Нідерландів (4076 осіб), Французького Марокко і Тунісу (1779 осіб), Чилі (3818 осіб). Окрім того, деяка частина біженців за сприяння досліджуваної структури змогла опинитися в Болівії, Колумбії, Коста-Ріці, Кубі, Домініканській республіці, Еквадорі, Єгипті, Французькій Гвіані, Німеччині, Гватемалі, Італії, Кенії, Люксембурзі, Маврикії, Мексиці, Північній Родезії, Норвегії, Панамі, Південній Родезії, Швейцарії, Сирії й Танганьїці [16, р. 9-10].

З іншого боку, слід констатувати, що США не вдалося домогтися значного розширення організації. Станом на 1950 р. до складу МОБ входили вісімнадцять держав (Австралія, Бельгія, Велика Британія, Венесуела, Гватемала, Данія, Домініканська республіка, Ісландія, Італія, Канада, Китай, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, США, Франція, Швейцарія). Позиції організації послаблювалися у зв'язку із загостренням протистояння з країнами комуністичного блоку. Останні місії МОБ у Східній Європі були закриті - у Варшаві (жовтень 1949 р.) та Празі (лютий 1950 р.).

Варто додати, що США надавали транс- портно-логістичну підтримку МОБ. Завдяки домовленостями зі США організація змогла реалізувати свою програму морського транспортування, в якій із сорока суден, половину становили американські військові транспортники, зафрахтовані для рейсів до США, країн Південної Америки та Австралії. Також США допомагали авіатранспортом. За 1949-1950 рр. з німецьких аеродромів у Мюнхені та Бремені було здійснено 104 рейси та перевезено 7537 біженців [16, р. 25].

Значну роль у реалізації переселенських проектів МОБ відігравали американські громадські організації, які могли одержувати компенсацію власних витрат на переселенські акції. Одним з важливих джерел наповнення бюджету організації були кошти, які надходили від спецконфіскацій, згідно восьмої статті угоди п'яти країн щодо репарацій. На 30 червня 1950 р. замість очікуваних двадцяти п'яти мільйонів доларів змогли назбирати 21,43 млн. доларів. Кошти розподілили між недержавними товариствами. 19,1 млн. $ одержали Джойнт та Єврейська палестинська агенція, решту - 10 організацій [16, р. 63-64].

Отже, американська дипломатія часів президентської каденції Г. Трумена розгадала створення та розвиток Міжнародної організації у справах біженців серед пріоритетних завдань власної діяльності. Співробітники Держдепу різного рівня активно працювали над інституційним оформленням структури, усіляко намагалися прискорити ратифікацію її Статуту, цілеспрямовано працювали над фінансовим наповненням кошторису, підтримці в досягненні міждержавних домовленостей та проведенні масштабних переселенських акцій. Створення МОБ стало результатом компромісу в питаннях юрисдикції та терміну дії мандату організації. Попри це, заплановані завдання масштабного переселення з Європи переміщених осіб та біженців в основному були виконані. Не в останню чергу завдяки тому, що на відміну від попередніх років, США пішли на тимчасову часткову лібералізацію міграційного законодавства. Також слід відзначити високий рівень довіри до МОБ в американській окупаційній зоні, порівняно з іншими союзниками. Проте, не варто забувати, що МОБ не вдалося перетворитися на постійно діючу структуру. Фінансові зобов'язання, вочевидь відлякували потенційних учасників, адже до МОБ у кінцевому підсумку вдалося залучити менше країн, ніж перебувало в складі МКБ.

Список використаних джерел

міжнародний біженець мігрант

1. `Constitution of the International Refugee Organization. New York. December 15, 1946'. 1948. United Nations. Treaty Series. Volume XVIII, № 283, p. 15-16.

2. `The U. S. National Archive', Record Group 59, Series International Refugee Organization and DP Commission, Identifier International Refugee Organization, Box 1, Agreement between Belgian Government and the IGCR for the Resettlement of Displaced Persons in Belgium, March 10, 1947, not available.

3. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Letter from PCIRO to Resettlement Officer of US Zone in Germany concerning the Netherland Immigration Scheme, May 15, 1947, n/a.

4. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Agreement between the Intergovernmental Committee on Refugees and the Preparatory Commission for the International Refugee Organization, June 27, 1947, n/a.

5. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Agreement between the UNRRA and PCIRO, June 29, 1947, n/a.

6. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Statement by the President concerning membership in the IRO, July 1, 1947, n/a.

7. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Agreement between the Government of the Commonwealth of Australia and the Preparatory Commission the International Refugee Organization, July 21, 1947, n/a.

8. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Agreement between the Commanding General, United State Forces in Austria and the International Refugee Organization, September 12, 1947, n/a.

9. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1, Agreement between his Majesty's Government and Preparatory Commission the International Refugee Organization relative to the recruitment for employment in Great Britain of Displaced Persons resident in the U. S. Zone of Germany, September 27, 1947, n/a.

10. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 1 Agreement between the Government of the Great Dukedom of Luxemburg and IRO for the recruitment of Displaced Persons for work in Luxemburg, December 10, 1948, n/a.

11. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 5, Official Report of the United States Delegation to the First Session of the General Council of IRO, November 24, 1948, 8 p.

12. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 7, Letter from US Ambassador in Caracas Walter J. Donnelly to the Honorable the Secretary of State concerning Repatriation of Undesirable Displaced Persons, December 17, 1947, n/a.

13. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 8, Memorandum by G. L. Warren to the Honorable the Secretary of State concerning Confidential Report of the Second Meeting of the Executive Committee of the IRO at Geneva (December 7-11), December 22, 1948, n/a.

14. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 9, Correspondence between Austrian Government and IRO received from Colonel Frost, December 13-20, 1949, n/a.

15. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 9, Six Month's Report account operation of the Office of the US Representative for Specialized Agency Affairs at Geneva, July 1, 1949 - January 1, 1950, 9 p.

16. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 9, Annual Report of the Director-General of IRO for the period 1 July 1949 - 30 June 1950, August 23, 1950, 71 p.

17. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 11, Fourth Session of Executive Committee of IRO. Memorandum of Director-General on Policy regarding Baltic Refugees, March 21, 1950, 11 p.

18. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 18, Letter from US Ambassador to Kabul Ely E. Palmer to the Honorable the Secretary of State concerning inability of Afghanistan to participate in IRO as a Charter member, June 16, 1947, n/a.

19. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 18, Telegram from US embassy in London to the Secretary of State, June 23, 1947, n/a.

20. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 18, Outgoing telegram from the Secretary of State G. Marshall to US embassies in Panama, Buenos Aires, La Paz, Cuidad Trujillo, Reykjavik, June 25, 1947, n/a.

21. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 18, Outgoing telegram from DOS to US embassy in Asuncion, June 27, 1947, n/a.

22. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 18, Letter from US Charge d'Affaires a. i. to Pretoria Charles E. Dickerson Jr. to the Honorable the Secretary of State concerning Refusal of South African Government to Modify its Previous policy Rejecting Membership in the IRO, July 31, 1947, n/a.

23. `The U. S. National Archive', RG 59, S. IRO and DPC, I. IRO, B. 18, Preliminary study for a field survey of the problem of Displaced Persons to be conducted by a Subcommittee of the HR Committee on Foreign Affairs, August 22, 1947, 21 p.

24. Tuck, WH., 1948. Report to the General Council of the International Refugee Organization by the Executive Secretary of the Preparatory Commission (1 July 1947 - 30 June 1948). Geneva: IRO, 50 p.

25. Waren, GL., 1948. `Report of the First Session of the General Council of IRO'. Department of State Bulletin. Volume XIX (July - December), p.765-767.

26. Zieck, M., 1997. UNHCR and Voluntary Repatriation of Refugees: A Legal Analysis. Hague: Kluwer Law International, 494 p.

Размещено на Allbest.ru