Здійснення антисемітської ідеологічної політики румунською адміністрацією в Одесі (1941-1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Здійснення антисемітської ідеологічної політики румунською адміністрацією в Одесі (1941-1944 рр.)

Остащук В. І.,

кандидат історичних наук

Публікація присвячена політиці румунської адміністрації по відношенню до єврейського населення Одеси в роки окупації. Досліджується по-перше, механізм знищення єврейського населення в контексті політики румунської влади; по-друге, реакція місцевого населення на дискримінацію та винищення євреїв.

Ключові слова: антисемітизм, румунська окупація,евакуація, євреї, Одеса. антисемітський ідеологічний окупація єврейський

The publication is devoted to the policy of the Romanian administration in relation to the Jewish population of Odessa in the years of occupation. The first is to examine the mechanism of the destruction of the Jewish population in the context of the policy of the Romanian authorities; and secondly the reaction of the local population to the discrimination and extermination of Jews.

Keywords: anti-Semitism, Romanian occupation, evacuation, Jews, Odessa.

Тема голокосту, однієї з наймасштабніших трагедій XX ст. не втрачає своєї актуальності і в XXI ст.

Тим не менше, історики не можуть дійти згоди щодо більшості питань, що стосуються однієї з найбільших катастроф у минулому людства.

Ярослав Грицак на основі аналізу збірки Іштвана Деака, виділяє два контрпродуктивні підходи у дискусіях про Голокост. Перший полягає у повному запереченні причетності своєї нації до винищення євреїв - чи, у кращому разі, перекладанні відповідальності на неконтрольоване ніким «шумовиння». Такий підхід не знаходить підтвердження історичними фактами: кожна нація, що опинилася у «Гітлерівській Європі», дарма, чи жертва, чи союзник, готова була скористатися з того, щоб позбутися чужих, у першу чергу - євреїв. Можна сперечатися щодо рівня «своєї» причетності до Голокосту - не можна заперечувати цю причетність взагалі.

Другий контрпродуктивний підхід полягає у ствердженні власної праведності. Як показує книжка Деака, у дискусії про Голокост немає загальноприйнятих правд. Їхня відсутність не релятивізує чи виправдує злочини - вона радше не дозволяє нам самозаспокоюватися: кожен із нас може стати учнем злого чарівника, якщо наша переконаність у власній праведності закриє нам очі на власні гріхи й слабкості.

Якщо відкинути ці дві крайності - заперечення та праведність - лишається широке поле для сенсовних дискусій та формули «вибачаємо та просимо вибачення» [1].

Події Голокосту в Трансністрії, зокрема в Одесі поки ще слабо вивчені, оскільки більшість дослідників традиційно асоціюють ці події виключно з політикою нацистської Німеччини на окупованих нею територіях. Але доля єврейського населення на землях, захоплених румунами, була не менше трагічною і драматичною.

Метою даної статті дослідити політику румунської адміністрації по відношенню до єврейського населення Одеси в роки окупації, а також наскільки вона була реалізована.

Для досягнення означеної мети необхідно, на наш погляд, розглянути по-перше, механізм знищення єврейського населення в контексті політики румунської влади; по-друге, реакція місцевого населення на дискримінацію та винищення євреїв.

Комплексного історичного дослідження присвяченого означеним проблемам на сьогодні не існує, хоча окремі аспекти окупаційної політики розглядались в контексті більш ґрунтовних робіт, присвячених добі румунскої окупації. Їх можна поділити на три групи: радянські (И. Э. Левит, В. Ф. Єгоров, Н. І. Зотов [2]), сучасні вітчизняні (В. П. Щетніков, Н. В. Сугацька [3; 5]), представники зарубіжної історіографії (А. Даллін, Р. Соловєй. Ж.Анчел, Е. Фолкл та ін. [4]).

Джерельною базою дослідження є фонди Державного архіву Одеської області та румунська періодична преса, яка виходила у 1941-1944 рр. в Одесі, зокрема «Одесская газета», «Одесса», «Молва».

Важливим напрямом діяльності румунської адміністрації був антисемітизм.

Згідно з секретною угодою, яка додавалася до договору між Німеччиною та Румунією, укладеного 19 липня 1941 р., встановлювалася домовленість між румунськими службами (сигуранца) та німецьким відділом гестапо щодо долі євреїв Трансністрії. Євреї, виявлені на цій території, мали передаватися німцям для подальшої депортації до Генерал-губернаторства (територія Польщі), «коли рейх буде до цього готовий». Малося на увазі, що це відбудеться тоді, коли там будуть збудовані табори знищення. Умови вказаної угоди румунською адміністрацією не були здійснені, хоча німецька сторона періодично чинила тиск з цього приводу [5, с. 92]. Знищення єврейського населення пояснювалося необхідністю очищення території від «жидівсько-більшовицької пошесті». Так, румунською адміністрацією неодноразово наголошувалося на ідеї нерозривного зв'язку євреїв з радянською владою та її лідерами. Не робилося різниці між іудаїзмом та більшовизмом: «Більшовизм - це пугачовщина, яка управляється іудеєм. Знищити більшовизм мало, треба знищити єврея з його талмудом... Оскільки поки він буде існувати - можна бути впевненим, що спроба оволодіти людством повториться ще під іншою назвою, під іншими лозунгами... Щиро боротися з більшовизмом, не борючись з іудаїзмом, ... неможливо» [6].

Накази, розпорядження, інструкції дають можливість розглянути теоретичний бік створення механізму системи насилля по відношенню до осіб єврейської національності.

Ідеологічно аргументувавши необхідність антисемізму, євреїв одразу почали знищувати (порохові склади на 3-й Люстдорфській дорозі). За спогадами місцевих жителів, ця акція влади була спровокована партизанською диверсією в тому районі [7, с. 38]. Внаслідок вибуху в парку Шевченка відбулася масова страта євреїв. Підтвердженням трагічних подій 24 жовтня 1941 р. є повідомлення, підписане командувачем військами Одеси М. Генерару, надруковане 25 жовтня 1941 р. в «Одеській газеті»: «Військове командування м. Одеси доводить до відома населення Одеси, що після терористичного акту, здійсненого проти військового командування в день 23 жовтня 1941 р., були розстріляні: за кожного офіцера або цивільного чиновника німця чи румуна по 200 більшовиків, а за кожного солдата німця чи румуна по 100 більшовиків. Взято заручників, котрі у випадку повторення подібних актів, будуть розстріляні» [8].

Д. Стародинський зазначає, що в період реєстрації жителів Одеси 17 - 18 жовтня євреїв виділили в окрему групу і залишили як заручників. Потім їх відправили у приміщення артилерійських складів на Люсдорфській дорозі. Він висловив припущення, що вони були розстріляні [9, с. 60]. С. Боровий також стверджує, що жертвами обох акцій було єврейське населення Одеси [10, с. 4-7].

Вже 7 листопада 1941 р. командуючий військами міста Одеси претор підполковник Нікулеску, посилаючись на королівський наказ №1798 від 21 червня 1941 р. і статтю 486 Кодексу військової юстиції, «в інтересах забезпечення суспільної безпеки та порядку» видав наказ про те, що чоловіки єврейського походження у віці від 18 до 50 років повинні протягом 48 годин з'явитися у міську в'язницю, а їх сім'ї - постачати їм їжу. Жителі Одеси повинні були повідомляти про євреїв у поліцію. За невиконання наказу передбачалася смертна кара [11].

11 листопада 1941 р. Головне військове командування та управління цивільного губернатора Трансністрії видали наказ №23 щодо євреїв, які прибули до регіону з районів військових дій або які тут раніше жили та переселилися до інших місцевостей у зв'язку з воєнними діями. Інспекторат жандармерії Трансністрії повинен був провести облік євреїв, склавши «особливі списки» та видати відповідні документи, а також розселити їх у завчасно визначених місцях, створивши колонії та общини. Колонії ділилися на групи по 20 осіб. Начальники колоній та керівники груп, призначені з переселенців районними преторами, особисто відповідали за присутність усіх євреїв у колоніях. Вони ж надавали інформацію про професії та спеціальність євреїв для організації трудової повинності, якою займалася дирекція праці при цивільному губернаторі, а практично реалізовували ці заходи міські голови та сільські старости. Єврей, знайдений за межами колоній без відповідного дозволу, оголошувався шпигуном [12].

Окупаційна влада виявила особливе зацікавлення майном одеських євреїв. 17 листопада 1941 р. видано наказ командуючого румунськими військами в Одесі М. Генерару, в якому зазначалося: «маючи на меті забезпечення інтересів армії, з метою захисту країни, додержання порядку та державної безпеки наказую: Всі особи єврейського походження, які проживають в м. Одесі, зобов'язані до 12 години 19 листопада заявити про всі, які вони мають, дорогоцінні метали, предмети, каміння в будь-якій формі» [13].

20 листопада 1941 р. військова комендатура Одеси видала оголошення за підписом претора підполковника Нікулеску, що вказувало головні ознаки людини, яку слід вважати євреєм. До осіб єврейського походження відносили всіх, хто мав одного з предків по чоловічій або жіночій лінії єврея, незалежно від підданства, шлюбу з неєвреєм і від того, яку релігію, окрім іудейської, вони сповідували [12].

Акцією, спрямованою на знищення «радянської п'ятої колони» було створення гетто на Слобідці 10 січня 1942 р.

2 січня 1942 р. було видано наказ №35 про евакуацію євреїв з Одеси та її околиць і поселення їх у північній частині Очаківського повіту та південній частині Березівського повіту. Евакуація мала розпочатися з 10 січня 1942 р. [14]. Все майно євреїв ліквідовувалося через посередництво контор, встановлених при поліцейських дільницях, та продавалося населенню з торгів. У наказі від 10 січня 1942 р. наголошувалося: «Направляючись у гетто, євреї зобов'язані здати управдомам або двірникам квартиру з усім майном, яке там залишилося, склавши опис у 2-х примірниках. Один залишається у єврея, другий - у особи, яка прийняла майно» [15]. У наказі про евакуацію євреїв з Одеси від 14 січня 1942 р. зазначено: «Євреї повинні ліквідовувати майно тільки через контори, створені при поліційних дільницях. Майно, яке залишилося від євреїв, буде продане населенню з торгів. Гроші від цього продажу будуть сплачені євреям» [16]. Як стверджує Н. Сугацька, жодних документів, що свідчили б про передачу євреям грошей за продане майно знайти не вдалося [5, с. 102].

Евакуйованим дозволялося взяти з собою лише речі, які можна було перенести, господарські приладдя та їжу - усього не більше 25 кг. До наказу додавалася «Інструкція для евакуації єврейського населення з міста Одеси та його околиць», згідно з якою в префектурі поліції створювалося центральне бюро з евакуації та 6 районних бюро.

До центрального бюро увійшли префект Одеського повіту (голова), старший прокурор військового трибуналу міста Одеси, префект поліції міста Одеси та вищий офіцер - делегат військового командування міста Одеси. Вони мали організувати діяльність та контролювати роботу районних бюро, а також скласти повний список сіл в районах поселення та визначити кількість евакуйованих євреїв.

Районні бюро складалися з офіцера суддівського відомства (голови), представника від Нацбанку або Міністерства Фінансів, начальника районної поліції, офіцера - представника військового командування міста Одеси та двох жителів Одеси - делегатів міського голови. До їхніх обов'язків входило встановлення осіб евакуйованих, особистого та домашнього обшуку, проведення перепису та реєстрації і визначення його вартості. Очаківська та Березівська префектури повинні були перевірити селища у районі переселення та скласти маршрути руху; префектура Одеського повіту, Одеський міський муніципалітет та одеська префектура поліції забезпечували транспорт для евакуйованих. Евакуацію передбачалося здійснювати пішки до станції Одеса-Сортувальна, потім під конвоєм «переселенців» планувалося перевезти потягом до станції Березівка, а звідти - пішки до місць призначення [16].

12 січня 1942 р. командування армією та гарнізоном Одеси видало наказ №7 за підписом командуючого генерала Т Петреску та слідчого військової прокуратури, військового юриста підполковника К. Солтану про інтернування євреїв із Одеси та околиць в гетто. Посилаючись на декрет-закон №1798/941 про мобілізацію армії та наказ №35/942 губернаторства Трансністрія про забезпечення громадського порядку, Т. Петреску наказав усім без винятку євреям о 8 ранку 10 січня 1942 р. з'явитися в гетто на Слобідці. Тим, хто не виконав наказу, загрожувало від 5 до 25 років ув'язнення або смертна кара; особи, які переховували євреїв, приховували інформацію про їхнє місце перебування, позбавлялися волі терміном від 5 до 10 років [15].

Усі ці накази миттєво спускалися згори донизу, від губернатора та міського голови - у підзвітні дирекції, повітові префектури, районні претури та сільські примарії - та підлягали миттєвому виконанню з моменту опублікування у засобах масової інформації. Варто ще раз наголосити на тому, що всі каральні заходи проти єврейського населення Одеси супроводжувалися активною агітаційною діяльністю.

Так, у недільному контрінформаційному звіті румунського командування про настрої населення від 15 квітня 1942 рік зазначається: «Вільне населення міста Одеси говорить, що в Одесі багато таких людей, які очікують червоних, і тут багато знаходиться євреїв. Деякі говорять про те, що тим людям буде те ж, що німці робили євреям, коли червоні зайдуть: «З нами вони швидко розправляться... Горе буде, якщо прийдуть більшовики, де-де, а у Одесі вони за жидів заплатять всьому населенню» [17, арк. 96, 123].

В тому ж документі вказано, що «.намітився потяг серед населення продавати меблі з квартири, особливо цінні. Це стосується головним чином так званих «жидівських речей», які залишилися після євреїв. Багато з них бояться залишити речі у себе, хоча вони й оформлені документами у румунському муніципалітеті, боячись помсти з боку євреїв у випадку повернення більшовиків у місто» [17, арк. 96, 123].

Таким чином, місцеве населення користувалося матеріальним зиском, отриманим в результаті евакуації єврейського населення. З іншого боку, в подібних звітах відчувається певний страх людей перед поверненням радянської влади. Можливо припустити, що у підтримці антисемітської політики відобразилось також невдоволення радянською владою певних кіл населення міста.

Антисемітизм, який був характерним для нацистської політики загалом, мав місце й у діяльності румунської адміністрації в Одесі (депортація євреїв, позбавлення їх майна, необхідність повідомити окупаційну владу про євреїв, які переховувались, активні публікації в пресі та радіоефіри, в яких наголошувалося на тісному зв'язку між єврейством та більшовизмом).

Є підстави стверджувати, що антисемітський напрямок ідеологічної агітації румунської влади в основному було реалізовано. У суспільній свідомості в особі євреїв було сформовано образ спільного ворога. Саме цим можна пояснити масові прояви антисемітизму з боку мирного населення у післярумунській Одесі. Наприклад, у 1944 р. генеральному секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову надійшов лист від робітниці Одеського порту, в якому говорилося про антисемітські настрої у післяокупаційній Одесі: «Для Вас, напевно, не є секретом, що на території Одеської області румунами та німцями була проведена колосальна агітація проти євреїв... Антисемітизм у місті... жахливий...» [18, арк. 6-8].

Список використаних джерел

Левит, ИЭ., 1981. `Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР. Истоки, планы, реализация (1.09.1939 - 19.11.1942)', Кишинев, с.319; Єгоров, ВФ., Зотов, НІ., 1969. `907 дней в тылу врага', Одесса: Маяк,74 с.

Щетников, ВП., 2006. `Проблемы изучения холокоста в Одессе и Одесском регионе', История Холокоста в Одесском регионе: сб. ст. и док, [сост. М. Рашковецкий]; Международная общественная организация Еврейский общинный центр «Мигдаль»; Музей истории евреев Одессы «Мигдаль-Шорашим», Одесса: Студия «Негоциант», с.17-81.

Carp, M., 1947. `Cartea Neagrд. Suferin(ele evreilor din Romвnia 1940-1944', Vol.III, Transnistria, Bucureзti; Dallin, A., 1957. `Odessa, 1941-1944. A Case Study of Soviet Territory under Foreign Rule', Santa Monica; Vцlkl, E., 1996. `Transnistrien und Odessa (1941-1944)', Regensburg; Ancel, J., 1998. `Transnistria', Vol.I-III, Bucure^ti; Ancel, J., 2003. `Contribuai la Istoria Romвniei. Problema evreiascд 1933-1944', Vol.II/1, Bucureзti, p.7-172; Solovei, R., 2004. `Activitatea Guvernвmвntului Transnistriei оn domeniul social-economic §i cultural (19 august 1941 - 29 ianuarie 1944)', Ia§i.

Сугацька, НВ., 2006. `Геноцид проти єврейського населення Півдня України в роки німецько-румунської окупації (1941-1944 рр.) [Текст]': дис... канд. іст. наук: 07.00.01, Миколаївський держ. ун-т ім. В. О. Сухом- линського, Миколаїв, 189 арк.

Одесская газета, 1942, 20 января.

Горбуров, ЄГ., та ін., 2003. `Повстансько-партизанський рух на Півдні України в 1917-1944 рр. [Текст]', заг. ред. М. М. Шитюк, Херсон: ОЛДІ-плюс, 340 с.

Одесская газета, 1941, 29 октября.

Маляр, А., 2007. `Записки одессита', Одесса: Печатный дом, 254 с.

Боровой, СЯ., 1993. `Воспоминания', Москва, Иерусалим: Еврейский университет, 384 с.

Одесская газета, 1941, 7 декабря.

Там само, 20 ноября.

Там само, 17 ноября.

Сушон, ЛП., 1998. `Транснистрия: евреи в аду. Черная книга о Катастрофе в Северном Причерноморье (по воспоминаниям и документам)', Одесса: Юг, 431 с.

Одесская газета, 1942, 12 января.

Там само, 14 января.

`Державний архів Одеської області', Ф.с.П-92, Оп.2, Спр.65, 166 арк.

Размещено на Allbest.ru