Соціально-економічний розвиток України в складі Великого князівства Литовського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

литовський історичний автономія

Перервана традиція літописання зумовила низку білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом

існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди - Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні.

У 1340 р. помер останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II. Після його смерті західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Польський король Казимир III, скориставшись цим, захопив м. Львів, пограбував його, заволодів клейнодами, в тому числі короною Данила Галицького.

1. І етап (1340-1362) - «оксамитове» литовське проникнення

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцям - претендентами

на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність.

У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням». На початку XIV ст. Литва була сильною державою, її територія сягала далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга - Гедиміна (1316-1341) - почалося інтенсивне зростання Литовської держави, а сааме приєднання південно - західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва - Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359-1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі.

Наступник Гедиміна Ольгерд (1345-1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям» і витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

2. II етап (1362-1385) - «ослов'янення» литовських правителів

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії - державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процессу - «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше.

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель - Київщини, Переяславщини, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Литовський князь почав титулуватися «королем литовським і руським». До кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське лишається свого роду федерацією земель-князівств. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ'я. Таким чином, офіційною релігією в Литві стає православ'я. А давньоруська мова стає офіційною мовою урядових органів та великокнязівського двору.

Литовські князі залишали також фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих українських і білоруських земель, які зміцнили Литву своїм військовим формуванням, високою культурою, розвиненою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо. Місцеві князі і бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому військову допомогу. Вислів в одному з тодішніх документів - «старого не змінюємо і нового не запроваджуємо», - став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу.

Панівною верствою на Україні, як і в усій тодішній Європі, були феодали, тобто князі, бояри, магнати, шляхта, пани. У Галичині, особливо на Прикарпатті, жили цілими селами дрібні власники, так звана «ходачкова» шляхта. Вони податків не платили, панщини не відробляли, а відбували на користь короля щорічну військову службу. До привілейованих станів належало також вище духовенство та заможні купці.

Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родині належала переважна більшість земель держави. Великий князь роздавав свої маєтності можновладцям на правах вотчини або умовного (тимчасового) користування. Тому його земельний фонд поступово зменшувався.

Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економічний потенціал, вони поступово перетворилися в панівну верхівку - магнатів.

Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала неоднорідною і постійно вела боротьбу за зрівняння в правах з магнатами.

Головними виробниками у феодальному суспільстві були селяни. Саме вони складали основну масу населення. У ХІV - першій половині ХVІ ст. було кілька категорій селянства. Найбагатші, так звані служилі селяни, виконували на користь князя військову або цивільну службу. Велику групу становили данники, що сплачували державі натуральний податок (хутро, віск, мед тощо) або грошовий. Обидві групи мали статус вільних селян. Чимало було так званих тяглових селян. За певний наділ землі вони виконували відробіткову повинність на користь держави та окремих феодалів: будували замки, мости, греблі тощо. Поступово, втрачаючи волю, вони ставали кріпаками. Найбідніші селяни (халупники, підсусідки, городники, комірники), не маючи своєї землі, працювали на багатих селян, магнатів, шляхту, князів. У Галичині заборона переходу селян від одного поміщика до іншого почалася у 1435 р., а у Великому князівстві Литовському у 1529 р. за І Литовським статутом.

Значну верству українського суспільства складали міщани. Правове становище їх було різним та залежало від статусу міста. Переважним прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, ковалі, гончарі, бровари, слюсарі тощо). Самі ремісники поділялися на майстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан були купці.

Основними галузями економіки українських земель у складі Литви були сільське господарство, ремесло та торгівля.

Сільське господарство було провідною галуззю народного господарства і мало натуральний характер. Існувало трипілля, використовували як залізні, так і дерев'яні сохи, плуги, сіяли озимі і ярові культури. Тягловою силою були воли. Розвивалося тваринництво, бджільництво, рибальство, промисли (виробництво поташу, деревного вугілля, рубання і розпилювання лісу тощо). Поширеним було водяне млинарство.

Зародження капіталістичних відносин у Великому князівстві Литовському проявилося у створенні фільварків - панських багатогалузевих господарств товарного типу, розрахованих на експорт сільськогосподарської продукції.

Поширенню фільваркової системи сприяла земельна реформа так звана «волочна поміра», запроваджена згідно з «Уставою на волоки» (1557 p.). Волочна поміра підривала общину. Згідно з земельною реформою збільшувались повинності та податки селян, інтенсивно йшов процес їх покріпачення.

З метою збільшення прибутків від міст, розвитку ремесла і торгівлі уряд видавав окремим містам «хартії» (грамоти) на так зване Магдебурзьке право, за яким дарувалось право на створення органів місцевого самоуправління. У XIV-XV ст. Магдебурзьке право дістали міста Санок, Львів, Кременець, Кам'янець-Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк, Житомир, Київ та ін. Отримання Магдебурзького права стало для міського населення способом здобуття певної автономії від держави та великих феодалів, сприяло економічному процвітанню міст.

З ХIV ст. спостерігається піднесення міст. Цей процес був тісно пов'язаний з розвитком зовнішньої та внутрішньої торгівлі. На багатьох ярмарках і міських ринках можна було придбати різноманітні товари, що виготовлялися в Україні, Литві, Польщі. Ремісники були об'єднані в цехи.

Для захисту соціальних, культурних і національних прав українське населення міст Львова, Києва, Дрогобича, Луцька, Кремінця утворювалися братства - громадські організації православного міщанства. Найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам влади. Така діяльність була для них певною школою політичної боротьби.

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували виборність служителів церкви з числа світських людей - членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Таким чином, успішний розвиток економіки відбувається за рахунок формування фільварків, підвищення ролі товарно-грошових відносин. Водночас спостерігається руйнування общинних земель, зростання феодальних повинностей та залежності селян.

Під впливом Великого князівства Литовського опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

Наслідком просування Великого князівства Литовського на руські території стало «зрущення» литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. Велике князівство Литовське стало федерацією земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнами закріплювалися родові землі.

Починаючи з правління Ягайла (1377-1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

3. III етап (1385-1480) - втрата українськими землями залишків автономії

Спільні інтереси і проблеми підштовхнули суперників - Литву і Польщу - назустріч одне одному, примусили шукати компромісні рішення.

Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав.

14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 року Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі.

За умовами Кревського договору, Велике князівство Литовське зобов'язалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з якою останній був заручений, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством.

Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною.

Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати «присяжнені грамоти» на вірність королю Польщі.

Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони. І в першу чергу з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею.

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392-1430). Він був талановитим політиком і військовим діячем, двоюрідний брат короля - Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського.

Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям.

Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств - Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Зве-нигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Майже 40 років спроби об'єднання земель Польщі і Великого князівства Литовського зазнавали поразки, і основною лінією литовської політики стало збереження незалежності власної і підлеглих територій.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфер впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452-1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

Експансія Литви припинилась із смертю Вітовта в 1430 р. Після Вітовта великим князем литовським став молодший Ольгердович - Свидригайло, який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. З 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того, щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою Великого князывства Литовського.

Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині, відновив удільне князівство і на Волині. Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства - повіти - волості.

4. IV етап (1480-1569) - посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі»

Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так звана «змова князів», яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом «як найпершого з - поміж усіх інших».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Наприкінці XV ст. становище Великого князывства Литовського значно ускладнилося. З півдня на нього нападали кримські татари, які, відокремившись від Золотої Орди, утворили надзвичайно агресивну державу. Ставши васалом Туреччини, кримські татари в 1482 р. здійснили спустошливий похід на територію України, захопивши навіть Київ. І так рік у рік майже безкарно вони влаштовували руйнівні набіги на наші землі. Литва була неспроможною протистояти татарам.

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно -1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 pp. У цій війні 1503 р. Литва втратила 19міст Чернігово-Сіверщини, які відійшли до Московської держави. У війнах з Московією Литва знемагала. І це були основні причини, що підштовхували Литву на союз з Польщею. Литва сподівалася за допомогою сильного союзника протистояти зовнішнім ворогам.

Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що сааме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Спробою згуртували суспільство перед постійною зовнішньополітичною загрозою стали Литовські Статути 1529,1566, 1588 pp., у яких було синтезовано норми звичаєвого права Литви, «Руської Правди», польських, західноєвропейських судебників, римського права тощо. Литовські статути закріплювали ті соціально-економічні зрушення, які сталися протягом XIV-XVI ст.

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством.

Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм призвів до укладення 1 липня 1569 р. Люблінської унії. Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям (Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина). Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак, мали великий впливу суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько - литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

Висновок

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це-царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Зрозуміло, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.

Порушення моделі та логіки політичного розвитку, відмова від релігійної толерантності (Берестейська унія 1596 р., що запровадила нову християнську конфесію - греко-католицьку церкву) наприкінці XVI - початку XVII ст. призвели до кризи, а потім і занепаду Речі Посполитої.

Використана література

О.Д. Бойко Історія України: Навчальний посібник - Київ «Академвидав» 2006. - 95 с.

http://pidruchniki.com

http://gmi2.nau.edu.ua

https://history.vn.ua

http://stepuhi.pp.ua/historyukr

http://studentbooks.com.ua/

Размещено на Allbest.ru