Протистояння ОУН(б) та УПА з карально-силовими органами радянського режиму у період 1946-1949 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Протистояння ОУН(б) та упа з карально-силовими органами радянського режиму у період 1946-1949 років

Ухач В.З.

кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права, Тернопільський національний економічний університет (Тернопіль, Україна)

Проаналізовано підходи сучасних вітчизняних істориків до визначення та ґенези стратегії і тактики боротьби ОУН(б) та УПА, системи вжитих заходів радянськими карально-силовими органами для поборювання суб'єктів українського визвольного руху, особливостей національно-визвольної боротьби у 1946-1949 роках. Доведено, що сучасною українською історичною наукою зроблено вагомий поступ у системному, об'єктивному висвітленні протиборства каральних структур радянського режиму з українським самостійницьким рухом у післявоєнний період. Непримиренна взаємопоборююча збройна боротьба, з використанням практично необмеженого арсеналу форм і методів, була спричинена складним переплетінням глибинних, суспільних, політичних, культурних, духовних причин.

Ключові слова: ОУН(б), УПА, український самостійницький рух, радянизація, стратегія, тактика, радянські репресивно-силові органи.

The approaches of contemporary Ukrainian historians to the definition and genesis of the strategy and tactics of the struggle of the OUN (b) and the UPA, the system of measures taken by the Soviet punitive and power authorities to fight the subjects of the Ukrainian liberation movement, and the peculiarities of the national liberation struggle in 1946-1949 were analyzed. It is proved that modern Ukrainian historical science has made a significant progress in the systematic, objective coverage of the confrontation of the punitive structures of the Soviet regime with the Ukrainian self-reliant movement in the postwar period. The irreconcilable inter-combat armed struggle, with the use of a virtually unlimited arsenal of forms and methods, was caused by a complex interweaving of deep, social, political, cultural, and spiritual reasons.

Keywords: OUN (b), UPA, Ukrainian autonomous movement, Sovietization, strategy, tactics, Soviet punitive and power authorities.

український визвольний каральний комуністичний

Звільнення території західноукраїнських земель Червоною армією від німецьких військ ознаменувало повернення радянського тоталітарного режиму з його карально-репресивною системою, переходом до форсованої реалізації (уже без будь-яких завуальованих елементів, що мали місце в період жовтня 1939 - червня 1941 років) планів другої радянизації краю. Без перебільшення західноукраїнське населення, пізнавши гіркий досвід першого урядування совітів на цих теренах, з тривогою очікувало реалізації політики другої радянізації західноукраїнського краю. Активна ж меншість оформлена в структури українського визвольного руху зі зброєю в руках зустріла ворога номер один.

Дворічний досвід боротьби протиборствуючих сил (період 1944-1945 рр. - В. У.) зумовлювали як для радянської влади, так і керівництва українського визвольного руху необхідність напрацювання, або ж внесення коректив у форми і методи подальшої боротьби.

Метою статті є аналіз висвітлення в наукових працях сучасних вітчизняних істориків особливостей двобою державних та каральних структур комуністичного режиму з суб'єктами українського самостійницького руху у період 1946-1949 років. Поставлена мета зумовлює вирішення низки дослідницьких завдань: по-перше, проаналізувати підходи сучасних українських істориків до ґенези стратегії і тактики боротьби керівними колами суб'єктів українського визвольного руху у досліджуваний період; подруге, системи вжитих заходів карально-силовими органами радянського тоталітарного режиму для поборювання націоналістичного підпілля та УПА; по-третє, виокремлення специфіки національно- визвольної боротьби у 1946-1949 роках.

Сталінському режиму у період зими 1945-1946 років через проведення системи військових й ідеологічно-політичних заходів вдалося суттєво підірвати позиції українського визвольного руху. Давався взнаки неспівмірний потенціал протиборствуючих сторін, відсутність міжнародних джерел підтримки боротьби ОУН(б) і УПА, наростаюча, хронічна втома населення [15, с. 386].

Друга «велика блокада», за твердженням І. Патриляка, розпочалася з 10 січня 1946 року, і попри незмінну стратегічну мету розгромити підпільні структури ОУН(б) та відділи УПА, мала важливим завданням організувати захист і забезпечити проведення лютневих виборів 1946 року. Вітчизняні дослідники підкреслюють безпрецедентність вжитих компартійними органами і спецслужбами заходів - повне перекриття державних і адміністративних кордонів з розташуванням військових гарнізонів. Очевидне побоювання республіканського компартійного лідера М. Хрущова не дозволило імплементувати на практиці підготовлений проект директиви про запровадження в західних областях воєнного стану. Силові структури сталінського режиму в арсеналі вжитих заходів вдалися до тактики прочісування лісів, жорстокого поводження з полоненими та показовими публічними стратами, на які зганялися і учні шкіл [16, с. 450-451].

Науковці наголошують, що дозвіл кремлівських верховодів на продовження терміну використання регулярних військ у боротьбі з ОУН(б), УПА [10, с. 17], дозволив силовим структурам продовжити тотальний наступ на націоналістичне підпілля та повстанські відділи. Тепер режим акцентував увагу на пошуку і ліквідації керівництва визвольного руху та деморалізації рядового членства як через публічні страти, так і обіцянки помилування в разі добровільної здачі в полон [16, с. 452]. У цьому контексті львівський історик Ю. Киричук вказував, що вихід із структур самостійницького руху з повиною свідчив про наростання вкрай небезпечних тенденцій [13, с. 253], які на переконання О. Лисенка, свідчили про «...фізичну і морально-психологічну перевтому від багаторічних переслідувань, тиску і небезпек, що чекали скрізь і всюди...» [5, с. 77-78]. На думку Ю. Киричука, наказ Р. Шухевича про перехід ОУН(б) і УПА на нові шляхи боротьби був правильним, але вимушеним кроком.

З кінця липня 1946 року змінювалася тактика і упорядковувалися організаційні структури визвольного руху, призупинялися збройні виступи значними повстанськими силами [11, с. 401]. Першочерговим ставилося питання захисту і допомоги ослабленим силам підпілля іповстанських відділів після зими [11, с. 401]. Липневе 1946 року звернення ГК УПА уконституйовувало перехід від широкої повстанської боротьби до підпільно-конспіративної діяльності. А. Кентій охарактеризував ці заходи своєчасними, оскільки вони дозволили, попри значні втрати зберегти збройні сили, створити підґрунтя для довготривалої боротьби з комуністичним режимом на західноукраїнських землях [11, с. 404].

Вітчизняні історики проаналізували основні напрями і тактичні засоби збройної боротьби ОУН(б) і УПА у 1946 році: зненацька напади на гарнізони і пости органів внутрішніх справ, центри компартійно-радянської адміністрації; нищення комунікативних споруд та засобів зв'язку; оборона сільського населення від каральних та реквізиційних акцій; індивідуальний терор проти представників партійних і силових органів; саботажні акції [11, с. 405].

Науковці виокремлюють з початком жовтня 1946 року, у зв'язку з компартійною постановою, нову хвилю наступу на структури націоналістичного підпілля. Органи МГБ, а саме на них внаслідок реорганізації, покладалась відповідальність за боротьбу з бандами «українсько-німецьких націоналістів», сфокусували свої дії на виявленні та ліквідації членів боївок ОУН(б) і УПА та посиленні морально-психологічних і репресивних дій проти членів родин підпільників [16, с. 459].

Вітчизняними істориками, особливо в останнє десятиліття, проведені ґрунтовні дослідження, які проливають світло на особливості, форми та методи боротьби репресивно-каральних сил у їх боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Я. Антонюк досліджував питання діяльності радянської агентури [1] та використання силовими органами спецпрепаратів та оперативної техніки [2]. Протиборство спецпідрозділів радянських сил та націоналістичного підпілля аналізували Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін [4]. Дрогобицький історик В. Ільницький у переліку власних наукових праць про національно-визвольну боротьбу в Карпатському краю ОУН [6], розкриває особливості боротьбирадянськоїкарально-репресивноїсистеми проти самостійницького руху [7], використання оперативними органами компрометаційних прийомів [8], залучення повстанських родин в агентурно-оперативних заходах [9]. Особливостям використання радянськими силовими структурами методів і проведених заходів у боротьбі з українським визвольним рухом присвятили ряд статей дослідники О. Зубицький, В. Ковальчук, Ю. Кульгавець, Л. Місінкевича, М. Марчук,

С. Макарчук, М. Нагірняк, І. Патер, В. Сергійчук, О. Іщук та ін. [14].

Весняна 1947 року директива керівництва УПА ознаменувала чергову зміну тактики повстанської боротьби: 1) повстанські відділи, окрім Карпатського краю і Закерзоння розформовувалися та вливалися в організаційну мережу націоналістичного підпілля; 2) обмежувався формат праці ГК і Штабу УПА, а бойові операції набирали форми скоріше індивідуального терору; 3) акцентувалася увага на підвищенні пропагандистсько-інформаційної роботи, легалізації та працевлаштуванні в радянських органах влади членів підпілля [16, с. 465]. На думку А. Кентія, в середовищі підпільників і повстанців ще жевріли сподівання на можливість збройного конфлікту західних країн з комуністичним радянським режимом. Власне на вироблення плану дій за умови початку світової війни і було присвячене червневе 1947 року засідання членів ГВШ УПА [10, с. 43]. Прагнучи врахувати гіркий досвід попередньої зовнішньої орієнтації керівництво повстанського руху за пріоритетні завдання виділило «а) охорону етнографічних кордонів України; б) оволодіння політичною ситуацією на СУЗ (Східноукраїнські землі - В. У.); в) створення сприятливого для ОУН-УПА статус-кво на всій території України до приходу англосаксів» [10, с. 409]. Водночас, якщо А. Кентій називає сподівання на можливу світову війну своєрідним «...стимулятором для підтримки морального духу і ослаблених фізичних сил повстанців та підпільників в Україні» [12, с. 410], то О. Бойко пов'язує зміни тактичної лінії УПА на початку 1947 року з «ілюзорністю сподівань керівництва визвольного руху на радянсько- американську війну» [3, с. 433].

У контексті інших заходів червневої 1947 року наради керівництва самостійницького руху було зроблено акценти на активізацію духовно- політичної боротьби, зриві заходів радянської влади щодо колективізації, поборювання впливів комуністичної ідеології в культурно-освітній сфері.

Історики наголошують, що в 1948 році радянський режим вкотре після чергової перебудови своїх структур і мережі, вніс зміни у боротьбу з ОУН(б) і УПА. Не відмовляючись від військово-чекістських операцій, влада пріоритетним напрямом діяльності вважала діяльність спецгруп МВД, посилення розшукових акцій [10, с. 50], враховуючи обрану повстансько-підпільними силами систему заходів відому як «бункерна війна». Посилювалися репресії та активізовувалася робота по виселенню родин підпільників та повстанців.

Окреслюючи мету боротьби в цей період ОУН(б), УПА, УГВР, А. Кентій окреслює її ключові напрями, які зводилися до оборони українського населення; постійним триманням режиму (шляхом диверсійно-терористичної роботи тощо) у напрузі, спротивом міцно закріпитися у ключових сферах життєдіяльності краю (заходи проти колективізації сільського господарства в західних областях України); подальшому захисті та наскільки можливо розбудові організаційних клітин та осередків самостійницького руху; підготовці ґрунту для «революційної протибільшовицької боротьби на терені всього СРСР» [10, с. 53-54]. Історик окреслює акції самостійницького руху як «турбуючі» удари, цілком вірно наголошуючи на різкому зменшенні у 1948 році «...масової й матеріальної бази ОУН і УПА...» [12, с. 422-423]. Травнева 1948 року нарада очільників повстансько- підпільних структур на чолі з Р. Шухевичем була присвячена, як стверджує А. Кентій, питанням перспектив подальшого спротиву [10, с. 58-59].

Системні карально-репресивні заходи комуністичної влади в західних областях України на початку 1949 року суттєво знекровлювали організаційні структури оунівського підпілля, ще діючих окремих повстанських відділів, підриваючи його відпірність радянському режиму. Історики визвольного руху наголошують, що неухильна імплементація структурних елементів «другої» радянизації, безупинні депортації і репресії проти цивільного населення, що мали на меті завдати смертельного удару по функціонуванню українського повстанського запілля, що було живильним джерелом матеріально-фінансового забезпечення повстанської армії, значне посилення агентурно-оперативної роботи, з одного боку, різко скорочувало масову базу підпільно-повстанського руху, з іншого - поставило ОУН(б) і УПА у «...стан найвищого напруження своїх сил і можливостей» [10, с. 56].

Реальний стан національно-визвольної боротьби вкотре стимулював провід українського самостійницького руху обговорити питання перспектив подальшої боротьби, пошуку можливих інших, окрім підпільно-збройної, форм боротьби, що також дозволило б суттєво зменшити значні людські втрати [10, с. 56-57].

У сучасній українській історіографії усталилася думка, що несприятливий для українського визвольного руху розвиток подій все ж змусив спочатку керівництво УГВР (рішення від 29 серпня 1949 року), а потім і головного командира УПА Р. Шухевича 3 вересня 1949 року видати наказ Ч.2, за яким «...всі підвідділи і штаби УПА з кінця 1949 року тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління» [10, с. 63]. Уцілілі повстанські відділи переходили у структури збройного підпілля.

Таким чином, можна говорити про вихід сучасної української історіографії на якісно новий рівень у прагненні висвітлити події післявоєнного протистояння комуністичного режиму з ОУН(б), УПА з позицій об'єктивності, неупередженості, опираючись на використання широкої джерельної бази. У сучасній вітчизняній історіографії усталилася позиція, за якою масовий характер непримиренного збройного протиборства карально-силових структур радянської влади з суб'єктами українського визвольного руху з використанням практично необмеженого арсеналу форм і методів взаємопоборювання був спричинений складним переплетінням глибинних причин: небажанням політичного істеблішменту СРСР розглянути питання про надання реального суверенітету суб'єктам федерації; форсованими методами проведення системи заходів «другої» радянизації, що протирічило впродовж століть сформованим духовно-культурним, політичним, соціально-економічним особливостям життєвого укладу населення регіону; прагненням сталінського керівництва якнайшвидше зарепрезентувати в очах світової громадськості привабливу картинку масової підтримки населенням західноукраїнських земель модернізаційних змін, а отже і переваг соціалістичного укладу життя, формування військово-політичного біполярного післявоєнного світу.

Список використаних джерел

1. Антонюк, ЯМ., 2009. `Застосування спецпрепаратів і оперативної техніки НКВС-НКДБ-МВС-МДБ в анти- повстанських операціях на Волині (1944-1954 рр.)', Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л. Українки. Серія. Історичні науки, №13, с.241-249.

2. Бойко, ОД., 1999. `Історія України. Посібн. для вищ. навч. закл.', К.: Видавничий центр ««Академія», с.433.

3. Вєдєнєєв, ДВ., Биструхін, ГС., 2007. `Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті роки', К.: К.І.С., 568 с.

Размещено на Allbest.ru