Українські партії в Австро-Угорщині в публіцистичних та наукових працях партійних та громадських діячів (1890-1918 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Українські партії в Австро-Угорщині в публіцистичних та наукових працях партійних та громадських діячів

Колесник В.Ф.

На зламі ХІХ - ХХ ст. на українських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії, сформувалися національні політичні партії, які дали новий поштовх національно-визвольному руху і завершили перехід українського відродження в політичну стадію.

Після розпаду СРСР і проголошення суверенітету України значно зросла увага вітчизняних науковців до історії українських партійно-політичних структур в Австро-Угорській імперії, розпочався сучасний достатньо динамічний період в українській історіографії. Загалом уже накопичений величезний масив літератури з української партійно-політичної історії. Зокрема, варто назвати дослідження І. І. Бегей, Н. М. Білої, О. І. Босак, О. С. Жерноклеєва, А. І. Павка, В.. Расевича, С. М. Стрельбицької, О. М. Сухого, П. В. Шкраб'юка, О. Г. Яремко, В. Д. Яремчука [6; 7; 8; 9; 10; 23; 39; 51; 54; 55; 69; 70; 71] та багатьох інших які з'явилися після проголошення суверенітету України і присвячені українським політичним партіям в Австро-Угорщині. політичний партія національний

Водночас у подальшому дослідженні теми варто ширше використати праці тогочасних учасників суспільно-політичних процесів, партійних лідерів та громадських активістів, які містять важливий фактологічний матеріал і дають можливість «відчути» характер епохи, конкретних явищ і дійових осіб. Враховуючи об'єктивні процеси накопичення емпіричного матеріалу, першого досвіду його теоретичного осмислення, вони мали далеко не систематичний, а переважно політизований і полемічний характер, часто слугуючи інструментом у боротьбі з ідейно- політичними суперниками, так як вони мали на меті певні практичні та ідеологічні цілі. І це вимагає критичного і неупередженого підходу до їх використання. Загалом означені публікації несуть подвійне навантаження: з одного боку, вони є цінним джерелом вивчення політичної історії України кінця ХІХ - початку XX ст., з іншого - свідченням перших кроків осмислення історії вітчизняних партій [39, с. 19].

Мета статті полягає в тому, щоб розглянути політично-публіцистичні та наукові праці відомих українських партійних лідерів та громадських діячів, які брали активну участь у формуванні та діяльності партійної структури в Австро- Угорщині, відігравали помітну роль в суспільно- політичному та національному житті Галичини. У них, насамперед, піднімалися питання передумов, процесу створення політичних партій, загальних явищ у середовищі українських партій, міжпартійних стосунків, у тому числі з іншими національними партіями, концентрувалися концептуальні основи та проблемно-тематичні пріоритети тогочасного сприйняття і розуміння партійно-політичного життя, особливостей українського національно-політичного процесу в Австро-Угорщині.

Перші спроби аналізу окремих питань історії партій України кінця ХІХ - початку XX ст. було здійснено відомими громадсько-політичними діячами, які належали до різних партійних таборів: Ю. Бачинським, О. Барвінським, А. Вахнянином, С. Вітиком,Л. Ганкевичем, М. Ганкевичем, М. Грушевським, Є. Левицьким, К. Левицьким, М. Лозинським, М. Павликом, Ю. Романчуком, І. Франком та ін. [62, с. 134-152; 66, с. 30-37; 67; 4; 3; 45; 27; 40; 41; 42]. Цілком природно, що партійні позиції авторів, як справедливо зазначають дослідники, помітно позначилися на змісті їхніх праць, не дозволили авторам повною мірою об'єктивно висвітлити підняті питання [24, с. 11].

Серед історико-політичних оглядів, публікацій партійних і громадських активістів, що з'явилися в австро-угорську добу і процесів формування в Східній Галичині української партійно-політичної системи, розвитку українського національного руху наприкінці XIX - на початку XX ст., науковці виділяють насамперед праці І. Франка [61, с. 112-132]. Як безпосередній учасник політичних подій в Галичинітого часу і засновник першої української політичної партії (Русько-української радикальної партії - РУРП) та її активний діяч, І. Франко спостерігав за усіма партійно- політичними подіями із середини. Водночас він прагнув критично підійти до діяльності партій, в яких перебував, неупереджено розглянути і виважено оцінити їх агітаційно-пропагандистську роботу, програмні засади тощо. Щоправда, політичний світогляд І. Франка зазнав еволюції від ліворадикальних ідеологічних доктрин до поміркованого, ліберального націонал- демократизму, і це позначилося на змісті його статей та брошур.

У працях І. Франка можна виділити декілька принципово важливих моментів. По-перше, у своїх публікаціях 90-х рр. ХІХ ст. [57, с. 265-292; 59, с. 186-188; 60, с. 1-9] він висвітлив питання зародження та поширення на західноукраїнських землях соціалістичної ідеології, її значення для виникнення радикального руху і створення першої політичної партії в Галичині (Русько-української радикальної партії), тактики та особливостей політичних засад РУРП тощо. «Руські радикали, - писав І. Франко, - де у чому сходяться з соціалістами. Сходяться у загальному змаганню до вільності думок, сумління і громадського життя, у змаганню до громадського уладження вжитків із здобутків тої праці. Різниця між радикалами і соціалістами випливає з того, що одні і другі працюють на різних нивах і серед різних обставин і для осягнення своєї цілі мусять уживати різних способів» [58, с. 14]. Не дивно, що перша програма Української радикальної партії (РУРП), одним із авторів якої був І. Франко, відображала компроміс між різними ідеологічними напрямками у радикальному русі (народницьким і соціалістичним) і засвідчувала спробу її розробників пристосувати прогресивні суспільно-політичні ідеї до умов Східної Галичини з її відсталою аграрною соціально-економічною структурою, значним переважанням селянства над робітниками.

По-друге, І. Франко висловлював своє негативне ставлення до марксизму, вважаючи, що він становить загрозу для українського соціал-демократичного руху у Східній Галичині. Якраз тому він критикував прихильників політичного радикалізму та соціал-демократизму, які прагнули поєднати ідеї марксизму та космополітичні доктрини соціал-демократії з українським соціалізмом. І. Франко вважав, що українські партії мають не лише глибоко вірити в ідеали західноєвропейської соціальної рівності та політичної волі, але і відстоювати ідеал національної самостійності, який відкриває їм перспективу повного розвитку, реалізацію стратегічних і тактичних завдань [39, с. 21].

У 1895 р. в журналі «Житє і Слово» І. Франко помістив рецензію на книгу Ю. Бачинського «икгаіпа іп^ейа» (Львів, 1895) під такою ж самою назвою, у якій піддав критиці «русько-українських соціял-демократів та «консеквентних» марксистів» за їхні намагання погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом. Так, зокрема, Ю. Бачинському, автору рецензованої книжки, І. Франко робить закид за те, що той марксистську термінологію прагне накласти на соціально-економічну дійсність Галичини, без врахування її особливостей, «без ніякого майже застереження оперує соціал-демократичними термінами «буржуазія», «пролетаріят», так немов би ці соціальні типи в Г аличині виступали так часто, як у Марксовім «Капіталі». І. Франко не визнавав марксистського класового тлумачення тих чи інших суспільних явищ і застерігав від механічного застосування цього матеріалістичного вчення для пошуку відповіді на складні суспільні процеси. «За приводом Енгельса та Кауцького, - пише І. Франко у своїй рецензії на книгу Ю. Бачинського, - автор викладає «матеріалістичний світогляд», в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія - се витвір буржуазії, національність - се витвір буржуазії, національна держава - се витвір буржуазії і т.д.» [57, с. 265-292]. Отже, І. Франко не сприймав намагання Ю. Бачинського обґрунтувати якраз з позицій марксизму історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Він вказував, що вважає книгу більше проявом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань.

По-третє, у своїх чисельних працях І. Франко розкрив роль трьох українських партій (РУРП, УСДП та УНДП) у громадському та суспільно- політичному житті Східної Галичини, висвітлив еволюційні процеси в їх середовищі, критично проаналізував політичну ідеологію їхніх політичних опонентів - москвофілів [61; 63, с. 1119; 65, с. 226-240].

Нарешті, І. Франко намагалися розкрити особливості розгортання українського і польського національно-визвольного руху та його вплив на суспільно-політичні процеси в Галичині [64, с. 152-166].

Отже, в працях І. Франка, присвячених суспільно-політичним процесам на підавстрій- ських українських землях наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.,позначені важливі коцептуально- теоретичні підходи до розуміння історії національних партійних угруповань, політичних подій та явищ української історії означеного періоду.

У сучасних публікаціях, присвячених суспільно-політичному життю у Східній Галичині, дослідники. зазвичай. підкреслюють важливе значення для розуміння національних та політичних процесів таких праць М. Грушевського, як «Украинский Пьемонт» та «Движение политической й общественной украинской мысли в XIX столетии» та в інших [18, с. 104-108; 19, с. 633-644], які з'явилися на початку ХХ ст. У них Михайло Сергійович подав характеристику основних етапів розвитку української політичної думки у XIX ст. від наївного козакофільства до романтичного, згодом до «реального народництва», а від нього, нарешті, до соціалістичних і радикально-прогресивних ідей, визнав Східну Галичину українським П'ємонтом, своєрідним горнилом української політичної і суспільної думки для всієї України. А це значить, що Східна Галичина на початку ХХ ст. сприймалася як дієвий майданчик політичної і культурної роботи, практичної перевірки та реалізації програмних та ідеологічних засад українських політичних партій. Водночас варто погодитися з думкою про те, що до концептуальних положень М. Грушевського стосовно Галичини як українського П'ємонту потрібно підходити зважено, не абсолютизуючи їх, а об'єктивно оцінюючи значення національно- політичних традицій Наддністрянщини в загальноукраїнському визвольному русі [39, с. 22].

Окрім названої уже праці М. Грушевський залишив значне коло інших науково- публіцистичних робіт, присвячених різноманітним аспектам діяльності українських політичних партій Г аличини (участі у громадсько- політичному житті, парламентському процесі, вирішенні «університетського питання» тощо). Деякі найбільш знакові з них, що стосувалися аналізу діяльності українських партій, перспектив розвитку української багатопартійності увійшли до його відомої збірки під назвою «Наша політика» [20].

Провідники галицького політичного радикалізму Ю. Бачинський, М. Павлик та В. Будзиновський та інші достатньо активно відгукувалися на ті процеси, що супроводжувалися партійно-політичним гуртуванням українства та визначали особливості міжпартійного життя. У їхніх публікаціях також знайшла відображення партійна історії Східної Галичини на межі XIX й XX ст.

Насамперед, варто назвати книгу Ю. Бачин- ського «Україна irredenta», яка побачила світ у 1895 р. Будучи членом РУРП, Ю. Бачинський вперше в українській суспільно-політичній думці на основі марксистського аналізу зародження і розвитку капіталістичних відносин в Україні, а також процесів пролетаризації та еміграції галицьких селян обґрунтував історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, єдина, неділима від Сяну до Кавказу». При цьому автор підкреслював, що використовує термін «Україна» не в національному, а в територіальному значенні, і боротьба за її незалежність торкається всіх, хто в ній проживає, не дивлячись на те, чи це автохтон, чи великорос, поляк, єврей або німець. Висловлена Ю. Бачинським ідея соборної самостійної України, повної політичної самостійності українського народу справила величезний вплив на все політичне життя в Галичині і за її межами,стала у 1895 р. програмною метою для РУРП, була пізніше прийнята як стратегічна програмна мета УНДП, у такому ж сенсі сприймалася і визнавалася УСДП, а на початку ХХ ст. і деякими українськими партіям в Російській імперії.

При цьому варто зауважити, що Ю. Бачинський цілком підтримував поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську) як першочергове найближче завдання українців включене в програму РУРП. У 1897 р. у зв'язку з цим він підготував ґрунтовний реферат «Поділ Галичини», де обґрунтовував необхідність об'єднання Східної Галичини з Буковиною в один автономний український округ «як важливий чинник у боротьбі за національні та політичні права, як одну з передумов відтворення соборної Української держави, охоплення національно-визвольним рухом не лише підавстрійської, а й підросійської України» [8].

Загалом Ю. Бачинський демонстрував відданість як державницькій, так і соціал-демократичній ідеям. Коли наприкінці ХІХ ст. (1899 р.) від РУРП відкололися центрисько-поміркована і соціал- демократична частини, на базі яких сформувалися нові українські партії, а Ю. Бачинський став одним із засновників і керівників УСДП, він відгукнувся на розширення спектру українських політичних партій у Галичині серією публікацій. У своїй узагальнюючій роботі під назвою «Ґльосси» [3] він здійснив спробу на основі соціально- класового поділу українського суспільства Галичини пояснити причини появи українських політичних партій різного ідеологічного спектру. Водночас, Ю. Бачинський, оцінюючи близькість політичних платформ українських партій, що обумовлювало тісну взаємодію на ниві боротьби за національне і соціальне визволення, зводив українську багатопартійність краю лише до тричленної складової - УНДП, УРП та УСДП, ігноруючи клерикальний суспільно-політичний рух та вилучаючи з неї москвофільську течію. Ю. Бачинський вважав, що створена у1899 р. національно-демократична партія є орґанізацією «світської, міської української громади» і «повинна бути цілком самостійною, відрубною від духовенства і мужиків. Повинна бути репрезентантом новочасної міської культури, виразителем її міських потреб і її культурних ідеалів. А коли до помочи своєї мусить ужити мужиків, то мусить за те ясно, виразно освідчитися і зобов'язатися, як і в чім дасть від себе поміч мужикові, і мусить сього додержати. В тій же роботі для мужика має присвічувати їй програма і діяльність радикальної партії» [3, с. 8].

М. Лозинський реагуючи на публікацію Ю. Бачинського зауважував, що «соціалістичної літератури, яка обгортала-б і прояснювала-б усі прояви суспільного життя, зовсім нема, а в дальшім наслідку нема й загалом ніякої літератури по соціальним питанням; молодіж, яка своє соціальне образованє черпає із щоденних газет та популярних тижневиків і брошурок, заїдає націоналістична фразеологія та соціально-демократичне доктринерство, за якими дуже часто криється низький еґоїзм кар'єриста; «провідники» народа, які під впливом критики з боку радикальної партії почали були повертати на дорогу поступових ідей, не чуючи на собі бича соціалістичної критики, почали вже сходити на шлях, що веде до «нової ери»; клерикалізм підносить голову... Найновійші умови і соціальні стремління, що виринають на всесвітній арені людських думок і людського життя, не доходять до нас, а як і дійдуть, то не торкають нашої душі, бо ми справді «живем своїм житєм», житєм задоволеного з доброго обіду» [29, с. 19-35].

В інших своїх працях, написаних на початку XX ст., Ю. Бачинський розглянув питання соціальної бази Української соціал-демократичної партії (УСДП), її агітаційної та організаційної роботи, тактики, взаємовідносин з польськими соціал-демократами [4; 5]. Будучи прихильником політично-організаційної самостійності УСДП, автор наголошував на необхідності виокремлення УСДП з польського і австрійського соціал- демократичного великодержавництва. Аналіз українсько-польських відносин на міжпартійному рівні Ю. Бачинський крізь призму боротьби за робітництво. Він застерігав провідників української соціал-демократії від загравання з поляками. і засуджував у зв'язку з цим позицію М. Ганкевича і С. Вітика, які були прихильниками тісної, але не зовсім рівноправної на практиці організаційної взаємодії з польськими соціал- демократами. Українська соціал-демократична партія «мусить, - писав Ю. Бачинський, - раз скінчити з тою дволичністю, якою ознаменувало себе через партійний гермафродитизм її офіційних представників, т. М. Ганкевича і т. С. Вітика, скинути з себе те знамя рабства супроти польської партії... працювати для українського робітника... в українській партії і через українську партію» [4]. Публікація Ю. Бачинського «Зразок публіцистичної несовісности: відповідь О. Бауерови» засвідчує, що проти ідеї «українізації» УСДП виступали не лише польські, а і австрійські соціал-демократи. У своїй відповіді на закиди їхнього відомого діяча О. Бауера Ю. Бачинський знову проявив послідовність і принциповість в обстоюванні українських інтересів у європейському соціал-демократичному русі. Отже, у своїх публікаціях, які виходили на потребу дня, Ю. Бачинський розкривав усю складність стосунків між українською і польською соціал- демократією, інтереси яких значною мірою перетиналися, а погляди у національному питанні були взагалі протилежними, наприклад бачення подальшого національного розвитку Галичини як у складі Австро-Угорщини, так і у ході майбутнього відновлення української та польської держав. Праці Ю. Бачинського засвідчують неоднозначне ставлення діячів та провідників УСДП до ідеї політично- організаційної самостійності УСДП, наявність в партії «націоналістів» та «інтернаціоналістів», що породжувало глибокі внутрішньопартійні непорозуміння та суперечності. Достатньо повно аналіз цих та інших праць Ю. Бачинського зроблений у дослідженні І. Бегея [6].

Основні положення політичної платформи РУРП, її тактичні принципи, боротьбу з політикою «нової ери», ідеологією москвофілів частково висвітлено в праці С. Даниловича «Поясненє програми русько-української радикальної партії». У ній, зокрема, зазначається, що програма РУРП була переглянута на 4-му з'їзді партії (29 листопада 1895 р.). На цьому з'їзді, як зазначає

С. Данилович, за поданням Ю. Бачинського, автора книги «Україна irredenta», до програми партії було включено пункт, про те, що здійснення партією «ідеалів соціалістичних можливе є при повній самостійності політичній русько- українського народу». Отже, радикальна партія вперше серед українських партійно-політичних організацій заманіфестувала прямо й однозначно ідею національно-політичного самовизначення українського народу, державної самостійності України, яка розглядалася радикалами і як засіб вирішення назрілих соціальних проблем.

С. Данилович розкрив вимоги РУРП у соціальній сфері, зазначаючи, що партія ставить за мету досягнення «колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних», оскільки вони перебували не в руках українців, а чужинців - магнатів і поміщиків. Передача цих засобів у власність громад (а значить законних господарів цієї землі) і колективний устрій праці знищили б соціальну нерівність й витворили справедливий суспільний лад [49]. Отже, публікація С. Даниловича, яка мала цілком практичну пропагандистську спрямованість, цікава під кутом зору тогочасного сприйняття і розуміння програми РУРП її активними учасниками та прихильниками. А її видання у вигляді окремої брошурки засвідчувало про прагнення донести зміст програми РУРП до широкого українського загалу та привернути на бік радикалів значно ширші верстви українського суспільства.

Один із засновників і керівників Русько- української радикальної партії, редактор її друкованих органів - двотижневика «Народ» (18901895) і «Хлібороб» (1891-1895), - організатор української демократичної преси в Галичині М.Павлик присвятив декілька праць питанням, які безпосередньо мають відношення до українського суспільно-політичного і партійного життя в Галичині. У цілій низці публікацій, які з'явилися в середині 1890-х рр. - на початку ХХ ст., він розкрив в історичній ретроспективі москвофільство та українофільство серед австрійських русинів, українсько-польські взаємини, становлення українського соціалістичного руху і зв'язки українських та польських політичних партій [40; 41; 42; 43]. М. Павлика визначає ті причини та чинники, які привели до розколу в політичному об'єднанні радикалів. Він зазначає, що вимоги краківських і віденських соціал-демократів щодо приєднання РУРП до Австрійської СДРП, стали головною причиною остаточного розколу у радикальній партії. Тоді частина інтелігенції перейшла в табір соціальної демократії, а інша, вийшовши з радикальної організації, заснували нову - національно-демократичну партію. «В нашій партії лишилися самі селяни та всього декілька інтелігентів» - підсумовує М. Павлик [42, с. 9].

У книзі священика Ю. Дзеровича, яка була опублікована в 1910 р. у Львові, розглянуто програму радикальної партії, її походження, критично проаналізовано антиклерикальну діяльність радикалів [21]. Ю. Дзерович основною причиною нечисельності Української радикальної партії вважав відсутність сприятливих умов для соціалістичної пропаганди у зв'язку з мізерною кількістю робітничого класу у Східній Галичині та антиклерикальною діяльністю партії, яка негативно сприймалася галицьким селянством. «Боротьба з вірою, релігією, духовенством, - писав Ю. Дзерович, - в'їлася так у мозок і кров радикальної партії, що заступила і програму, і нині слово радикал стало синонімом слова «ворог віри», «ворог релігії», прямо «безбожник» [21, с. 18]. Ю. Дзерович крізь призму християнина, українського священика докладно проаналізував економічну програму (оцінивши її загалом позитивно) та антиклерикальну лінію РУРП (до якої поставився негативно).

С. Вітик, В. Левинський, М. Ганкевич - лідери УСДП - також опублікували низку праць, у яких розкриваються соціальна база, ідеологічні підвалини української соціал-демократії, її тактика, еволюційні процеси в партії, її місце в українському політичному таборі, відносини з іншими партійними угрупованнями, інші аспекти історії соціал-демократичного руху в Східній Галичині за австро-угорської доби [12; 17; 25; 26; 27]. Враховуючи гостроту українсько- польського протистояння у Галичині, що мало своє безпосереднє відлуння і у партійній сфері, для багатьох українських партійних діячів, зокрема лідерів УСДП С. Вітика, М. Ганкевича, які одночасно були членами польської соціал- демократії, громадського і політичного діяча О. Назарука, стосунки між українськими і польськими партіями тривалий час були темою для їхніх історико-політичних праць [14; 13; 16; 37].

На початку ХХ ст. з'явилися й узагальнюючі роботи М. Лозинського, які об'єднували в одну проблему складні взаємини українського партійно- політичного табору, з одного боку, і польського та російського, з іншого боку [30, с. 345-372; 31, с. 490-506; 32]. Автор прагнув насамперед показати різні підходи до розуміння і вирішення українського питання з боку українських партійних структур та їх лідерів, а також польських та великоруських партій, які відводили українській соціал-демократії другорядну роль, залишаючи за нею право працювати серед сільського робітництва. Тісно зв'язаний із «молодим» крилом УСДП один із лідерів УСДРП Л. Юркевич (Рибалка) писав у зв'язку з цим у спільному журналі обох партій «Наш голос», що соціал-демократії пануючих націй українську соціал-демократію прагнуть «зіпхнути на становище тільки сільської партії, працюючої виключно серед сільського робітництва», однак справжньою опорою національного відродження можуть бути тільки міста, тому питання націоналізації міст «становить діло життя чи смерті нації, значить життя чи смерті її партій...» [38, с. 4].

Соціал-демократ В. Левинський значну увагу приділив історії РУРП. Його в основному схвальна оцінка діяльності партії перемежовується з гострим осудом радикалів за їх зближення з Українською національно-демократичною партією. Особливу увагу у зв'язку з цим привертає четвертий розділ праці В. Левинського «Селянство і соціал- демократія», який називається «Аграрні постуляти і аграрна політика Української Радикальної Партії». У ньому автор, оцінюючи РУРП, писав, що ідеологія РУРП «носить на собі всі риси соціалістичного народництва», а з 1899 р. схожа не на соціалізм, а на «національний демократизм» [25, с. 26]. Радикальна партія, окрім її соціалістичних ідеалів, ніколи не мала і не має «виразного класового характеру. Звідси зрозуміла неясність і туманність її програми. Адже-ж це була перша політична партія на галицько-українському ґрунті, організована на певних суспільно-економічних основах, а не на язиковообрядових, мертвих формальностях» [25, с. 28].

Досить інформативною була також одна з перших узагальнюючих праць В. Левинського, присвячених історії українського робітничого і соціал-демократичного рухів. У книзі, яка, до речі, була перевидана у Харкові у 1930 р., окрім визначення місця українських соціал-демократів в українській багатопартійності Галичини, подавався аналіз взаємин УСДП з іншими партіями у межах багатонаціональної австрійської соціал- демократії. На думку В. Левинського, «ідеологію нової партії найкраще можна схарактеризувати як соціалістично-народницьку. Вона мала реальне оправдання і реальний зміст в соціальній структурі українського народу та в тих об'єктивних умовах, серед яких вона виступила і при яких приходилось їй працювати». Важливою заслугою радикальної партії, як зазначав автор,«є те, що вона перша виступила не тільки проти клерикалізму, але за ... її свіцкість». В. Левинський, розкрив суть і подав характеристику трьох течій в середовищі РУРП. З часу виникнення УСДП, як справедливо зазначає автор, розпочалася складна й суперечлива боротьба за перетворення українського соціал- демократичного руху з «етнографічного додатку» до польської соціал-демократії на самостійну, впливову політичну силу. Ця боротьба тривала близько десятиліття і в цілому завершилась перемогою української соціал-демократії [27, с. 33, 35, 38-39, 84].

Ретроспективний порівняльний аналіз програмних та організаційних засад УНДП і РУРП здійснено в брошурах галицьких націонал- демократів - С. Барана та З. Скварка.

У 1913 р. побачила світ об'ємна брошура відомого галицького громадсько-господарського діяча З. Скварка [53], у якій він, коротко охарактеризувавши увесь український партійно-політичний спектр Галичини (УНДП, УРП, УСДП, ХСС і політичних угруповань москвофілів), приділив увагу аналізу програмних настанов провідних партій - УНДП та УРП. Автор, наголошуючи на базовій тотожності спрямування обох партій щодо національного і соціального визволення, втілення української національної ідеї (у тому числі щодо побудови «самостійної Руси-України»), піддав критиці занадто «вузьку», «виключно лиш класово-робітничу» програму УРП, надаючи перевагу «загальнонародній (національній) програмі» УНДП [53, с. 83-90]. У свій час згадана брошура викликала нищівну критику з боку УРП як за політичну заангажованість автора, так і його «плутанину» у категоріальному апараті [1, с. 6-7].

Увагу привертає й брошура С. Барана [2], у якій окрім аналізу програмних і організаційних засад найпотужнішої з українських партій - УНДП, давалася коротка характеристика української багатопартійності регіону. Коло українських партій автор обмежував лише трьома - УНДП, УРП і УСДП, вилучаючи з нього ХСС та москвофілів (як «антиукраїнські»). Водночас автор визначав, що ці партії мають спільну мету, яка полягає в соціальному і національному визволенні українського народу, створенні самостійної української держави. «Всі вичислені українські політичні партії, - зазначав С. Баран, - різняться між собою програмою, а почасти і тактикою..., але всім є спільне те, що не стоять ні під чиєю чужою командою, кожна на свій лад, як уміє і розуміє, старається о добро українського народу і в остаточній своїй цілі стремлять всі до здійснення нашого найбільшого народного бажання, до основання самостійної української держави, бо тільки у власній самостійній українській державі наш нарід може знайти всі услівя до повного розвитку» [2, с. 8-9]. Автор підкреслює, що І. Франко, Є. Левицький, В. Будзиновський, Т. Окуневський, приєднавшись до УНДП, прагнули до практичної роботи разом з групою відомих народовців, таких як Ю. Бачинський, К. Левицький, Є. Олесницький та ін.

Значну увагу щодо розуміння процесів, які відбувалися у лоні української багатопартійності Галичини викликали й матеріали, що походили від опонентів, зокрема з москвофільського табору. Так, москвофільська «Русская-народная партія» вже на своєму установчому з'їзді (Львів, 1900 р.) різко у негативному руслі розцінювала процеси українського партогенезу, характеризуючи їх не інакше, як «розбиття» єдиного «руського» національного тіла краю. Особливе ж небажання москвофілів, які тяжіли до консервативного напряму, викликала діяльність українських радикалів і соціал-демократі [56, с. 9, і5, 16, 27, 28].

Досліджуючи причини і теорії виникнення москвофільства, на базі якого була створена в 1900 р. Русская народная партія, В. Будзиновський, який на початку своєї політичної кар'єри перебував у лавах галицьких радикалів, зробив висновок, що основним чинником його існування була «польська політика»,ініційована Віднем [11]. Наслідком австрійської політики в Галичині, писав В. Будзиновський, була розпука, зневіра в українську будучність і бажання помсти на полонізаторську політику, яка нас нищить та відбирає нам можливості, не тільки нашого національного розвитку, але і національного існування. Ця полонізаторська політика Австрії штовхала перших українських патріотів у Г аличині на дорогу політики зневіри, в обійми ідеї «адін народ» [11, с. 18].

Аналізу суті москвофільства та його ролі в політичному житті Галичини присвятив свою пралю М. Лозинський. У ній автор переконливо доводить, що РНП, спираючись на консервативні елементи світської і духовної інтелігенції та частини селянства, активно протидіяла українському рухові, виступала за співробітництво з російськими політичними та культурними організаціями [33, с. 6-7]. РНП у своїх програмових документах заявляла, що у своїй діяльності спирається на ідеї національної та культурної єдності українців з росіянами. Насправді, на думку М. Лозинського, РНП була проти єдності українців. Підтвердженням цьому є, зокрема, пропозиція партії повністю перейти українцям на використання російської мови у всіх сферах життя [33, с. 67].

У роки першої російської революції (19051907) українські політичні та громадських діячі підросійської України, зокрема Д. Дорошенко, С. Петлюра та ін., підготували і видали роботи, які стосувалися найбільш важливих напрямів діяльності українських партій підавстрійської України, їх здобутків у парламентській і непарламентській сферах, що було вкрай важливим для розгортання подібних процесів у Великій Україні. Автори намагалися певною мірою узагальнити та розкрити особливості розгортання українського соціал-демократичного руху в Галичині та його вплив на суспільно-політичні процеси в Галичині [22, с. 73-96; 46, с. 1-19; 47, с. 1-16; 48].

Напередодні та під час Першої світової війни лише спорадично з'являлися публікації, присвячені українським політичним партіям. Так, у своїй роботі «Соціалістичний Інтернаціонал і Війна», опублікованій у 1915 р., М. Ганкевич проаналізував становище в європейській соціал-демократії у зв'язку з війною і водночас обґрунтував позицію УСДП стосовно війни у Галичині. Автор проаналізував «усі загрози, ризики та перспективи для українського національного руху в ході Першої світової війни, наполягаючи на невідворотності... соціально-економічних змін, національного самовизначення для українців та побудови незалежної соціально-справедливої держави» [54, с. 178].

У розділі «Політичне життя» розлогої брошури, яку підготували співробітники журналу «Украинская жизнь» під назвою «Галичина, Буковина, Угорская Русь» [15], автори звернули увагу на процес становлення новітнього суспільно- політичного руху українців у Галичині, подали коротку характеристику діючим українським партіям, їхньої участі у політичних подіях.

Розглядаючи переважно сферу політичного національного руху східної і західної гілок українства та суперечливого алгоритму українсько-польських відносин, теми української багатопартійності у Галичині торкався також у своїх роботах, що вийшли в роки війни, М. Лозинський [34; 35]. На думку М. Лозинського, одразу після заснування української радикальної партії (1890 р.) представниками драгоманівського напряму в Галичині у ній створюється фракція

т.зв. «національних радикалів», найпомітнішим представником яких виступає В. Будзиновський, і які аналогічно до чеського державного права підносять українське державне право в Австрії. В результаті українська радикальна партія приймає в свою програму в 1896 р. домаганнє самостійности України. В 1895 р. з'являється «суспільно-політичний скіц» «Україна irredenta» Ю. Бачинського, котрий з позиції марксизму намагається вказати шляхи, якими розвиток продуктивних сил мусить довести до створення капіталістичної української держави. Коли в 1899 р. утворилася українська соціально-демократична партія, домагання самостійно сті України знайшло ся і в її програмі. Те саме домагання знайшлося в програмі національно-демократичної партії, що повстала наприкінці 1899 р. як результат реформи партії народовців через приєднання до неї деяких радикалів, які в радикальній партії репрезентували передусім національний радикалізм [34, с. 29].

Напередодні та у роки Першої світової війни з'явилися агітаційно-пропагандистські роботи, присвячені персоналіям, українським партійним та громадським активістам. У них, окрім висвітлення основної теми - опису життєвого шляху й участі у громадсько-політичному житті видатних осіб, - йшлося про українську багатопартійность у Галичині, приділялася увагу аналізу діяльності українських партій, їх спільним діям у парламентській і непарламентській сферах. Зокрема, це стосується брошур, присвячених діяльності віце-президента віденського парламенту Ю. Романчука [50], лідеру галицьких національних демократів, довголітньому очільнику українського парламентського представництва К. Левицькому [36].

І. Свєнціцький у 1918 р. здійснив дослідження суспільно-політичної діяльності М. Павлика у другій половині його життя. Автор зазначав причини, які спонукали політика і громадського діяча стати палким поборником ідеї української державності і критиком великодержавницьких, шовіністичних тенденцій російських (і польських) соціал-демократів. У публікації визнаються заслуги М. Павлика як одного із організаторів січового руху та отамана Львівської повітової «Січі», а на початку війни - заступника голови Головної Української Ради. Активна громадсько-політична діяльність М. Павлика, на думку І. Свенціцького, була закономірною і зумовлювалася тим, що він «був перш за все українець» [52, с. 38-44].

У роки Першої світової війни були опубліковані історико-політичні розвідки з історії Східної Галичини кінця ХІХ - початку XX ст. відомими українськими громадсько-політичними діячами:

В. Левицьким, Л. Цегельським [28; 68]. Так, Л. Цегельський, високо оцінив заслуги активного діяча РУРП Ю. Бачинського в обгрунтуванні національно-політичного ідеалу українського народу. Він, зокрема, зазначав, що виховане під впливом М. Драгоманова молоде покоління галичан з 90-х рр. ХІХ ст. виставило твердо постулат «вольної і незалежної України від Карпат аж по Кавказ». Першим речником сього гасла був у Галичині український соціаліст Ю. Бачинський у своїм творі «Україна irredenta» (1895 р.) [68, с. 18].

Помітним явищем у дослідженні історії українських партій став збірник статей і мемуарів «Пам'яткова книжка Союза Визволення України і Календар на 1917 рік» [44], який став першою колективною роботою у галузі партійно- політичної історії українців Східної і Західної України. Серед його авторів були відомі вчені та лідери українських партій по обидва боки фронту - І. Крип'якевич, С. Рудницький, К. Студинський, В. Темницький, Л. Цегельський, В. Левицький, М. Лозинський, І. Боберський, В. Дорошенко, А. Жук та ін.

Таким чином, аналізуючи публіцистичні та наукові праці, присвячені історії українських партій в Австро-Угорщині. варто зазначити наявність у них усього спектру партійного руху - від персоналій до окремих напрямів політичної діяльності, від аналізу партійних програмних вимог до перших спроб узагальнення відповідного матеріалу.

Список використаних джерел

1. А. Б., 1914. `З новійшої політичної літератури', Громадський голос, 1 січня.

2. Баран, С., 1913. `Наша програма і організація. Програма і організація української національно-демократичної (народної) партії', Львів: З друкарні «Діла», 24 с.

3. Бачинський, Ю., 1904. `Ґльосси', Львів: Накладом редакції «Іскри», 142 с.

4. Бачинський, Ю., 1910. `Взаїмні відносини соціал- демократичних партій української і польської в Східній Галичині', Львів: Друк. «Уділова», 31 с.

5. Бачинський, Ю., 1912. `Зразок публіцистичної несовісно- сти: відповідь О. Бауерови', Львів: УСДП, 18 с.

6. Бегей, І., 2001. `Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник', К.: Основні цінності, 256 с.

7. Бегей, ІІ., 2005. `Українська соціал-демократія (лівиця): історія, теорія, особи: монографія', Львів: ЛБІНБУ, 350 с.

8. Бегей, І. `Україно-польські відносини в теоретичній спадщині Юліана Бачинського'. [online] Доступно: social- science.com.ua

9. Біла, НМ., 2004. `Діяльність українських політичних партій серед селянства Східної Г аличини (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)': автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01, Львів, 20 с.

10. Босак, ОІ., 2003. `Українська соціал-демократична партія в соціальному і національному рухах Галичини (90- ті рр. ХІХ ст., 1914 р.)': автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01, Львів, 19 с.

11. Будзиновський, В., б. р. `Москвофільство, його причини і теорії', Львів, 23 с.

12. Вітик, С., 1902. `Що далі робити? Відозва в справі великого страйку хлопського', Львів, 69 с.

13. Wityk, S., 1903. `Precz z Rusinami! Za San z Polakami! Wydanie II', Lwow: Nakladem autora, 83 s.

14. Вітик, С., 1906. `Під теперішню пору', Львів: Накладом автора, 15 с.

15. `Галичина, Буковина, Угорская Русь', 1915, Составлено сотрудниками журнала «Украинская жизнь», М.: Задруга, 135 с.

16. Hankiewicz, M., 1910. `Niepodlegtosc Polski', Warszawa: Odbito w drukarni narodowej w Krakowie, 59 s.

17. Ганкевич, М., 1915. `Соціалістичний Інтернаціонал і війна', Софія, 32 с.

18. Грушевский, М., 1906. `Украинский Пьемонт', Украинский вестник, №2, с.104--108.

19. Грушевский, М., 1906. `Движение политической й общественной украинской мысли в XIX столетии', Украинский вестник, №9, с.633-644.

20. Грушевський, М., 1911. `Наша політика', Львів: З друкарні Наукового Товариства імені Шевченка, 119 с.

21. Дзерович, Ю., 1910. `Ціла правда про радикалів', Львів, 100 с.

22. Дорошенко, Д., 1907. `Австрійська Україна в 1906 році', Україна, Т.1, с.73-96.

23. Жерноклеєв, ОС., 2000. `Українська соціал-демократія в Галичині: Нарис історії (1899-1918)', 2-е вид., доп., К.: Основні цінності, 168 с.

24. Жерноклеєв, ОС., 2006. `Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890-1918 рр.)', Івано-Франківськ: Вид. дизайн. відділ ЦІТ, 536 с.

25. Левинський, В., 1910. `Селянство і соціал-демократія', Львів: Друк. «Уділова», 102 с.

26. Левинський, В., 1911. `Хто такі українські націонал- демократи?', Львів, 16 с.

27. Левинський, В., 1914. `Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині', К.: Друкарня Київської 2-ої Артілі, 116 с.

28. Левицький, В., 1915. `Як живеться українському народові в Австрії', Відень: Накладом ««Союза визволення України», 28 с.

29. Лозинський, М., 1905. `Гльоси про міжпартійні відносини галицьких українців', Літературно-науковий вісник, Т.29, Ч.ІІ, с.19-35.

30. Лозинський, М., 1906. `З Австрійської України', Літературно-науковий вістник, Т. ХХХІІІ, Кн.ІІ, с.345-372.

31. Лозинський, М., 1906. `Становище польських і великоруських соціалістичних партій до українського питання', Літературно-науковий вістник, Т ХХХІІІ-ХХХУІ, с.490-506.

32. Лозинський, М., 1908. `Польський і руський революційний рух і Україна. Перше повне виданє', Львів: Накладом автора з друкарні «Народової», 200 с.

33. Лозинський, М., 1909. `Українство і москвофільство серед українсько-руського народу в Галичині', Львів: Друкарня Івана Айхельбергера, 96 с.

34. Лозинський, М., 1916. `Галичина в життю України', Відень: Накладом «СоюзаВизволення України», 62 с.

35. Лозинський, М., 1916. `Війна і польська політична думка', Львів: З друкарні «Діла», 100 с. (Серія: «Політична бібліотека»).

36. Магміт, Б., 1917. `Сучасні українські політики. І. На вершині політичного проводу. Спроба характеристики посла Костя Левицького', Київ-Львів: Накладом вид-ва «Політична Бібліотека», 31 с.

37. Назарук, О., 1907. `Про вшехполяків, їх історію, теорію і тайну організацію', Львів: Накладом Павла Волосєнки, 171 с.

38. Наш голос, 1910, №1, с.4.

39. Павко, АІ., 2002. `Повчальний досвід вітчизняної історії: Політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби', К.: Видавництво «Плеяди», 552 с.

40. Павлик, М., 1895. `Соціал-демократична «нова ера»?', Народ, Ч.3^.

41. Павлик, М., 1895. `По поводу відносин між руською радикальною і польскою соціал-демократичною партією', Народ, Ч.6.

42. Павлик, М., 1903. `Що тепер діяти? Письмо М. Павлика до з'їзду Русько-української радикальної партії з 22.11.1902 р. і додаток', Чернівці: З друкарні «.Руськоїради», 32 с.

43. Павлик, М., 1906. `Москвофільство та українофільство серед австро-руського народу', Львів: З загальної друкарні, 82 с.

44. `Пам'яткова книжка Союза Визволення України і Календар на 1917 рік з 103 ілюстраціями', 1917, Відень: Накладом Союза Визволення України, 388 с.

45. Петлюра, С., 1907. `Українська соціал-демократична партія в Австрії', К., 31 с.

46. Петлюра, С., 1907. `Політичні українські партії в Галичині. Партія українських соціал-демократів', Україна, Т.2, с.1-19.

47. Петлюра, С., 1907. `З життя Австрійської України', Україна, Т.4, с.1-16.

48. Петлюра, С., 1993. `Статті', Упоряд. та авт. Передмови О. Климчук, К.: Дніпро, 341 с.

49. `Поясненє програми русько-української радикальної партії написав др. Северин Данилович', 1897, Львів: Накл. ред. «Громадського голосу», 14 с.

50. `Про Юліяна Романчука: першого українського віце- президента австрійської палати послів: кандидата на посла з курії сільських громад виборчого округа Долина', 1913, Львів: Накладом д-ра В. Бачинського з друкарні «Діла», 31 с.

51. Расевич, ВВ., 1996. `Українська національно-демократична партія (1899-1918 рр.)': автореф. дис... канд. іст. наук, Львів, 21 с.

52. Свєнціцький, І., 1918. `Михайло Павлик', Наше минуле, №1, с.38-44.

53. Скварко, З., 1913. `Програми народно-демократичної і радикальної партій', Коломия: З друкарні Вільгельма Бравнера, 91 с.

54. Стрельбицька, СМ., 2015. `Громадсько-політична та науково-публіцистична діяльність Миколи Ганкевича (18671931 рр.)': дис. ... канд. іст. наук, Львів, 221 с.

55. Сухий, ОМ., 1998. `Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX - початок XX ст.)', Львів: Каменяр, 131 с.

56. `Съезд мужей доверия Русско-народной партии и ея организація', 1900, Львов: Изданіе полит. Общества «.Русская Рада» во Львове, 41 с.

57. Франко, І., 1895. `Ukraina irredenta', Життє і Слово, TIV, с.265-292.

58. Франко, І., 1896. `Радикали і радикалізм', Львів, 31 с.

59. Франко, І., 1899. `Народники і марксисти', Літературно- науковий вісник, Кн.6, с.186-188.

60. Франко, І., 1900. `Поза межами можливого', Літературно-науковий вісник, Т.12, Кн.10, с.1-9.

61. Франко, І., 1901. `З останніх десятиліть', Літературно- науковий вісник, Т15, Кн.7, с.1-19; Кн.8, с.48-67; Кн.9, с.112-132.

62. Франко, І., 1904. `До історії соціалістичного руху', Літературно-науковий вісник, Т.25, Кн.7, с.134-152.

63. Франко, І., 1905. `Одвертай лист до галицької української молодежі', Літературно-науковий вісник, Т30, Кн.4, с.11-19.

64. Франко, І., 1906. `Русько-польська згода і українсько- польське братанє', Літературно-науковий вістник, Т. ХХХІІІ, Кн.І, с.152-166.

65. Франко, І., 1906. `Суспільно-політичні погляди М. Дра- гоманова', Літературно-науковий вісник, Т.35, Кн.8, с.226-240.

66. Франко, І., 1914. `Із робітницького руху в Австрії', В наймах у сусідів, Львів, Т.1, с.30-37.

67. `Франко Іван про соціалізм і марксизм. (Рецензії і статті). 1897-1906', 1966, І. Франко, Нью-Йорк: Пролог, 250 с.

68. Цегельський, Л., 1915. `Самостійна Україна', Відень: Накладом «Союзу Визволення України», 38 с.

69. Шкраб'юк, ПВ., 2012. `Ми, українські радикали. (Михайло Павлик і Радикальна партія)', Національна академія наук України; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, Львів, 192 с.

70. Яремко, ОГ, 2011. `Політичні партії Буковини (кінець ХІХ ст., 1940 р.)': автореф. дис. канд. іст. наук, Чернівці, 20 с.

Анотація

На основі публіцистичних та наукових праць українських партійних і громадських діячів, які з'явилися у 1890-1918 рр., висвітлюється низка питань з історії формування української партійно-політичної структури в Австро-Угорщині. Зокрема, проаналізовано висвітлення в публікаціях передумов та процесу створення українських політичних партій, міжпартійних стосунків, концептуальних та проблемно- тематичних пріоритетів партійно-політичного життя, особливостей українського національно-політичного процесу в Австро-Угорщині.

Ключові слова: українські партії, партійні діячі, громадські діячі, публіцистичні праці, наукові праці, Австро-Угорщина.

The research covers issues concerning history of formation of the Ukrainian party and political structure in Austria-Hungary on the basis of journalistic and scientific works written by Ukrainian party officials and public figures in the 1890-1918.

In particular, the article deals with preconditions and establishment of the Ukrainian political parties, formation of international relations and topical priorities in political life as well as characteristics of the Ukrainian national and political process in Austria-Hungary.

Keywords: Ukrainian parties, party figures, public figures, journalistic works, scientific works, Austria-Hungary.

Размещено на Allbest.ru