Суспільно-політичні настрої місцевого населення Волині в контексті протистояння між радянськими партизанами й українським повстансько-підпільним рухом під час німецької окупації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політичні настрої місцевого населення Волині в контексті протистояння між радянськими партизанами й українським повстансько-підпільним рухом під час німецької окупації

Протистояння між радянськими партизанами й українським повстансько-підпільним рухом на Волині охопило практично всі сфери їх взаємодії та суттєво вплинуло на життя цивільного населення. Саме підтримка останнього додатково визначала можливість партизанів забезпечити себе продовольством, безпечно та планомірно виконати бойові та розвідувальні завдання, провести агітаційно-пропагандистську роботу.

Протиборство між червоними партизанами та українськими націоналістами під час німецької окупації привертало увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, серед яких потрібно відзначити напрацювання О. Гогуна, А. Кентія,

В. Ковальчука, Г. Мотики, І. Патриляка, В. Сергійчука та Г. Стародубець. Однак суспільно - політичні настрої місцевого населення Волині у контексті зазначеного протистояння залишаються недостатньо вивченими, з чого випливає актуальність і мета статті.

Короткотривале перебування Західної України у складі УРСР напередодні німецько-радянської війни не знайшло позитивної реакції у місцевого населення. Водночас її початок засвідчив індиферентне та вороже ставлення місцевого населення до радянської влади, що стало однією з причин провалу організації партизанського руху на Волині та засвідчило кризу сталінського режиму в західноукраїнському регіоні.

Незважаючи на несприятливі обставини, з весни 1942 р. у волинському регіоні почали виникати перші стихійні прорадянські партизанські групи (Д. Попова та М. Корчева), які складалися з колишніх військовополонених та оточенців, тобто з осіб, які волею випадку, виконуючи свій військовий обов'язок, потрапили на Волинь [9, с. 53-54]. У той же період місцеве населення почало активніше долучатися до створення партизанських груп. Ініціативу з організації останніх брали на себе особи, які відчули репресії німецьких окупантів чи ті, хто обіймав відповідальні посади районного значення до війни. Відповідно, у 1942 р. розпочали діяти групи Я. Бужинського, М. Конищука, М. Місюри, П. Самчука, Ю. Собесяка й О. Філюка. Вони з передислокацією на Волинь загонів і груп Головного розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії входили в їх підпорядкування чи встановлювали тісний зв'язок. У результаті, за участю останніх, наприкінці 1942 р. була сформована бригада під командуванням полковника А. Бринського, який на короткий час об'єднав та очолив партизанський рух на західноукраїнському Поліссі, за винятком чекістських загонів Д. Мєдвєдєва та М. Прокоп'юка [2, с. 363; 9, с. 68-69].

У 1943 р. ситуація на Волині кардинальним чином змінилася, адже тут почали діяти непогано озброєні загони та з'єднання УШІ ІР а ОУН (б) активно приступила до формування та розбудови УПА. Радянський партизанський рух, організований державно-партійними органами, мав спиратися також на підтримку підпілля та місцевого населення, без чого його розвиток міг би загальмуватися.

Після прибуття наприкінці січня 1943 р. на Рівненщину організаторської групи ЦК КП(б) У на чолі з В. Бегмою та створення обласного штабу партизанського руху тут весною було сформовано з'єднання, яке, згідно з розпорядженням останнього від 15 серпня того ж року, було розділене на Ровенське партизанське з'єднання №1 (далі - РПЗ №1), №2 («За Батьківщину») (далі - РПЗ №2) та №3 (польське), загальна чисельність яких складала понад 2,2 тис. бійців [9, с. 88-89; 26, с. 97].

Як доводять документи, РПЗ №1 і РПЗ №2 переважно дислокувались у важкодоступних р-нах півночі Рівненщини та білорусько - українського порубіжжя, вирушаючи в інші терени області при виконанні військово-розвідувальних завдань [8, арк. 90-107]. Саме з цих р-нів 1943 р. переважно вливалися місцеві жителі у партизанські формування. Цю ж місцевість у господарсько-економічному плані варто віднести до слаборозвинутої, оскільки велика кількість тутешніх земель була заболочена, а якісної орної землі залишалося обмаль. Начальник господарського відділу Крайового військового штабу УПА-Північ Р. Петренко («Юрко», «Омелько» (Є. Татура)) зазначав: «Вбогі ґрунти північних земель не дозволяли населенню мати піддостатком зернових культур чи картоплі, натомість безконечні простори лісів і неужитків давали можність випасати велику кількість худоби, навіть расової» [19, с. 152].

Попри наявність великої кількості худоби місцеве селянство мало недостатні продовольчі ресурси, жило бідніше, ніж жителі сіл центральних і південних р-нів Рівненщини, де рівень життя, викликаний воєнним часом і податковою політикою окупантів, загалом також перебував на низькому рівні. Своєю чергою, нужденне населення досить часто підтримувало радянських партизанів, про що, зокрема, згадував лікар загону спецпризначення НКВС-НКДБ СРСР «Переможці» А. Цесарський: «Як ми йшли по північних районах України, це було бідне населення. Воно дуже тяжіло до нас. Коли ми потім потрапили на південь, де було заможне населення, ми зустріли там вороже ставлення. А ось ці всі північні райони, вони були настроєні проти німців і нам дуже допомагали» [14, с. 436]. У доповіді командира та комісара РПЗ №1 про бойову та партійно-політичну роботу також зазначалося, що партизанам найкраще вдавалося діяти в північній частині Рівненщини, де переважно проживало бідне населення [6, арк. 6].

Бідняки, пам'ятаючи певне покращення свого матеріального становища у 1939-1941 рр., могли прихильно ставитися до червоних партизанів, які представляли радянську владу в тилу німецьких окупантів. Проте, дилема вибору, котрим партизанам надати підтримку, стояла серед цивільного населення досить гостро. Комісар РПЗ №1 М. Корчев відзначав: «Не піти до націоналістів - можуть націоналісти вбити, піти до партизанів - сім'ї вб'ють [націоналісти]». Один із жителів с. Пузня Висоцького р-ну з цього приводу висловився так: «Нехай гине моя сім'я; я не піду [до бандерівців]». На що його батько відповів: «Може він і пішов би, але я йому сказав, тоді моєї голови не буде, коли ти підеш до націоналістів. Спочатку нехай відріжуть мою голову, а потім піде» [7, арк. 52-53].

Траплялися випадки, коли два сусідні села ворогували між собою, оскільки підтримували різні «лісові армії». Така ворожнеча, наприклад, існувала між «націоналістичними» сс. Золоте, Заморочення та «партизанськими» Сварицевичі, Озерськ Дубровицького р-ну [5, арк. 34]. Нерідко радянські партизани у документах окремі села називали «націоналістичними», що показує вектор підтримки їх жителів.

Протистояння, що розгорнулося між радянськими партизанами й українськими повстанцями, розділило населення Волині на два ворогуючі табори, де відчутну більшість становили прихильники упівців, оскільки останні були переважно вихідцями з тутешніх сіл. Своєю чергою, для створення їм противаги Ровенський підпільний обком у квітні 1943 р. ухвалив надати допомогу місцевим жителям у створенні загонів і груп самооборони, як спосіб захисту від українських націоналістів і гітлерівців [10, с. 95]. Так, у Морочненському, Рафалівському та Висоцькому р-нах до прокомуністичних самооборон вступило 1300-1800 осіб [1, с. 249; 11, с. 23; 27, арк. 156]. Аби контролювати дисципліну та політичні нахили їх особового складу, обком надсилав до них комісарів [24, с. 52].

Відомо, що у с. Сварицевичі Дубровицького р-ну був організований перший місцевий партизанський загін, який налічував 60 осіб [7, арк. 46]. Левову частку своїх дій комуністичні самооборони, як, наприклад, загони В. Солгіна та В. Марчука, що діяли відповідно в с. Велюнь Дубровицького р-ну та Мульчиці Володимирецького р-ну, спрямовували проти націоналістів [24, с. 54; 29, арк. 19 зв-20].

Зважаючи на те, що більшість особового складу рівненських партизанських з'єднань становили бійці з інших регіонів республіки, вони відчували складності у боротьбі з противником, який мав широкі зв'язки з місцевим населенням і намагався задовольнити його інтереси. Наприклад, заступник командира з розвідки РПЗ №1 В. Тимофєєв згадував: «З націоналістами взагалі важко боротися, тому що це місцеві люди, а ми люди прийшлі. Вони місцевість прекрасно знають, потім населення їх переховує, - то брат то сват, родинні зв'язки сильніші, ніж інші […]. У чому була сила націоналістів? У тому, що у квітні місяці [насправді 15 серпня 1943 р. - С.А.] вони видали указ про землю, за яким усі землі колоністів, колгоспів, радгоспів передавалися селянам у залежності від їх участі у визвольній війні за самостійну Україну. Хто мав більше заслуг, той отримував не 10 га, наприклад, а 200. А для дядьків земля - це все» [32, арк. 103].

Хоча партизанський штабовик був близький до істини, проте помилявся у принципі розподілу землі повстанською владою, оскільки земля надавалася у залежності від спроможності селянина її обробити [22, с. 92-95]. Попри те, що тогочасні умови воєнного часу не дали змоги до кінця провести аграрну реформу в запіллі, спроба проведення та надання розподілу землі максимально офіційного характеру відіграла важливе значення для формування позитивної громадської думки серед населення [23, с. 243]. Підтверджує це і те, що, за підрахунками І. Патриляка, наприклад, в УПА групи «Богун» 90,8% становили уродженці сіл, а за професійним складом - 78,8% облікованих повстанців були хліборобами [18]. Згідно зі статистичними даними старшинських і підстаршинських шкіл УПА, 65-75% курсантів були вчорашніми селянами [17, с. 22].

Безперечно, вихідці з села складали переважну більшість українських повстанців, одночасно на селянство покладалася важка ноша - забезпечити стабільне функціонування запілля. Як справедливо відзначали В. і Г Стародубці, успіх повстанської боротьби залежав від жертовності українського селянина та рівня національної свідомості, у той час, коли існування своєї держави не було ще реальним [21, с. 34]. У такій ситуації важливим завданням було вирішення проблеми легітимації повстанської влади, що мало на меті консолідувати спільноту краю. Відбувалося це завдяки запровадженню цивільної адміністрації, організації шкільництва, налагодження доброчинної діяльності та розподілу землі [22, с. 95-101].

Сприйняття місцевим населенням повстанської влади відбувалося також завдяки встановленню кордонів української самостійної держави. Наприклад, командування партизанського загону ім. Ф. Михайлова у шифротелеграмі від 19 серпня 1943 р. до начальника УШИР Т Строкача зазначало, що націоналісти встановили східний кордон самостійної України по колишньому радянсько-польському держкордоні. Згодом комісар Г. Кузовков у політдонесенні до комісара Тернопільського партизанського з'єднання інформував, що вони встановили прикордонні знаки й організували патрулювання. Для надання офіційних ознак даного процесу повстанці, навіть, викликали представників німецької влади для переговорів про межі між суміжними р-нами [13, с. 37, 39].

Важливим чинником створення позитивної громадської думки було також забезпечення захисту населення від терору гітлерівських окупантів. У даному випадку значення мав вчасний вибір позиції ОУН (б) стосовно їхньої політики на Волині, де почали формуватися перші стаціонарні повстанські відділи. Зокрема, начальник Кам'янець-Иодільського обласного штабу партизанського руху С. Олексенко відзначав: «Я вважаю, що бандерівці - це більш пропалені політики, ніж мельниківці. Спочатку вони, як і мельниківці, йшли з німцями відкрито, але коли німці почали повсюди вішати та знищувати наш народ, вони, щоб не розкрити себе до кінця в очах народу, повинні були зректися від німців» [31, арк. 85]. Подібної думки дотримувався у звіті С. Олексенку комісар Кам'янець-Иодільського партизанського з'єднання ім. Г. Жукова И. Миронов: «Вплив націоналістів посилювався ще тим, що у багатьох районах Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити та збирати різного роду поставки, податки і т[ак] д[алі]» [20, с. 134].

Тож українським націоналістам, у першу чергу ОУН (б) і УПА, вдалося очолити опір населення Волині гітлерівським окупантам, у той час як радянські партизани цього не зробили. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. С. Ковпака П. Вершигора у радіограмі Т Строкачу 27 лютого 1943 р. вважав, що винні у тому, що керівництво спротиву очолили націоналісти було не цивільне населення, а «ми з Вами і особливо Волинські та Ровенські партизанські князі-нероби, які сиділи під носом у народу, очікуючи повстання, і палець об палець не вдаривши, щоб очолити його» [12, с. 187].

Підтримка волинян повстансько-підпільного руху була результатом не лише родинних зв'язків і мобілізаційно-пропагандистських заходів націоналістів, але також високого рівня їхньої національної свідомості та прихильного ставлення до побудови української самостійної держави. Оперпрацівник групи НКДБ УРСР «Розгром», яка діяла в РПЗ №1, старший лейтенант С. Ткаченко («Остап»), відзначав: «Бували такі випадки, що із боєм візьмеш село, виженеш із нього бандерівців, запитуєш у господаря, яка тут була бойова одиниця, він нічого не відповідає, чи відповідає, що нікого в селі не було, населення винятково в націоналістичному дусі, навіть діти, якщо запитати у семилітньої дитини, ким ти будеш, коли виростеш, вона відповідає - козаком. Що ти будеш робити? Говорить: «Будувати вільну Україну». […] У кожного націоналіста у квартирі висить портрет Шевченка, а за іконами - герб України (з тризубом)» [3, арк. 17 зв].

Як випливає з партизанських документів, досить поширеним на ПЗУЗ у роки німецької окупації було увічнення полеглих повстанців, а також встановлення пам'ятників на честь української державності, що демонструвало моральну підтримку упівців цивільним населенням. Під час Карпатського рейду, комісар Сумського партизанського з'єднання С. Руднєв 22 червня 1943 р., коли останнє перебувало на Рівненщині, зробив запис у щоденнику: «Усі села заражені націоналізмом. Посеред села пагорб, на пагорбі хрест, який прикрашений націоналістичними прапорами і тризубом» [16, с. 102]. Своєю чергою, партизанів загону ім. Й. Сталіна Чернігівсько - Волинського партизанського з'єднання у с. Загорівка Маневицького р-ну здивував великий курган із «петлюрівським гербом» та великим хрестом із написом: «Борцям за соборну Україну» [28, арк. 272].

Місцеві жителі виражали свою лояльність до українських повстанців, використовуючи націоналістичну символіку та гасла. Для прикладу, партизани М. Салая відзначали, що на ПЗУЗ хати повсюди були обвішані націоналістичними лозунгами «Слава героям», «За самостійну Україну», а на колодязях були написи «Слава Україні» [30, арк. 21-21 зв].

Хоча партизани мали певну підтримку місцевого населення північних р-нів Рівненщини, проте у центральних і південних вона була відсутня. Наприклад, начальник штабу РПЗ №1 М. Григор'єв зазначав: «Ми були в рейдах, і там є частина Ровенської області, де націоналісти господарюють повністю» [32, арк. 12].

У частині Волині, яка перебувала у складі УРСР до вересня 1939 р., пробільшовицькі настрої у місцевого населення продовжували існувати і під час німецької окупації. Ще у серпні 1942 р. бандерівці у звіті про політичне становище на території Кам'янець-Подільської області відзначали про невисоку національну свідомість місцевих жителів: «Можна зустріти в кожній майже українській хаті портрет Пушкіна […], територія тут пронизана інтернаціональним духом» [25, с. 501]. Автор звіту зробив відповідний висновок: «Комуністи поки що стоять в цій області на сильнішому ґрунті, як ми, бо ж вони на знаному терені і зразу мали вже всюди своїх людей, а ми таких людей щойно мусимо шукати!.» [15, с. 120].

Проте, у західних р-нах Волині рівень підтримки радянських партизанів був на низькому рівні чи практично відсутній. У січні 1944 р. П. Вершигора відзначав: «Від ріки Стохід на Захід - повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані - якась біля пляма на карті Полісся…» [4, с. 150].

За відсутності належної підтримки українського населення радянські партизани все активніше контактувати з місцевими поляками. Останні з поширенням антипольських акцій почали стихійно створювати самооборони, проте, не були готові до тривалої, добре організованої оборони від нападів краще озброєних упівських відділів. За відсутності захисту з боку власного підпілля поляки шукали порятунку у радянських партизанів, знаючи, що ті вороже ставилися до українського визвольного руху. Партизани, своєю чергою, використовували лояльні польські села як безпечне місце для створення своїх баз, а їх жителів - як провідників, розвідників і бійців загонів. У їхніх документах неодноразово відзначалося прихильне ставлення до них польського населення.

Таким чином, під час німецької окупації населення Волині було розколотим на два табори, серед яких відчутну перевагу мали прихильники українського повстансько-підпільного руху, представники якого об'єктивно захищали свій рідний край від використання його людського, господарсько-економічного потенціалу й антигуманних дій німецьких окупантів. Заходи з легітимації повстанської влади також допомогли українським націоналістам утвердитися у волинському соціумі, чому також сприяв його високий рівень національної свідомості.

Аналіз діяльності радянських партизанських з'єднань, показав, що вони мали достатню підтримку місцевого українського та польського населення в окремих р-нах. Найбільшу лояльність до них проявляли жителі північних р-нів Волині, а також теренів, де стаціонарно діяли радянські формування.

Список використаних джерел

український повстанський підпільний націоналіст

1. Бегма, ВА., Кизя, ЛЄ., 1977. `Шляхи нескорених', Київ: Політвидав України, 480 с.

2. Бринскиий, АП., 1966. `По ту сторону фронта. Воспоминания партизана. Кн.1', Лит. запись: Б.Е. Пильника, Горький: Волго-Вятское книжне издательство, 423 с.

3. `Галузевий державний архів Служби безпеки України', Ф. 60, Спр.28479, Т.5.

4. Гогун, АС., 2012. `Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования. 1941-1944', Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 527 с.

5. `Державний архів Рівненської області', Ф.П. 1, Оп.1, Спр.1.

6. Там само, Ф.П. 1, Оп.1, Спр.4.

7. Там само, Ф.П. 4054, Оп.1, Спр.163

8. Там само, Ф.П. 4054, Оп.1, Спр.164.

9. Кравчук, ДВ., 2015. `Радянський партизанський та підпільний рух на Рівненщині': дис… канд. іст. наук: 07.00.01, Рівне, 309 с.

10. Кучер, ВІ., 1983. `Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні. 1941-1944', Київ: Наукова думка, 238 с.

11. Кучер, ВІ., 1974. `Партизанські краї та зони на Україні в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1944)', Київ: Наукова думка, 141 с.

12. Літопис УПА. Нова серія. Т4, 2002. `Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б) У, обкомів партії, НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943-1959. Книга перша: 1943-1945', упоряд.: А. Кентій, В. Лозицький, В. Павленко, Київ; Торонто: Літопис УПА, 597 с.

13. `Націоналістичний рух Опору на півночі Хмельниччини (1943-1948). Збірник документів', 2016, упорядкування, передмова та коментарі В. Берковського та В. Ковальчука, Київ; Хмельницький: ППЦюпак А.А., 260 с.

14. `Неконвенциональная война. ГРУ и НКВД в тылу Вермахта', 2014, сост. А. Гогун, Київ: К.І.С., 597 с.

15. `ОУН в 1942 році: Документи', 2006, упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук, Київ: Інститут історії України НАН України, 243 с.

16. `Партизанская война на Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений 1941-1944', 2010, кол. составителей: О. Бажан, В. Власенко, А. Кентий и др., Москва: Центрполиграф, 670 с.

17. Патриляк, ІК., 2003. `Радянські партизани та українські повстанці (порівняльна характеристика за віком, освітою, соціальним походженням і національністю)', Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей, Київ, Вип.7, с. 19-27.

18. Патриляк, ІК., 2011. `УПА була більш «робітничо-

селянською», ніж радянські партизани'. Історична правда. [online] Доступно: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/10/14/59049/

19. Петренко, Р., 1997. «За Україну, за її волю (спогади)». Літопис Української Повстанської Армії, Т.27, Торонто; Львів:

Літопис УПА, 279 с.

20. `…Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников…». Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы', 2006, авт. сост.: А. Гогун, А. Кентий, Киев: Украинский издательский союз, 430 с.

21. Стародубець, ВО., Стародубець, ГМ., 2008. `Українське село як основа повстанського запілля', Мандрівець, Тернопіль, Т.77, Вип.6, с. 33-37.

22. Стародубець, ГМ., 2008. `Генеза українського повстанського запілля', Тернопіль: Підручники і посібники, 464 с.

23. Стародубець, ГМ., 2009. `Становлення та функціюванні повстанського запілля на Волині в умовах німецької окупації (друга половина 1943 р.)', Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей, Київ, Вип.12, с. 239-248.

24. Степанов, ЛС., 1966. `До історії антифашистської боротьби на Ровенщині (1941-1944)', Львів: Каменяр, 109 с.

25. `Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. в 2 т. Т.1.: 1939-1943', 2012, под ред. А. Артизова, Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 878 с.

26. `Україна партизанська. Партизанські формування та органи керівництва ними (1941-1945 рр.): наук. - довід. видання', 2001, авт.-упоряд.: О. Бажан, А. Кентій, В. Лозинський та ін., Київ: Парламентське вид-во, 319 с.

27. Центральний державний архів громадських об'єднань України, Ф. 62, Оп.1, Спр.1379.

28. Там само, Ф. 64, Оп.1, Спр.56.

29. Там само, Ф. 70, Оп.1, Спр.6.

30. Там само, Ф. 95, Оп.1, Спр.14.

31. Там само, Ф. 97, Оп.1, Спр.1.

Там само, Ф. 166, Оп.3, Спр.71.

Размещено на Allbest.ru